Девятый

Дев’ятий

Він упав, а ця відьма, що була зверху, заволала. Потім підхопилася, а хлопець залишився лежати з розгризеною, ніби горіх, потилицею.
-Видите, что будет с непослушными! С теми, кто захочет взбунтоваться! Мы не будем никого жалеть! Никого! А этого сварить и съесть!
Декілька відьом підскочили до тіла, змусили своїх рабів нагнутися, схопили загиблого і потягли убік дитячого садка.
-Ты не такой дурак или тоже будешь падать?
Вона вдарила мене прямо в грудь.
-Отвечай, когда тебя спрашивают!
Я не зрозумів, що вона говорить зі мною, навколо ж було багато народу.
-Ні, ні, я слухняний!
-Это правильно, может тогда и поживёшь ещё.
-А що ви будете з нами робити?
-Ездить верхом и пить кровь. Мы соскучились по крови, уже больше года не было свежей добычи, а тут целое стадо молодых мужиков. Последний раз такая удача была ещё в войну, когда мы съели целую роту.
-Яку війну?
-Да, была тут одна. Немцы, что ли. Они то сюда не совались, их разведка предупредила. А наших по ошибке с самолётов сбросили. Кто в реке утоп, остальных мы пленили.
-Ти, напевне, тоді ще маленька була?
-Такая же как сейчас. А скоро ещё моложе стану.
-Це як?
-Ведьмы от свежей крови молодеют, буду я как двадцатилетняя! Ну, а теперь вези меня в поле, разрыв-траву собирать пора.
-Що за трава така?
-Не твоего ума дело, молчи скотина! Н-н-но!
Повіз я її, куди сказала, носив по полю, де вона й інші відьми спочатку косили якусь смердючу траву, а потім розкидали, щоб сохла. Працювали вони швидко і гарно, зразу видно, що баби до праці звичні. Приємно дивитися було, як спритно вони косили. Чисто, без огріхів, притискаючи пятку до землі. Тільки тяжко, що носити їх треба на собі. Я те от мужик міцний, а і те надвечір ледь ходив, у голові навіть стукати почало. Інші з обіду падати на ноги почали. Їх вели кудись, а мене тільки ввечері.
-Хорошие мне ноги попались! Все сестрицы завидуют!
-Хороші, тільки довго так не вибігаю, умру. Пожаліти мене треба.
-Вот ещё! Для того и ноги нам, чтоб вас не жалеть! А умрёшь, так никакой мне беды, другие буду искать!
Загнала мене в сарай, дивлюсь, а у стійлах хлопці з корабля лежать.
-Що це з ними?
-Ничего, устали, спят и ты сейчас спать будешь.
Я то знав, що буду, так адже утомився, ледь на ногах стою. Як раптом чую, щось лоскотно на шиї.
-Що це ти робиш?
-Кровь твою пью. Соскучилась я по мужицкой крови, сейчас напьюсь да пойду отдыхать.
Стою я начебто бик на бойні і ворухнутися не можу, тільки слабшати почав, кола перед очима, ноги ватяні.
-Сейчас заснёшь и до утра. Зубки наши сладенькие, мы вам вены отворяем и кровь пьём, а вы спите хорошо. Всем и ладненько.
Говорила вона ще, а я і заснув. Я ж міцний мужик, я можу день у поле відпрацювати, а потім ще і в клуб піти! Але зморило мене так, що спав до самого ранку. Коли чую, будять мене. От, думаю, знову в ярмо йти, що за життя таке! Додумались же у село це кляте йти, краще б на кораблі пливли, чим бабів цих кусючих на собі возити. Видумали ж собі зубаті передки. Воно то часто буває, що тримає баба мужика передком, але щоб отак, прямо верхом їздити, а ледве що гризти до смерті, так це такого і не бачив.
-Вставайте, хватит спать!
Очі відчинив, а біля мене капітан, у крові весь. Так я йому зрадів, що сил немає. Підхопився й обійматися відразу поліз.
-Товаришу капітан! Рідненький!
-Погоди ты, я в крови весь!
-Ой, товариш капітан! Тікайте краще, незабаром відьми прийдуть!
-Не придут уже.
-Чому?
-А потому что перебил я их всех.
-Перебив?
-Перебил. Пробовал мечом резать, а на них, чертовках, затягивается всё, будто под Кашпировским. Так я осиновый кол застругал и переколол их, что жаб.
-Рятівник ти наш! А я вже думав, що вмирати! Осідлали нас, зубами за шиї схопили, ледве що не по їх, гам і немає людини. Хлопця того, що невидимку не злякався, вбили. Він їм скорятися не схотів, а вони його вбили! Страшні баби!
-Жаль парня, толковый был.
-Жаль! Тільки, якби не ти, так і нас би убили. Моя відьма так і казала, що шкодувати вас не будемо. А ще кров пили. Я от дотепер хитаюсь!
-А остальные спят, не могу добудиться.
-Моя відьма говорила, що ікла в них солодкі. Сонне зілля, щоб не змогли ми утекти.
-Вот нечистая сила. Ладно, пойдём.
