Вирвати з кор нням...

 переклад деяких уривків  роману
Jeanette Winterson ‘Written on the Body’  Тріфонової Олександри

[с. 16-18]
Була в мене колись коханка на ім’я Вірсавія. Щаслива заміжня жінка. І тоді в мене з’явилося відчуття, ніби ми в одному екіпажі на підводному човні. Ми не розповідали про це нашим друзям; принаймні своїм вона не хотіла нічого казати, бо це були друзі і її чоловіка. А в мене не було бажання освідчуватися своїм друзям, бо вона мене про це попросила. Ми занурювалися все глибше і глибше в своїй, наповненій коханням та облицьованій свинцем домовині. “Говорити правду – розкіш”,- казала вона,-  “яку ми собі дозволити не могли, і тому брехня стала чесністю, економією почуттів, яку необхідно було застосувати на практиці”. Говорити правду було боляче, тому брехати стало цілком нормальною річчю. Одного дня я їй кажу:
“Давай я йому все розповім”. Це сталося через два роки, два роки, коли мені здавалося, що, врешті-решт вона має піти. Вона любила слово “жахливо”. “Буде жахливо, якщо він дізнається”. Жахливо. Мені згадався  Калібан, прикутий до скелі. А потім, коли мені вдалося вирватися з її світу подвійних значень та масонських знаків, виявилося, що я вже й краду. Але ж такого ніколи не було! Вона розкладувала свої речі на ковдрі і просила вибрати з них якусь одну. (В дужках була вказана вартість). Коли ми розійшлися, мені захотілося, щоб вона повернула мої листи. Каже, права мої, власність – твоя. Те саме і про  моє  тіло. Гадаю, було би безглуздо проникнути до її комірки і забрати решту себе. А знайти було неважко – усе спаковано у м’якій сумці з наклейкою, де сказано: “Усе повернути у випадку моєї смерті”. Що ж, непоганий підхід, і безсумнівно, він би їх прочитав, але ж тоді їй не доведеться нести відповідальність. А чи буду читати їх я? Можливо. Так, підхід  дійсно  непоганий.
Я беру ці листи, несу в сад, спалюю один за одним і думаю: як же легко зламати минуле і важко його забути.
Невже це траплятиметься зі мною знову і знову? Ви можете подумати,  що  я тільки те і роблю, що ношуся по комірчинах заміжніх жінок. Я легко переношу висоту, це правда, але мене нудить від глибини. Навіть  дивно, що в мене було стільки романів.
Лежимо ми якось у ліжку в орендованій квартирі, і я годую тебе сливами, які  кольором нагадують синці. Природа щедро нас обдаровує, хоча є дуже мінливою. Цей рік, наприклад, ти голодуєш, а наступного вона  задушує тебе від любові. Минулого року гілки надломилися від ваги плодів, а цього – аж співають на вітру. В серпні сливи не достигають. Чи, може, я невірно розумію зміни в природі? Мабуть, тоді назву їх очима Емми Боварі або сукнею Джен Ейр? Не знаю, не знаю. А зараз я знімаю іншу квартиру і намагаюся згадати, коли наші шляхи розійшлися, де в мене вийшло щось не те. Ти ведеш машину, а я втрачаю свій власний курс. Однак я не складатиму зброї. А ті сливи чавлю прямо над твоєю головою.
Ти кажеш: “Чому я лякаю тебе?” Мене? Лякаєш? Так, ще й як. Ти поводишся так, ніби ми зостанемося разом на віки вічні. Неначе наша насолода ніколи не закінчиться. А звідки мені знати, що  це не так? Наскільки мені відомо, то на все є свій кінець. Теоретично, ти маєш рацію, квантові фізики  мають рацію, а також романтики і духовенство. Якщо я і кидаюсь стрімко в це кохання з тобою, як у вир, то  тільки тому, що боюся його. Боюся, того, що двері, яких я не бачу будь-якої миті відчиняться, і ти підеш. А що тоді? Що як я почну виламувати стіни, як свого часу інквізиція в пошуках святих? Де знайду той потаємний хід? Для мене ці чотири стіни так і залишаться чотирма стінами.
Ти кажеш: “Я  піду.”
