Археолог Игорь Свешников рус. , укр

Украинский оригинал - с м. н и ж е

Археолог Игорь Свешников

Известный археолог, доктор исторических наук Игорь Кириллович Свешников (1915 - 1995) часто вспоминал Хотин (ныне село в Радивиловском районе на Ровенщине), иногда приезжал сюда. Мне он несколько раз тепло и трогательно рассказывал об этом селе, ведь оно было связано с его детством, именно здесь услышал первые рассказы о Берестецькой битве 1651 года, воспылал желанием искать ее вещественные подтверждения - казацкие сабли, копья, мушкеты, пушки...
А еще Хотин вызывал особые чувства потому, что здесь когда-то жили его деды и прадеды по отцовской линии (по матери он, по его собственным свидетельствам, походил из рода миргородского полковника Михаила Радченко, или Ратченко, - соратника Богдана Хмельницкого).
Возле церкви в Хотине похоронены вице-адмирал Лев Павлович Свешников и его сын Петр Львович.
Как складывалась их жизнь, почему свой последний покой обрели именно в этом селе? Выяснить это помогла жительница Хотина, краевед Надежда Мельник, состоявшая в переписке с сыном Игоря Кирилловича - Кириллом Игоревичем Свешниковим, геологом, профессором Львовского национального университета имени Ивана Франко.
Лев Павлович Свешников, в 1883 году вышедший в отставку в чине вице-адмирала (равный армейскому званию "генерал-лейтенант" или гражданскому царскому - "тайный советник"), родился 6 апреля 1824 года в семье капитан-лейтенанта флота, происхождением из потомственных дворян Смоленской губернии.
Тринадцатилетним поступил в морской кадетский корпус - решил идти дорогой отца. Через три года он - гардемарин, однако "за малым ростом отставлен от выпуска".
Наконец в восемнадцать лет удостоен звания мичмана (прапорщика), но проявленная относительно него несправедливость не давала покоя. Лишь в 1857 г. Лев Павлович добился, чтобы "высочайшим разрешением" ему утвердили офицерское звание с 1841 г., между тем еще в 1849 г., когда служил в 26 флотском экипаже, он сумел сдать соответствующие экзамены и стал офицером. Таким образом, офицерская выслуга теперь увеличивалась на восемь лет, это открывало новые возможности для служебного продвижения. Итак, уже в 1858 г. он становится капитан-лейтенантом, со временем дает себя знать успешная служба на флоте - получает другие звания, одно за другим, с небольшими интервалами.
Служил на разных фрегатах ("Аврора", "Ольга", "Паллада", "Кагул"), на шхунах "Гонец", "Вестник", бриге "Телемак", кораблях "Император Петр І" "Силистрия", "Ягудгиил", пароходах "Бессарабия", "Александрия". Принимал участие в плаваниях по Балтийскому, Черному, Мраморному, Средиземному, Ионическому и Адриатическому морях. Случались и неожиданности: в 1846 г. на шхуне "Гонец" Свешников принимал участие в бою с турецким контрабандным судном возле Адлера, нарушителей удалось захватить; в следующем году, находясь на шхуне-бриге "Вестник", пережил катастрофу.
В 1854 г. Свешников командовал казацкими войсками, занимавшими передовые пикеты на косе Кронштадт. Выполнял и дипломатические поручения: в 1854 и 1855 гг. побывал с особыми поручениями в Большом княжестве Финляндском, в 1862 г. имел командировки в Англию и Францию.
Вообще судьба оказалась довольно благосклонной ко Льву Павловичу. Ведь получал должности старшего адъютанта при очередном генерале Главного морского штаба (1850), исполнителя дел в Комитете для составления свода действующих законоположений (1858), чиновника по особым поручениям 1-го класса при управляющем Морским министерством (1867), вице-директора Инспекторского департамента (1868), заведующего кодификационными работами упомянутого министерства (с 1880). Включали и в состав разных комиссий - для просмотра проекта устава о военно-морском суде и морском уставе, для ревизии архива Морского министерства, для распределения пароходных пристаней в Санкт-Петербурге, для сбора и обработки статистической информации в империи и т.п. Даже этот перечень дает представление, насколько широким был круг служебных интересов Свешникова.
И свои обязанности он выполнял с присущими ему эрудицией, компетентностью, усердием. Недаром удостоился более десятка высоких наград: от ордена св. Анны 3 степени (1852) до отличий короля Дании, персидского шаха и царского ордена св. Анны 1 степени и ордена св. Владимира 2 степени.
В 52 года Лев Павлович получил звание контр-адмирала. Будучи в браке с дочерью генерал-майора Кладищева, Софьей Петровной, имел сыновей Петра (1859 года рождения, 5 сентября), Дмитрия (1862) и Николая (1864).
После выхода в отставку вице-адмирал Свешников мог поселиться в своих родовых имениях в Смоленской, Владимирской или Нижегородской губерниях, но он избрал имение сыновей - с. Верба Дубенского (Дубновского) уезда Волынской губернии. Здесь и умер 12 мая 1900 года. А похоронили его на территории имения сына Петра Львовича - в с. Хотине (тогда тоже Дубенского уезда), у церкви.
