Иматра на украинском языке

Зазвичай вона швидко проходила повз його вікно, смішно перебираючи маленькими і такими рідними ніжками. Вона завжди кудись квапилась і майже бігла, немов летіла, вулицями. Кожного дня вона десь о шостій вечора поверталася додому, і він сідав біля вікна, щоб її побачити. Вона жила на тій же вулиці, що й він, через квартал. Вона майже завжди посміхалася і завжди йшла додому сама. Йому здавалося, що ті п’ять секунд, впродовж яких він бачить її кожного дня, вона повністю належить йому.
… Шоста вечора, і він напружено та сторожко сидить на підвіконні, скрутивши шию і виглядаючи її. А вона все не з’являється… Дивно, вона ніколи не спізнюється. Може, у неї якесь свято? Побачення? Щось трапилося?..
Ось вона. Але чомусь ледве йде, низько нахиливши голову додолу, а її сумка сумно теліпається, зачіпляючи коліна. Опущені плечі… Вперше вона згорблена, і від того здається зовсім маленькою. Він не бачить її обличчя; він ніколи не бачив її очей; але він уже півроку повертається додому раніше шостої, щоб подивитися на неї. А зараз із нею щось сталося: такою тугою, сумом і безнадією віє від її самотньої фігурки…Може, її кинув якийсь козел. Він вб’є його. Але він не має на це права! Він їй ніхто. І він не знає, хто вона: за півроку він жодного разу не насмілився підійти до неї. Він лише сидів, обійнявши руками коліна, на широкому підвіконні квартири. «Нерішучий слимак! Роби щось! Ось вона йде, віддаляючись від тебе, занурена в своє нещастя, і ти не допоможеш їй, так і будеш знову вечорами сидіти отут?!» – не вперше він називає себе слимаком, але вперше таки на щось насмілюється. Вона відійшла вже далеченько, та він ще встигне наздогнати її. Він різко схоплюється з підвіконня, біжить до дверей, на ходу напинає куртку, швидко зачиняє квартиру і вибігає на вулицю. Вона така нещасна й маленька здалеку… Він не знає, що він їй скаже, він нічого не знає, окрім того, що має бути зараз поруч. Ось він порівнюється з нею. Весь захеканий, стає їй по ліву руку і йде поряд; мовчить і гарячково думає, що б таке сказати. Вона його не помічає: не повертає голови, не намагається йти швидше або повільніше. Їй, мабуть, зараз все одно. Отак вони йдуть разом, зовсім чужі люди. А він мовчить і проклинає себе за це. Мовчки вони доходять до її подвір’я. Вона так і не дивиться на нього, повільно прямує до лавочки, що одиноко стоїть під старезною і широченною акацією, та сідає на неї. Він теж підходить і вагається, не знаючи, чи сісти поряд, чи ні. В голові тільки одна думка: «Я ж в домашніх спортивних штанях…» Вона підводить на нього очі, такі… темно-коричневі, з якоюсь рижинкою… Сумні. Вона дивиться на нього і крізь нього. Йому здається, що конче необхідно щось сказати, і він витискає з себе: «Я… хотів спитати, котра година… зараз.» Він ладен вбити себе. Повний дурень! Оце вже спитав! Ну, тепер уже все одно, що він буде робити. Підходить до лавочки і сідає. Розгублений. А вона все дивиться на те місце, де він щойно стояв… Потім розстібає сумку і виймає звідти коробку сірників. Запалює один з них… Дивно, але вогонь не гасне. Осінній вітер пішов спати, чи що? Вона дивиться на вогонь і трошечки хриплуватим гірким голосом майже пошепки каже: «Котра зараз година? Я думаю, пройшло десь півтори з моменту моєї смерті… Отже, зараз…– вогонь обпалює їй пальці, потім загасає, але вона навіть не здригається. Просто запалює наступний сірник і продовжує, – друга година a.d. After death. Вогонь… Кажуть, він заспокоює і на нього приємно дивитись… Ти любиш дивитись на вогонь?» – раптово звертається вона до нього. «Іноді бувають моменти, коли я не можу не дивитись на нього. Так, мабуть, люблю.» – він сам здивувався, що вимовив так багато слів. «А я не любила дивитись на вогонь…» – вона замовкає і продовжує зосереджено палити сірники. «А зараз?» «А зараз у мене є коробка сірників з мого життя. Я померла і хочу, щоб вона померла теж.» «Чому вона розмовляє зі мною? Мабуть, їй зараз все одно, чи мовчати, чи розмовляти. Але краще говорити. Так вона не буде зациклюватися на своєму горі,» – подумав він і спитав:
– Хто ти?
– Вже ніхто.
Що ж сталося з нею, якщо вона вважає, що померла і є ніким?
– Ким ти була?
– Зміюкою.
– Якою?
– Африканською.
– Чому?
– А чому люди – люди? – якось майже істерично скрикнула вона. –  всі ви – люди…
– Ми народжені від людей. Хіба ти народжена від змій?
Вона нічого не відповідає. Хвилини три вони сидять мовчки і дивляться на сірники. Потім вона питає:
– Ти чого?
– Що? – перелякано питає він, боячись, що зараз вона його прожене.
– Сидиш тут?
– Я дивився на тебе півроку, я мріяв про тебе все життя, я біг за тобою і сів поряд з тобою… Виявляється, я спізнився: ти вмерла. – відповідає він і, ніби дивлячись на себе з боку, не може зрозуміти, як же йому вдалося приспати свою зляканість і нерішучість.
– Ти мій сон?
– У мертвих нема снів.
– Хто ти?
– Ти сама казала: ми всі люди.
– Хто ти? – вперто повторює вона.
Він не знає, хто він. Що їй відповісти? Він боїться сказати щось неправильне і через це втратити її.
