Вовкун

Вовкун
М. Коцюбинському і його баченню гуцульського світу присвячується...
«Небезпечно вночі, нецікаво удень
І каміння летить, проростає насіння з нього.»
Океан Ельзи – ЯНАНЕБІБУВ-«Той день»

Він ще раз посміхнувся і глянув на мене. Щось було таке у його погляді, що я відвела очі і задивилася у вікно. Але він присів і вп’явшись руками у лаву, знову зазирнув до мене в обличчя. Почервонівши, я поспіхом вибігла з хати. Мене зустрів пихатий мороз, що одразу вкрив мої щоки десятками поцілунків.
- Ге, а чого це ви там у хаті сиділи? – Запитав вухатий Андрончик, гиденько  всміхаючись.
- Не твого носа діло! – Відказала я і побігла ген за греблю. Минаючи дерев’яний тинок, я озирнулася і побачила, як ВІН стоїть і щось серйозно каже Андронові.
Вода була геть померзлою. Варто було кинути на лід якусь галузку, щоб почути його кришталевій дзвін. Я вдивлялася у крижини, загадуючи різноманітні дивні бажання, але вже через п’ять хвилин я не могла пригадати жодного з них.   
Скоро нагодився і він, хрупаючи крихким мереживним снігом. Я відвернулася і зробила вигляд, що уважно розглядаю якусь трісочку.
Хлопець кахикнув та я вдала, що нічого не помітила. Тоді він легенько торкнувся мого плеча і промовив:
- Осьдечки ти.
 Я всміхнулася: наче це не очевидно!
- Тю, а про що це ти з Андрончиком-Батончиком так захоплено балакав?
Хлопець посміхнувся і відказав:
- Та то чоловічі справи...
Ну, чи ви бачили такого? То чоловічі справи, наче ми жінки не варті довіри!
Навіть не глянувши на нього, я попрямувала до найдальшого  кінця загати. Він поспішав за мною, розкоцюрблюючи сніг своїми великими ногами. Мабуть, я бігла занадто швидко, бо він крикнув:
- Зачекай!
Я повернулася і перепитала:
- А що таке, спортсмене?
Він зупинився:
- Маю щось тобі казати...
Так, це вже цікаво.
- Оленко... – Почав він і затнувся.
- Ага! Відколи це я стала Оленкою? – Я саркастично посміхнулася.
Він, мабуть, вперше за сьогодні, зашарівся.
- Оленко... – Він повторив спробу, але марно: я дивилася на нього глузливо кривлячи вуста.
- Го, друже, яка я тобі Оленка? Я навіть не Олена! Я завжди була і лишуся АЛЬОНОЮ! – Прокричала я йому майже на вухо.
Він наморщив носа і відказав:
- То так кажуть тільки у великому світі ті русини.
-Та не русини, Іване, а росіяни! Ти, двієчник нещасний!
Він зиркнув на мене:
- Знову ти мене плутаєш? Одвіку так їх звемо і звати будемо. Так наші діди казали. – Він насупився. – Той дурний світ лишився за межами села – забудь його. Тут не може бути Альони.
То ти ще й сперечатися будеш, друже?!
- Це вже мені вирішувати.
- Можливо, - Напрочуд спокійно погодився він. – Але ж ти розумієш, що ніхто з мешканців села не буде тебе так називати. Вони просто не зможуть...
А він діло каже.
- Так, ти дійсно кажеш правду. Ну, що ж, тоді буду Оленою. – Я суворо подивилася на Івана. – Але без усяких Оленочок - Балабеночок! Чуєш, Йване?
Мені подобалося називати його Йваном і бачити як він червоніє від сорому за таке кумедне йменнячко, та зробити він нічого не міг – так його кликали всі сусіди.
 - Ага. – ледь чутно вимовив він.
Я підняла голову до неба і клацнула язиком.
- Івасик...Івасик...Івасик-телесик! – Крикнула я і подалася підтюпцем до села.
Бідний „Йван” забув про свою трійку з фізкультури і щодуху майнув за мною.


- Де це ти гасала? – бабуся уважно глянула на мене.
Я сховала очі за жмутком налізлого на обличчя волосся і відповіла:
- Та до греблі ходила.
- Чи сама? – Продовжувала допитуватися бабця.
 - Та де там. З Іваном.
Бабуся на мить зупинилася і перепитала:
- З тим Йваном, що Пилипків? 
Я ствердно кивнула і бабуся почала виставляти на стіл вечерю. Викладаючи з горшків сушені грибочки, сир, сало вона примовляла:
- Чи знайдете ви таке у своєму місті? Та, ні. А як і знайдете, то злуплять з вас три шкури. І що твої батьки думають? Сидять собі у тому залізному страховиську! Хоч би до Різдва нагодились...
Я подивилася на неї: великі тужливі сльозини вже готові були викотитися з під вій, але бабуня перемогла себе і продовжувала свою нехитру справу.
- Та де там до Різдва! Зима. Хіба вони вилізуть у таку  холоднечу? – Докинула я.
- І то правда, Оленко. – згодилася бабуся. До того ж моє ім’я вона вимовляла так, що наголос падав на першу голосну і складалося враження, що я дівчина з родини оленячих. 
