Сф нкс

Сфінкси у холодних пустелях... Під палючим сонцем вони все одно залишаються холодними, холодними у своїй вічності та безмежності. Незрячими очима дивляться сфінкси крізь мільйони років, незбагненні та загадкові. Вітри з усіх кінців світу несуть їм новини у своєму шепоті, у своїх зітханнях, несуть разом із піснями, ароматами, голосами. Якби тільки сфінкси вміли говорити, о, скільки таємниць розкрили б вони людству, тих таємниць, за якими воно женеться з самого початку свого існування! А може, так краще? Інакше не залишилось би загадок, що їх задають сфінкси мандрівнику, не відпускаючи нещасного до тих пір, поки не дасть відповіді на них усі. Був би порушений встановлений мільйони років тому плин речей: люди перебувають у вічному пошуку того, що зветься щастям. Та й не тільки люди...
Пустельні вітри замітають сфінксів золотим піском. А може, то сріблястий сніг?
* * *
Як затишно сидіти у кріслі під сонячно-теплим світлом лампи, що ллється з-під округлого жовтого, мов диня, абажура, коли за вікном б’ється пораненим птахом заметіль! Саме так сиділа і я, насолоджуючись своєю безпекою. Раптом хтось постукав у вікно. Коли я визирнула, то холодний білий світ на мить осліпив мене. Нікого. Мабуть, завірюха зачепила крилом. Нікого і нічого, що може привернути увагу. Хоча... Що це за темна пляма на снігу? Я посміхнулася – Бім! Старий пес породи коллі, якого пам’ятаю майже стільки, скільки й себе. На кого він чекає? Скоріше за все, на своїх хазяїв. Він дуже схожий на них – такий самий дивакуватий, задумливий. Скільки він уже лежить тут? Годину? Дві? Не знаю, але сніг добряче встиг припорошити його спину та голову. Бім ні на що не звертає увагу. Ні, у його постаті немає приниженості, покірності – лише королівська гордість, гідність. Лежить, мов чорна скеля серед океану, непорушний і мовчазний, як сфінкс. На вигляд він здається зовсім мертвим, але всередині живіший, ніж будь-хто з нас.
Чому він такий сумний? Адже його життя не було надто складним. Життя домашнього собаки. Безтурботна грайлива молодість, проведена разом із юними хазяями та цілою вулицею малих палких шанувальників, мабуть, і зараз являється до Біма уві сні. Двічі прощався він з двома найголовнішими в його житті людьми – хлопчиком і дівчинкою, які вже зникли десь за рогом дорослого життя, покинувши друга дитинства на вулиці свого дитинства, там, у самому дитинстві. Їхні шляхи розійшлися. Він залишився з батьками тих дітей, трохи розгублений та страшенно одинокий.
Дуже часто я зустрічаю Біма на вулицях міста. Він блукає там, шукаючи не відомо чого. Мов примара, Бім з’являється у найнесподіваніших частинах міста. Кожного разу він підходить до мене, і мені стає трохи моторошно, коли він піднімає свої великі карі очі, вологі, мов від сліз. Людські очі!
А зараз Бім дивиться перед собою в одну точку, одягнений у білу королівську мантію. Раптом до двору забігла зграйка дітей. Вони оточили собаку і зі сміхом почали струшувати з нього сніг. О, якби я могла, я розігнала б їх геть! Чомусь мені не хотілося, щоб Бім втратив свій захисний білий панцир, що залишав його наодинці з думками, відгороджуючи від усього світу. Мабуть, йому теж не хотілося цього. Він повільно звівся на рівні ноги та відійшов трохи вбік. Діти кинулись услід за ним, проте раптом якось невпевнено розвернулися та пішли. Мабуть, вони щось зрозуміли, а саме те, що кожна людина має право на самотність, на час для роздумів. Людина?..
Мені стало так жаль цього собаку, такого, мабуть, голодного, змерзлого. І от я вже на ґанку кличу Біма. Він прийшов. Не поспішаючи, оглядаючись (а що, як пропустить господарів?), Бім немов випливав із завіси снігу. Знову цей людський погляд... Пес не приторкнувся до їжі, лише стояв і чекав чогось. Ні, не дочекався. Я не розумію його думок, я не знаю його мрій. Він знову ліг на те ж саме місце. Чомусь він нагадує мені старого гордого оленя, вожака зграї, мудрого, розважливого і таємничого.
У чому ж його таємниця? Де причина його туги? Мабуть, це відомо тільки сфінксам...