– Я слимак. – він каже чисту правду і почуває себе впевненим: тепер не прожене.
– Слимаку потрібна мертва зміюка?
– Ти жива. – він суперечить сам собі.
– Ти помиляєшся.
– Значить, ти мертва зміюка, а з тебе… народилося щось нове.
– Тобі потрібно це щось нове?
– Так. – в нього ледве не зірвався голос, коли він це вимовив.
– Забирай. – вона кидає сірники на землю, встає і підходить до нього:
– Забирай. – і раптом починає плакати. Ба навіть ревти. Вона стоїть перед ним і вголос, як маленька дитина, ридає.
Він завжди вмів утішати людей, які плакали. А тут… Він не знає, що їй сказати. Він не знає, що з нею сталося. Її горе виливається на нього тоннами. Кажуть, чоловіки не повинні плакати. Хай так. Він – слимак. І по його обличчю теж починають литися сльози. Почуття жалю, болю… почуття безсилля перед її нещастям… Неможливо ж перемогти невідомого ворога! Так вони плачуть деякий час: він – сидячи перед нею, а вона – стоячи і розгублено опустивши маленькі ручки.
Потім він підіймає своє тіло, яке чомусь стало дуже важким, з лавочки, бере її за ручку і веде до себе додому. Похнюплена і знову байдужа, вона дуже важко, зовсім не так, як раніше, крокує по землі.

* * *
Тиждень вони прожили разом, і за цей час він не дізнався про неї більше нічого нового. Вона майже весь час мовчала, а в очах її царювала сумна порожнеча. Усі дні вона просиджувала на дивані, загорнувшись у ковдру і дивлячись у вимкнений екран телевізора. Вранці, коли він прокидався, вона вже не спала, а коли він засинав, вона ще навіть не лягала. Він підозрював, що вона взагалі не може спати. І їсти вона теж не могла: вранці перед роботою він годував її з ложечки, вмовляючи її з’їсти хоча б щось, а ввечері давав їй пити через соломинку ріденькі супчики. Він був не лікарем, а перекладачем, й тому не мав і гадки, як її лікувати. А якось же було потрібно! Врешті-решт, він вирішив, що найкращий лікар – час, і не розпитував її ні про що, а розповідати намагався тільки щось зовсім не значуще та нейтральне: погода, пожовкле листя на деревах, муха на підвіконні… Він не знав, чи слухає вона його пусті балачки, але був упевнений, що жодного разу не зачепив ними якихось її спогадів.
Кожного разу, коли він дивився на неї, одна й та ж думка з’являлася у його голові: «Як добре, що я хоч раз у житті не був слимаком! Як добре, що наздогнав її того дня! Я міг її втратити, я ледве не втратив її!» – і до його душі раз у раз підкрадалося почуття страху, хвилювання і в той же час полегшення: вона була поряд з ним.
Але він все одно дуже боявся її втратити: не залишав дома ключей від квартири, щоб вона у своєму дивному стані не втекла кудись, а ще – переймався питанням: «А раптом її шукають? Як же бути тоді?»
Якось вранці він насмілився порушити її «спокій» (чи збайдужілість?) питанням:
– Можливо, тебе хтось шукає?
Дивна і майже не помітна іскорка промайнула в її очах, і вона повільно відповіла:
– Н-ні…
Цей незрозумілий вираз очей спантеличив його, і він ще раз спитав:
– Точно?
Тепер вона вже впевнено і серйозно подивилася на нього і сказала:
– Так.
Але навіть це «так» не могло повністю його заспокоїти: навіть якщо вона жила сама, то все одно ж мала друзів, десь працювала (або навчалася), з кимось зустрічалася (хоча він, звичайно, мав надію, що хлопця у неї не було)… Він не міг вигадати нічого, що б допомогло йому дізнатися про те, хто вона, з ким вона, звідки вона, і… куди вона йшла по життю до того найзлополучнішого в її долі дня. Хоча одна думка в нього таки була, тільки він ніяк не насмілювався втілити її у реальність: хотів знайти її квартиру і пошукати в ній її документи, якісь папери, речі… загалом, подивитися, як вона жила. В сумочці її знайшов ключі (те, що вони були від квартири, не викликало ніякого сумніву, бо тоді ввечері вона йшла таки додому), але він соромився і боявся йти на пошуки її помешкання. По-перше, йому було совісно лізти без дозволу у чуже, фактично, життя (а питати у неї дозволу здавалося йому безглуздим), по-друге, йому було страшно побачити це фактично чуже життя.
Але після цієї коротенької розмови того ж ранку він взяв ключі, зателефонував на роботу, попередив, що затримається (а, точніше, збрехав, що поїде шукати по книгарнях новесенький німецько-російський словник, яким усі перекладачі на фірмі буквально марили, а тому сказали йому, щоб на роботу не поспішав, а об’їздив уже ціле місто, тільки щоб знайшов-таки це перекладацьке диво), і пішов до її подвір’я. Знав тільки будинок, де вона жила, а в ньому було цілих шість під’їздів, в кожному з яких десь квартир по 18-20. Стратегія пошуку була досить простою: взяти в якійсь з аптек побільше рекламок ліків і, ходячи по квартирах, роздавати їх. І тільки якщо двері йому не відкриють, тоді спробувати відімкнути їх ключами (все ж таки, він був на 99% упевнений, що вона жила сама).