Авжеж, думаю, підеш, повернешся до своєї мушлі. А я, дурепа, уже в котрий раз попадаю на той самий гачок, обіцяючи,  що  ніколи  більше цього не повториться.
Ти кажеш: “Я розповіла йому  ще до того, як ми розійшлися. Я сказала, що не зміню свого рішення, навіть якщо передумаєш ти”.
Щось я не про те пишу. Саме тут я маю просто випромінювати впевненість та самовдоводення, а також обурення. Саме тут ти мала б плакати й скаржитися на те, як це усе важко і що тобі тепер робити що ти можеш зробити і чи буду я тебе ненавідити і ти знаєш що буду, і взагалі,  цій балаканині бракує пунктуації, бо це все  давно вже в минулому і нічого не значить.
Але ти дивишся  на мене, неначе Бог на Адама, і мені незручно від того погляду, повного кохання, влади і гордості одночасно. Я хочу піти,  прикрившись фіговим листком.  Ця неготовність, недоречність – усе це гріх.
Ти кажеш: “Я тебе кохаю, але це кохання змушує мене брехати”. Невже це правда?  Ці, такі прості і очевидні слова? Чи, може я  - як ті нещасні моряки, що зазнали залибелі корабля і хапають порожню пляшку, жадібно вдивляючись, чи незалишилось там чогось?..

[с.23-24]
Насправді ж, виявилося, що носити з собою револьвера  ще й як допомагає. Витягую його  з-за поясу шортів (я вже  їх давно  ношу) і вказую  дулом на найближчу  діжку. Вони  заметушилися, і  один каже:  “Тобі що, клепки бракує?” однак застібнув свої штани і поплентався геть. “Руки вгору, хлопці”.- кажу. “Ні, ні не чіпай її, нехай підсохне”. В ту хвилину залунала  з відчиненого бару пісня “Незнайомці  вночі”. Це Інга подавала сигнал про те, що у нас не більше п’яти хвилин. Я заряджаю револьвер і тікаю. Треба дістатися до пересувного бару-забігайлівки,  який Інга використовувала як схованку. Я кидаюся до неї і виглядаю з-поміж  булок.
О, і вибух же це був! Гучніший за просте розвантажування пляшок. І ми– самі на краю світу, як  оті терористи, що ведуть запеклу боротьбу за “справедливість” в суспільстві. Думаю, що почуття кохання до неї у мене були, а потім ще й ці голуби.
Вона заборонила їй телефонувати. Мовляв, телефони лише для секретарок в приймальнях, тобто, жінок без статусу. Тоді, кажу, добре, я писатиму. “Нічого  подібного”, - заперечує вона,- “на пошті  - одні деспоти, що експлуатують працю людей, що не є членами провспілки”. Що вдіяти?  Мені не хотілося жити в Голандії,  а їй  - в Лондоні. Як же тоді  спілкуватися?   “Через голубів”,- каже.
Ось чому я і знімаю кімнату на горищі  жіночого інституту Пімліко. Я не дуже схвалюю ці заклади; це вони вперше виступили  проти аерозолів, що містять  фреон та бридкі губки. Але мені то байдуже. Справа в тому, що те горище якраз виходило у напрямку Амстердама.

[с.48]
По дорозі додому купую собі квіти. Великий букет квітів.
“В гості йдете?”- запитала дівчина таким кислим голосом, неначе  бутерброд, якими годують у лікарнях. Їй до смерті набридло бути ввічливою та уважною, стояти цілий день серед листя папороті. З правої руки капала зелена від квітів вода.
“Так, до себе”, - озиваюсь,- “хочу дізнатися, хто я”.
Вона   здивовано  підняла брови і пробубоніла:
“З вами усе гаразд?”
“Буде гаразд”,- відрізаю і кидаю їй гвоздику.
 Удома, поставивши квіти у вазу та помінявши простирадла, я йду спати.

[ c.52-54]
Уже трохи пізніше до мене долетів галас школярів, які поверталися додому. Їхні пронизливі та веселі голоси пронеслися повз спокійних та тихих кімнат і  відізвалися у нашому  Будинку Слави. А ми, мабуть, були на вершині світу, де сам Чосер зі своїм орлом. Тут, напевно, і закінчувалася людська метушня та тиск життя; голоси віддавалися десь на даху, в балках, повторюючись у багатослів’ї. Енергія не витрачається шляхом трансформації, а куди ж тоді діваються слова?