Вийшли ми зі стійла, а там ранок. І на траві ціла купа відьом лежить, мертвих. У кожній груди пробиті.
-Як же ти їх здолав?
-Они вроде пьяные были, дрыхли в своём клубе. Я их и положил.
-А як здогадався, що біда з нами?
-До обеда подождал, ни слуху от вас, ни духу. Пошёл следом. Вижу, на дороге всё оружие ваше лежит и мечи и копья. Ну, тут я и сообразил, что нечистое дело. Прокрался огородами к хатам, гляжу, а это и не хаты вовсе. Нарисованные окна, нарисованные двери, а так из досок сбито. Совсем я испугался, потом увидел, как на тебе поехала одна. Дождался пока заснут и переколошматил их.
-Сміливий ти.
-А что делать. Выплывать то надо, а без команды мне никуда.
-От так баби, ти подиви що в них замість мандишки!
Розкидав я першій ноги і став торкатись пальцями зуби. Були жовті і гострі, такими іклами не те що шию, такими і держак від лопати перекусити можна.
-Я теж був разом у баби в полону. Коли в лікарні в області лежав. Ми туди з кумом потрапили. Він куролесний був, не гірше мене. І приладнувалися ми на залізницю ходити. Я самий із Коровинців, там залізниця поруч. Вип'ємо ми по пляшці і йдемо до дороги. Ледве тільки поїзд їде, ми виходимо на рейки, лягаємо і до останнього лежимо. Їм нас видно здалеку, гудять паровози, потім гальмувати починають, іскри з-під коліс. Тільки підкотить до нас, ми встаємо і в лісок. Тільки нас і бачили. Так декілька місяців розважалися, коли підстерегли нас. Набридли машиністам наша витребеньки, вирішили вони нам помститися. Взяли із собою дві бригади колійних робітників, вони як висипали і за нами. Наздогнали, били. Монтер шляху звикнули молотом гупати, так що били сильно. Якщо б ми з кумом не міцні були, так точно б померли. А то ще у село дійшли, а тоді голова нас на своїй машині в область відвіз. Ми ж у нього два кращих комбайнера, через місяць збиральна. Зле йому без нас буде. Піклувався.
У лікарні підмастив, так що за нами відхід і ліки які треба. Мені брова зшили, куму ніс підправили і півселезёнки викинули. Такі вже залізничники народ, що і пиячать міцно і б'ють на смерть. Ну і ми такі, що й вмремо і оклигаємо. Через три дня покурювати почали, через тиждень горілки випили, а через десять днів зустрів я одну бабу. Місцева, така вся із себе, але по мужиках скучила. Так що обгребла мене і до себе. Я то і не проти, тим більше, що дружина з мною тоді розлучилася, сказала, що набриднуло їй із дурнем жити. Вона, в мене, жінка спокійна і не любила мої пригоди.
Ну, я і вирішив оскоромиться. Привела мене ця міська до себе, нагодувала, два по сто коньяку налила і повела в спальню. Роздяглась, баба, видно що справна така, береже себе порає. Я на неї поверх навалився й откохав із усієї своєї селянської сили. Відвалився на бог, лежу хекаю, баба теж тільки стогне. То ж, думаю, не очікувало такої швидкості! Я і не те можу. У армії на суперечку гантель ***ом підіймав! Тільки тим і жив, що водили мене всюди я на спір вигравав. От правда раз попався мені черемис якійсь, з Волги. Так у того такий був хуіще, що натурально яблуко їм трусив. Підійде до дерева як зарядить, яблука і падають. Я теж пробував, але так, якщо й упаде яке червиве, а гарні висять. Ну, це вже кому що дано.
Для бабів мені свого вистачало. Лежу я, закурив і чую пошкребеньки якісь.
-Що там таке лазить? 
-Ничего, это тебе кажется.
-Та ні, точно чую!
-Не обращай внимания. 
-Миша, чи що?
У нас у селі в однієї бабусі миша пахвою жила. Сіра, в'юнка, іноді вигляне, оченята бігають. Стара баба була, одна жила, дітей у неї не булу, так і миші рада.
-Фу! Сказал тоже. Знал бы ты как мышей боюсь.
-Так, а що воно там.
-Змея.
-Яка змія?
-Ядовитая.
-Да я ж туди *** сунув!
-А ты не бойся, если я кончу, так змея не опасная.
-А коли немає?
-Тогда укусит.
Я як глянув, а мій *** то лежав моржем на животі, а те в прищ зійшов, начебто і немає його.
-Чого ж ти раніш не сказала!
-Скажи, а у тебя не встал бы. Все вы мужики одинаковые! ****еть горазды, а на деле трусы хуже баб!
-А ти б не трусила, якщо змія!
-Не трушу, живёт вот, хорошо мы ладим.
Яке там "хорошо". Зрозумів я чого в тебе мужиків давно не було. Хто ж у таку халепу сунеться. Змія! Я за одежину і тікати зібрався подалі, щоб і не наздогнала. Але баба бувала виявилася, підхопилася і з кімнати і зачинила мене. Прикрила мене, наче кота  у коморі. 