Йому пощастило у четвертому під’їзді. Так само, як і в інших, на дверях його не було коду, і тому всередині органічно поєднувалися запах сечі, розмальовані матюками стіни і трухлява темрява. Спочатку він хвилин п’ятнадцять розтлумачував якійсь маленькій сухенькій бабусі, що препарат «DoppelHerz» не тільки вгамовує біль в серці, як, приміром, валідол або ще який-небудь …-ол, а ще й укріплює, лікує його (це він вичитав усе в тих же рекламах спеціально для в’їдливих та всім цікавлячихся домосідів). Врешті-решт бабуся таки взяла в нього рекламку прямо-таки чарівних ліків, назвала його «на диво кмітливим хлопцем», побажала стати «хорошим лікарем» (чомусь їй здалося, що він навчається на лікаря) і відпустила.
Нерви його були в такому напруженні після обходу трьох під’їздів, що він ладен був розшматувати всі ці реклами, а потім піти і напитися того ж таки «DoppelHerzу», щоб полегшало. Але він не зробив ні того, ні іншого. Просто взяв і натиснув кнопочку дзвінка до сусідньої квартири. Дзвінок доволі гидко заверещав, але двері ніхто не відчиняв. Він уже не тішив себе ілюзіями, що ось зараз ключі підійдуть, і він зайде до квартири.
Ключі підійшли. Деякий час він просто нерухомо стояв біля розчинених дверей і, перше, не міг повірити, що таки знайшов (!), друге, в ньому знову прокинулося почуття страху. І тільки коли зрозумів, що хтось може побачити його біля цих дверей, він швиденько заскочив усередину і закрив їх за собою. Перше, що кинулося в очі – це фотографії змій, безліч фотографій, від зовсім маленьких до величезних плакатів; перше, що він зробив, – почав розглядати їх: зелених, чорних, оливкових, симпатичних і противних кобр, мамб, пітонів, гадюк…Утикаючись носом то в одну, то в іншу фотографію, він наштовхнувся і на диплом бакалавра, що висів серед них: вона отримала його в цьому році. Вона була зоологом. Її звали Іматрою.
Раптово йому стало безнадійно соромно. І як же він, слимак, посмів-таки приповзти, залишаючи на асфальті сліди свого мокрого слизького тіла, до її квартири, як міг він посміти дізнатися щось про неї, коли вона цього не хоче? А вона ж таки не хотіла! Раз мовчала. Він швидко схопив ключі, вибіг з квартири і зачинив двері. Виймаючи ключі із замка, він почув, як з тихим рипінням відчиняються двері сусідньої квартири. Не встигнувши навіть перелякатися, що його застануть, він запхав ключі у кишеню і простягнув руку до дзвоника, ніби збираючись натиснути кнопку. З квартири вийшла бабуся.
– О, молодий чоловіче, це знову Ви! Та можете не тілібомкати до цього помешкання! – промовляючи слово «тілібомкати», старенька дзвінко захихотіла. – Там уже давно ніхто не живе. Дівчина тут мешкала одна, та вона переїхала. Правда, я так і не помітила, коли вона встигла. Одного дня розповідала мені, що переїде, а декількома пізніше – вже й зникла. І речі нібито не перевозила…– бабусі явно було сумно, і він потайки радів цьому. – Взагалі, дивна вона була. Дивна в усьому, починаючи з ім’я. Ви тільки уявіть собі, її звали Іматрою! – вигукнула бабуся і замовкла, очікуючи на його реакцію.
– І-матрою? Справді, дуже дивне ім’я. – він зробив вигляд, що вперше почув його від бабусі, а не прочитав на стінці у чужій квартирі.
– Отож бо й воно! Я за свої сімдесят років жодного разу такого не чула! Думаю, спитаю її, хто її так назвав. Спитала. Знаєте, що вона мені відповіла? «Батьки!» – каже. І все! Ніяких вам більше пояснень! Тільки розмову швиденько після цього перевела на своїх змій улюблених.
– Як це – улюблених змій? – він продовжував грати роль не знайомого з Іматрою молодого студента-лікаря.
– Та вона ж на зоолога навчалася, і дипломну роботу про змій писала, і оце так ними захоплювалася, що кожного разу, як я її бачила, розмова наша закінчувалася її оповіддю про яку-небудь змію.
– Он воно що… – задумливо протягнув він і, боячись здатися занадто допитливим, все ж таки спитав, – і куди ж ця Іматра так раптово переїхала?
– Та хто ж її зна? Казала, що кудись поближче до своєї мрії… Чесно скажу, я ніколи не розуміла її загадкових фраз.
Він попрощався з бабусею, подумки дуже дякуючи їй за те, що виявилася такою говіркою, і пішов-таки книжковими крамницями шукати словник. «Іматра… І-мат-ра, – весь час пошепки мурмотів він. – Дійсно, цікаво, чому саме таке ім’я. Незвичне…» Він смакував це слово, насолоджувався ним, пошепки вимовляючи його, уявляв собі її обличчя. Тепер воно асоціювалося у нього з ім’ям Іматра. Але врешті-решт він вирішив забути його, не називати її так навіть у думках. Принаймні, до того часу, поки вона сама не вимовить при ньому це таємниче слово Іматра.
Іматра.
* * *
Йшов час. Він звик до неї: мовчазної дівчини, яка сховалася у свою шкаралупу і не могла (або не хотіла?) з неї вийти. Як же все-таки він втомився бачити поряд з собою її, таку бліду, навіть сіру, з чорно-синіми синцями навколо очей, з цими прозорими ручками! Спочатку він думав, що врятував її, забравши до себе додому. Але їй так довго не ставало легше, що він почав боятися її стану, і все частіше ловив себе на думці: «А що, як помре?» – він проганяв це речення з голови. Поряд з нею, дивною і незрозумілою, він і сам, мабуть, став таким же. Його найкращий друг сказав йому, що його очі останнім часом якимись… надто серйозними. Або він подорослішав (нарешті!), або… щось сталося. Колеги додавали ще зі смішком: «…або закохався». На смішки він не відповідав, а найкращому другові сказав лише: «Це не моя таїна…» – зовсім не до речі: друг ні про що його не питав. Тільки все дивився на нього, як на хворого собаку, і йому здавалося, що той зараз підійде і помацає йому носа: чи, бува, не гарячий?