“Луїзо, я тебе кохаю”.
Вона ніжно кладе долоню на мої вуста і хитає головою.
“Не кажи цього. Поки не треба. Бо ти, мабуть, ще цього не маєш на увазі”.
Я заперечую, вигукуючи потік компліментів, що звучать, як рекламний ролик. “Найважливіша! Найкраща! Найнезрівнянніша!” Самі по собі іменники не грають важливої ролі, якщо їх не сполучити з новомодними прикметниками. І чим більше я їх підкреслюю, тим більш безглуздо звучать мої слова.
Луїза  нічого не промовила, і я замовкаю.
“Коли я казала, що ти, мабуть, цього не маєш на увазі, я хотіла сказати, що таке просто неможливо”.
“Чому ж? У мене нікого немає.
“І ти гадаєш, що це і є свобода?”
“Це надає свободу”,
“ Та й тобі легше передумати. Я не маю жодного сумніву в тому, що ти підеш від Жаклін. А я? Зі мною ти зостанешся?”
“ Я кохаю тебе”.
“З усіма іншими було те саме, але ж вони залишилися самі”.
“Думаєш, все так легко?”
“Я не хочу бути просто черговим завоюванням”.
“Але ж Луїзо, ти сама усе розпочала”.
“Я  прийняла це. А  почали ми  разом”.
Про що це вона? Ну, кохалися ми одного разу. Ми зустрічаємося лише кілька місяців,  а вона вже перевіряє мене, неначе  разом ми досить довго. Так і кажу.
“То ти визнаєш, що я лише твій трофей?”
Мене повністю збили з пантелику і обурили.
“Луїзо, я не знаю, хто ти. Я вже навиворіт викручуюся, щоб уникнути таких сцен і розмов. Ти впливаєш на мене якось дивно, і усе, що я можу збагнути, це –  ефект  цього впливу, а ефект – я втрачаю контроль над собою”.
“Отож, щоб віднайти цей контроль, ти освідчуєшся мені у коханні? Як це робиться, тобі відомо, чи не так? Роман, залицяння, словом, один суцільний вир емоцій.”
“Не треба мені той контроль”.
“Не вірю”.
Та й правильно, що не віриш. Маєш сумніви – будь відвертою. Такий собі хід назад. Я підіймаюсь і навпомацки шукаю сорочку. Вона лежить якраз під її нижньою спідницею.
“Можна?”
“Що,  для своєї колекції здобичі?”
У неї очі повні сліз. Їй боляче, все через мене. Не треба було їй розповідати про своїх колишніх подружок. Мені так хотілося її розсмішити, та вона й сміялася, а тепер, коли настали  нелегкі  часи, вона не вірить мені. Наша дружба була для неї дивовижною, кохання– смертельним. Це стало таким очевидним зараз. Не хотілося  у себе занурюватися. Встаю колінами на підлогу та притуляюся  до  її ніг.
“Скажи,  що ти хочеш, я все зроблю”.
Вона пестить моє волосся.
“ Тебе. Але без  твого минулого. Забудь про ті рядки. Забудь про ті спальні. Приходь до мене новою людиною. Не кажи, що кохаєш,  доки не настане день, коли ти зможеш це довести.
“А як довести?”
“ Я не знаю, чим тобі в цьому зарадити”.
Ось такий от лабіринт! Пощастить знайти дорогу до  виходу -  значить пізнаєш жадання свого серця, а  не пощастить – одвічно блукатимеш серед байдужих стін. Це  що, перевірка?  Здається, мені вже довелося згадувати, що Луїза знала добре, що вона хоче. Думаю, вона була переконана, що я маю вирвати її з плутанини свого минулого. У кімнаті на горищі є  репродукція картини Берна-Джонса “Любов і паломниця”. Ангел у світлому вбранні за руку веде втомлену мандрівницю; у неї стерті ноги   і  вона втомлена від  блукань. Вона одягнена в чорне, а її накидка зачепилася за густий колючий  чагарник, з якого вони і з’явилися.
