Люди

Світає. Зорі тонуть у безмежній глибині, сонце соромиться, шаріється, але все ж викочується з-за обрію. Починається новий день.
Однак – не тут, а десь... не знаю, де. Може, лише океан зустрічає цей ранок, а може, маленький хлопчик прокидається в далекій країні, щоб іти до школи. Я не знавець географії, тому для мене це залишається загадкою, і, до речі, так навіть цікавіше: я можу уявити могутнє дихання океану чи нудне дзеленчання годинника, чи холодний туман, що заблукав серед лісу...
Але на нашій землі зараз вечір.
- О! Перша зірка! Зараз я загадаю бажання!
- Яке ж?
- Хіба ти не знаєш...
- Та ти подивись! Он іще одна, маленька така!
- Де? Я не бачу. Може, тобі здалося?
- Ні, он там, над верхівкою цього дерева. Придивись!
- Справді... Ну от, так завжди.
- Наступного разу загадаєш, нічого страшного.
- Хм...
Коротка розмова – і ми з подругою знову мовчимо. Мовчати теж можна змістовно, і ми мовчимо про все на світі. Іноді ми перезираємось і посміхаємось, ніби кажучи: “Ти теж думаєш про це?” – “Так”. Про що саме – не має значення, просто про щось велике, дивне, незбагненне.  Зірки одна по одній спалахують у синьому морозному небі, ніби хтось за розкладом повертає вмикач, а позаду нас сяє рівним білим світлом ліхтар повного місяця. Його непевний, таємничий погляд відчувається навіть спиною, мов доторк.
- Раніше, коли була маленькою, я думала, що небо – як стеля, а на неї хтось приліпив зірки, мов блискітки.
І знову мовчання.
Навколо вишикувалися ряди ліхтарів, як зменшені копії місяця, - такі ж круглі, білі, тільки більш буденні. Ми стоїмо на пагорбі, оперезаному дорогою; на розі світить одинокий ліхтар, схожий на жирафа. Погляд губиться десь у далечі й зупиняється щоразу на різному: чорна, якась ніби пухнаста долина-чаша, повна мерехтливих вогнів, за кожним з яких ховаються цілі галактики, світи людських думок; дві тоненькі, стрункі труби заводу, з яких кучерявиться дим, мов дихання людини на морозі; світло-блакитний з блідо-рожевим край неба – саме туди опустилось сонце, і це його згасаюча посмішка; чорні силуети дзвіниці й соборів на обрії, мов уміло вирізані на тлі світлого неба, витончені, вибагливі, з тендітними цибулинками куполів; і хрести, хрести на кожній з них... Чомусь хрести викликають у мене страх і нерозуміння: якось недоладно виглядають вони на цих гарних, майже іграшкових храмах. Дивна думка, то що попоробиш...
Одночасно піднімаємо голови вгору, туди, де сліпучі крапки зірок розставлені просто так, без будь-яких “і”. Таємничі глибини океану можна дослідити й зрозуміти: шляхом розрахунку, ретельної підготовки, відважності першовідкривачів. Рано чи пізно вони все-таки досягнуть дна. А ось чи має дно небо? Мабуть, коли людині вдасться розгадати цю жахливу в своїй упертості, невблаганності таємницю, настане кінець світу. Адже тоді людству буде відомо Все. А той, хто знає Все – Бог. І ходитимуть по грішній землі мільярди богів. І кожен з них буде поклонятися тільки самому собі. І розірветься Земля від такого надмірного тягаря... Та що це я?
- Про це не можна замислюватись, бо можна втратити розум. Згодна?
- Так, дійсно. Ну що, ходімо вже? Холодно стає.
І ми повільно пішли між рядами ліхтарів, зазираючи місяцеві в очі.
- Розумієш, іноді я думаю про те, що...
- Я розумію... А ти пам’ятаєш, як...
- Я пам’ятаю це дуже добре. Знаєш, буває, що...
- Так, так... І тоді ти...
- Саме так. Але ж не завжди...
- Так, проте щоразу, коли...
І так далі. Як добре йти і відчувати поряд споріднену душу, що розуміє тебе з півслова. Очі цієї людини світяться так, як у мене, посміхається вона так, як я, і питання перед нею – ті ж самі, що й переді мною. Можливо, і відповідь ми на них знайдемо разом, але кожна – свою.
Ми йдемо по цій грішній землі, і ще так багато чого не знаємо. Бо ж ми - не боги. Тільки люди...