Потім вона почала з ним розмовляти. Тобто, або промовляла слова два-три за день (приблизно такі: «Час спати…», «Світло занадто яскраве..»), або проказувала довгі монологи, звернені, скоріше, не до нього, а так… в нікуди. Спочатку він не переривав її під час цих промов, але потім почав задавати якісь питання або просто їй до пари розповідати щось ніби й нікому… Найдивніше те, що вона відповідала на його спроби встановити щось схоже на діалог замість монологу.
Ці монологи-діалоги були дуже дивними (аж надто…), і він навіть боявся сказитися, настільки незвичними для пересічної частини його душі, настільки далекими вони були від того життя, до якого він призвичаївся, яким він жив від самого народження.
…Вона сиділа, вся трусилася і починала:
– Тільки що хтось помер… – раптом скрикувала, – боляче, боляче! Ах, знову помер…Чому, чому? Ні, ні! Жити… Вмираю… – її чоло ставало мокрим від поту, але їй не було жарко. Навпаки, вона як крижинка була вся холодною. Він діставав їй ковдри три і, вкриваючи її, шепотів:
– Як ти це відчуваєш?
– Немовби всі шість мільярдів опинилися в мені, і вони страждають, їм боляче, вони хворіють, переносять горе, падають, корчаться, плачуть… врешті-решт, вони вмирають…– І знову починалося: раптом, як від удару чи різкого нападу болю, вона нахилялася, її дихання збивалося, і, часто-часто набираючи повітря до грудей, вона вся здригалася, іноді падала на підлогу, а він, кожного разу хвилюючись і лякаючись до жахливого болю в серці, кидався до телефону й, теж дрижачи, ніби йому передавалася частка її переживань, набирав «03»… Зайнято… Зайнято… Він жодного разу не додзвонився до швидкої: її відпускали ці щупальця шести мільярдів, і вона лягала, затамувавши подих, і, не змигаючи, дивилася у стелю…
Він безсило кидав слухавку і знову питав її:
– Хіба ти не відчуваєш ще й радості, щастя, сміху нас усіх?.. – і осікався, не договоривши до кінця, а потім – пошепки: «Чому ти не відчуваєш?»
Вона довго мовчала, довго-довго… а потім зовсім безпомічно, із жахливим стражданням в очах, казала:
– Не знаю… – і таке почуття ніжності й жалю охоплювало його… він підбігав до неї, лагідно обіймав, гладив її по тоненькому й густому волоссю, цілував у холодні щоки, сухі губи, шепотів їй:
– Малесенька моя… Хороша… Тримайся, добре? Тримайся… Тримайся. Тримайся! Я ж із тобою… – Він бачив у її очах своє відображення, а потім – лише її сльози. Вона плакала і мовчала. Не плакала і теж мовчала. Не взагалі мовчала, а мовчала про головне, про те, що з нею сталося тоді, коли зміюка померла! Він наївно (чи й не наївно?) думав, що, якщо вона розповість йому про все, то точно перестане відчувати цей жахливий біль шести мільярдів.
…Вулицею їхав екскаватор, натужно гудів і гримів своїм технічним єством, і вона, з якоюсь божевільною іскринкою радості в очах, скрикувала: «Літак!» – і бігла на вулицю, дивилася у блакитне небо, простягаючи до нього руки, посміхалася і шепотіла знову: «Літак…» А літака не було. Вона поверталася до хати так, ніби щойно розбилася  її найзаповітніша кришталева мрія чи надія…

* * *
У травні нарешті прийшла справжня тепла весна, і люди зняли з себе речі з довгими рукавами. Сяюче сонце сповнювало шкіру й тіло своєю теплотою та світлом, відігрівало змерзлі почуття, і люди блищали під його промінням: виблискували чисто вимитим волоссям, кільцями на пальцях, браслетами… На щоках був уже не зимовий гарячковий рум’янець як символ захисту від холоду, а літній веселий і щирий як символ відкритості світу. Фу-у-ух!.. Відтаяли. Всі відтаяли. І вона теж: якось вранці прокинулася, випила холодної мінеральної води, позіхнула і вперше усвідомила, що життя… триває. Начебто і дурниця, зрозуміла всім: життя триває. Але скільки ж часу мало пройти, щоб це зрозуміла і усвідомила вона! Бажання жити, сміятися і дихати сонячним повітрям прокинулося у ній з такою силою, що вона й не помітила: на годиннику – п’ята ранку! Побігла будити його, термосила, взяла до своїх рученьок його теплу і м’яку зі сну долоню й гладила її, доки він таки не розкрив очей.
– Йдемо гуляти! – голосно прошепотіла вона й чмокнула його у щоку.
– Ходімо… – сонно й мляво мовив він, але очі його були налиті радістю: він бачив, що вона ожила, і не міг повірити.
Шоста ранку. Вони теж вийшли надвір у футболках без рукавів. Однак, ще прохолодно, і вони, мерзлякувато поводячи плечима, йдуть порожніми вулицями. Небо ще трошки темнувате, але сонце вже підіймається, воно готове захопити світ у свої лагідні й водночас владні обійми. П’ятнадцять хвилин досить швидкої ходи (таки ж холодно!), і вони у парку, і вони дихають життям разом з деревами та молодою травою, разом із заспаними собачниками та їх тваринками.