Невже і Луїза так мене вестиме? А я? Чи хочу я, щоб мене вели? Так, вона має рацію. Мені  ніколи не спадало на думку усе  зважити, усе обдумати, однак у мене була причина: мої думки були зайняті Жаклін.
[c.80-85]
“ Здіймається вітер”, - сказала вона.
Луїзо, дозволь мені плавати в тобі, в  цих гарячих хвилях. Я маю  надію святого в човні. І що  ж змусило усіх тих людей вирушити в далеку дорогу тисячу років тому? Між ними та морем не було нічого, окрім  шматків шкіри та плоту. Чому вони були так впевнені, що їм буде краще в іншому невідомому краї, якого навіть немає на карті? Я і зараз їх бачу, як вони їдять чорний хліб та медові соти, ховаються  від дощу, прикрившись звірячою шкірою. Тіла  вкриті, але душі незахищені.  Море - лише допоміжне знаряддя для досягнення мети, але  ще не результат. Вони довіряють йому незалежно від усіляких передвість.
Їх на це штовхало кохання. І додому повертало теж кохання. Кохання загартовувало їхні руки для греблі та зміцнювало м’язи, щоб пересуватися під дощем. Вони розпочинали  вкрай безглузді подорожі. Ну хто, скажіть, покине рідну домівку і вирушить  у відкрите море?  Тим більше без компасу, взимку та на самоті? Те, чим вам доводиться ризикувати, це те,  що для вас  найдорожче над усе. Луїзо,  як би мені хотілося заради тебе спалити минуле, просто йти вперед,  не обертаючись назад.
Яка необачність! Ніколи не замислюватися про те,  якою ціною проходило моє життя, зовсім  його ігнорувати! А зараз я живу наперед. Я знаю, що таке – визволяти себе з нагромаджень  життєвих труднощів. Знаю, і тому мені вже байдуже. В наших стосунках немає тієї полохонини та поспішності, буває порожнеча, а то й полегшення. І тому, природньо,  що я хочу ризикнути. Так, ризикнути, бо моє життя якось застоялося.
Вона поцілувала мене зі змішаним почуттям пристрасті і жалю. Коханка і дитина, діва і розпусниця. А мене раніше  цілували? У мене таке відчуття, ніби я – невинне лоша, і разом з тим, чванства Меркуціо мені не бракувало. Ми вчора кохалися з цією жінкою; її смак ще у мене на вустах. А чи залишиться вона?.. І в мене тремтіння по всьому тілу, як у дівчинки -  школярки.
“Ти тремтиш”,- каже.
“Може, мені холодно”.
“Давай, я тебе зігрію”.
Ми лежимо на підлозі, повернувшись до світла спиною. Мені  вистачає світла в  дотиках її пальців, що торкаються моєї шкіри, ніби оголюючи нервові закінчення. Я заплющую очі і вирушаю в подорож по її спині, хребту - …
Ми спостерігаємо, як післяобіднє сонце посилає свої промені через сад, а довгі тіні вечірньої пори, що ось-ось насунеться, танцюють на білій стіні. Я тримаю руку Луїзи, тримаю свідомо, але розумію, що за  цим послідує наша нова близкість і я побачу іншу людину. І це відчуття є глибшим за просту свідомість, що засіла в тілі міцніше, ніж відклалася в пам’яті. І  я не розумію, яке то відчуття, може, це мені лише здається. Мені воно  невідоме, хоча і доводилося спостерігати за подружжями, що жили разом досить довго. Час не зменшив їхнє кохання. Здавалося, вони розчинилися одне в одному, однак не втрачаючи своєї індивідуальності. І мене охопила заздрість від побаченого. А з Луїзою… З Луїзою все ніби таке знайоме. Я не знаю про неї всього, та й не можу знати всього. Ніяких фактів, ніяких цифр. Мене переймає цікавість її життям; цікавість, а не просто довіра. І  того дня, здавалося, що ми завжди  були тут удвох, такі знаомі…
“Я вже говорила з  Елджіном”, - промовила вона, - “сказала, хто ти для мене насправді, і що ми переспали”.
“А він що?”
“Він запитав, у якому ліжку”.
“ А в якому?”
