Яблуко

Вітер шпурляв в обличчя жмені сріблястих колючих сніжинок. Маленьких, але дошкульних, як буденні обов’язки, як дріб’язкові образи без причини, як несправедливі прискіпки і все те, що створює гидкий настрій. Не хотілося думати про це, але куди подінешся від тих настирливих думок, що пронизують свідомість, і ти раз у раз сповільнюєш крок, розуміючи все нові й нові істини. Прості, але ж які жорстокі! Не хотілося жити. Може, і дійсно не треба? Кому воно потрібне, те сіреньке, маленьке, скромне, як горобець, життя? Полетить – ніхто й не помітить. Це тобі не різноколірне казкове колібрі...
Ішла по мосту. Ось вибір: хочеш – перехились через поруччя і зникни в чорній, дзеркально-гладкій воді. Розійдуться кола до білого обрамлення-снігу, і все.
Перехожих небагато, всі підповзають під світлі боки магазинів, скупчуються на зупинках. Холодно. Пусто. Одиноко.
Ні, ні, дурниці! Цього не можна, не треба робити! Все одно нічого не зміниться! “Чого репетуєш?” – запитую сама себе. Ні – так ні. Мені однаково. Крок за кроком продовжую іти засніженою вулицею. Куди? Додому, куди ж іще. Там тепло.
Я знала, що так не буде завжди, і що не одна я іду крізь білі колючки, мов крізь терни, до зірок. І що посварились з подругою ми не навіки, і що “двійку” я виправлю, і що Він таки згадає про мене. Просто щось ламалось всередині, якісь залізні Шевченкові стовпи, ті самі, що підпирають серце і дух, не даючи їм упасти. Колись він шукав їх, а мені тепер шукати нічого – стовпи ламаються і з гуркотом падають на дно. Я знала також, що на місці нових укріплень підводяться нові, ще більш міцні, але в той момент яке це мало значення?
Труднощі загартовують людину – так втішаємо себе, коли на шляху встають перепони. І зносимо їх геть, розчищаючи шлях! Однак у якусь мить розумієш: твоє життя настільки незначне, що боротись... Навіщо?! Та це не так, і це теж розумієш колись. Тоді, коли в життя раптово увірветься сильний-сильний вітер, вимете всі сумніви, залишивши тільки міцні сподівання і впевненість у завтрашньому дні.
Може, цей сніжний колючий вітер і є той самий? Ні, напевне, що ні. Я підійшла до зупинки й сіла на подерту лавку за пластиковими стінками, вкритими написами і подряпинами. Хоч вітер тут не чіпав мене і проносився повз цей ненадійний притулок. За ледь прозорими мутнуватими  стінками пролітали темні тіні: важко було помітити в цих безликих постатях живих людей з власними думками і мріями. Раптово серед блідої суміші снігу, людей і сутінок щось блиснуло… зникло і знов блиснуло... Я зацікавилась і визирнула із схованки. Перед прилавком, що був завалений південними сонячними цитрусами, стояв невисокий дідусь у старенькому пальтечку й капелюсі. У зморшкуватій руці його, мов жаринка, пломеніло яблуко. Звичайне яблуко, червонобоке, здавалось, навіть гаряче. Воно ніби кидало вогняні відблиски на старече обличчя, що схилилось над ним.
І тут перед прилавком несподівано з’явилась іще одна постать – мов з-під землі виросла. Маленька, навіть крихітна бабуся. Простягнула жменьку дрібних монет, вказала тоненьким пальцем на червону щоку яблука. Продавщиця, загорнута в шалі, хустки і кожухи, нагадувала сніговика. Мабуть, у неї всередині все змерзлося – усі почуття й думки. Байдуже похитала головою. Бабуся дістала з кишені пакетик, звідти вийняла старенький пошарпаний гаманець і склала купку копійок назад. Обережно загорнула гаманець в пакет і сховала в кишеню. Відійшла. Мабуть, залізні стовпи вже лежать у руїнах...
Дідусь мовчки дивився на затиснуте в долоні яблуко й на затиснуті в іншій долоні гроші. За мить він швидко кинув на прилавок той нещасний папірець, схопив іще один крутобокий плід – мабуть, такий самий, як був колись у Раю – і швидкою дрібною ходою наздогнав малесеньку бабусю, яку ледве не зносило вітром. Перехожі закривали мені цю дивну пару, та я помітила, як жаринка світилася вже в іншій долоньці – крихітній і беззахисній, як у дитини. І чомусь ці двоє уявлялись мені дітьми, моїми однолітками. Не вистачало лише портфеля в руці… Хлопчик і дівчинка. Два яблука. Стара історія...
...Залізні стовпи з гуркотом піднялися. Повільно, але твердо.
Мій тролейбус уже пішов, підморгнув і зник за рогом. Я стояла і дивилась услід двом палаючим жаринкам, які ясно виднілися крізь білу імлу. А в обличчя летів вітер. Той самий.