-Пусти!
-Не пущу. Я сейчас в магазин сбегаю, потом ещё раз трахнемся, тогда и отпущу
-Не хочу з тобой ****ься!
-Придется, а то змею напущу! Лучше со мной не сорься!
І втекла. От, думаю, стерва! У оборот мене захотіла взяти. Тільки мені це гірше усього! Я так не люблю, баба повинна своє пестощами брати, а не закривати. Приклався я до дверей плечем, а вона міцна, із місця не зрушується. Я до вікна. А там п'ятий поверх. Стрибнути можна, та не факт, що зберуть.
Але не той я чоловік, щоб здаватися! Дві цигарки скурив і придумав. Простирадло схопив, порвав на смуги, наволоку туди ж і все інше. Потім покривало порвав і сорочку її нічну. З усього цього нав'язав мотузку, прив'язав до балкона і спускаюся. Спокійненько так, до землі вже недалеко, коли лопнула ця клята сорочка. Не подумав я, що матеріал там делікатний. Як гахну на землю, добре хоч у клумбу, так начебто і цілий. Тільки підводитись, а мене міліція під руки. Викликали пильні сусіди, щоб їм і так і перетак. Я намагався валити, що п'яний, впав у клумбу, але мотузка з балкона висить. Добре хоч баба потім виручила, а те б так і посадили. Після того випадку думав, що уже все отут бачив у житті, навіть мандовитих змій, а отут на от. Ікла цілі.
-Пойдём к колодцу.
-Навіщо?
-Водой польём ребят, а то неизвестно сколько они ещё дрыхнуть будут. а разлёживаться тут нельзя, вдруг ещё явится нечисть всякая.
-Так, на кораблі спокійніше. Хоч би не вкрали його.
-Да я рулевое весло спрятал, а без него далеко не уплывёшь.
-Хитрий ти.
-Моряки люди такие.
-Це точно, моряки і залізничники самі мудрі.
-Крепко тогда ввалили?
-До цих пір уночі як привидиться, що залізничники б'ють, так із криком підхоплююся. Ну їх!
Зайшли ми в дитячий садок, де нас годували, розраховували там відра знайти.
-Ну хоть кастрюли бери.
Стояли великі такі на погаслих плитах. Я в одну кришку підняв і відскочив, наче опечений!
-Диви!
-Что?
-Зварили іроди!
У каструлі плавали шматки людського тіла, а по голові цілком пізнавався той мрійник.
-Вот мерзавки. Недаром я их.
-Недаром, поделом! Стервы!
-Бери пустые кастрюли и пойдём.
-Може його поховати треба?
-Что хоронить то, суп?
Воно і правда ховати нічого. Зробили з людини м'ясо, відьми прокляті! Це дід розповідав, що коли Голод був, так теж людей їли. У нас у селі залишилося тоді чоловік тридцять. Інші, хто помер, а хто пішли подалі рятуватися. Ті, хто залишилися, лежали по хатах і мерли потихеньку, тому що їжі нема, сил нема. Коли приїжджає в село розвідник. Тоді з Конотопа їздили бригади, збирали, хто ще живий був і везли на переробку. Щоб по-дурному людей не ганяти, висилали вперед розвідників, які оглядали села і командували чи є що брати з людства або і їхати не треба. Такий же розвідник і до нас приїхав. Справній весь, вони їли добре, у кожусі підперезаному, із наганом у кобурі, папірцю в руках тримає, олівцем записує скільки людства залишилося.
Ходив цей розвідник сміло, але не здогадався, що народ до того зголоднів, що всякий страх загубив. Що хоч влада, хоч перевлада, а їм все рівно. У мого діда троє дітей померла і дружина. Дід могили копати вже не міг, зніс тільки в погріб і двері забив. Сам лежить на печі і смерті очікує, хвилюється, що віконце одне розбито, як би туди коти не влізли. Вже дуже вони пристосувалися тоді трупи надгризати. А воно адже не хочеться перед божі очі без вуха приходити або з носом попсованим, ще за п'яницю приймуть, що напився і від свині не уберігся. А дід мій був чесний трудівник і таке йому кривдно було. Все збирався підвестися і забити вікно, хоч би дошкою, але ніяк піднятися не міг. Коли заходить розвідник, ногою двері відчинив і оглядає.
-Ты что тут один?
-Один.
-А семья где?
-В землі.
-Плохо, сколько же сырья пропало!
Проте розвідник допитливий попався і поліз за піч перевірити чи правда один мужик чи може ще хто ховається. Відсунув діда і лізе, підсміюючись.
-Куди ти?
-Да посмотреть, может у тебя тут детки какие спрятаны.
