Там, де на тебе чекають... Там, где тебя ждут...

Хороша, мила, Господи, якими
Словами розказать моє серденько?!
Моя голубка ніжна білокрила,
Мов світанкова квітонька, натхнення...

Минають літа. Тихо-тихо, майже непомітно проходять повз нас і лишають нам свої дарунки. Часто непомічені та невпізнані. І немає в світі нічого дорожчого і важливішого за них. Нічого в світі...
Дерева... Вони вітають весну новонародженою зеленню. Розстеляють свої тіні, гостинно запрошуючи перепочити у своїй прохолоді від літньої спеки. Яскравим листям накривають розмочену осінніми дощами землю. Щозими загортаються в білі снігові ковдри, просто серед міста створюючи казку. І знову весна...
Все повторюється знову і знову, рік за роком. І так само рік за роком оберігають вони найбільший наш дарунок юності. Вони мудрі. Знають, що одразу він не буде прийнятий, і роками бережуть його для нас. Терпляче чекають, поки ми, п’яні від самого відчуття життя, врешті опам’ятаємось і вернемось до них. Вернемось, такі тихі й дорослі, і в чомусь нові. Йтимемо різними шляхами, але одного разу прийдемо сюди. Тільки що швидше ми повернемось, то більше знайдемо, адже цей дарунок не може чекати, його треба прийняти вже зараз – поки ще є час, поки не пізно, поки можливо.
А втім... Якщо пройшли вже роки, і дерева не раз вже міняли свої шати – все одно приходь. На тебе чекають.
На землю спустяться ніжні вечірні сутінки. І в годину, коли подвір’я не шумить вже дитячими голосами, коли все огортає особлива, м’яка тиша, і тільки дерева стиха гомонять між собою, ти підійди до маленького старого будиночку. Бачиш – у вечірній напівтемряві світяться жовтогарячі прямокутники вікон, ніби чекають на когось. Може, на тебе?
Скажи, чи спадало тобі колись на думку, що Вчитель – то не назва професії, то просто синонім до слова „янгол”? Чи дивився на нього як на Людину, в грудях якої б’ється гаряче серденько, що любить, вірить і переживає? Людину, терпіння і мудрість якої вражає...
Пройдеш притихлим подвір’ям і зайдеш, причинивши за собою двері. Тебе огорне напівтемрява пустих коридорів і особлива, м’яка тиша, просочена передчуттям... не пояснити... дивним передчуттям... чогось. Ніби казкове щось є у тій тиші.
Крізь прочинені двері на підлогу падає вузька смуга світла. За столом – така знайома постать... Колись вона викликала різні почуття: повагу, страх, тремтіння, любов і ласку – кожен ставився до неї по-своєму, і тому було тисячі причин. А тепер причина одна: вона Вчитель. Роки тому вона заходила в клас – і стихали розмови, і у дзвінку тишу падали її слова. Навчала, сердилась і сміялась. Посміхалась: „Доброго ранку!”. Не стримувала сліз: „Бувай, най буде щасливою твоя дорога!”... Так, то се була вона – Вчитель.
Вона відкривала своє серце нам, маленьким, прикипала душею до кожного з нас, і рік за роком непомітно була поряд. І все життя її складалося з наших, маленьких. Наша радість була її радістю, наша перемога – її перемогою, а наше горе – її горем. Справді...
Сувора постать, прямий погляд, сповнений відчуття власної гідності... наче й не було тих років, вона все така ж. Бездоганно пряма спина не схилилася від щоденних турбот, тільки в акуратно підібраному волоссі переливається сивина – єдине, що нагадує про невблаганність часу. І на обличчі стало більше дрібних зморщечок. Та це й усе. На столі так само лежать рівненькі стопки зошитів, розкритий журнал, і її погляд уважно пробігає рядок за рядком.
Годинник б’є вечір, та вона не чує. Її робочий день не має ні початку, ні кінця. Вона прокидається, - і вже думки її снують по школі, вона розмовляє, веде уроки, вирішує проблеми, і немає тому кінця-краю. Діти розходяться по домах, а вона доробляє свої тисячі справ – ніби можливо переробити їх усі. Вона не збирає речі разом із останнім дзвоником – потім, вже темними вечірніми вуличками, вона поспішатиме додому і трохи винувато вітатиметься до домашніх. „)Що ж так пізно, невтомна?” – почує, та не відповість. Знає, що її вже давно чекали, знає, що повинна була прийти, але інакше не може. Дім не один має, а два, і не сказати, який рідніший.