Я оглянула хату: піч, де завжди лежав дід була порожня.
- А де це наш байкар? – Спитала я.
Бабуся махнула рукою:
- Та потяг ото до Пилипка, що Йван його онук.
- А...- Підсумувала я. – Хіба вони приятелі?
- Та де там! – Вона зітхнула. – Лихий той Пилипко, недобрий. Я ж того й питалася з ким ти ходила, бо недобрий він...
- Те що він недобрий не означає, що Іванко недобрий... – Відрубала я. Ого, сама казала „ніяких Оленок”, а тут уже Іванко!
- Не знаю, дитина... – Похитала головою бабуся. – Пильнуй.
- Пильнуватиму. – Відмовила я і повернулася до дідуся, що ввалився в хату, похрьопуючи з морозу.
Дідусь весело всміхнувся з-під кошлатих брів.
- Ну, що там? Як гостювалося? – Не дуже весело перепитала бабуня.
- Та не знаю, Галочко... – Дідусь спохмурнів. – не знаю, не подобається мені цей чоловік. Дід сів на лаву і присунув до себе миску з сиром. Взявши велику ложку, почав неквапом накладати страву собі до рота.
- То чого ж він хотів? – Не вгамовувалася бабуся.
- Дідько його знає, Галко. – дід суворо подивився на крихту сиру, що насмілилася впасти з його пухнастих вусів. – Щось мені весь вечір товк про дружбу між старими приятелями. – баба пирхнула. – і про якогось вовкулаку.
-Дідусю, а чи той Пилип  казкар? – Я посміхнулася.
- Не знаю, він казав то серйозно. – Він замислився і через кілька хвилин продовжив. – А коли я вже в дверях стояв, сказав, що можливо скоро потребуватиме моєї допомоги...



Я прокинулася. Морозне сонце світило у вікно, залишаючи жовті патьоки на підлозі. Я вилізла з-під кудлатої козячої ковдри і ступаючи босими ногами по долівці, пішла до діжки з водою. Напившись сіла на лаву і замислилася: Різдво через два дні....Без батьків буде сумно...А вони будуть сидіти вдома перед телевізором і дивитися якийсь „Вогник”...Будуть пити несмачне шампанське...Е, як би з ними було добре!
Та геть сумні думки! Геть! Ти в селі в блискучу і морозну зимову хуртовину, хіба не можеш придумати  собі розвагу?
Так, санчата звісно!!!
Я так поспішала скоріше одягтися, що спочатку навіть взула правий чобіт на ліву ногу і навпаки...
Я відчинила двері, попередивши бабусю, що йду. В обличчя мені вдарила хвиля крижаного паралізуючого повітря. Я посміхнулася і взяла курс на найкрутішу гірку села.

Ой, і вереску там було! Хлопці і дівчата скочувалися з гірки і голосно кричали, висловлюючи свій захват. Якщо на початку спуску ти ще живий, то у підніжжя ти гірш, ніж мертвий, але ти рвучко піднімаєшся і мчиш знов на верх. Це я кажу з особистого досвіду.
Я приєдналася до голосистої ватаги дівчат і ми почали розважатися, скочуючись з гірки наввипередки. 
Коли я знову піднялася аби спуститися у парі з сільською красунею Маренкою, то всі дівчата раптом зупинилися і дивилися на гурт  новоприбулих хлопців, що повагом чимчикував з села.
Вони підійшли. Навіть не привітавшись, мій учорашній супутник Йванко зухвало спитав:
- А що це ви тут, дівки, розважаєтесь?
Маренка пирхнула і відповіла:
- Не хлопчаче то діло,  що ми тут робимо!
- Второпав. – Відказав Іванко і вся ватага рушила на Чортів схил, куди ходити було заборонено сільською старшиною.   
Та враз він зупинився і мовив:
- А може бажаєте з нами на ту невелику гірочку? – Він тицьнув пальцем на схил.
- Чи ти здурів, Іване? – Мовила якась дівчина.
- Зрозуміло, ви всі качки нещасні. – Він розвернувся, щоб іти.
Але тут мене наче хтось штовхнув вперед:
- Сам ти півень! – Мій вигук рознісся гучним лункотом  в ранковому повітрі.
Іван криво всміхнувся і перепитав:
- Що, АЛЬОНА, бажаєш піти з нами? – Він вимовив моє ім’я на манер того великого світу, так як вчора закликав мене не називатись. Воно прозвучала настільки глузливо, що я почервоніла і сказала:
- Так, я піду з вами, хлопе.
Весь шлях до Чортового схилу  мої ноги дивно дрижали...
Коли ми опинилися на верхівці Іван звернувся до інших парубків:
- Ну, що, хлопці? Пропустимо жінку вперед?
Парубки задоволено зареготали. Іван, гидко посміхаючись, пихнув ногою санчата і мовив:
- Прошу сідати.
 Не встигла я сісти, як він вже штовхнув ґринджоли і вони швидко покотилися зі схилу.
Холодні і крихкі сніжинки вдарили мені в обличчя. Хвилі страху перекочувались десь під серцем і неприємно млоїло у животі. 
Переді мною лежала і невпинно наближалася низка трамплінів. Я закрила очі...
Бах...перший трамплін.