Вони йдуть, взявшися за руки, огорнуті хмаринкою щастя. Вона хитро дивиться на нього і нічого не каже, тільки посміхається; він із захопленням відкриває її для себе нову, повну життя, і пригадує, що майже такою була вона, коли швидко проходила повз його вікно. Він думає про те, наскільки він змінився з того часу. Він уперше в житті мав відповідати не тільки за себе, а й за повністю беззахисну перед цим світом кохану людину. І він гордий за себе, бо справився з цим. Звичайно, він все ще іноді поводиться, як слимак… А загалом, ну їх, ці думки!
Вона думає про те, що сьогодні для неї починається нове життя, і на все вона сьогодні дивиться по-новому. І на нього: з почуттям вдячності, ніжності… Вона з жахом розуміє, що досі не знає його імені… Вона з жахом розуміє, що окрім вдячності і ніжності, вона не відчуває до нього більше нічого… Вона з жахом розуміє, що він для неї – як закриті двері, які вона зовсім не хоче відкривати. Але, щоб і він зрозумів це, він має знати про неї хоча б щось… Ні, мабуть, потрібно йому розповісти все. Мабуть, так краще. Обличчя її похмурніє: спогади будуть болючими…
Вона пропонує йому знайти лавочку і посидіти. Це виявляється складним завданням: усі лавочки розписані графіті або пристосовані для сидіння на спинці… Але в глибині парку на них таки чекає спокійна і відносно чиста лавочка, на якій лежать забуті кимось цигарки. Вони сідають: він помічає, що вона стала серйозною, і теж серйознішає, вже розуміючи, про що буде мова.
– Загалом, я розповім тобі про себе, – каже вона, бере цигарки з лавочки, виймає з пачки одну. – Підпали! – промовляє стиха. Він не знає, чи палить вона, чи ні (ще жодного разу при ньому не палила), але не хоче питати її про це; просто мовчки виймає з кишені запальничку і дає їй прикурити. Вона кашляє і каже: «Досі я ніколи не палила. Потрібно ж і спробувати у перший день нового життя! – дивиться на годинник. – Зараз сьома. Дві години a.b. – after birth… Мабуть, палити я більше ніколи не буду. Просто сигарети на лавці – як натяк і як імпульс спробувати… А, взагалі, саме з сигарет усе й почалося…» – він сидить, затамувавши подих, і боїться дізнатися, що ж почалося з цигарок… А вона дивиться на цигарку так, як тоді дивилася на сірники.

* * *

… Ми з батьком сиділи в цирку, в першому ряді, і дивилися, як на сцені якийсь клоун одну за одною підпалює цигарки і глитає їх, причому робить дуже задоволене обличчя і облизується. Усі навкруги сміялися, а я сиділа і думала: «Він бреше, що йому подобаються цигарки!» Мені було його дуже жаль, і хотілося, щоб він якнайшвидше пішов з манежу. Проковтнувши ще штук з двадцять сигарет, він таки пішов, і я аплодувала йому, як мені здавалося, голосніше за всіх, намагаючись відповісти на питання: «Цікаво, чи довго ще він буде відчувати присмак тютюну в роті?..» І тут на арену вийшла молода жінка з великою коробкою в руках. Її не оголошували, і ніхто не знав, який номер на нас чекає попереду. Заінтриговані, всі глядачі замовкли, і в цій тиші жінка відімкнула ящичок та дістала звідти змію. Батько прошепотів: «Пітон…» А потім був ще один пітон, і удав, і ще хтось… змії звивалися навколо жінки, своїми язиками торкалися її губ, їхні шкірки світилися під променями жовтавих прожекторів… Жінка посміхалася і скручувала змій у колечка, у вузлики, гладила їх по шкірках, робила з них собі пояс… Коли вона почала таємничо їм підморгувати, змії розповзлися в різні боки, утворюючи навколо неї великий майже правильний трикутник. Полежавши трохи так, вони самі заповзли назад у ящичок, жінка, не промовивши ані слова, закрила його і… погасло світло. А коли воно знову з’явилося, таємничої жінки з ящичком уже не було, і тільки оголосили антракт, так і не назвавши її ім’я.
Тоді, у шість років, я закохалася в змій. В антракті я не хотіла нічого: ні солодкої вати, ні покататися на поні або гойдалці, ні купити собі смішну й страшенно голосну й крикливу дудочку… Я хотіла тільки одного: побачити знову цих дивних і містичних змій!.. І ніби прочитавши мої думки, на арені зі змією в руках з’явився отой «тютюновий клоун» і почав голосно запрошувати дітлахів доторкнутися до неї. Я була першою, хто підійшов до змії, і останньою, хто від неї відійшов. Я гладила її блискучу шкірку, я заглядала до її примружених очей, з якимсь благоговінням дивилася на її хвостик…
З того дня я почала збирати фотографії змій і ледве не кожного тижня тягнула тата до цирку. Я читала про змій усе, що потрапляло під руку, я хотіла завести собі вужа, але… мама, навпаки, змій панічно боялася, і тому від цієї мрії довелося відмовитися. Батьки чесно думали, що захоплення зміями – чисто дитяче і воно мине з роками. Але я виявилася в цьому своєму захопленні дуже настирною: в школі я написала про змій стільки рефератів, що вчителька з біології напевне вже не знала, куди їх дівати, а про плазунів я могла розповідати весь урок підряд… Батько хотів, щоб я стала політологом (тобто, щоб я пішла по стопах його батька), мама мріяла про мене як про бізнес-леді… А я пішла поступати на зоологію. Я не хотіла, щоб змії були тільки хобі, я хотіла, щоб вони стали моєю професією! І хоча з біології я не знала нічого, окрім плазунів, я поступила. Мене врятував маленький конкурс: 1,5 чол. на місце. Після вступу я на весь залишок літа поїхала жити на турбазу в лісі, де я цілими днями блукала серед дерев, вишукуючи змій, і фотографувала їх. Там водилися самі лише вужі, і тому з того часу у мене збереглося близько ста п’ятдесяти їх фотографій.