“Я маю на увазі наше шлюбне ложе, так би він сказав. Він його сам зробив, коли ми жили в невеличкому будиночку на мої гроші. Він учився, я викладала. Він майстрував ліжко по вечорах… воно таке незручне. Я  ж казала, давай спати на моєму. Він тоді був більш спокійною людиною”.
Мені було незрозуміло, що Елджін думає з приводу ліжка. Вірсавія теж хотіла, щоб ми спали на їхньому шлюбному ліжку. Я - на його боці. Я завжди проти того, щоб  знущатися над невинними, ліжко має бути надійною річчю. І де ж та надійність, коли ти постійно насторожі, щоб твоє місце не зайняв хтось інший? Зараз мене видають докори сумління, однак я не складаю зброю і  за це себе  зневажаю.
“Я сказала Елджіну,  що хотіла тебе бачити, сміливо з тобою  зустрічатися. Сказала, що не брехатиму і не хочу, щоб і він мені брехав… Він  запитав про те, чи збираюсь я піти від нього, а я відповіла, що, чесно кажучи, ще сама не знаю. Вона повернулася до мене обличчям. Воно мало стривожений і серйозний вираз.
“Чесно, я не  знаю. А ти хочеш, щоб я його покинула?”
У мене в горлі клубок стоїть.  Дуже важко видавити з себе якусь відповідь. А серце видохнуло: “Так. Пакуй речі”. Це  не я кажу, а здоровий глузд. 
“А як ми підемо?”
Луїзу видало обличчя лише на мить, але ж, зрозуміло, що і вона чекала від мене такої ж відповіді.  Мені хотілося зарадити нам  обом.
“Можемо вирішити впродовж трьох місяців. Справедливо, чи не так? І по відношенню  до Елджіна, і то тебе”.
“А до тебе?”
Я здвигаю плечима.
“У мене все закінчено з Жаклін. Я тут, щоб бути з тобою, якщо ти любиш мене”.
Вона: “ Я  хочу запропонувати тобі більше, ніж просто  невірність”.
Я дивлюсь в її гарненьке личко і думаю: “А чи не зарано? Мої черевики ще обляпані брудом мого минулого”. А вголос кажу:
“ Вчора ти була сердита і звинуватила мене в тому, що я колекціоную жіночий одяг. Ти веліла не  освідчуватися тобі у коханні, поки я цього повністю не усвідомлю. Так, ти мала рацію. Дай мені час, і я зроблю, що треба. Дозволь мені долати перешкоди, не допомагай  мені.  Я потребую впевненості, думаю, ти теж”.
Вона кивнула.
“Коли два роки тому я тебе побачила, то подумала,  що найгарніше створіння, кого я коли-небудь бачила”.
Два роки тому… Про що це вона?
“Я  побачила тебе в парку на самоті, говорячи до себе. Я шла за тобою протягом години, а потім пішла додому. Я і не уявляла собі, що ще коли-небудь тебе  побачу знову. Я на тебе полювала”.
“А ти що, часто ходиш за людьми в парках?”
Вона розсміялася.
“Ніколи. Тоді був перший раз. А вдруге я тебе побачила уже в бібліотеці.”
“За  перекладом?”
“Точно. Я запам’ятала номер твого стільця і запитала чергового, як тебе звати. А потім я вже знала  і твою адресу, і ось чому півроку тому  це мокре нещасне створіння опинилося перед твоїми дверима.”
“Ти тоді  сказала, що у тебе вкрали сумку.”
“Сказала”.
“І попрохала дозволити тобі підсохнути у мене вдома і зателефонувати чоловікові”.
“Атож.”
“Так це усе брехня?”
“Мені так хотілося з тобою говорити. Це єдине, що спало мені на думку. Визнаю, не дуже дотепно. А потім я побачила Жаклін і поклялася собі,  що зупинюся, подумала про Елджіна і спробувала зупинитися. Я тішилася  від  того, що могли б стати друзями; цього  було б досить  - просто дружити з тобою. І ми стали добрими друзями, чи не  так?”
Мені згадався той день,  про який тільки-но розповідала Луїза. Вона була неначе дух, що з’явився зі серпанку. Її волосся блищало, бо великі дощові краплі стікали по ньому, по її грудях, їх обриси  проступали крізь Луїзину муслінову сукню.