Я відкрила очі: наближався другий, не менш жахливий.
Бах.
Я знову замружилась.
Бах.
Мої сідниці горіли вогнем.
Бах.
Я раптово глянула на свою одежу: вона вся була занесена снігом, що невпинно бив з-під полозів.
І тут трапилося нещастя!!!!!!!
Я перечепилася ногою об наступний поріжок і, застогнавши, полетіла на землю. Мої очі були заплющеними і мені не хотілося їх відкривати...


Я побачила суворе небо, що дивилося на мене з височині. Спробувала повернутися на бік, але не змогла: десь під ребрами кололо. В мене з-під вій вже готові були скотитися сльозинки, як раптом я почула поквапливі кроки.
Сірий клапоть неба наді мною закрила Іванова голова. Він мав бліде і знекровлене обличчя, наче від хвилювання (та невже то через мене?).
Він торкнувся рукою мого плеча і тихенько проскиглив:
- Прошу тебе, не помирай...
Я ледь-ледь посміхнулася і проказала, випльовуючи з рота сніг:
- Ото вигадав, від такого ще ніхто не помирав.
Іван радісно стрепенувся і забелькотів:
 - А я думав...ти їхала так швидко...але ти молодець...
- Нічого я не молодець! – Повідомила я. – Якби я була молодцем, то не впала б з ґринджолів, як та курка, а тим більше не поперлася б на цей Чортів схил. Дурепа я, от хто!
- Ні! Я ніколи ще не бачив такої сміливої людини, тобто дівчини, тобто... – Він затнувся і подав мені руку, допомагаючи звестися.
Я шарпнулася іти далі, але моя права нога неначе занімілі і я не могла ступити кроку. Намагаючись приховати своє безпорадне становище, я оглянула схил і щиро здивувалася:
- А де це твої довбні? – Чортів схил (таки чортів!)  був геть пустісінький.
- Ну, то вони пішли… - Зніяковів Іван.
- Гай-гай, вони пішли! – Зацвірінькала я, наче мою ногу не лизали справжнісінькі пекельні язики. – Так! Вони пішли. А чого це вони тебе, братчику, самого кинули?
- Та не знаю… - Він махнув рукою і кисло всміхнувся. – Ходімо? – Він намагався змінити тему. Але я не хотіла йти, тому продовжувала почату бесіду:
- „Друг познается в беде!” – Продекламувала я. – Так, ось як би сказав той великий русинський світ.
Він ще більше почервонів і потяг мене за руку. Я зойкнула: мені здалося, що моя нога хруснула і, відвалившись, покотилася по землі. Я глянула вниз: нога була на місці.
- Що трапилося? – Перепитав Іван.
- Та нічого. – Волочачи ногу я подалася до низу.
- У тебе щось з ногою! – Вигукнув Іван і підхопив мене під пахви. Я впала йому на руки...


 
Я пам’ятала, як Іван допоміг мені дістатися до хати. У нього було перелякане обличчя, я, мабуть, ще не бачила людини настільки блідої і розгубленої. Він намагався зайти до хати і мав намір у усьому зізнатися моїм родичам. Та я його не пустила. Погодь, горобчику, не залишишся винним! Я придумала щось значно краще. Я спроквола посміхнулася і, сіпнувши двері, ввійшла до господи. Робила грандіозні зусилля, аби діду і бабі не здалося, що зі мною щось трапилося. Здається, я була не поганою акторкою, бо вони не сказали ані слова.
Бабуся похмуро глянула і повернулася.
Я „доповзла” до найближчої лавки і впала на неї. Чи то мені здавалося, а чи то шкіра на нозі дійсно якось дивно сіпалася.
Я подивилася на діда. Він мовчки курив свої цурпалочки, що у цій домівці гордо називалися „цегари”.
- А де це тебе знов носило? – Спитав дід.
- Та на санчатах з парубками каталися. – Нога не переставала боліти.
 - Ти ба, яка дівиця! Вже з парубками катається! – Посміхнувся дід.
Чудово, вони нічого не знають, значить, Іван дотримав слова і всі хто були на схилі будуть мовчати.
Я пересунула ногу під захист дерев’яного столу: тепер дід з бабою навіть при великому бажанні не змогли б побачити, що я забилася.
Я подивилася на бабусю: вона ладнала вечерю, стрімко рухаючи туди-суди великі глиняні горщики.
Мій  скорботний погляд зупинився на улюбленій страві -  варениках з сиром: зараз я не зможу проковтнути ані шматочка не скривившись.
Прабатьки сіли до столу і, смачно присьорбуючи, заходилися коло запашних наїдків. Але мені зовсім не хотілося їсти. Я торкнулася рукою скаліченої кінцівки. Вона пульсувала і була аж надто гаряча. Стримуючи зойк,  я запхала ногу глибше за лаву.
Потрібно щось робити! Подібне ушкодження не пройде саме по собі.
Ледве проковтнувши декілька ложок юшки і встала і мовила:
- Дякую, маю намір перед спочинком ще зайти до Оришчиного дідуся, він обіцявся якусь приповідку мовити.
Бабуся похитала головою і маленькі очі її стурбовано спинилися на мені:
- Ой, знову те твоє збирання. І навіщо ти збираєш оті приповістки? Чого розбурхуєш язичницькі  спомини? Схаменися, дитино, ти ж в церкву ходиш.