Дід те і так про діток переживав, що не зміг їх зберегти, а отут як почув сміх цей, так і взяла діда ярість. Тільки і залишилося у ньому ярості, що крихта, уже весь виснажився, майже мертвий був. Але отут намацав рукою сокиру. Дід із сокирою лежав, щоб щурів ганяти, які поспішали почати його їсти, не чекаючи смерті. Цією сокирою розвідника і вдарив. Сили в діді не було, вдарив ледь-ледь, але так влучно, що розвідник і ліг. Дід полежав ще, із силами зібрався, поліз до нього. Дивиться, у того кров з потилиці тече. Дід давай її смоктати, пив, поки цей товариш не вмер. Діду сил додалося. Порився в розвідника в кишенях, найшов хліб із салом. Сало їсти навіть побоявся, тому що зовсім одвик, а хліб зсмоктав. Зуби то більшої частина випали, а ті що були, валандалися, наче п'яний на вітрі. Ще дід полежав і зміг підвестися. Потягнув розвідника з печі, на столі у кухні роздягнув, і відрізав м'якуша із сідниць. Вогонь у плиті розпалив і поставив чавунець із водою. М'яса туди кинув і пішов сусідів збирати. Кого вів, кого на санках віз, так всіх і зібрав. Спочатку бульйоном напоїв, потім по шматку м'яса дав. Вони ще просять, але дід же чув, що з голоду якщо наїстися, так і померти можна. Тому сказав чекати. Тим більше, що і берегти м'ясо треба було. До весни до далеко.
Добре хоч розвідник багатий попався, так їм і дотягли до тепла. А як полізла кропивка і лобода, отут уже наша людина не пропаде і здебільшого вижили. Тільки дід казав, що паплюжило всіх сильно. Тому що розвідник партійний був. А дід говорив, що це в крові сидить і для звичайної людини дуже погане. Дід мій комуністів дуже не любив, казав, що в них у роту чорно, а в жопі червоно. Так у колгосп і не пішов, все пасікою промишляв, медок качав, хоча бджоли його не любили за тютюновий запах і кусали. Але він тільки посміювався, що від цього тільки здоров'я  більше.
Тягали ми воду в каструлях, лили на хлопців і ті потроху приходили до тями. Били їх по щоках, вуха терли. Хлопці спочатку тільки мукали, а потім тільки починали говорити і радіти, що позбулися від відьом. За годинку всіх і підняли на ноги.
-Теперь стройся и айда к кораблю!
-А автобус как же?
-Какой автобус?
-Эти ж говорили, что тут до автобуса идти километров десять.
-А больше они ничего не говорили?
-Что?
-Брехали они всё. Из села ни одной дороги нет, со всех сторон лес. Никогда тут автобуса не было и быть не могло!
-Откуда знаешь?
-Я когда вас, остолопов, выручал, всю деревню обошёл. И ни одной дороги нет. потом уже догадался, что ведьмы ведь, если им надо, так на мётлах летели.
-Что ж опять плыть?
-Не хочешь, тут оставайся. Может новые ведьмы подлетят, опять будешь их возить.
Сперечальники замовчали і капітан дав команду йти. По дорозі підібрали зброю. Усі мовчали, тому що говорити було ні про що. Сподівалися, що врятувалися, втекли від цієї річки проклятої, а отут на тобі, ще гірше. Це завжди кривдно. От ми з кумом посперечалися якось у кого удар сильніше. Вирішили, щоб кожний іншому шпаківню перевірить. Потягнули жереб, кому першому бити і я витягнув. Мені завжди щастить, вродився я вже такий. Ну, думаю, зараз так вдарю, що і руки не підніме кум, не те щоб ударити. Набичився він, я зібрався і як зарядив йому в груди. Аж крекнув він, захитався, очі витаращив, ротом повітря ловить. У мене удар такий, що на все життя запам'ятаєш.
Тільки дивлюся, а кум показує, щоб я ставав. І бачу, що очі в нього налилися, зло дивляться. Воно то начебто з жарту починалося, а на погане перейшло. Я вдарив усієї дурі, тепер і кум збирається. А у нього кулак то будь здоров. От зараз покладе мене тут і хай якщо на смерть, а то ж інвалідом зробить. І взяла мене . Не хочу вмирати, я ж те і пожив мало. А кум все на свій кулак поглядає, головою крутить і плечами махає. Уб'є зануда. І сам дурень сяде і мене уб'є. Що ж це таке робиться! Я ще не нажився, на сонечко не нагледівся, а мені лягай в труну? Ні, не хочу! І тільки він рукою намірився, я убік. За мною кам'яна стіна. Кум як ударив, три цеглини надщербив. Такий удар! І не відійди я, він би мене й убив би! А так кулак собі розгепав. Усе кістки поламав об цеглину, ніби через м'ясорубку пройшов кулак. Схопився за нього й реве. Потім лівою рукою вила схопив і за мною. Озлився на мене дуже. Ледь утік я від нього, а якби наздогнав, то проштрикнув би як погану курку. 
Кума в лікарню відвезли, там місяць кулак йому лагодили. Я і гроші пропонував і могорич, а кум тільки ричить, що не жити мені, що такої підлості не чекав і що говно я. Звісно говно, хто ж сперечається. Домовлялися по одному, а я втік, злякався, жити мені, бачите, захотілося. Потім шкодував про це. Краще вже мені там стояти, краще б скалічив. А тож кум мені найперший друг був, а тепер ворог. Ледве мене побачить - відвертається, в очі і позаочі Шакалом зве, усім розповідає, що я не людина, а гнида. Я його не засуджую, сам же, мудак такий, винуватий. Але нічого не поробиш, жити те потрібно. І плисти потрібно. Хоч мені вже гидко від цього корабля. Хоч би моторчик який був, а те греби і греби.