У вікно зазирає блідий місяць. Від дверей чується легкий стукіт. Зайнята роботою, вона не одразу підіймає голову, якусь мить уважно вдивляється в несподіваного гостя, а потім схопиться, обійме, міцно-міцно притисне до серця – і ніби помолодшає враз. Не знатиме, де й посадити гостя дорогого, згадає, що десь у шафі стояв самовар...
Розпитає про все-про все,  уважно слухатиме і раз по разу торкатиметься руки, і дивитиметься так ніжно-ніжно, з такою Любов’ю! І не зчуєшся, як розкажеш їй свої тривоги, а у відповідь отримаєш пораду.
Мабуть, ніколи б не подумав, що прийдеш до неї отак, просто... ніби до дуже близької, дуже рідної людини. Як на сповідь, коли не маєш права на неправду. І в тебе спитають, що ж ти зробив, як жив увесь цей час, чи багато робив добра. Так, справді, добро -  не те, що вимірюється й рахується, але скажи, чи кожного дня завдяки тобі хтось посміхався, світ ставав більш світлим і чистим? Вона обов’язково спитає. Не раз вона молилася за тебе, не дарма дала тобі в дарунок частинку свого серця, може, й плакала коли через тебе, а натомість нічого не просила, одне лиш: Людиною будь. Щоб не спускав очі додолу, а впевнено зустрічав її запитливий погляд, прямо дивився їй в очі – і вона все зрозуміє. Без слів.
Сам здивуєшся тому. Як розпитуватимеш її – теж  про вусе-про все, і слухатимеш її нехитрі шкільні оповіді. Та довго вона не говоритиме, для неї найголовніше – ти. Всі подробиці хоче знати, всі вагання, а головне -= чи не потрібна ї допомога. Адже твоє життя – то її життя.
Як і раніше, вона забуде про сон, і знову не почує бою годинника. Просто тому, що її душа – то душа школи, тому що сьогодні до неї прийшов ти, а завтра – і, може, це “завтра” буде ще через довгі роки – прийде хтось інший. Вона чекатиме. Світитимуться вікна, й у вечірній тиші розчинятиметься золото її слів, і в пам’яті знову звучатиме її тихий голос.
І все-таки приходь, будь ласка, швидше. Її життя не вічність... Вона може не дочекатись... Прошу.
Березень, 2002р.

-----------------------------------
Русский вариант:

Уплывают года. Тихо-тихо, почти незаметно проходят мимо и оставляют нам свои дары. Часто незамеченные и не узнанные. И нет в митре ничего, их важнее либо дороже. Ничего в мире…
Деревья… Они встречают весну новорожденной зеленью. Расстилают свои тени, приветливо приглашая передохнуть в их прохладе от летнего зноя. Яркими листьями укрывают размоченную осенними дождями землю. Каждую зиму кутаются в белоснежные покрывала, просто посреди города создавая сказку. И снова весна…
Это повторяется вновь и вновь, год за годом. И всё так же, год за годом берегут они наибольший наш дар юности. Они мудрые. Знают, что сейчас он не будет принят, и годами берегут его для нас. Терпеливо ждут, пока мы, пьяные от самого ощущения жизни, наконец, опомнимся и возвратимся к ним. Возвратимся, тихие и взрослые, и новые в чем-то. Будем идти разными дорогами, но однажды придем сюда. Только чем быстрее мы возвратимся, тем больше найдем, ведь этот дар не может ждать, его нужно принять уже сейчас – пока ещё есть время, пока не поздно, пока возможно.
А впрочем… Если прошли уже годы, и деревья не раз меняли уже своё убранство, - всё равно приходи. Тебя ждут.
Землю окутают нежные вечерние сумерки. И в час, когда дворик не шумит уже детскими голосами, когда всё окутывает особенная тишина, и только деревья тихонько перешептываются между собою, ты подойди к этому зданию. Видишь – в вечернем полумраке светятся оранжевые прямоугольники окон, словно ждут кого-то. Быть может, тебя?