Та я тільки стенула плечима і намагаючись не кульгати вийшла з хати.
„Прогулянка” селом принесла мені ще незвідані муки. Нога безвільно волочилася по землі  і я тягла її за собою, як нещодавно ґринджоли.
Я уявила собі, що у цей момент хтось виглядає з вікна і бачить дівчину, що повільно просувається вулицею, тягнучи за собою кінцівку. Жах та й годі.
Слава богу, що хата Івана була за рогом.
Доповзши до неї я нарешті зрозуміла, що ще ніколи не відчувала такого болю. Знесилено пошкрябавшись в шибку я присіла на сходи.
За мить  шарпнулися двері і з’явилася розкуйовджена голова Івана. Він перелякано вирячив очі і пробелькотів:
- Що сталося?
Я переклала ногу на сходинку вище й кивнувши на неї докинула:
- Я не зможу так... – Важкий віддих вирвався з моїх грудей. – Мені потрібна медична допомога... – Я відчула, що щось мокре і солоне біжить по лобі. Провівши рукою по голові я зрозуміли, що це піт цілими струмками цебонить з голови. 
Якась жалюгідна невпевненість раптом з’явилася на обличчі хлопця:
- Добре...Але маємо дістатися до Кутка.
Я розчаровано зітхнула, при сій звістці мені стало ще гірше:
- Я не зможу дійти до Кутка, це ж аж за озером.
Він роззирнувся і мовив:
- Оно санчата. Сідай я довезу тебе.
Я була така слаба, що ледве сіла на ґринджоли, то одразу провалилася в якийсь дивний сон.


В ніздрі кидався сморід схожий на сморід  церковного ладану. Я відкрила очі. Зібгані у клунки листя і трави висіли  попід стелею. Маленька кривувата піч блимала червоним оком з закутка.  Я ворухнулася і потому як щось впилося мені в ребра я зрозуміла, що лежу на лавці, застеленій кожухом.
Дивна хатина була настільки низенька, що якби я встала в повний зріст, то певно б зачепила стелю. Я озирнулася. В кімнаті нікого не було. Я поворухнула ногою і мало не впала з лави від  здивування. Вона зовсім не боліла і стрімко рухалася під хутряною одежиною.
Трохи подивувавшись подібній знахідці, я сіла і почала розглядатися довкола.
Тут я вгледіла свої чоботи і, прудко взувшись, вийшла з хатини. Мені довелося низенько „кланятися” долівці, аби не заорати лобом стелі.
В повітрі сіялася мжичка. Я підставила обличчя під прохолодні краплини і раптом відчула неймовірну втому.
Де це Іван? Останнє, що я пам’ятала був саме він. Я задивилася на вулицю і навіть не помітила, що хтось надійшов з-за хати і тепер стоїть, уважно мене розглядаючи.
 Я обернулася. Висока жінка з чорними косами спокійно стояла позаду. Жовті котячі очі незмигно дивилися на мене. Мабуть, вона була б дуже гарна, якби не ці очі. Здається, вони пролазять тобі в душу і кидають жовті тіні на серце.
Я відвела від неї погляд і спитала:
- А де Іван?
Та не встигла я навіть закінчити говорити, як рипнули двері маленької комірчини, що причаїлася біля хатки, і звідти вигулькнув Іван. Якби я не знала Івана, то подумала б, що це сам арідник,  так несподівано він з’явився. Він посміхнувся і мовив:
- О, все гаразд.
Я перевела погляд на жінку і поспитала:
- А що з моєю ногою?
Вона заперечно похитала головою
- Вона німа. – Пояснив Іван.
Я перелякано глипнула і позадкувала до воріт. Іван дивно захихотів і докинув:
- Мирослава  - знахарка, вона вилікувала твою ногу, маєш бути їй вдячна.
- Дякую. – Пробелькотіла я. Жінка знов кивнула і пішла в хату.
І підійшла до хлопця:
- Вона якась дивна. Ти помітив?
 Він зачудовано глянув на небо:
- Та ні, звідки ти взяла? – Я придивилася до нього і похолола. Зіниці хлопця швидко звужувалися. А шия почала вкриватися густою сірою шерстю.
Місяць пролив біле сяйво на двір і Іван раптом по-звірячому заскавчав і чкурнув  з подвір’я.
 Я здивовано завмерла. Шорсткий вітер тріпав моє волосся. Виходячи з хати я навіть не помітила, що не наділа шапку.


 
Двері хижки знов рипнули і засвітили жовтими очами Мирослави. Вона подивилася услід Івана і, помахавши рукою, звеліла мені йти за ним.
Плутаючись у густому, як куліш снігу, я побігла за Іваном. І боязко і неприємно мені було за ним слідувати, але я не могла не підкоритися очам знахарки.
Я продибала кілька сот кроків і зупинилася, щоб озирнутися. Тут тільки я зрозуміла, що хата Мирослави знаходиться не в нашому селі. Це був глухий ліс, що з усіх боків оточував її домівку. Я була впевнена, що якби сказала на знахарку „відьма”, то не дуже б помилилася.