Я от коли в армії служив, у штабі ПВО Київського військового округи, так там ніякої ручної роботи, все техніка робить. На сто метрів під землею поверхи, ліфти їздять, електрика. Зверху і не скажеш, що штаб. Начебто дитячий садок, у два поверхи будинок, у жовтуватий колір пофарбовано, газони, грибки, паркан невисокий. Тільки дітей немає. Це від американців маскувалися. Щоб не прознали вони куди бомбити. Я при штабі шашлики смажив. Начштаба шашлики дуже любив, а я їх так робив, що пальчики оближеш. У нас голова колгоспу був із Кавказу, терский козак. Навчив мене як м'ясо правильно замочувати, які дрова для жару потрібні, чим поливати та інше. Начебто баловство, а завдяки тому баловству жив я в армії, ніби на курорті. Цілий день лежу на койці, сплю або ходжу до радистів цапа забивати. Тільки пару на тиждень прибіжать від начштаба - шашлики побажав. Отут уже я швидко бігу до вентиляційної шахти. Там мангал стояв, дровенята, розпалюю їх, а отут уже з харчоблока м'ясо несуть, що я заздалегідь замочував. Три дні воно мочиться, якщо не використано, так на суп солдатам віддавали.
Отак хазяйную я, до поверхні мені може метрів сорок, наче могила, а я вогонь розпалюю. Дрова тільки з яблуні, а краще з груші. За ними їздили аж за Київ, машину нам видавали, пару салаг із пилками. З груші самий пахучий жар виходить і невеличкий, так що м'ясо не пригоряє. Ну а як замиготить вогонь, так отут я винцем його потушу. Так кручуся, наче говно в ополонці, через кілька годин і готові шашлики. Між м'ясом шматки цибулі і помідором, частина шампурів сильніше підсмажена, частина слабше. Все як товариш генерал любив. Вантажу це в контейнер і везуть йому. А я прибираюся та очікую. Незабаром ад'ютант приходить з пляшкою провина, це значить сподобався шашлик генералу. Скільки я йому смажив, а жодного разу без вина не обходилося. Він навіть пропонував на надстрокову залишитися. Я б і хотів, жив же як у кота за пазухою, зійшовся з бабою одною, киянкою. Картини малювала. Через ніч до неї в самоволку бігав. Мене ніхто не торкав. Пару разом патрулі ловили, так товариш генерал рятував.
Але прийшлося додому їхати. Я коли у відпустці останній разом був, так погуляв із Танькою Литовченко. Коли пише вона, що понесла і, як кажуть, пора укладати законний шлюб. Який такий шлюб, якщо все і так добре, відписав я їй, що як би і згодний я на шлюб, але армійське начальство відмовляється відпускати, як сугубо цінного для обороноздатності країни кадру. Танька то баба гарна, але я ж молодий, мені погуляти хотілося, а потім уже сімействувати. Коли викликають мене з прохідної. Провідувати мене приїхали. Приходжу, а там батько Танькин і два його брати. Такі мужики вусаті, здорові, дивляться не добре. Я викручуватись не став, розповів все, що був гріх, але армія є армія, не відпускають мене, хоч що ти хочеш, а так я навіть рад на Таньці одружитись. Вони мені в груди кулаком, відвели в куток і говорять, що знати нічого не знаємо, а щоб через місяць був у селі і гуляв весілля. А інакше заріжуть і прізвища не запитають. Зрозуміла справа, навіщо їм моє прізвище, якщо і так знають.
Задумався я тоді, сумнівався звичайно, але вирішив женитися. Мужики до дикі, мисливці, рушниці у кожного, та й Танька баба приємна. Чого ото мені бігати, якщо можна владнати все. Тим більше придане повинно бути, батько в неї у споживкооперації працював, шкіри скуповував, машина в нього була, будинок кахлем обкладений. При грошах люди. Ну, я і женився. А міг же в Києві залишитися, столичним жителем стати! У мене там дружок залишився, Збруєвич на прізвище. Жиган був страшний. Всю блатоту в Києві знав, навчив розмовляти по понятіях. Пропонував і мені веселе життя. Я б із ним і пішов, але він саме на губі сидів тоді. Нікому мене було переконати, я і дембельнувся.