Усі мої друзі шуткували: «У тебе тільки одне кохання на все життя – це змії! Ти більше ніколи нікого не полюбиш!..» Я сміялася разом з ними, і якесь кохання до якоїсь людини дійсно здавалося мені дуже далеким і нереальним.
… Прийшло перше вересня, і разом з ним і я прийшла до університету. З мого студентського квитка на мене дивилися мої ж очі на моєму ж обличчі, але я себе не впізнавала на цій фотографії: раптом помітила, що стала дуже дорослою за оцей останній рік…Уночі мені снилися дві перші лекції: одна з української мови, а інша – з зоології. Перша пройшла так швидко, що я не встигла її запам’ятати, а друга, мені здається, тривала всю ніч. Хоча з неї я теж пам’ятаю небагато: до якоїсь темної, обшарпаної аудиторії з коричневими старезними партами і великими брудними вікнами зайшла жінка (нібито наша викладачка), пухкенька, повновида, з круглими блідими щоками, з маленькими чорними фарбованими локонами, спадаючими на обличчя. Загалом, така собі приємна на перший погляд жіночка. Тільки… хижим стервом здалася вона мені. Очі її були не менш чорними, ніж локони, не менш великими, ніж щічки, і здавалися не менш фарбованими, ніж волосся. Вона сіла за стіл і за всю лекцію не промовила ні слова. І всю лекцію я, як загіпнотизована, дивилася на неї… А вона сиділа, щось писала, дивилася у вікно… Мовчазна, незрозуміла і страшна. Чесно, я її злякалася. І хоча, прокинувшись, я прекрасно розуміла, що така жіночка – лише плід моєї уяви вкупі з хвилюванням перед першим днем в університеті, я ледве не панічно боялася зоології. Вона, як і уві сні, виявилася другою числом.
Тільки аудиторія була зовсім не темною, парти – не коричневими, а блакитними, і мені аж полегшало, бо сон таки не збувався.
Отже, друга лекція почалася з того, з чого зазвичай починався урок: викладач зайшов до аудиторії. Я завжди дуже лютувала, коли в яких-небудь книжках читала: «Він був саме таким, яким уявлявся мені професор…» – або ще щось в цьому роді, коли за такою фразою слідував стандартно-стереотипний опис… Але я напоролася на те, за що боролася… Тобто, ні: на те, проти чого боролася. Він був саме таким, яким завжди уявлявся мені (та й, мабуть, іншим теж) професор! Сивий, в окулярах, з таким собі дипломатиком, котрому, напевне, було в два рази більше років, ніж мені, він мав дуже благообразний вигляд і дуже професорську напіврозв’язану краватку. Єдине, чого йому не вистачало для довершеності його «професоризму», так це «козлиної» борідки, а може, і не обов’язково козлиної. Ім’я у нього теж було професорським: Михайло Опанасович. Він видався мені таким давно знайомим (адже він був викапаним професором), що я сиділа, дивилася на нього і посміхалася. І понесло ж мене ото сісти на першу парту та ще й посміхнутися!.. Він подивився на мене і таким лагідним-лагідним та єхидним-єхидним голосом запитав:
– І що це Ви, дівчино, так посміхаєтеся, ніби щастя всього свого життя тільки-но зустріли?
Мої однокурсники (зовсім не звичне слово) зареготали (цілком очікувана реакція), я трошки стала схожою на червоного рака (теж цілком і повністю очікувана реакція) і промимрила:
– Я… посміхалася в очікуванні… першої лекції, про яку давно… м-мріяла.
– І що б Ви хотіли почути на цій лекції, юне створіння, що посміхається?
На якусь секунду мені здалося, що наші стосунки з Михайлом Опанасовичем на найближчі п’ять років цілком визначені: я для нього не представник виду Homo sapiens, а – юне створіння, що посміхається. Я розлютилася. «І чого, – думаю, – причепився оце до мене, ніби я одна тут сиджу, і одна посміхаюся, і одна лекції чекаю?! Ну, цікаво, що ж він буде робити, коли я скажу, про що я хочу сьогодні дізнатися?» І ангельським голосочком кажу йому:
– Хотіла б почути розповідь про змій. (І все ж таки насправді голос у мене був далеко не ангельським, а, скоріше, якимсь злорадним.)
– Опа! – досить здивовано вигукнув професор, і я знову посміхнулася, тільки вже подумки, щоб уникнути подальшої перебільшеної уваги до своєї особи, і в цю ж хвилину у Михайла Опанасовича з’явилося нове прізвисько – Опа. – Про яку ж змію Вам розповісти, юне створіння, що посміхається?
«От впертий Опа! Ну все, не відвертиться він у мене від нового прізвиська!» – подумала я і зіграла роль юного створіння, що все ще посміхається:
– Вам видніше…
– Ну що ж, розповім я вам, мабуть, про змію, чий колір нагадує колір шкіри оцієї дівчини, – промовив Опа, звертаючись уже до всіх, а я знову іронічно задала собі питання, чому він не назвав мене юним… і т.д., – оливковий. Змія ця африканська, має назву мамба чорна, або Dendroaspis polylepis. Це, як ви розумієте, я по-латині її назвав. Щоправда, оливкова вона тільки на черевці, а спинка у неї, в основному, темно-коричнева або чорна…
Лекція скінчилася непомітно, і тільки разом зі дзвінком я здогадалася нарешті закрити рота і подумати про щось таке, що б не стосувалося Опа і чорної мамби. Тепер мене точно можна назвати юним створінням з роззявленою пащекою…
З іншого кінця аудиторії мене покликав однокурсник:
– Гей, Мамба!