Мені стало зовсім погано: краще б я залишалася в своєму селі і не ходила поночі до Івана. Ну, й що якби всі дізналися про мою необачність і запальність? Цур йому...
Гей, а ну не скигли! Скільки можна? Ти ж сама все життя воліла чарівних пригод! Тримай, твоє бажання виконано. Ласкаво прошу. Плачеш? – сльози покотилися з очей, але на такому морозі одразу замерзли – Так тобі і треба? Ти ЦЬОГО ХОТІЛА! Ти весь час збирала ті дурні язичницькі переказі про усяких вовкунів і чугайстрів...ось тримай.
Щось у моїх грудях неприємно заниділо.
Переборюючи втому я поспішила далі. І навіщо Мирослава хотіла, щоб я йшла за ним?
Чого, чого?! Бо вона зла відьма, от чого!
Засніжений дикий ліс глухо вив у морозяну ніч. Непевна мряка висіла в повітрі.
На п’ять кроків перед собою вже нічого не видко.
Дикі дерева переможно простягали до мене кощаві віти.
Замружившись я бігла вперед.
Очі боліли від мілкого снігу, що падав з невидимого в гущавині неба.
Я зупинилася і захекано дихала. Сорочка під кожушком прилипла до мокрого тіла. Пролізши рукою під  одіж я відірвала спітнілу сорочку від шкіри і задоволено хукнула. Так, правду кажуть, що мало потрібно людині для щастя.
Озирнувшись серед чорних дерев я пожалкувала, що дома не з’їла декілька вареників з сиром.
Я вже майже звикла до похмурої лісової атмосфері, як раптом в укритих снігом кущах щось завовтузилось.
Моя вдавана упевненість кудись поділася, наче випарувалася... Шкіра на шиї дивно наїжачилася. Мені раптом захотілося бігти звідси чимдуж.
З-за дерев, помахуючи топориськом вийшов чоловік.
Вишкірившись, він глянула на мене:
- Не можна дівчатам ходити в ночі по лісу.
Я мовчала...
- Не можна...- Голос його звучав неприємно.
Я зіщулилася і наготувалася майнути в сторону відьмацької хижі при першій ліпшій нагоді.
Але такої нагоди все не було і не було.  Чоловік закрив собою вузесеньку доріжечку і тепер стояв, пильно мене розглядаючи. Я подивилася на нього: не знаю, чому раніше я назвала його чоловіком, адже він був іще зовсім молодим юнаком.  Та в обличчі його, як і у всій постаті було щось лячне. Майже біла, як свіже молоко або цукор, борідка вкривала сильне підборіддя і верхню губу. На голові ж волосся було зібрано в хвіст і зав’язано  якимось чорним віхтем.  Він тримав руку на якійсь дровиняці і ковзав очима по моїй постаті. Нарешті, він мовив:
- І чого ж бо ти тут?
Мій язик наче десь прилип. Та визволивши його, я відказала:
- А того ж чого і ви!
Мабуть, здивувавшись такій нахабності він на хвильку замовк.
- Тю, то відразу б так і сказала, а то стоїш тут глипаєш очима! – Радісно відказав він. – Пішли всі наші вже зібралися.
- Пішли. – Промимрила я. «Наші? Які наші? Я не можу втекти зараз. Він тримає мене за руку. Доведеться йти з ним».
Він повів мене через темну гущявину. Крок за кроком дерева ставали все дикішими і якимись лютішими. Юнак міцно тримав мене.
- Ти така молоденька, - Раптом сказав він. – а тебе запросили. Це велика честь.
- Ага. – Мені це зовсім не подобалося. Зараз зеведе мене в ліс до якоїсь зграї панків і потім шукай в полі вітру!
Але все виявилося ще гірше, ніж я думала…
Після нескінченного блукання темним лісом хлопець вивів мене на осяяну вогнищем площину. Вся земля тут була випалена, неначе часто використовувалась людьми. Всередині якогось кам’яного поріжка палахкотіла здоровецька ватра. Вона кидала на землю моторошні тіні. Мені навіть здалося, що серед тих відблисків миготіли постаті рогатих чоловіків та крилатих жінок.
- Го, мені вже здається, що тут ціла купа потвор. – Голосно мовила я до юнака. Він не відповів лише якось дивно глянув на мене.  Надивившись на дивні тіні, я підняла голову і ледь не впала, коли якийсь рогатий кінь, стоячи на задніх ногах, простягнув мені великий келих з чимось червоним. Німий жах паралізував мої кінцівки. Коли ж вони трохи відтанули, я змогла лише слабо вхопитися руками за келих, аби не впасти. Ні юнак, ні кінь не звернули уваги на мою поведінку. Бо якраз тепер посеред галяви відбувалося щось важливе. Вони уважно вслухалися у музику чийогось сильного голосу, геть забувши про мене.  І не дивно: той голос був напрочуд мелодійним і почувши його раз хотілося слухати все життя. Я визирнула з-за коневого плеча і трохи не зойкнула – німа Мирослава стояла посеред галяви і кліпаючи своїми жовтими очима виголошувала якусь промову. «То вона ж не німа!» – Раптом майнула думка.