А понятія мені знадобилися. Раз послали нас в інший колгосп збиральну закінчувати. У нас те господарство справне, управились уже, а там ще тільки починали. Ну, відпрацювали ми день, я хлопець неспокійний, що ж мені, спати лягати. Я в клуб пішов. Там місцеві, я їх відразу налякав, що каратист. Служив у десантних військах і на спір людину наскрізь пробиваю, так що потім ніяка лікарня не прийме. Це лопушиння повірило, дивляться на мене і шепочуться. А я потанцював досхочу, пару годин поспав і знову в поле. Коли засну, так кричить мені помічник мій. Нічого, відпрацював день, знову на танці. Добре хоч дощі пішли, а то б впав би з ніг. Два дні на сіннику відсипався, коли прибігли місцеві і звуть у клуб. Я зі сну і не зрозумів, що за біда, приходжу, а мені мужичка показують. Я про цього мужичка то чув, а бачив у перший разом. Костя Два Удари. Один раз по тобі, другий по кришці труни. Говорили, що найдужчий боєць в області. Їздив по селам, місцевих бійців мотузив і грошик збирав. Отут розповіли йому, що приїхав якійсь суперкаратист, він і зайнявся побитися. Тим більше, що місцеві уже виставляли три сотні гривень і свиню переможцю. Хотіли, бачити, подивитися на бійку.
Мені не хотілось. Цей Костя росту то середнього, але в плечах широкий, руки довгі, на них страшні кулачища. Морда в нього в саднах, вочевидь, що до усього звична. Такого якщо і дістанеш, так із нього не убуде, а якщо уже він влучить, так за сто метрів будеш зуби збирати. І відмовитись не можна, тому що мужики бійця привезли, розраховують на бій, гроші навіть зібрали. Не відпустять. Або Костя покладе або мужики одмолотять. І якого біса я базікав? Хто мене за язик тягнув? Сам же, дурень, наробив справ. Отут ще Танька сказала, що ще одна пригода з мною й кине мене, тому що набридло їй як на вогні жити. А тут же зараз пригода буде, та й ще з тяжкими тілесними. Згадую я ударчики, може хоч щоб не відразу Костя мене скалічив. І про другана київського згадую, його блатні діла. І отут пригадав я, як він розповідав, що треба на арапа брати. Досвідчена людина розкусить відразу, а тут же село, може і пройде. Все рівно гинути, так хоч із музикою.
Усміхнувся я, підходжу до Кості, той вже сорочку скинув, перевертає м'язами, а там клубки, дивитися страшно.
-Ну, чё, дерёмся?
-Иди на *** и там умри!
Він вилупився на мене. Не очікував. Так мене в Києві й учили, що розгубити людину. Думає Костя, чого це я так круто базарю. А я його беру під руку і веду в сторонку.
-Ты че, драться хочешь?
-Ну.
-А ты знаешь, кто я?
-А мне похуй.
-Чего это ты такой крутой?
-А чего ты динамишь?
-Может предъявы какие?
-Какие предъявы! Договорились драться!
-С кем договорились! С кем ты договаривался! А? Со мной? Нет! С ними договаривался. А меня что за лоха держишь? За меня другие будут решать? Так значит?
-Погоди, я…
-Пусть тебе твоя жена годит. А я тебе говорю, что со мной так нельзя! Есть у тебя претензия, давай забьём стрелку! Завтра же тут мои ребята будут на джипах и потрём тогда. Понятно!
-Ладно, чё ты. Я ж не знал, что с тобой не добазарились, я думал бой как бой.
-Просто в следующий раз думай, а то попадёшь, не отмажешься.
-Хоть выставь водки ведро. Ждали же все.
-Не ведро, а пузырь. И мы его с тобой вдвоём выпьем. Потому что мы разговаривали, ты и я. Или не так?
Випили, поговорили, він мені почав на життя скаржитися, що здоров'я вже не те, що незабаром на пенсію, а грошей немає, навіть будинку свого немає, як би бомжувати не прийшлося. Я теж щось розповідав, а потім прийшов на сінник і прихуїв від якої херни відмазався.
Корабель стояв на місці, капітан притяг із кущів трап і рульове весло, стали вантажитися, розсідатися по веслам. Сонце прикрило хмари, не пекуче було, вітерець  віяв, тиша, в усіх настрій і поліпшився. Хоч і далі плисти треба, а краще, чим відьом на собі тягати. Потирали собі шиї, дивуючись, своєму недавньому рабству. Адже ніхто і подумати не міг про таке. Баби то привітні, з добрими обличчями були, а дивись як осідлали.
-З богом!
Відіпхнулися від берега і пішли. За декілька днів до весел звикнули і вже зовсім не тяжко було гребти. Перемовлялися, що воно далі буде. На села вже не сподівалися, зрозуміли, що за села на цій клятій річці.
-Что дальше капитан?
-Плывём дальше.
-Куда плывём?
-По реке.
-А потом?
-Потом домой.
-Как мы домой попадём?
-Как и из дома попали. Когда речка закончится, сядем на автобус и поедем.
-Вдруг не будет конца речки?
-Хлопцы и охота вам болтать? Будет, не будет, этого никто не знает. Плывём, лучше то ничего не остаётся.
Усе замовчали, тому як капітан був правий. Подобається, не подобається, але на кораблі краще, чим у лісі. Може куди і випливемо. А коли так, я голові нашому все висловлю. Обіцяв же відпочинок, будете, говорив по річці плисти, рибу вудити і горілку пити. А отут ніякої горілки, а суцільні чудовиська. Ніякого задоволення. Добре хоч жити залишився. І про рибу пригадав. Тобто рибалити.