Как же Хотин стал имением Петра Львовича Свешникова? Он закончил Санкт-Петербургский университет, в 1885 г. был назначен дубенским уездным предводителем дворянства. С 1887 г. до последних дней - почетный мировой судья Дубенского округа.
В 1904 г. Петра Львовича назначили председателем Волынской губернской управы по делам земского хозяйства (Житомир). Но уже на следующий год он по собственной воле оставил эту должность - наверное, по состоянию здоровья.
Имения в Хотине и Вербе купил в 1888 г., первое - в некого Ушакова, второе досталось от бывшего казанского генерал-губернатора А.Гейнца. В Хотине имел 1500 десятин земли, в Вербе - 1200. Судя по всему, Свешников продолжал прикупать земли. По данным 1905 года (удостоверение дубенского уездного предводителя дворянства), имел в Хотине 1479 и 1/4 десятины полезной земли, в с.Лопавшем - 207 и 1/2 десятины, в с.Ридкове - 75 и 1/4 десятины. А после внезапной смерти Петра Львовича Свешникова в 1909 г., по сведениям о правах наследников, он оставил имения еще и в селах Полуничне, Боратин, Добривода.
Состоял в браке с дочерью потомственного дворянина Варварой Васильевной Перелешиной, – она закончила женскую гимназию в Костроме и работала воспитательницей в приюте, а затем жила некоторое время в Петербурге. Имел детей: Софью, Кирилла (отец археолога И.К.Свешникова), а также Ирину, которая умерла малолетней в Житомире. Петр Львович похоронен рядом со своим отцом, у церкви в с.Хотине.
Варвара Васильевна во время Первой мировой войны эвакуировалась в Киев, затем возвратилась в Хотин, занималась воспитанием и внука Игоря. Умерла в 1947 г.
Вот лишь кое-что о том, как Свешниковы оказались в Хотине и почему именно этому селу суждено біло стать своего рода детской колыбелью будущего известного ученого. Заслуги Игоря Свешникова в исследовании Национально-освободительной войны украинского народа ХYІІ столетия увековечены в мемориальной доске, открытой на помещении музея в Государственном заповеднике "Поле Берестецькой битвы".

***
С доктором исторических наук Игорем Кирилловичем Свешниковим я встречался в селе Пляшевая несколько раз. Расспрашивал о раскопках, но иногда мы просто разговаривали на краеведческие темы. Большей частью про Радивилов (бывший Радзивилов) и Хотин далекой поры его детства. В последний год своей жизни он часто возвращался мыслями в те дорогие ему места. Это подтверждают и письма радивиловского краеведу тогда уже весьма почтенного возраста Федору Бортнику. Некоторые выдержки из этих писем процитирую:

5.05.94 г.
... Петра Дмитриевича Шепченко я впервые увидел зимой 1921-го на 1922 год, когда моя иметь с двумя детьми убежала из большевистского рая в Киеве и прибыла на Волынь. Во время нелегального перехода границы и сложного путешествия мы, дети, заразились скарлатиной - и я всю зиму проболел. Доктор Шепченко лечил меня. В 1923 - 1924 годах мы с матерью жили в Радивилове на ул. Кременецкой в доме к тому времени уже покойного генерала Богдановича. Вот тогда мы почти каждый день бывали у Шепченков, а когда в 1924 г. мать часто по делам ездила в Дубно или Луцк, она нас оставляла в Шепченков и мы с сестрой, дружа с пастушкой Ирой, по целым дням пасли коров и овец, которых разводила жена доктора, Зинаида Михайловна.
Петр Дмитриевич, сын православного священника, после окончания медицинского института, осел в Радивилове еще до революции. Его хутор состоял из 20-ти га земли, двух жилых домов, риги, хлевов и т.п. Это был прекрасный врач, очень почитаемый не только в Радивилове, а и во всех окрестных селах. В 1920 г. его арестовали и повели на расстрел. Но местные евреи, узнав об этом, бросились вслед за палачами и отбили Петра Дмитриевича.
Елена Петровна, или как мы ее все называли Лена, была старшей дочерью Петра Дмитриевича от его первой жены - польки, которая рано умерла. Лена нам показывала ее фотографии и некоторые вещи, в том числе католические четки. Доктор женился вторично, с Зинаидой Михайловной, с которой имел дочь, но она умерла. Петр Дмитриевич никогда не рассказывал ни о первой жене, ни о второй дочери. Зато Зинаида Михайловна часто о своем умершем ребенке говорила и сравнивала его характер с характером Лены (не в пользу последней).
Лена некоторое время училась во Львове, но среднего образования не получила и в 1923 - 1924 гг. жила в Радивилове. Присматривая за скотом, я не раз бегал заворачивать со вреда овец, а бегая босым по стерне, я позагонял себе за кожу много щепочек соломы. Думал, что эта солома начнет, как игла, странствовать по телу - и конец мой неминуемый. Так мне было себя жаль, так не хотелось гибнуть в молодом возрасте, что я по разным уголкам горько плакал. Это заметила Лена, расспросила о причине и в тот же вечер иглой извлекла мне из ног 40 "щепок". Тогда мне казалось, что жизнь Лены веселая и беззаботная. Теперь понимаю, что она была довольно одинокой. Зинаида Михайловна считала, что самое важное в жизни - это работа. Сама много работала по хозяйству и всех (кроме Петра Дмитриевича, который, в конце концов, имел свою работу в железнодорожном медпункте возле станции) заставляла постоянно работать.