- Шановне відмацьке товариство! – Гукнула Мирослава і її густий голос покотився луною по лісі. – Нарешті, ми зібралися тут, щоб відсвяткувати! Ми будемо святкувати і упиватися в крові! Ми влаштуєио полювання на найближче село, ми будемо поїдати чоловічу плоть! – Її зуби блиснули, як ікла голодної вовчиці. – Люди зрозуміють, що таке відьомський рід! На жаль, пан Рогатий сьогодні не зміг бути присутнім на нашому святі, але він прислав своїх вірних вовкулак. – Вона махнула рукою і з хащі вийшло дві постаті. Коли я побачила їх, то трохи не заголосила. Один з них був Йванком! Але яким! Він був увесь вкритий шерстю, а великі кігтисті лапи якось недолуго звішувались до живота. Йому було не зручно стояти на задніх лапах, при такій будові тіла, мабуть, дуже легко бігати на чотирох кінцівках.  Другого вовкуна я не знала, але він мав настільки мерзенний вираз того, що мало бути обличчям чи мордою, що не витримала відвернулася від нього і знов подивилася на Івана. Він солодко вішкірився, коли Мирослава почухала його за вухом. Не дивлячись на вовкулаче тіло, в обрисах його пащі ще залишалося щось людське, та й очі були звичайними. Коли вовкуни віступили з тіні на світло, потвори, що оточували мене, голосно зааплодували й загойкали.  Своїми криками вони вітали посланців пана Рогатого, барона Чорта Лисого, Сатани! Мотрошні слизькі хвилі розкочювалися по моєму тілу. Мирослава провадила далі:
- Відмаки, відьми, чаклуни, чаклунки, лісова та міська нечисть! Чи готові ви вершити справедливість і вирізати рід людський, аби панувати нам тут, НАМ – дітям пана Рогатого?
- ТАК!!!! – Загула нечисть.
- Що ж до діла? – Спитала Мирослава.
- ТАК!!!
- Але спочатку принесемо жертву панові Рогатому! – Гукнула якась старенька відьма з жаб’ячими очима та маленькими ріжками.
- Жертву ! Жертву ! Жертву! Жертву! – Заверещели істоти навколо мене. У відблисках полум’я майоріли вухаті та крилаті потвори, рогаті та ікласті створіння та спотворенні темною силою люди-чаклуни. В їх очах, баньках, очицях та просто незрозумілих щілинах світився непереборний запал. Вони були в ейфорії.
- В нас не має людини, щоб принести її в жертву. – Сказал Мирослава.
- Є! – Вигукнув юнак, що привів мене сюди. Я рипнулася, намагаючись втекти, але він міцно тримав мене за руку. Він потяг мене до жовтоокої відьми. Я пручалася, навіть кілька разів вкусила його, та юнак не зважав. Коли ми наблизились до вогнища, я з жахом помітила, що ноги хлопця перетворилися на чорні ратиці, а ніс - на свинячий п’ятак. До цієї секунди, я навіть не думала, що колись так злякаюся поросяти. Я почала шалено скавуліти і викручуватися. Але коли Мирослава глянула на мене я заспокоїлася – щось незвичне було в її очах.
- Хто це, Кнуре?
- Не знаю, панно Мирославо, вона бігала по лісу. Я подумав, що вона підійде для жертви ось і привів її. Вона прикинулася чаклункою, але досить подивитися їй у очі, щоб зрозуміти, що вона бреше. – Юнак віддано заглядав в обличчя жінки.
- Ти вчинив розважливо, Кнуре. – Вона кивнула. – Можеш поцілувати мою руку. Вона простягнула йому свою долоню і Кнур присмоктався до неї довгим жадібним цілунком. – Добре, йди. – Кнур розчинився у натовпі.
- Хто ж ти? – Спитала Мирослава повернувшись до мене. – Я тебе знаю, Волохатий сьогодні приводив тебе до мене. Я лікувала тебе. Як же ти опинилась у лісі?
- Ви ж самі послали мене за Іваном. – Мовила я. Натовп захихотів й заскимлів, загавкав і загарчав, забулькав і загикав – мабуть, вони сміялися. – Я не збираюся вмирати. – Сказала я далі. – Потвори зареготали ще гучніше.
- Ви чули, що каже це людська дитя? – Звернулася Мирослава до відьмаків.
- Го, чуємо, панно Мирослава! – Відказав за всіх товстий, присадкуватий ведмідь з довжелезними пазурами. – Дозвольте мені лишень розірвати її своїми кігтями і вона вже ніколи нічого не скаже.
- Гаразд. Давай. – Згодилась Мирослава по хвилі.
- Ні! – Хрипло крикнула я.
- Чому ж? – Запитала мене відьма.
- Бо я хочу жити! – Німий жах заглянув мені в очі.
- Дарма, скоро ти зрозумієш, як гарно померти. – Байдуже сказал Мирослава і махнула рукою ведмедю. Він почав насуватися на мене всім своїм великим тілом. Келих випав з моїх слабих рук. Я зойкнула і голосно заверещавши, кинулася в сторону. Не знаю, як я змогла пробитися крізь натовп. Та вже по хвилі я зрозуміла, що біжу по лісі, а за мною, скажено ревучи, несеться вся чарівницька горомада.  Дерева шалено миготіли, я не знала, що вмію так швидко бігати…Але мої ноги не були залізними – то певно – через декілька хвиль я зрозуміла, що страшенно втомилася. Призупинившись, я почала шукати прихистку. Побачивши дупло у старому кривезному дубі, я залізла в нього і причаїлася. За мить шалені зойки потвориськ докотилися до мене. Я сиділа ні жива, ні мертва. Я навіть не дихала.