Так я стала Мамбою.
І що дивно, так це те, що навіть коли всі почули моє справжнє ім’я – Іматра – то, незважаючи на його незвичність, все одно продовжували називати мене Мамбою, правда, не забуваючи при цьому питати, хто назвав мене Іматрою. Хіба було незрозуміло, хто? Батьки… Краще б спитали, чому… Хоча вони питали. І кожному я (чесно кажучи, як папуга) розповідала таку історію.
У липні 1981 року мої батьки зустрілися у містечку Іматра на південному сході Фінляндії. Зустрілися як два спеціалісти (потрібно було розробити проект вдосконалення і раціоналізації ГЕС, побудованої там у 1929 році) і покохали одне одного як чоловік і жінка. Він – з Дніпропетровська, вона – з Брянська. Але з Іматри до Брянська моя мама вже не повернулася. А в квітні 1982 р. у Дніпропетровську народилася я. Мої батьки-романтики в пам’ять того міста, де знайшли одне одного, вирішили назвати мене Іматрою. До речі, там же біля нього є і мальовничий водоспад з однойменною назвою, отож мої батьки-символісти хотіли, щоб моє життя було таким же бурхливим і прекрасним, як отой водоспад, і сповненим такого ж кохання, яке захопило їх у місті. Мої батьки-мрійники не знали, що сподівання і бажання їх не справдяться і що замість водоспаду я стану… загалом, всьому своя черга.
Батьків я втратила чотири роки тому, якраз коли мені виповнилася вісімнадцять, і самостійність зненацька гепнула мене по голові так, що струс мозку ледве не довів мене до самогубства, а бажання прийти на кладовище, вирити собі яму поряд з батьками і тихенько померти, лежачи в ній… в білих капцях (невід’ємний атрибут моєї хворої уяви), не давало мені спокою.
Як і всі діти, я схильна була винуватити батьків у тому, що вони залишили мене в цьому світі зовсім одну, зрадили мене, пішовши з життя. Але від почуття образи на них мене врятувало те, що померли вони настільки безглуздо, наскільки це взагалі можливо, і їхньої вини в цьому не було. Я і досі ненавиджу всі літаки (особливо Боїнги 747), всіх пілотів і всіх, хто мав відношення до винаходу «розпізнаних літаючих об’єктів».
Отже, у 18 років мені гостро не пощастило з батьками і не менш гостро пощастило з бабусею, яка прожила на три роки довше своєї доньки і покинула мене, коли я була повнолітньою вже навіть за американськими законами, залишивши мені, за моїм розумінням, купу грошей. Завдяки бабусі і у 18, і у 21 я могла дозволити собі не влаштовуватися на роботу, а продовжувати навчання, не турбуючись про одяг або їжу.
Чесно кажучи, коли бабуся була жива, мені зовсім не соромно було брати від неї гроші. Я трохи жорстоко, але правильно думала, що, окрім мене, їй все одно нема на що їх витрачати. Бабуся отримувала таку ж маленьку пенсію, як і інші, так само любила на цю пенсію поскаржитися, але вона вміла заробляти гроші. Навіть я до смерті батьків не могла здогадатися про це, поїдаючи традиційні її оладки, їздячи з нею маршрутками на дачу, дивлячись, як вона буквально вколює на ній, виполюючи город, збираючи якісь там абрикоси… І взагалі, пухкенька, з добрими лагідними очима, в дешевому одязі, вона НЕ НАГАДУВАЛА мені жінку з добрим достатком. Ані євроремонту, ані машини, ані дорогої косметики… Мабуть, гроші їй були потрібні не для цього всього, а лише для усвідомлення своєї незалежності і повної свободи. Але, в принципі, я про це не думала тоді, я просто брала від неї гроші, та й усе. Зробила на них у квартирі ремонт, щоб жодна тріщинка не нагадувала мені про батьків. Я… майже кожного разу випадала з життя на декілька хвилин або навіть годин, коли бачила на килимі дірочку, яку зробив тато, випадково струхнувши на нього попіл з сигарети, чи заходила до маминої кімнати, обклеєної шпалерами, які ми вибирали разом… Тисячі спогадів спостигали мене вже тоді, коли я переступала поріг квартири, і я спробувала знищити їх, кардинально змінивши помешкання. Я обвішала всі стіни в ньому фотографіями змій (цього батьки мені ніколи не дозволяли робити – мовляв, захоплення захопленнями, а інтер’єр інтер’єром) і, через декілька днів після похорону викинувши весь чорний одяг, який мала, на смітник, я пішла до університету. Було тяжко, але я не признавалася в цьому навіть собі.
Опа, звичайно, не кожного разу вів розповідь про змій, але на лекціях його я все одно сиділа з відкритим ротом: було запаморочливо цікаво його слухати і запаморочливо цікаво брати участь у бесідах, які він з нами заводив. Іноді він повністю присвячував лекцію таким бесідам. Заходив до аудиторії і, весь захоплений ідеєю, що прийшла в його голову, навіть не вітаючись, питав:
– А скажіть-но мені, юні створіння (другий улюблений його вираз після «Опа!»), чому білі ведмеді – білі?
Деякий час ми мовчали, перетравлюючи тавтологію у питанні і його простоту, а потім хто-небудь відповідав:
– Щоб маскуватися під сніг. – і починав довго розповідати, як вони свого чорного носа прикривають лапою, щоб їх було зовсім не помітно.