Лена любила много читать. Еще одной ее страстью стал "Пласт", которому она отдавала много своего свободного времени... Ее увлечение... обратило на себя внимание польской полиции, и где-то в 1927 или 1928-му году полиция провела у нее обыск. Вещей доктора не пересматривали, но в комнате Лены все перерыли, в частности фотографии, письма. Потом Лена рассказывала, что одно письмо, которое могло бы не понравиться полиции, от какого-то парня со Львова, удалось незаметно спрятать за пазуху. Обыск у доктора Шепченко вызвал большое негодование среди украинской интеллигенции в Радивилове...
Где-то в 1927 или 1928 г. Лена вышла замуж за Ивана Никитича Гончарика - галичанина, бывшего участника УГА (Украинской Галицкой Армии). Он, кажется, действовал на Бродовщине, а когда в 1919 г. поляки вылавливали участников УГА, перешел границу Волыни и некоторое время прятался у священника о. Дмитрия Лозовюка в с. Хотине. Гончарик прежде всего приехал в Радивилов познакомиться с родителями Лены, потом они поженились. Мы все, близкие друзья Шепченков, знали, что Иван Никитич болел туберкулезом, а для Петра Дмитриевича (который в молодости также болел этой болезнью) это было источником постоянного беспокойства. Как прекрасный врач Петр Дмитриевич не только поддерживал здоровье своего зятя, но и довел его до такого состояния, что в 1930-х годах Гончарик выглядел как совсем здоровый человек. Лишь после смерти доктора болезнь, видимо, возобновилась, и Иван Никитич в 1940 г. умер... Приходили ль за ним перед смертью из НКВД - не знаю. Думаю, что приходили, но уже ему ничего сделать не могли.
... Иван Никитич был типичным галичанином, который любил и знал литературу галицких украинских писателей, в частности И. Франко, коего, кажется, знал лично и портрет которого всегда висел в его комнате...
В последний раз я его видел в 1939 г., вскоре после "освобождения". Поскольку меня и мою семью освободили ото всего, и очень основательно, нам планировалась Сибирь, я убежал в Галицию, где мы с женой пробыли до 1941 г. (некоторое время на нелегальном положении). С семьей Шепченков и Гончариков я снова встретился в августе 1941 г., когда Зинаида Михайловна была избрана председателем управы Радивилова, а Лена - председателем "Просвиты".
Больше я ее не видел, а от покойного Данила Георгиевича Качурца в 1960-тые годы слыхал, что она приезжала в Радивилов, надеясь на то, что ей будет возвращена хотя бы часть имущества ее отца. Но на их усадьбе расположилась МТС, ей во всем было отказано... О семье Шепченков и Лене я сохранил теплые, сердечные воспоминания. С болью думаю о ее трагической и сгубленной нашими "освободителями" жизни. С тем большей болью, что и в моей семье насчитывается 11 душ репрессированных, в том числе мой отец, расстрелянный в 1920, его сестра (моя тетка), расстрелянная в Дубенской тюрьме в июне 1941 г...

1.10.94 г.
Есть факты, имена, лица, которые, покрытые мхом и паутиной времени, еще живут в нашей памяти, но над каждым из них уже давно поставлен крест. С бегом времени количество этих крестов возрастает в геометрической пропорции и на старости лет человек уже живет на сплошном большом кладбище. Если иногда приходится пройтись по этому кладбищу, сердце сжимается от грусти по людям, которых знал, уважал, тех, кто к тебе был добрым и в какой-то мере повлиял на формирование твоей личности. Но кресты немые, умерших видно, как во мгле, хотя так хотелось бы их еще встретить, поговорить на разные темы уже с сегодняшних зрелых позиций... Больно и когда сознаешь, что, в сущности, ты последний, кто еще помнит того или другого человека и что эта, когда-то близкая тебе, с течением времени и очень дорогая особа уже полностью заканчивает свою жизнь. Поскольку человек живет до тех пор, пока живет память о нем, а если после смерти уже некому его вспомнить, то он окончательно умрет...
Никогда не думал, что мне еще придется увидеть (хотя и на фотографии) Петра Дмитриевича Шепченко, Зинаиду Михайловну, Лену, а также Дмитрия Лукича Отченаша. Вместе с тем Ивана Никитича Гончарика я никак на этой фотографии не могу узнать...
Когда мы жили в Радивилове в доме Богдановича, Дмитрий Лукич был почти ежедневно у нас гостем. Он тогда жил у Шепченков и занимался пасекой. Моя мать и Анна Ивановна (позже жена Д.Г. Качурца) также увлеклись пчеловодством и прошли в Отченаша полный курс пчеловодства, а он им устраивал даже настоящие испытания, к которым они готовились степенно по рекомендованным Отченашем книжкам...