-Товариш капітан, дозвольте рибу ловити. Вудки є, по річці пливемо, а тушонкою давимося. Може на уху надьоргати?
-Так все хотят ловить!
-Тихо! Всё делать будем по очереди, ловить рыбу тоже. Тебя за догадку первое место. Иди лови, постарайся к обеду поймать.
Я підхопився і за вудками. Навіть сачок найшов. Присів поруч із капітаном, зліпив із хліба наживку і закинув. Весла то шумлять, рибу розполохують, але чи мало чого.
-Клюёт?
-Ні, треба на стоянці ловити, риба корабля лякається.
Але тримаю вудку. Мій дядька колись на болотах русалку впіймав. Сітку закинув, ледь витягнув, а там русалка. У мулі вся, воняє, але як обмив, так нічого баба. Дядька розповідав, що приємненька, сіськи такі, є що взяти. Дядько то ще той жук, відразу на бабу поліз, але тут затримка вийшла. Ніг те в неї немає, розсовувати нічого. Хвіст наче у рибини і все. Дядька не будь дурень, перевернув її і найшов отвір, так що не відступив. Але все рівно якось йому не звично було, бо проміжок повинний бути. А отут неначебто пидор який бабу пользовав. Хоча їй то начебто нічого, навіть подобалося, вона ж до іншого не звична. Дядька її привіз додому і у бочці з водою тримав. Говорив, що хотів у зоопарк здати. Ну, хотів би здав, а так дружина його прознала. Ревнувати стала і насипала в бочку солі. Так і вийшла з русалки оселедець. Зрозуміла справа, що їсти її ніхто не став, поховали за селом і все. Дядька потім говорив, що і слава богу, а то наплодив нащадків з хвостами, що з ним потім робити. Я як дізнався, так і сам ходив на болота, сітку закидав. Але нічого не виловив. Жаби і жаби, хіба іноді вужак мигне. Може повиздихали русалки, може ховатися навчилися. Хотів після армії гранатою болота перевірити, але тоді вже одружений став, ні до чого мені це.
Поплавець пірнув, я потягнув і веду.
-Наче є щось!
Сам не поспішаю витягати бо мало яка напасть в цій річці водитися може. Хлопці покидали весла, усе дивляться, що це я виловив. Капітан кричить, щоб веслували, ледь порядок навів. Отут я викинув на палубу. Риба, розміром долоні півтори.
-Что за риба такая?
Ніхто не знає. Ох і ріка, риба і те своя особлива. Зубища гострі, рот широкий, начебто хижак, а на хліб дзьобнула. Стиснув я їй жабра, став гачок виймати, а вона мене як гламане за палець. Ледве начисто не відкусила! Я заматюкався і мечем її розрубив. Потім щелепи з пальця виймав. Кров тече, рана велика. Мені йод ллють, бинтами замотують, я зуби стиснув, щоб не репетувати. Проклята риба! Отак покалічити! Проклята річка! Гранату б сюди, щоб вилізло все до верха пузом.
Палець поболював, крізь бинти проступала кров перемішана з йодом. Знову закинув вудку. На цей разом спочатку рубну мечем, а потім уже буду знімати з гачку. Плили, коли поплавець пірнув. Я різко його потягнув, щоб все їй там пороздирати, цій сволочній рибі. Ледве палець мерзотниця не відкусила.
-Оце так да!
Знову усе збіглися і було отчого: на палубі бився середніх розмірів ***, тільки замість яєць у нього були плавники. Я придавив це позорище древком списа. На голівці, що золупнулася, ясно виднівся рот. За котрий і зачепився гачок.
-***!
-А уж думал слазить покупаться.
-Что ж это такое?
-Не видишь?
-А как же оно в реке?
-Живёт. Рыба такая.
-Що мені з ній робити? Викидати чи на уху?
-Выбрасывай! Не хватало ещё *** есть!
Це вони не праві. У нас у селі краще блюдо було. Як поїде ветеринар бичків ладнати, приїжджає з цілим кошиком бичачих причандал. Відразу їх баби приготують і дуже гарна закуска. Особливо з хрінком! Може і цей же такий, але раз колектив вирішив, так нехай. Про всяк випадок рубанув я йому голову і за борт. Знову закидав вудку, очікуючи чергових чудес. Але до обіду витягнув чотири звичайних рибини. Почистив їх, а коли зупинилися на привал, затіяв уху варити. Для навару туди жиру з тушонки додав. Пахнуло добре. Добре б зараз горілки, саме б приємна справа. Але я коли вудку брав, то весь трюм перевірив. Вина був ящик, а горілки немає. Вино ж справа не серйозна, я його ніколи не пив, а в Києві, коли генерал дарував, міняв його на горілку.