“Мені цю ідею підкинула Емма, леді Гамільтон”, - промовила вона.

[c.9-10]
Ти сказала: “Я тебе кохаю”. Чому цю неоригінальну фразу  весь час промовляємо і знову і знову так прагнемо почути? “Я тебе кохаю”- завжди цитата. Не ти і не я промовили її вперше і раніше від усіх; ми - як оті дикуни, що відкрили ці три слова і почали відразу ж їх обожнювати. Так, я ї зараз їх обожнюю – на скелі  моє тіло немовби відсечене від єства.
Калібан. Ти навчив мене говорити і що я вмію – проклинати. Якого дідька ти навчив мене своєї клятої мови?
Кохання вимагає вираження. Воно не зупиниться, не замовкне, не буде просто добрим, скромним, побаченим, і не просто почутим. Воно вибухне в багатослів’ї похвалами, резонансу, що вщент розбиває скло та проливає рідину. Таке кохання не є консервативним. Це – полювання на дичину і дичина – це ти. Клята дичина і  клята гра. Як же грати в цю гру, якщо її правила постійно змінюються. Я зватиму себе Алісою і гратиму в крокет з фламінго. У країні-чудасії  усі обдурюють одне одного, та й саме кохання є країною див, чи не так? Кохання перевертає  увесь світ. Воно сліпе. Кохання – це все, що тобі потрібно.  Ще ніхто ніколи не помирав від розбитого серця. Нічого, справишся. А  коли  одружимося, усе буде  інакше. Подумай про дітей. “Час – найліпший лікар”. Невже ще чекаєш пані Пораду,  може, пана Порадника чи вже усіх  маленьких  Пораднят? 
В усьому винні ці кліше. Точне почуття шукає такого ж точного вираження. Якщо мої почуття не визначені, то чи кохання це? Тоді це просто жах, і що ж тоді мені робити? Просто запхнути його у купу непотрібу та старих рожевих пухнастих іграшок та надіслати собі листівку з написом: “Щирі привітання з заручинами”. Та я не заручаюся, навпаки – божеволію. Я відчайдушно намагаюся сховатися, щоб кохання мене не знайшло. Я прагну чогось простішого, замизканих слів, незначних жестів, нарешті, продавленого крісла заштампованих фраз.  Ну то й що, що до мене тут не один сидів? З крісла вже стирчать пружини, а оббивка пахне так знайомо. Мені нічого боятися. Мої дідусь  і бабуся через це пройшли; он – дід з твердим комірцем і дорогою краваткою, а бабуся – у білому мусліні. Вона завжди була прискіпливою та ошатною до життя на тому світі.  Усі крізь це пройшли, і мої батьки теж. І я пройду. З розкритими обіймами, але не для  того, щоб тебе в них заключити, а  для того, щоб не втрачати відчуття рівноваги, навпомацки дістатися до того крісла. Як же щасливо ми заживемо! Як щасливо заживуть усі! І вони жили у злагоді і згоді ще довгії і довгії літа!

[c.101-102]
“Елджіне, факти, факти”.
“Лейкемія”.
“З яких пір?”
“Десь два роки”.
“Вона не хвора”.
“Ще ні”.
“І яка лейкемія?”
“Хронічна лимфоцитарна лейкемія”.
“Вона непогано виглядає”.
“У хворих  протягом  деякого часу хвороба не проявляється”.
“З нею все добре”.
“Я спостерігав за її аналізами крові, коли вона вперше  втратила дитину”.
“ Вперше що?..”
“У неї було недокрів’я”.
“Не розумію”.
“Рідка форма”.
“Вона не хвора”.
“У неї  прискорений ріст лімфатичних наростів”.
“Вона помре?”
 “Вони їй не завдають болю”.
“Вона помре?”
“Добре, що селезінка не збільшена”.
“Вона помре?”
“Зате в неї надто багато Т-клітин”.
“Вона помре?”
“Це залежить”.
“Від кого?”
“Від тебе?”
“Ти хочеш сказати, що я можу доглядати за нею?”
“Я хочу сказати, що я можу”.

[c.105-106]
Люба Луїзо!