В 20-тые годы в Шепченков жил также Степан Пантелеймонович Усок, бывший петлюровец, родом из Черниговской губернии. Он присматривал за скотом и вообще помогал в хозяйстве. Потом он переехал в с. Хотин, а в 30-ые годы - в с. Лопавшее возле Демидовки. Это был очень хороший и честный человек, хотя и довольно большой чудак. В Хотине и Лопавшем он служил кем-то вроде управляющего имением моей тетки С.И. Билимовой...
Анна Ивановна, урожденная Вохрушина, кажется, в Полтаве окончила гимназию. Она была дочерью владельца большой фабрики сельскохозяйственных машин и довольно простой малообразованной полтавчанки. Некоторое время после окончания гимназии работала в канцелярии фабрики своего отца. Потом жила в Петербурге у родственников отца... Во время Первой мировой войны начала работать сестрой милосердия, а потом оказалась в петлюровских войсках. Там вышла замуж за друга С. Петлюры (также сына священника) Иону Черняховского и вместе с ним и войсками Петлюры перешла польскую границу у Мельницы-Подольской, а потом оказалась во Львове. Черняховский был на фронте отравлен газами и умер во Львове, а Анна Ивановна зарабатывала на жизнь шитьем (вообще она многое умела делать и имела определенные художественные способности).
Осенью 1921 года, когда по дороге из Киева на Волынь мы с сестрой заболели скарлатиной, моя тетка С. П. Билимова подговорила Анну Ивановну приехать в с. Хотин для ухода за больными детьми. Сестра очень легко перенесла свою болезнь, а я проболел целую зиму. Вот тогда ко мне привозили Петра Дмитриевича. За мной ухаживала моя мама, бывшая студентка IV-го курса Киевского мединститута, и для Анны Ивановны, в сущности, работы не было. Но она осталась в Хотине и подружилась с моей мамой. В 1922 г. ... Анна Ивановна переехала в Радивилов, где стала работать медсестрой в больнице, основанной Моисеем Месом-Гинсбургом. Отъезжая, она мне подарила полевую сумку, погоны и остроги (шпоры) петлюровского офицера (все это пропало в 1939 г. в Хотине). С того времени мама с сестрой и мной постоянно приезжала в Радивилов и мы не раз довольно долго жили у Анны Ивановны в больнице.
С этим учреждением у меня связано много воспоминаний. Анна Ивановна жила в одной комнате еще с одной медсестрой - Таисией Ивановной. Постоянными гостями у них бывали Вильямс (младший), учитель из Белгородки вблизи Кременца, и еще несколько лиц... В 1923 г. Таисия Ивановна вышла замуж за этого учителя. Сочетались браком они в церкви у вокзала, и старенький о. Иван венчал этот брак, а я впереди молодых нес икону... В больнице была большая свадьба, на которой собрались многочисленные представители радивиловской интеллигенции, в том числе и семья Шепченко, а Петр Дмитриевич вызвало общее оживление, так как танцевал с моей сестрой, в то время имевшей 7 лет. На другой день все гости сфотографировались, но эта большая фотография пропала у нас в 1939 г.
Петр Дмитриевич зачастую заходил в больницу, но ему с его комплекцией было тяжело подняться на второй этаж в комнату А. Ф. Романовой (главного врача), он садился на лавочке и кричал А. Ф.: "Прошу о снисхождении". Она выходила - и они долго говорили во дворе больницы. Мы с сестрой забавлялись в комнате Александры Федоровны.
... Много фамилий радивиловских жителей путается в памяти, но остановлюсь на тех, кого знал ближе. Например, радивиловские евреи - это же целая поэма. Гальберштат, Мессы, Дубчак, Пороховник, Рейф, Неймарк, Кесельманы Ицко и Гершко и вся семья Гершко, который держал в своих руках торговлю зерном с Хотином. На вопрос: "Гершко, как пшеница?" - он неизменно отвечал: "Слябо". На вопрос: "Гершко, почему вы бываете в селе и не заходите?" - он отвечал: "Я боюсь за ваши собаки". С каждым из этих людей связаны определенные воспоминания, а потом - трудные воспоминания периода немецкой оккупации, когда весь этот патриархальный строй и его представители перестали существовать. В частности, трудные воспоминания у меня связаны с сыном Гершко Хаскелем, дочерью Ицко Гисей и с семьей Левитанов - все они погибли в Хотине...
... Зинаида Михайловна Шепченко в 1941 г. была избрана председателем города, то есть была мэром. В августе 1941 г. она мне дала удостоверение на проезд по семью в Глинянский район Львовской области. Наверное, я ошибся, когда писал, что П. Д. Шепченко хотели расстрелять буденновцы. Это были таращанцы, которые многих расстреляли... Только не говорите, что буденновцы никого не расстреливали: в Сестрятине нескольких убили, в Хотине также двух или трех, в том числе бывшего винокура Скальберга Федора Федоровича - эстонца то ли латвийца.
(Выдержки из писем И.Свешникова в намного большем объеме были напечатаны в газете "Прапор перемоги" ("Знамя победы")/Радивилов, Украина/ за 1, 4, 8, 11, 15, 18 февраля 1995 г.).