Від досади зуби в мене зачесались. І ніде ж, горілки, не візьмеш! Ні магазинів, ні бабусь із самогоном. Мені в селі вірили, завжди в борг давали, тому що з зарплати все віддавав. Або пшеничку міг помолотити або город зорати. Я ж механізатор, техніка вся на мені. Що попросять, те і зроблю. А отут і просити нікого. От, горілки б зараз. Так мене ця горілка переслідувала, що стало мені погано і захотілося сховатися куди подалі. Пішов начебто в трюм за сіллю і там і заліг. Лежу між мішками і щось мене усього перевертає. Чешеться все, зло бере, зуби болять, не розумію, що і робиться. Я то взагалі людина весела, хоч кого запитаєте. Скандалити можу тільки п'яним і то заради інтересу. А тут серджуся, тремчу весь. Вже і горілки не хочу, далася вона мені, а заспокоїтися не можу. Зло бере, погано і все тут.
-Выходи, уха поспела.
-Полежу, палець хворіє.
-Может бинты перемотать!
-Не треба!
Лежу і задихаюся. Та що ж воно таке зі мною діється! Б'є усього, нудить, страшно. Тільки раз таке і було. У нас у штабі, під землею, привід жив. Часто бачили його, я не дивувався, тому що скільки метрів під землею, прилади всякі, гудить, шумить, чого тільки не побачиш. А то раз їхав у столову і поверхом схибив. У автоматиці поломка вийшла. Ліфт не повинен там був зупинятися, тільки по коду, а то став, двері відчинилися. Вийшов я на том поверсі, де генератори встановлені. Вони законсервовані були, але як війна почнеться, так запрацюють і можемо ми у відриві від усієї радянської країни півроку чинити опір. Тоді на оборону грошей не шкодували, запасали сильно.
Йду я собі і тямлю, що начебто не туди потрапив. Коридор не такий, освітлення ледь-ледь. Пішов я задки, а тут зробилося мені страшно. Хоч і не спекотно, а спітнів і бере мене примха, щоб утікати. Тільки я нещодавно зі школи молодого бійця, де нас строго вчили, що радянський солдат не втікає і зустрічає небезпеку віч-на-віч, якщо не було іншого наказу від командування. Отут командування ніякого, один я і накочує жах. Щоб заспокоїтися зняв я ремінь, у мене там під бляшкою свинцю налито двісті грам, так що якщо по черепі дати, так мало не покажеться. Я ремінь на руку накрутив і думаю, що підходь-підходь, вражина, я тобі влаштую отут перелом у Великої Вітчизняної! І Сталинград і Курську дугу разом! А раптом бачу, рухається щось по коридорі. Саме не йде, як люди, а рухається. Сіреньке, невеличке. Його то і боятися нічого, але тільки так мене скувало, що і поворухнутися не можу. Почуваю, що треба б руку занести, щоб коли чого, вдарити його бляшкою, а не можу. Стою, вирячився, що долбойоб, піт в очі затікає, рот відкрив, дивлюся, що баран на нові ворота.
Пляма це повз мене пливе, відсунула убік, припечатала до стіни, начебто я комар який. Просунулася і зникла. А я все стою. Більше часу простояв, рухнутися не міг! Тямлю, що треба б йти, а наче прибитий! Потім прибіг, а обід вже закінчили. Добре, що мене в столовій знали, що я генералу шашлики смажу, так видали мені обід. А я і їсти не хочу, от як зараз. Сиджу, тремчу, розповів їм, що бачив. Кухаря заспокоїли, пояснили, що це привід і до нього отут уже звикнули усі. Років сім до мене служив тут салага, на техэтажах підлогу мив. Ходив-ходив, потім заліз у трансформатори і заснув. А отут позапланова перевірка автономної готовності. Маршал із Москви приїхав і дав рознарядку, що умовний супротивник наніс удар, міська енергосистема знеструмлена, уключити генератори. Їх і включили, тік пішов, на трансформаторах напруга до двох тисячі вольт. Хлопець і прокинутися не встиг. Три години палило його, поки не дали відбій тривозі. Вечором його кинулися, тільки наступного дня знайшли шматок оплавленої латуні, від бляшки на ремені. І вугликів декілька, більше нічого і не залишилося. Щоб батькам порожню труну не відсилати, поклади всередину мішок із піском. Хлопця з тих пір часто бачать. Він узагалі нешкідливий, якщо не торкати. А те один прапор спробував лопатою вдарити, його током як вдарило і помер. Привід електрики напитався, так що краще його і не торкати.
-Эй, чего это с тобой?
Я як до тями прийшов, трясло мене, перевертало, на блекоту тягло.
-Я тебе вот ухи привёз. А то рыбу ловил, варил, а ничего не достанется. Хорошая уха, бери.
Суне мені полумисок, а я руки підняти не можу. Ну, точна як тоді.
-Ой, а что это у тебя. Чешуя на лице. А, это ты рыбу чистил, прилипла! Ну ладно, я пошёл.
І пішов, а мене ще поганіше, напад бити почав. Батюшки, що зі мною робиться! Б'є усього. І з руками якась напасть. Руки-то, руки лузгою поросли. Крикнути я хотів, щоб виручали, а не можу, весь рот ікла зайняли, язиком не поворушу! Рятуйте и не врятують!