- Де вона?! – залунав гучний голос, то питав чоловік-ведмідь.
- Певно, побігла далі. – Відповів хтось і я з острахом пізнала Івана. 
- ТАК! Далі! – Схвально загукала нечисть. – Гайда! – Сотні ніг, копит та ратиць зацокотіли і затупали. Істоти побігли далі. Я нарешті наважилася вдихнути. Повітря приємно обпекло легені. Але я не могла зрушити з місця, немов прикипіла до дуплища. Сльози душили мене. Кінець кінцем, вони прорвалися назовні тоненькими цівками. Вони капали так рясно, що скоро моя сорочка була геть мокра. Тільки тут  я зрозуміла, що мій кожушок десь подівся. Певно, я загубила його, втікаючи.
- Боже, це були чорти і відьми. – Простогнала я. – Боже, врятуй мене. – Я вилізла з дупла, і, впавши на коліна, почала молитися:
- Господи, я знаю, що ніколи щиро в Тебе не вірила, але тепер, Я ЗНАЮ – Ти Є! Боже, я благаю Тебе, врятуй мене! Будь ласка! Я не хочу помирати. – Сльози зовсім залили мою одіж -  я була геть мокрою.
- Так, поки не переконаєшся у жасі на власному досвіді, то й не повіриш, чи не так? – Спитав мене хтось. Я розтулила очі і залякано поглянула навкруги.
- Хто тут? – Затинаючись, прошепотіла я.
- Нікого, крім мене і тебе. – Відповіли мені.
- А ви не будите мене їсти? – Ледь чутно спитала я. Цей хтось голосно розсміявся:
- Ні, ж бо. Чого б це?
- Мене тільки-но хотіли вбити.
- Я знаю. Ти ж сама прохала помочі. – Провадив далі Хтось. – І я тут.
Я знов подивилася навкруги.
- То де ж ви?
- На дереві. – Я підняла очі і на гілці дуба, де щойно ховалася, побачила молодика в ошатному блакитному одязі. Він посміхався, дивлячись на мене.
- Ви хто? – Пробелькотіла я. – Бог?
- Ні! – Він знову посміхнувся. – Я лише ангел, навіть не архангел, а лише ангел.
- Боже, яке щастя. – З полегкістю зітхнула я. – Вони побігли туди.  – Я махнула рукою у певному напрямку. Їх треба знешкодити, вони хочуть повбивати селян.
- Є, ні. Маєш зробити те власноруч.
- Як? – Мені стало млосно, коли я уявила, що знов зустрічаюся з тим нечистим кублищем. 
- Так. Простягни руки. – Я виконала наказ ангела. Він щось прошепотів і з його долоні виповзла тоненька прозора цівка. Трохи повисівши в повітрі, вона крутнулася і впилася мені в самі пальці. Я зойкнула.
- Що це?
- Тепер маєш Силу. Іди і врятуй селян.
- Ні, я не можу. – Почала я, але ангела вже не було. Розпач знов охопив мене. По мокрим щокам зацебеніли сльози.
- Що мені робити?! Я боюся до смерті! – Гукнула я. Але в лісі було порожньо. Мені страшно, а як же селянам, які нічого не знають? А бабуся з дідусем?! – Якби знати, що дійсно маю ту Силу! Та як?
Я почала йти через хащі, але просувалася дуже повільно:
- Поки я дійду пішки, вони всіх повбивають. От якби полетіти! – Раптом земля під ногами десь зникла. Я повільно піднялася в повітрі над маківками найвиших дерев. Злякано загорлавши, я глянула вниз: як високо! То он вона Сила!
- Будь ласка, до села. – Мовила я. Невідомі слухняні руки ніжно обхопили мене і підштовхнули…Через декілька хвилин я вже насалоджувалася красою польоту. Як чудово літати! Гей-го!
Село вже давно манячило на горизонті, охоплене полум’ям. Ні, тільки не це. Швидше! Швидше! Наче почувши мене мій незнаний провідник прискорив швидкість. За декілька хвиль, я приземлилася на краю лісу, біля стовпа з  назвою села.
Майже всі хати горіли. Дикі вогняні букети буяли по всьому просторі. Я застогнала. Хата дідуся тільки-но зайнялася. Мерзенні істоти бігали серед усього цього гармидеру і ловлячи людей, саджали їх до величезного мішка, який ніс на своїх плечах чоловік-ведмідь.
Божевільна відьмачка Мирослава, стоячи на бочці з чийогось двору, віддавала накази. Паніка охопила селян. Вони ніколи не бачили чортів і відьом і зовсім не хотіли помирати. Якийсь дивний спокій рапгом заполонив мене. Упевнено піднявши голову я попрямувала вперед. Бісівський сморід заповзав у ніздрі і я безперервно чхала.
