Казка

       Вона обережно бере нас за руку і веде до свого чарівного королівства, де немає реальності, проте є правда, є дійсність, є звичайнісінькі дива. Вона, член родини і гість одночасно, заходить до кімнати і тихенько сідає на кінчику стільця, вкриваючись прозорою тінню. Але її присутність помітна завжди: якось загадково починає тріпотіти вогник свічі від її дихання, і на дерев’яних стінах починають танцювати свій дикий танок майже живі тіні, даючи поштовх фантазії, народжуючи нову історію. Так було колись, так є і тепер. Тільки немає зараз свічки, дерев’яних стін хатини, маленьких віконець, до яких зазирає вечір, великої і теплої, як мати, печі. Є сучасні шпалери, настільна лампа, з-під абажуру якої ллється жовтаве світло, та яке це має значення, коли народжується казка?
       - Дівчата! – молода синьоока жінка легкою ходою заходить-залітає до кімнати і зручно вмощується на ліжку. – Що сьогодні робитимемо? Будемо читати “Карлсона”?
         Наші кудлаті голови з блискучими круглими очима з’являються з-під простирадла, і ми з сестрою поважно заявляємо:
       - Мамо, ми хочемо, як минулого разу, ми хочемо самі.
       - Ой, як ви обидві схожі на домовичків! – сплескує руками наша мама. – Що ж, давайте спробуємо скласти свою власну казку.
       - Мамо, а давай наша казка буде про домовичків! Ці вередливі принцеси вже набридли.
       - Добре, як же почнемо казку, дівчата? – мамині очі світяться тихим, спокійним сяйвом, а теплі руки ніжно гладять нас по скуйовдженому волоссю.
       - Жили-були…
       - Ні, так починаються всі казки! Краще так: якось дуже давно…
       - Ні, ні, не так!
         М’ який голос мами заспокоює:
       - Тихо, тихо, не сперечайтесь. А то це хіба казка – з суперечками? Казка – вона добра, чарівна і кожного разу незвичайна.
         Мабуть, після цих слів Казка, що скромно причаїлась у темному куточку, задоволено посміхнулась.
       - …Маленькі кудлаті домовики жили раніше в кожному будинку. Іноді, правда, робили маленькі капості, але дуже рідко, і взагалі-то були ці дідуганчики з темними борідками добрі і смішні. Та час минав, хатки змінювались на великі квартири у великих будинках, і домовикам ставало важко, незручно, незатишно жити у цих неромантичних, нетаємничих місцях. До того ж, цих маленьких істот лякали різні страшні прилади: пилососи, пральні машини, фени і...
       - І вони були змушені тікати з будинків до лісу, перетворюючись на лісовиків. Але у лісах було холодно, мокро, маленькі домовички мерзли, чхали і почувались зовсім нещасними.
       - І ось у місті лишився тільки один домовинок. Йому дуже не хотілось іти з міста, хоч він і був іще зовсім молодим – всього триста років! І одного зимового вечора він залетів у кватирку до самотнього поета. Сів на підвіконня і жалібно заплакав, як маленьке кошеня, і крізь сльози запитав у поета: “Ти віриш у дива і казки?” А поет відповів: “Звісно, адже я поет. Однак останнім часом стає важко складати нові чарівні пісні...” І тут домовичок схлипнув, блиснув оченятами з-під кудлатого волосся і з надією спитав: “А можна, я буду жити у тебе? Мені ж багато не треба, я можу і за шафою, і в ящику...”
          Закінчилась наша казка добре, та цей бездомний зворушливий домовичок довів мене тоді до сліз, а мама і сестра витирали їх і запевняли, що він тепер щасливий...
          І до цих пір я завжди чую, коли тихенько риплять двері і Казка заходить до моєї кімнати. Як добре, що мама познайомила мене з нею колись, щоб і зараз вона могла взяти мене за руку і повести до того світу, де живе тепер також і наш домовичок!..