Археолог Ігор Свєшніков

Відомий археолог, доктор історичних наук Ігор Кирилович Свєшніков (1915 - 1995) часто згадував Хотин (нині село в Радивилівському районі на Рівненщині), іноді приїздив сюди. Мені він кілька разів тепло й зворушливо розповідав про це село, адже воно було пов'язане з його дитинством, саме тут почув перші перекази про Берестецьку битву 1651 року, загорівся бажанням шукати її речові підтвердження - козацькі шаблі, списи, мушкети, гармати...
А ще Хотин викликав особливі почуття тому, що тут колись жили його діди й прадіди по батьковій лінії (по матері він, за його власним свідченням, походив із роду миргородського полковника Михайла Радченка, чи Ратченка, - соратника Богдана Хмельницького).
Біля церкви в Хотині поховані віце-адмірал Лев Павлович Свєшніков і його син Петро Львович. Як складалося їхнє життя, чому свій останній спочинок знайшли саме в цьому селі? З'ясувати це допомогла жителька Хотина, краєзнавець Надія Мельник, яка листувалася із сином Ігоря Кириловича - Кирилом Ігоревичем Свєшніковим, геологом, професором Львівського національного університету імені Івана Франка.
Лев Павлович Свєшніков, який у 1883 році вийшов у відставку в чині віце-адмірала (рівний армійському званню "генерал-лейтенант" або цивільному царському - "таємний радник") народився 6 квітня 1824 року в сім'ї капітан-лейтенанта флоту, походженням із потомствених дворян Смоленської губернії.
Тринадцятирічним поступив у морський кадетський корпус - вирішив іти дорогою батька. Через три роки він - гардемарин, однак "за малым ростом отставлен от выпуска".
Врешті-решт у вісімнадцять літ удостоєний звання мічмана (прапорщика), але проявлена щодо нього несправедливість не давала спокою. Лише в 1857 р. Лев Павлович домігся, що "височайшим дозволом" йому затвердили офіцерське звання з 1841 р., між тим ще в 1849 р., коли служив у 26 флотському екіпажі, він зумів скласти відповідні екзамени і став офіцером. Таким чином, офіцерська вислуга тепер збільшувалася на вісім років, що відкривало нові можливості для службового просування. Тож уже в 1858 р. він стає капітан-лейтенантом, згодом дається взнаки успішна служба на флоті - отримує інші звання, одне за одним, з невеликими інтервалами.
Служив на різних фрегатах ("Аврора", "Ольга", "Паллада", "Кагул"), на шхунах "Гонец", "Вестник", бригу "Телемак", кораблях "Император Петр І" "Силистрия", "Ягудгиил", пароплавах "Бессарабия", "Александрия". Брав участь у плаваннях Балтійським, Чорним, Мармуровим, Середземним, Іонічним і Адріатичним морями. Траплялися й несподіванки: у 1846 р. на шхуні "Гонец" Свєшніков брав участь у бою з турецьким контрабандним судном біля Адлера, порушників удалося захопити; наступного року, перебуваючи на шхуні-бригу "Вестник", пережив катастрофу.
У 1854 р. Свєшніков командував козацькими військами, які займали передові пікети на косі Кронштадт (під час служби на Кавказі). Виконував і дипломатичні доручення: у 1854 і 1855 рр. побував з особливими дорученнями у Великому князівстві Фінляндському, у 1862 р. мав відрядження в Англію й Францію.
Узагалі доля виявилася досить прихильною до Льва Павловича. Адже отримував посади старшого ад'ютанта при черговому генералі Головного морського штабу (1850), виконавця справ у Комітеті для складання зводу діючих узаконень (1858), чиновника з особливих доручень 1-го класу при керуючому Морським міністерством (1867), віце-директора Інспекторського департаменту (1868), завідуючого кодифікаційними роботами згаданого міністерства (з 1880). Включали й до складу різних комісій - для перегляду проекту статуту про військово-морський суд та морського статуту, для ревізії архіву Морського міністерства, для розподілу пароплавних пристаней у Санкт-Петербурзі, для збору та обробки статистичної інформації в імперії тощо. Навіть цей перелік дає уявлення, наскільки широким було коло службових інтересів Свєшнікова.
І свої обов'язки він виконував із притаманними йому ерудицією, компетентністю, ретельністю. Недарма удостоївся більше десятка високих нагород: від ордена св. Анни 3 ступеня (1852) до відзнак короля Данії, персидського шаха і царського ордена св. Анни 1 ступеня й ордена св. Володимира 2 ступеня.
У 52 роки Лев Павлович отримав звання контр-адмірала. Будучи одруженим із дочкою генерал-майора Кладищева, Софією Петрівною, мали синів Петра (1859 року народження, 5 вересня), Дмитра (1862) і Миколу (1864).
Після виходу у відставку віце-адмірал Свєшніков міг оселитися у своїх родових маєтках у Смоленській, Володимирській чи Нижегородській губерніях, але він вибрав маєток синів - с. Вербу Дубенського повіту Волинської губернії. Тут і помер 12 травня 1900 року. А поховали його на території маєтку сина Петра Львовича в с.Хотині (тоді теж Дубенського повіту), біля церкви.
