Спогад

Спогад.

Я не вмію співати про любов
Я не вмію співати про квіти
Якщо я співаю, значить я брешу
Я не вірю сам, що все це так

В. Р. ЦОЙ

Передивляючись старі знімки зі свого старого фотоальбому, я знайшов знімок восьмирічної давності. Я із своєю дружиною, та троє моїх найкращих друзів: Олег і Ольга – подружня пара та мій незаміжній друг Іван. На знімку молодий вуличний фотограф навіки зберіг сяючі посмішки на наших обличчях. Фотографія вийшла не зовсім вдала – сильний вітер розхристав наші зачіски, очі прикрити, ніби ми щойно прокинулися після пообіднього сну, і якби захищаючись од вітру ми притиснулися одне до одного. Я довго дивився на знімок, поступово згадуючи як це було…
„Тоді я був не таким… Тоді й жити мені було набагато легше…”(О.Солжєніцин)
Це трапилося на одній з поїздок на природу, куди ми досить часто виїжджали невеликою компанією. Тоді сидячи на весняній траві, розпалені сонячним промінням і оп’янілі від вина, ми розмовляли про якусь нісенітницю, аж раптом мій друг Іван сказав мені:
- Слухай, Ольга на тебе такі погляди кидає..., я певен, що коли ви залишитесь наодинці, то вона тобі покаже на що вона здатна...
- Іван та ти з глузду з’їхав, ми з нею просто хороші друзі і нічого більше. До того ж я одружений і вона теж.
- Ні, помиляєшся ти, друже. Це не просто дружній погляд і не вино, це значно більше.
Тоді я не зважав на йог слова. Тоді і без того справ було занадто багато: моє сімейне життя котилося „коту під хвіст”, мені с кожним днем ставало все тяжче і тяжче..., мене скрізь переслідували думки про самогубство, я кожен день прокидався і прагнув позбутись їх, але вони мабуть сильніші за мене.
Я зрозумів що Іван має рацію лише коли наступного вечора ми з Ольгою вийшли на прогулянку.
Моя дружина і Олег залишились у домі: їм було зле. Ольга запропонувала мені піти до парку – прогулятися. Я спочатку не хотів, та побачивши її очі, не зміг відмовитись.
Ольга була досить красива: її русе волосся, довгими локонами лягали на засмаглі, вузькі плечі, її тонка та пластична талія, чарівна посмішка, трохи нахабний, тонкий голос; - це все примушувало мене з зусиллям відводити від неї погляд ( зрозумійте мене правильно я ж одружений чоловік).
Я не кажу, що я не люблю свою дружину, просто наша любов була вже тоді прожитим днем, а мені хотілося чогось значно нового. Наші почуття одне до одного давно втратили свою щирість, вони стали чимось звичним. Можна сказати ми кохали одне одного по звичці. Я певен що більшість подружніх пар тридцяти п’яти – сорока років проходять крізь подібний стан. Психологи назвали б це кризою середнього віку, але ж мені тоді було (вже...лише...все тіш) 37....Так відчуття того, що ти не до кінця розкрився, що ти повинен зробити щось ще, зробити щось більше ніж я зробив. Тоді я не знав за що перше взятись, на який важіль натиснути... Саме тоді в моїй душі був повний розгардіяш (хоча коли там був порядок?), в голові усі думки плуталися. Я дуже вдячний Ользі за те, що вона врятувала мене від думок про самогубство, котрі все частіше і частіше з’являлися у моїй голові.
І ось ми, жваво розмовляючи, дійшли до невеликої бесідки у центрі затишного парку. Розмова обірвалася на півслові, тому що Ольга с якоюсь нетерплячістю раптом сильно обняла мене і поцілувала. Я не противився. У мене було якесь незрозуміле відчуття ейфорії, чи від випитого вина, чи від спогаду про розмову з Іваном. Десь глибоко всередині я  розумів, що все це треба зупинити, просто встати та піти геть, але якась невідома мені сила почуттів примушувала мене тут залишатись. Потім ми довго розмовляли. Звідкись до мене доходили звуки її серця, котрі тримали мене тут, поруч із нею, котрі зливалися зі звуком мого аритмічного серця...
Ми почали бачитися все частіше і частіше. В нас були зрозумілі лише нам погляди, дотики рук... Одного разу прогулюючись по берегу, ми заговорили про те, що діється між нами. Що це? Навіщо? Чи варто це продовжувати? Все що було між нами – це була гра двох людей, в котрій кожен вважав себе переможцем, не підозрюючи, що навіть у такій грі є переможені.
Мені було добре, здається , я знайшов те, чого мені не вистачало. Справа була навіть не у новому партнері, - вона була ліками для моєї душі. Тоді я вважав, що я просто вилікуюсь і викину „ці ліки”. Так, тоді я думав, що вже не зможу покохати, ніколи...До того ж жінка симпатизує мені; більше того, вона закохана. Тоді я був певен, що все це просто гра, флірт, де я - об’єкт поклоніння. Про свою любов до неї я тоді не думав. Цієї любові просто не могло бути.
 Мені було справді цікаво. Звісно підсвідомо я розумів, що мені все це не потрібно: у мене є нормальна сім’я, любляча дружина, з якими я більш менш щасливий. Але незрозуміле бажання, жага дізнатися, що буде далі, не давало мені спокою і я, кожен раз кажучи собі „ні” йшов, точніше, летів на чергове побачення.
Так тривало майже рік, доки в якийсь момент ми зрозуміли, що все це не гра. Ми стали настільки близькі, що хотілося втекти, полетіти кудись від всього – від дому, проблем, від оточуючого нас світу, світу в якому ми живемо. Наші відносини стали настільки близькими, що ми стали не просто коханцями, чи друзями; ми стали одним єдиним „ я ”, - ми відчували одне одного, передбачуючи рухи і думки один одного.
Я, здається, знову почав жити. Так, раніше я гадав, що моє життя пройшло усі „пагорби” своєї активності; що моє життя вже закінчується; що воно повинно тихо пливти до свого завершення. Але вона змінила моє життя. Змінила його двічі.
Коли ми були разом, ми не думали ні про що, навіть не хотіли думати про той день коли нам потрібно буде розтатися. Цей день, як нам тоді здавалось не настане ніколи.
Але він настав. Ольга прийшла до мене, як завжди, любляча, весела і красива. Та я  зрозумів, як їй важко було вдавати природність.
В той сонячний день не було вимовлено жодного слова кохання, не було вимовлено ніяких обіцянок, .....Тільки два слова Ольги (прохання, бажання, мольба ):
- Хочеш полетіти зі мною...?
Моєї відповіді не потребувалося. Ми добре розуміли, що прощаємося назавжди, а наше кохання залишається. Розлучаючись, наші серця залишалися разом, незважаючи на те, що у нас є свої родини, в яких ми більш менш щасливі.
Тільки іноді, в ночі, коли сни захоплюють дім, ми будемо ховатися обличчя під ковдрою і німим голосом кричати, звучи одне одного. Кричати, задихаючись від безвихіддя.



Барма Євген Анатолійович________________початок березня 2003