Я люблю тебе більше ніж саме життя. Щасливішого життя ніж те, що поруч з тобою, у мене ніколи не було. Мені ніколи не  спадало на думку, що можливе таке щастя. Невже кохання має якусь структуру? Воно відчутне, осяжне; я важу його у своїх долонях так, як  твою любу голівоньку. Я продовжую  хапатися за життя, як альпініст за трос.  У мене  були  передчуття,  що наша життєва стежка буде нелегкою, але ця прямовисна скеля… ми могли б  на неї зійти, знаю, але саме ти узяла б на себе основний тягар. Сьогодні ввечері я вирушаю. Я не знаю, куди я піду, але знаю, що більше сюди я не повернусь. Живи  тут, все уже давно влаштовано. В моїй домівці ти в безпеці, але не в моїх руках.
Якщо я залишусь, підеш ти, з болем, така немічна і безпорадна. Я не зможу цього винести. Якби ж усе залежало  тільки від мого життя, воно було б твоїм. Той одяг, в якому ти стояла на порозі мого дому – немає більше Луїзи. Нічого віддавати. Ти вже  мені віддала усе. Будь-ласка, ідь з Елджіном. Він обіцяв розповідати мені, як ти.  Я думатиму про  тебе щодня, багаторазово на  день. Відбитки твоїх долонь  викарбувані на моєму тілі. Твоя плоть у моїй. Ти мене розшифрувала, і зараз мене лігко прочитати. Усе досить просто – моя любов. Я так хочу, щоб ти  вижила. Пробач мені мої помилки. Пробач мені.

[c.137]
CМАК: Є чотири  основні відчуття смаку – солодкий, кислий, гіркий й солоний.
Моя кохана – оливкове дерево, що пустило корені біля моря. Його плоди зелені та гострі на смак. Для мене є втіхою дістати її кісточку – тверду та міцну, м’ясисту, солонувату недозрілу кісточку.
Хто  їсть оливки, перш ніж видовбати кісточку? Довгоочікувана мить – коли ваші зуби  проколюють тонку шкірку ягідки і на волю виривається прозорий сік, чий смак поєднує в собі земне тяжіння,  мінливість погоди, навіть ім’я  людини, що посадила це  тендітне деревце.
Оливка -  це сонце у твоєму роті. Її розрив – це вибух на яскравому небі. Це – спекотні дні перед прохолодним дощем.  З’їш один з таких днів, коли пісок опікає твої  ноги, а потім  потужна злива омиває твою шкіру бульбашками дощових стуменів. Наш невеличкий приватний гайок рясніє  фруктами. Я прогризу тобі шлях до кісточки, грубої, жорсткої оливкової кісточки…

[c.138]
ЗІР: Око знаходиться в очній каверні. За формою око  кулеподібне, а в діаметрі – приблизно 2 см.

Швидкість  світла 299.800 км/с. усе, що потрапляє в поле зору, відображається в очах. Я бачу колір, коли довжина хвилі віддзеркалюється якимось об’єктом, а усі інші довжини поглинаються. У кожного кольору – своя довжина хвилі. У червоного  - найдовша.
Може, тому я й бачу усе довкола в червоному світлі? Я живу у великій червоній бульбашці кольору Луїзиного волосся. Я спостерігаю захід сонця, але не його диск тримає мене в тінях цього подвір’я. Я жадаю цього кольору твої потоків, що стікають по небокраю на коричневу землю, на  сіре каміння, на мене… іноді я несуся і потрапляю в широко розставлені  як у опудала руки сідаючого сонця, наївно вважаючи, що можу розігнатися і застрибнути у цю вогненну піч і там згоріти разом з тобою. Я хочу огорнути своє тіло палаючими прожилками кривавого небосхилу. Усі інші кольори поглинаються. Тьмяні відтінки денного світа ніколи не проникають у мій  обвуглений череп. Я зачиняю себе у чотирьох глухих стінах. Зі мною ніхто не живе. Ти була світлою яскравою кімнатою, і ось тепер в ній зачинені двері. Хто ж зачинив? Я… ти була багатокольоровим плащем, і ось тепер тебе кинули в бруд…  Ти бачиш  мене у моєму просоченому кров’ю світі? Ти- зеленоона дівчина, очі твої – мигдаль сиплять полум’яними язиками та відновлюють мій зір.