Як же Хотин став маєтком Петра Львовича Свєшнікова? Він закінчив Санкт-Петербурзький університет, у 1885 р. був призначений дубенським повітовим предводителем дворянства. З 1887 р. до останніх днів - почесний мировий суддя Дубенського округу.
У 1904 р. Петра Львовича назначили головою Волинської губернської управи зі справ земського господарства (Житомир). Але вже наступного року він із власної волі залишив цю посаду - мабуть, за станом здоров'я.
Маєтки у Хотині і Вербі купив у 1888 р., перше - у якогось Ушакова, друге дісталося від колишнього казанського генерал-губернатора А.Гейнца. У Хотині мав 1500 десятин землі, у Вербі - 1200. Судячи з усього, Свєшніков продовжував прикуповувати землі. За даними 1905 року (посвідчення дубенського повітового предводителя дворянства), мав у Хотині 1479 і 1/4 десятини корисної землі, в с.Лопавшому - 207 і 1/2 десятини, в с.Рідкові - 75 і 1/4 десятини. А після раптової смерті Петра Львовича Свєшнікова в 1909 р., за відомостями про права спадкоємців, він залишив маєтності ще й у Полуничному, Боратині, Добриводі.
Був одружений на дочці потомственого дворянина Варварі Василівні Перелешиній, яка закінчила жіночу гімназію в Костромі і працювала вихователькою в притулку, а потім жила деякий час у Петербурзі. Мав дітей: Софію, Кирила (батько археолога І.К.Свєшнікова), а також Ірину, яка померла малолітньою в Житомирі. Петро Львович похований поряд із своїм батьком, біля церкви в с.Хотині.
Варвара Василівна під час Першої світової війни евакуювалася до Києва, затим повернулася в Хотин, займалася вихованням і внука Ігоря. Померла в 1947 р.
Ось лише дещо про те, як Свєшнікови опинилися в Хотині і чому саме цьому селу судилося стати свого роду дитячою колискою для майбутнього відомого вченого. Ці факти, зібрані Надією Мельник, я свого часу опрацював і оприлюднив у районній газеті. Заслуги Ігоря Свєшнікова у дослідженні Національно-визвольної війни українського народу ХYІІ століття увічнені в меморіальній дошці, відкритій на приміщенні музею в заповіднику "Поле Берестецької битви".

***
З доктором історичних наук Ігорем Кириловичем Свєшніковим я зустрічався в Пляшевій кілька разів. Розпитував про розкопки, але іноді ми просто розмовляв на краєзнавчі теми. Здебільшого про Радивилів і Хотин далекої пори його дитинства. В останній рік свого життя він часто повертався подумки в ті дорогі йому місця. Це підтверджують і листи до радивилівського краєзнавця тоді вже вельми поважного віку Федора Бортника. Деякі витримки з цих листів зацитую:

5.05.94 p.
... Петра Дмитровича Шепченка я вперше побачив зимою 1921-го на 1922 рік, коли моя мати з двома дітьми втекла з більшовицького раю з Києва і прибула на Волинь. В часі нелегального переходу кордону і складної подорожі ми, діти, заразилися скарлатиною - і я всю зиму прохворів. Доктор Шепченко лікував мене. В 1923 - 1924 роках ми з матір'ю жили у Радивилові на вул. Кременецькій у будинку на той час уже покійного генерала Богдановича. Ось тоді ми майже щодня бували у Шепченків, а коли у 1924 p. мати часто у справах виїздила в Дубно чи Луцьк, вона нас залишала у Шепченків і ми з сестрою, товаришуючи з пастушкою Ірою, цілими днями пасли корів і овець, яких розводила дружина доктора, Зінаїда Михайлівна.
Петро Дмитрович, син православного священика, закінчивши медичний інститут, осів у Радивилові ще до революції. Його хутір складався з 20-ти га землі, двох житлових будинків, стодоли, хлівів тощо. Це був прекрасний лікар, дуже шанований не тільки у Радивилові, а й у всіх навколишніх селах. У 1920 p. його арештували і повели на розстріл. Але місцеві євреї, довідавшись про це, кинулись услід за катами і відбили Петра Дмитровича.
Олена Петрівна, або як ми її всі називали Лена, була старшою дочкою Петра Дмитровича від його першої жінки - польки, яка рано померла. Лена нам показувала її фотографії і деякі речі, в тому числі католицькі чотки. Доктор оженився вдруге, з Зінаїдою Михайлівною, з якою мав дочку, але вона померла. Петро Дмитрович ніколи не розповідав ні про першу дружину, ні про другу дочку. Зате Зінаїда Михайлівна часто про свою померлу дитину говорила і порівнювала її характер до характеру Лени (не на користь останньої).
Лена якийсь час училася у Львові, але середньої освіти не здобула і у 1923 - 1924 рр. жила в Радивилові. Доглядаючи худобу, мені доводилося не раз бігати завертати зі шкоди овець, а бігаючи босим по стерні, я позаганяв собі за шкіру багато трісочок соломи. Думав, що ця солома почне, як голка, мандрувати по тілі - і кінець мій неминучий. Так мені було себе шкода, так не хотілося гинути в молодому віці, що я по різних куточках гірко плакав. Це зауважила Лена, розпитала про причину і того ж вечора голкою вийняла мені з ніг 40 "скіпок". Тоді мені видавалося, що життя Лени веселе й безжурне. Тепер розумію, що вона була доволі одинокою. Зінаїда Михайлівна вважала, що найважливіше у житті - то праця. Сама багато працювала по господарству і всіх (крім Петра Дмитровича, який, зрештою, мав свою працю у залізничному медпункті біля станції) змушувала постійно працювати.