Скажи, думал ли ты когда-нибудь, что Учитель – это не название профессии, а просто синоним к слову «ангел»? Смотрел ли на него как на Человека, в груди которого бьется горячее сердце, что любит, верит и переживает? Человека, мудрость и терпение которого поражает…
Пройдешь притихшим двориком и зайдешь, притворив за собою двери. Тебя окутает полутьма пустых коридоров и особенная, мягкая тишина, пропитанная предчувствием чего-то… не объяснить… дивным предчувствием… чего-то. Будто сказочное что-то таится в этой тишине.
Сквозь приоткрытые двери на пол падает узкая полоска света. За столом – такая знакомая…Она. Когда-то она вызывала разные чувства: уважение, страх, трепетание, любовь и ласку – каждый относился к ней по-своему, и тому была тысяча причин. А теперь причина одна: она Учитель. Годы тому назад она входила в класс, – и умолкали разговоры, и в звонкую тишину падали её слова. Учила, сердилась и смеялась. Улыбалась: «С добрым утром!». Плакала: «Пусть будет счастливым твой путь!»… Да, это всё была она – Учитель.
Она открывала свое сердце нам, маленьким, прикипала душой к каждому из нас и год за годом незаметно была рядом. И вся жизнь её складывалась из наших, маленьких. Наша радость была её радостью, наша победа – её победой и наша горечь – её горечью…
Прямой и строгий взгляд… будто и не было этих лет, она всё такая же. Безупречно прямая спина не согнулась от ежедневных забот, только в аккуратно подобранных волосах переливается седина – единственное, что напоминает о неумолимости времени. И на лице стало больше мелких морщинок. Но это и все. На столе всё так же лежат ровные стопки тетрадей, открытый журнал, и её взгляд внимательно пробегает строчку за строчкой.
Часы бьют вечер, но она не слышит. У её рабочего дня – ни начала, ни конца. Она просыпается – и уже мысли её снуют по школе, она разговаривает, проводит уроки, и нет этому конца-края. Дети расходятся по домам, а она заканчивает свои тысячи дел – словно можно переделать их все. Она не собирает вещи вместе с последним звонком – потом, уже темными вечерними улочками, она будет спешить домой и чуть виновато здороваться с домашними. «Что ж так поздно, неутомимая?» – услышит, но не ответит. Знает, что её давно уже ждали, знает, что должна была раньше прийти, но не может иначе. Дом не один у неё, а два, и не сказать, какой роднее.
В окно заглядывает бледная луна. От дверей слышится легкий стук. Занятая работой, она не сразу поднимет голову, какое-то мгновение будет всматриваться в вечернего гостя, а потом подхватится, обнимет, крепко-крепко прижмет к груди – и будто помолодеет вмиг.
Расспросит про все-про все, внимательно будет слушать и время от времени касаться руки, и смотреть будет так нежно-нежно, с такой любовью! И не заметишь, как расскажешь ей свои тревоги, а в ответ получишь совет.
Наверно, никогда бы и не подумал, что придешь к ней вот так, просто. Словно к очень близкому, очень… родному человеку. Как на исповеди, когда не имеешь права на неправду. И у тебя спросят, что же ты сделал, как жил всё это время, много ли сделал добра. И пусть добро – не то, что измеряется, но скажи, каждый ли день благодаря тебе кто-то улыбается, мир становится чище и светлее? Её глаза обязательно спросят. Не раз она молилась за тебя, не зря отдала тебе в дар частичку своего сердца, может, и плакала из-за тебя… Взамен же ничего не просила, одного лишь: Человеком будь. Чтобы не опускал глаза – уверенно встречал её взгляд, и она всё поймет. Без слов.
Сам удивишься тому, как будешь расспрашивать её – тоже про все-про всё, и, затаив дыхание, будешь слушать её нехитрые школьные рассказы. Она же долго говорить не будет, для неё самое главное – ты. Все подробности хочет знать, все сомнения, а главное – не нужна ли её помощь. Ведь её жизнь – это твоя жизнь.
Как и прежде, она забудет про сон, и вновь не услышит боя часов. Просто потому, что её душа – это душа школы, потому что сегодня к ней пришел ты, а когда-то, быть может, через долгие-долгие годы, придет кто-то другой. Она будет ждать. Будут светиться окна и в вечерней тишине растворится золото её слов, и в душе вновь и вновь будет звучать этот тихий голос.
И все же… пожалуйста, приходи быстрее! Её жизнь – не вечность… Она может не дождаться…
Прошу…