[c.154-155]
Як   ви  думаєте, що було на моєму плащі? Луїзина волосинка. Золота ниточка відразу ж привернула світло і віддзеркалила його! Накрутивши її навколо свого вказівного пальця, я натягую її; її довжина приблизно 60 см! невже це і є та нитка, що прив’язала мене до тебе?
Хоча у мене було таке відчуття, ніби життя моє розкололося надвоє, бажання жити було просто несамовите. Мені ніколи не здавалося, що самогубство – вірний вихід, якщо ти не маєш щастя.
“… нічого, справишся…” В усьому винні ці кліше. Втратити найдорожчу тобі людину – значить докорінно змінити своє життя. Ти не можеш з цим справитися, бо це “це” – людина, що значила для  тебе все. Біль минає, навколо нові люди, але  рана ще відкрита і болить, болить, болить…
А як же інакше? Тугу і смуток за  твоєю коханою не втамувати засобом від болю фізичного. У моєму серці зяє діра, що за формою нагадує тебе, ніхто і ніколи не зможе її затягнути. Я й не хочу, щоб хтось навіть спробував…
Останнім часом я багато уявляю смерть. Її шлях пролягає десь високо в повітрі. Один із нас не пройшов свого шляху. Чому ж інший мав піти?!? Без попередження. Навіть смерть після довготривалої хвороби настає без попередження. Та мить, до якої так  готуєшся, зриває тебе і відносить як буревій… неначе завойовницькі війська прорвалися і загарбали твоє тіло, твого тіла більше немає… Рік тому у вівторок ти була, а тепер тебе немає. Ну чому, чому?.. смерть обертає наше життя на безглузду логіку немовляти. Якщо було вчора, чому не буде сьогодні? Де ти? Хто ми?  Безпорадні створіння на маленькій голубій планеті, а навколо-минають світлові роки у тихому безлюдному просторі. Невже померлі знайдуть спокій поза метушнею нашого грішного світу?
Та який же може бути спокій, якщо ми не в стані врятувати наших коханих  чи повернути  їх хоча б на один день? Я підіймаю голову і повертаюсь в бік дверей, сподіваючись, що побачу тебе там. Я чую твій голос в коридорі і мчуся туди, але він порожній. Від мене тепер  нічого не залежить. Я  нічого не можу зробити. Останнє слово було за тобою.
Неприємне дзижчання у шлунку минає, минає і тупий роз’їдаючий біль. Коли я про тебе думаю, голова паморочиться. Спогади про нас п’янять мене як шампанське. Якби ж хто-небудь встановив ціну – я з готовністю заплачу. Дивно, що з болем настає спалах прозріння. Воно варте цього. Кохання варте цього.

[c.178]
… і що ж ти зробиш?  Невже віддасиш тіло своєї коханої невідомим чужим людям? Тіло, що так безпорадно лежало біля тебе, і на твоїх  очах зі здорового стало хворим. Тіло, якого так прагнуть твої руки, незалежно від того,  живе воно, чи вже мертве. Я знаю рух кожного твого м’яза, твоїх ніжних повік, як вони тремтять, коли солодко спиш. Це тіло, на якому написано твоє ім’я, яке  зараз переходить у володіння зовсім чужих людей.
Твоя кохана спустилася вниз  в іншу країну, в інший світ. Ти кличеш її, але вона не чує. Ти йдеш у поля та гаї, гукаєш, але вона не озивається. Мовчить  небо, воно  зачинило свої ворота; там нікого немає. Земля – суха та тверда. Твоя кохана більше не повернеться. Мабуть, вас відмежовує лише тонка завіса. Кохана чекає  на тебе десь на пагорбі. Наберися терпіння, йди навпомацки, віддаючи по частинах своє тіло…
… там дозволяли бігати. Ангели і відкриті біблії були оповиті плющом. Підлісок вдихнув життя. Білочки радісно стрибали по верхівках могил, дрізд дзвінко співав на дереві. Їм усім нецікава смерть, а також усе, що коїться навкруги. Їм для щастя треба так мало - черв’ячків, горішків   та сонячного світла.