Лена любила багато читати. Ще іншою її пристрастю став "Пласт", якому вона віддавала багато свого вільного часу... Її захоплення... звернуло на себе увагу польської поліції, і десь у 1927 чи 1928-му році поліція провела у неї обшук. Речей доктора не переглядали, але в кімнаті Лени все перерили, зокрема фотографії, листи. Потім Лена розповідала, що один лист, який міг би не сподобатись поліції, від якогось хлопця зі Львова, вдалося непомітно сховати за пазуху. Обшук у доктора Шепченка викликав велике обурення серед української інтелігенції у Радивилові...
Десь у 1927 чи 1928 p. Лона вийшла заміж за Івана Микитовича Гончарика - галичанина, колишнього учасника УГА. Він, вдається, діяв на Бродівщині, а коли у 1919 p. поляки виловлювали учасників УГА, перейшов кордон Волині і якийсь час переховувався у священика о. Дмитрія Лозов'юка у с. Хотині. Гончарик насамперед приїхав у Радивилів познайомитися з батьками Лени, потім вони одружились. Ми всі, близькі друзі Шепченків, знали, що Іван Микитович хворів на туберкульоз, а для Петра Дмитровича (який замолоду також хворів на цю хворобу) це було джерелом постійного неспокою. Але як прекрасний лікар Петро Дмитрович не тільки підтримував здоров'я свого зятя, але й довів його до такого стану, що у 1930-х роках Гончарик виглядав як зовсім здорова людина. Лише після смерті доктора хвороба, видно, відновилася, і Іван Микитович у 1940 p. Помер... Чи по нього приходили перед смертю з НКВС - не знаю. Думаю, що приходили, але вже йому нічого зробити не могли.
... Іван Микитович був типовим галичанином, який любий і знав літературу галицьких українських письменників, зокрема І. Франка, якого, здається, знав особисто і портрет якого завжди висів у його кімнаті...
Востаннє я його бачив у 1939 p., невдовзі після "визволення". Оскільки мене і мою родину визволили від усього, і дуже ґрунтовно, нам планувався Сибір, я втік у Галичину, де ми з жінкою перебули до 1941 p. (якийсь час на нелегальному становищі). З родиною Шепченків і Гончариків я знову зустрівся у серпні 1941 р., коли Зінаїда Михайлівна була обрана головою управи Радивилова, а Лена - головою "Просвіти".
Більше я її не бачив, а від покійного Данила Георгійовича Качурця у 1960-тих роках чув, що вона приїздила у Радивилів, надіючись на те, що їй буде повернуто хоч частину майна її батька. Але на їхній садибі розташувалась МТС, їй у всьому було відмовлено... Про родину Шепченків і Лену я зберіг теплі, сердечні спогади. З болем думаю про її трагічне і загублене нашими "визволителями" життя. З тим більшим болем, що й у моїй родині нараховується 11 душ репресованих, у тому числі мій батько, розстріляний у 1920, його сестра (моя тітка), розстріляна у Дубенській тюрмі в червні 1941 p...

1.10.94 p.
Є факти, імена, обличчя, що, покриті мохом і павутинням часу, ще живуть у нашій пам'яті, але над кожним з них уже давно поставлений хрест. З бігом часу кількість цих хрестів зростає у геометричній пропорції і на старості років людина вже живе на суцільному великому цвинтарі. Коли інколи доводиться пройтись по тому цвинтарі, серце стискається від жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим і в якійсь мірі вплинув на формування твоєї особистості. Але хрести німі, померлих видно, як в імлі, хоч так хотілося б їх ще зустріти, поговорити на різні теми уже з сьогоднішніх дозрілих позицій... Боляче й коли усвідомлюєш собі, що, мабуть, ти останній, хто ще пам'ятає ту чи іншу людину і що ця, колись близька тобі, з часом і дуже дорога особа уже повністю закінчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам'ять про неї, а якщо після твоєї смерті уже нікому її згадати, то вона остаточно помре...
Ніколи не думав, що мені ще доведеться побачити (хоч і на фотографії) Петра Дмитровича Шепченка, Зінаїду Михайлівну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомість Івана Микитовича Гончарика я ніяк на цій фотографії не можу впізнати...
Коли ми жили в Радивилові в будинку Богдановичів, Дмитро Лукич був майже щоденним у нас гостем. Він тоді жив у Шепченків і займався пасічництвом. Моя мати і Ганна Іванівна (пізніше дружина Д.Г. Качурця) також захопились бджільництвом і пройшли в Отченаша повний курс пасічництва, а він їм влаштовував навіть справжні іспити, до яких вони готувались поважно з рекомендованих Отченашем книжок...
