Жага знань

Коли сонце заглядає до цієї оселі, воно завжди усміхається. Ви бачили посмішку сонця? Ні? Ви багато втратили. Уявіть собі маленьку дівчинку з рудим-рудим волоссям, заплетеним у дві кіски, з безтурботним обличчям у веснянках і синіми-синіми очима. А тепер уявіть, що їй купили... ну, нехай просто цукерку. Вона усміхнулась, і на неї вже боляче дивитись – обличчя все світиться, а веснянки іскряться, мов крихітні вогники.
Так усміхається сонце, заглядаючи до цієї квартири. Воно бачить тут щастя. Ось на кухні вправно порається молода тендітна жіночка із золотавими очима та волоссям кольору стиглої пшениці. Вона наспівує якусь веселу приємну пісеньку, нахиляючи голову в такт. Час від часу, кидаючи усі свої справи, вона біжить до кімнати. Там сидить на диванчику джерело її радості, її веселощів, а іноді й смутку. Вона підходить до сина, лагідно примовляючи щось, і цілує його у високе світле чоло.
Сьогодні великий день – сьогодні ця крихітна істота вперше поглянула на світ свідомо. Поглянула великими, глибокими, мов краплі першого після зими дощу, очима. Над чолом кучерявиться, ніби весняні хмарки, біляве волосся, а пухкі ручки нагадують весняний вітер – такі ж легкі, такі ж трохи незграбні.
Коли людина починає думати та усвідомлювати світ навколо? Ніхто цього не знає, тому що людська пам’ять не здатна втримати цю мить. Стільки вражень, стільки почуттів – все потрібно пізнати! Ми завжди боїмось чогось не встигнути, а тим часом та велика мить, коли дитя перетворюється майже з тваринки на людину, губиться у далекому минулому.
Яке ж усе навколо величезне, грізне! Вершини шаф губляться у білих хмарах стелі, стільці десь на горизонті похитуються на хвилях килимів. Здалека, мов з іншої країни (а саме з кухні), лине голос мами. Страшно, одиноко! Дитина набурмосила личко, збираючись заплакати, та... передумала. Тому що її увагу привернуло дещо інше. За безкраїми морями килимів, за дрімучими лісами полиць сяяло щось світле та радісне, надзвичайно схоже на хлопчика – посмішка сонця. Велике, приємне вікно, звідки віяло теплом, свіжістю, таємницею. Але ж як туди дістатися? Так далеко, так далеко, а як же хочеться дізнатись, що це все означає! У відчаї малюк знову ледве не заплакав, та втримався, тому що у нього з’явилася нова ідея, ні, навіть не ідея, а просто інстинкт: туди, до світла, до тепла, до знань! І він поповз до краю диванчика, геть від звичних іграшок, щоб відкрити загадку чарівного світу.
О-о-о, малюк... Треба ж було так упасти. Ну, та це було неминуче. Сльози рікою, всім своїм беззахисним тілом прилинув до матері... Так було, є і буде завжди: ми прагнемо знань, прагнемо розгадати усі таємниці світу і...набиваємо собі гулі у прямому значенні цього слова. І хоча потім виявляється, що то була зовсім не загадка, а звичайнісінька річ, ми горді і задоволені собою.
Раптом хлопчик випручався з обіймів і рушив далі – уже ніжками. Жінка зачудовано дивилась на сина, який, ступивши кілька перших самостійних кроків, знову впав, щоб підніматися і падати, і знову підніматися.
Колись одна мудра людина, матір Тереза, сказала: “Життя – це безодня невідомого. Вступи до неї.” І він зробив це.