Раптом я спіткнулась, глянувши під ноги я побачила Кнура, що вовтузився на землі з якимось клунком.  Помітивши мене, він переможно вискнув і простягнувши руки до мене, засичав. Якась сила в ту мить наповнила мене. Дужим голосом я мовила:
- В ім’я Ісуса Христа, повертайся туди, звідки прийшов! – Тріумф на свинячому рилі Кнура одразу змінився огидною гримасою. Галасуючи, він відскочив від мене. Вся його спина палала червонястим вогнем. Він  почав скручуватись і зменшуватись, як  потрапивший у ватру листок. Нарешті, він став мізерно малий. Прокричавши: « Я не хочу в пекло!» – Кнур і зовсім зник.
Я знизала плечима: Сила наче зовсім зникла, залишивши тільки мене – порожній глек. Руки трусилися і були зовсім блідими та пітними. Витерши їх спідницею, я рушила далі. Ноги геть підгиналися, та я прямувала вперед, туди, де на старому жбані стояла Мирослава, жовтоока відьма. Її темна плахта теліпалася за вітром, а вітер рвав з голови чорну хустину. Жовті очі незмигно слідкували за чортами та відьмами. Час від часу воні казала щось, махаючи рукою.
Незвідана Сила знов почала наповнювати мене. Я крикнула:
- А-ну, відмарко, злазь з того жбану! – Вона здивовано озирнулася і побачивши мене облизнулася, як кішка. Зістрибнувши з бочки, вона пішла до мене, витягнувши вперед руки.
- В ім’я Ісуса Христа, повертайся туди, звідки прийшла! – Гукнула я. Та вона тільки зареготала:
- Дитинко, твої прокльони діють тільки на неживих істот, що прийшли з Пекла. А я жива-живісінька! Зараз ти помреш! – Вона з силою смикнула на собі сорочку. Щось брязнуло і покотилося по підлозі. Я уважно придивилася і побачила, що то невеликий золотий серпик. Мирослава спритно підхопила його в зуби і стрибнувши, повалила мене на землю. Відьма була важка. Боляче стиснувши мое горло, вона швидко зашепотіла:
- Зараз я кресану цим серпиком і ти відправишся до пана Рогатого! Передай йому вітання!
Не може бути, де ж моя Сила? «Боже, допоможи мені!!!!!!!»
Відьма поволі провела лезом по моїй шиї. Я відчула біль, а потім на землю полилася тепла кров. Нахилившись, відьма облизала  мої мокрі від крові груди і сказал:
- Я обожнюю свіжу кров. Чекай, я буду вбивати тебе дуже повільно, щоб ти могла насолодится цим жахом. – Вона підняла руку з серпом, бажаючи вдарити мене. Я сказала:
- В ім’я Ісуса Христа, наказую тобі вийти з неї, нечистий дух!
- Ні! – Вона вдарила мені по обличчю вільною рукою. Я нічого не відчула. – Ні!
- В ім’я Ісуса Христа, я наказую! – тут з її жовтих очей заструменіли дивні зелені сльози. Вона почала качатися по землі, скавулячи. Я швидко підхопилася і жбурнула серп у кущі. Мирослава лежала на землі, а над нею курилася якась хмара, дивно схожа на рогату тінь. Я пильно глянула на нерухому жінку. Мариво затремтіло і тричі крутнувшись зникло…
Я захекано дихала. Кров геть змочила сорочку. Відірвавши шматок тканини від спідниці я перев’язала ним шию, і похитуючись пішла.
Повз мене, ревучи, промчала відьомська зграя, вони бігли до лісу…Втративши ватажка, вони вже були ні нащо не здатні. В мене не було сил наздоганяти іх. Я знов стала звичайною безсилою людиною. Не було вже тої Сили, тільки згадка про Неї.
Але десь в глибині душі я знала, що колись настане десь і мені доведеться переловити кожну відьмі і кожного чорта з того кубла…

Ніхто не знав, що то мене Господь послав звільнити село від відьми Мирослави. Та я й не воліла, щоб знали…
Своїх дідуся з бабусею я знайшла в хліві, де вони переховувалися. Вони зовсім не постраждали, і побачивши мене дуже зраділи. Моя порізана шия принесла мені чимало клопоту. Я лікувала її майже місяць, сказавши що порізала її пролізаючи через вікно палаючої хати.
Село незабаром відбудували, воно стало ще кращим, ніж було. На тому самому місці, де стояв жбан Мирослави збудували невеличку каплицю, куди можна зайти і помолитися. Люди були вдячні Богові, що він врятував їх.
Мій кавалер Іван кудись зник. З районого центру навіть приїжджала міліція, але його не знайшли. Так воно, мабуть, краще. До того ж з сусідних сіл перестали приходити постійні вісті про панади вовкулаки.
Люди також дивувалися, куди поділася знахарка Мирослава, що жила посеред глухого лісу. «Вона просто пішла і все, - Казали сільскі бабці. – і навіть двері залишила прочиненими». Але подивувашись село забуло про неї і зажило своїм звичним життям. Дуже скоро людська пам’ять забула і про чудодійне спасіння від відмаків. Певно, тільки я ніколи не забаду. Я та мої онуки, яким я довірила цю таємницю. Один з них, Михайлик, найменшенький, каже що для девяносто вісьми років я добре збереглася! Бешкет один, бешкет, от в мої часи…