У 20-тих роках у Шепченків жив також Степан Пантелеймонович Усок, колишній петлюрівець, родом з Чернігівської губернії. Він доглядав худобу і взагалі допомагав у господарстві. Потім він переїхав у с. Хотин, а у 30-их роках - у с. Лопавша біля Демидівки. Це була дуже хороша і чесна людина, хоч і доволі великий дивак. В Хотині і Лопавші він служив чимсь на зразок управителя маєтком моєї тітки С.І. Білімової...
Ганна Іванівна, уроджена Вохрушина, здається, у Полтаві закінчила гімназію. Вона була дочкою власника великої фабрики сільськогосподарських машин і доволі простої малоосвіченої полтавчанки. Якийсь час після закінчення гімназії працювала в канцелярії фабрики свого батька. Потім жила у Петербурзі у родичів батька... В час Першої світової війни стала працювати сестрою милосердя, а потім опинилась у петлюрівських військах. Там вийшла заміж за друга С. Петлюри (також сина священика) Іону Черняховського і разом з ним і військами Петлюри перейшла польський кордон v Мельниці-Подільській, а потім опинилася у Львові. Черняховський був на фронті отруєний газами і помер у Львові, а Ганна Іванівна заробляла на життя шиттям (взагалі вона багато дечого вміла робити і мала певні художні здібності).
Восени 1921 року, коли по дорозі з Києва на Волинь ми з сестрою захворіли на скарлатину, моя тітка С. П. Білімова намовила Ганну Іванівну приїхати у с. Хотин для догляду за хворими дітьми. Сестра дужо легко перенесла свою хворобу, а я прохворів цілу зиму. Ось тоді до мене привозили Петра Дмитровича. Мене доглядала моя мама, колишня студентка IV-го курсу Київського медінституту, і для Ганни Іванівни, по суті, роботи не було. Але вона залишилась у Хотині і подружилася з моєю мамою. У 1922 p. ... Ганна Іванівна переїхала у Радивилів, де стала працювати медсестрою у лікарні, заснованій Мойсеєм Месом-Гінсбургом. Від'їжджаючи, вона мені подарувала польову сумку, погони і остроги (шпори) петлюрівського офіцера (усе це пропало в 1939 p. у Хотині). Відтоді мама з сестрою і мною стала приїздити до Радивилова і ми не раз доволі довго мешкали у Ганни Іванівни у лікарні.
З цією установою у мене зв'язано багато спогадів. Ганна Іванівна жила в одній кімнаті ще з однією медсестрою - Таїсією Іванівною. Постійними гостями у них бували Вільямс (молодший), вчитель з Білгородки коло Кременця, і ще декілька осіб... У 1923 p. Таїсія Іванівна вийшла заміж за цього вчителя. Шлюб вони брали у церкві біля вокзалу, і старенький о. Іван дав їм цей шлюб, а я попереду молодих ніс ікону... У лікарні було велике весілля, на якому зібралися численні представники радивилівської інтелігенції, в тому числі й родина Шепченків, а Петро Дмитрович викликав загальне пожвавлення, бо танцював з моєю сестрою, яка в той час мала 7 років. На другий день усі гості сфотографувалися, але ця велика фотографія пропала в нас у 1939 p.
Петро Дмитрович частенько заходив у лікарню, але йому з його комплекцією було важко піднятися на другий поверх у кімнату О. Ф. Романової (головного лікаря. - В.Я.), він сідав на лавочці і гукав до О. Ф.: "Прошу о снисхождении". Вона виходила - і вони довго балакали у дворі лікарні. Ми з сестрою бавилися в кімнаті Олександри Федорівни.
... Багато прізвищ радивилівських жителів плутається у пам'яті, але зупинюся на тих, кого знав ближче. Наприклад, радивилівські євреї - це ж ціла поема. Гальберштат, Меси, Дубчак, Пороховник, Рейф, Неймарк, Кесельмани Іцко і Гершко та вся родина Гершка, який тримав у своїх руках торгівлю збіжжям з Хотином. На питання: "Гершку, як пшениця?" - він незмінно відповідав: "Слябо". На питання: "Гершку, чому ви буваєте в селі і не заходите?" - він відповідав: "Я боюсь за ваші собаки". З кожним із них зв'язані певні спогади, а потім - важкі спогади періоду німецької окупації, коли весь цей патріархальний лад і його представники перестали існувати. Зокрема, важкі спогади у мене зв'язані з сином Гершка Хаскелем, дочкою Іцка Гісею і з родиною Левітанів - усі вони загинули в Хотині...
... Зінаїда Михайлівна Шепченко у 1941 p. була обрана головою міста, тобто була мером. У серпні 1941 p. вона мені дала посвідку на проїзд за родиною у Глинянський район Львівської області. Мабуть, я помилився, коли писав, що П. Д. Шепченка хотіли розстріляти будьонівці. Це були таращанці, які багатьох розстріляли... Тільки не кажіть, то будьонівці нікого не розстрілювали: у Сестрятині кількох забили, у Хотині також двох або трьох, в тому числі колишнього винокура Скальберга Федора Федоровича - естонця чи латвійця.
(Витримки з листів І.Свєшнікова у набагато більшому обсязі були надруковані в газеті "Прапор перемоги" /Радивилів/ за 1, 4, 8, 11, 15, 18 лютого 1995 р.).