Опа уважно слухав, і першим, що він казав після того, як відповідаючий закінчував свою тираду, було:
– Опа! – Ми починали шалено сміятися (це спочатку. Потім ми просто посміхалися, а ще трохи згодом звикли.) – Правильно! Але я Вам скажу, молодий чоловіче, що це – тільки одна причина їхнього кольору. А знайти їх можна як мінімум тисячу. Давайте зараз спробуємо знайти хоча б двадцять – кожен по одній! Прошу! – він вказував окулярами на когось з нас. І починалося:
– Вони білі, щоб відрізнятися від бурих!
– Вони білі, щоб здаватися лагідними і беззахисними!
– Вони білі, тому що здорові! – казав наш веселун Коля (у кожному колективі є такий Коля) і пояснював своє твердження анекдотом про жабу, яку колись спитали, чому вона така зелена, потворна і слизька, а вона відповіла, що це вона зараз просто хвора, а взагалі вона – біла і пухнаста. Ми іржали деякий час, Опа теж сміявся і час від часу крізь «хи-хи!» (він завжди хихикав, а не хахакав) повторював: «Опа!»
Ми продовжували далі, і двадцять причин виявлялося знайти ду-уже складно, і останній з нас казав щось таке:
– Білі ведмеді взагалі не білі, а жовті!
Після цього Опа давав домашнє завдання: докладно вивчити спосіб життя білих ведмедів, місце проживання… і т.п.
Спочатку я просто, на сором мені, насміхалася над ним, бо звички і манера розмовляти були у нього досить дивакуватими. Це було в перший рік навчання. Потім я почала поважати його як талановитого, навіть більше, як геніального викладача і великого знавця зоології. Це було на другий та третій роки навчання. На четвертому курсі я почала захоплюватися ним. Як викладачем. Пройшов один місяць, і я з жахом для себе зрозуміла, що захоплююсь ним як людиною. Це був крах.

* * *

Я, яка в житті любила тільки батьків і тільки змій, раптом закохалася в Опа. Я мучилася, я переживала, я не могла спати, я мріяла… кінець кінцем, я просто боялася кохання до людини, набагато старшої за мене! Я впевняла себе в тому, що я для нього – лише «юне створіння, яке посміхається», лише одна з безлічі його студентів… Я знала, що йому ні на хвилинку не потрібна, мені здавалося, що я не маю аж ніякої надії на стосунки ближчі, ніж стосунки викладача і студента. Я не вигадала нічого кращого, ніж розвідати про нього те, що він живе сам, і, чесно кажучи, це дало мені надію. Я називала себе навіженою мрійницею, я навіть зрадила своєму бажанню поїхати до Африки (щоб побачити справжніх африканських змій у їх справжніх умовах життя) і бажала тільки одного. Зрозуміло, чого: для початку, хоча б небайдужості до себе. Я відчувала себе так, ніби зависла у вакуумі, і дихала лише на його лекціях. Я, як і раніше, сиділа перед Опа на першій парті з відкритим ротом, боячись пропустити хоча б одне слово або хоча б один жест, погляд… Я була щаслива, коли на якусь мою навіжену ідею (наприклад, риби не розмовляють, тому що бояться, що їм за це влетить від найрозумніших у водному світі дельфінів) він відповідав своїм традиційним: «Опа! – а потім додавав, – оригінально!» Після цього «оригінально» я зовсім не оригінально, а навіть глупо посміхалася, червоніла, а потім півночі згадувала, з якою інтонацією він вимовив це слово. Я не мала і гадки, що робити зі своїм коханням і як з ним жити.
Після однієї з його лекцій, коли я проходила повз Опа, він прошепотів мені:
– Досить поїдати мене своїми ненаситними і бездонними очима… Чесно кажучи, я не проти ще трохи пожити, але Ви не залишаєте мені надії не втонути в них! – це було сказано трохи іронічним тоном, з посмішкою на губах… Але в його очах цієї посмішки не було.
Після лекцій, знервована, з колінами, що трусилися, і руками, що не могли не рвати папірця, на якому я написала те, що буду казати, я принесла себе до кабінету Опа. «Якщо його там не буде, я не чекатиму ані секунди, бо це означатиме, що – не доля нам поговорити…» – гарячково думала я.
Але Опа сидів у себе в кабінеті і, коли я зайшла, навіть не сказав мені:
– Опа! Юне створіння, що посміхається! – я зітхнула з полегшенням, бо саме цієї фрази я боялася більше за все. Я промурмотіла:
– Я до Вас прийшла для особистої розмови, але якщо у Вас немає часу, то…
– Сідайте.
– Дякую. – я сіла і раптово зрозуміла, що не знаю, з чого почати. Потім пригадала, що якраз початок своєї промови я написала на листочку, подивилася у нього і сказала:
– Я їм Вас очима, тому що хочу запам’ятати кожен Ваш рух. Я хочу запам’ятати кожен Ваш рух, бо не можу без Вас жити. Я не можу без Вас жити, тому що я Вас кохаю. – промова вийшла коротенькою, але зате гранично зрозумілою. Я сиділа перед ним і думала, що зараз буде, не відчуваючи взагалі нічого, ніби це була не я в його кабінеті, а тільки моя оболонка.
Він подивився на мене і відповів:
– Я помітив це і спитав себе: «Невже ти думаєш, старий Опа (так-так, я знаю своє прізвисько!), що така молода гарненька дівчинка може покохати тебе?» – і не зміг дати відповіді на це питання. Вирішив, що тільки Ви зможете відповісти, і тому натякнув Вам на це сьогодні після лекції. Ви не побоялися і щиро відповіли мені. Дякую. Щодо моїх почуттів до Вас, то я можу Вам сказати напевне тільки одне: я до Вас не байдужий. Тільки це, Іматро; тільки це тому, що у мене є як мінімум тисяча причин боятися сказати щось більше. Знаєте, старим людям взагалі властиво постійно чогось побоюватися. Одна з причин – це те, що я старий, а Ви – молода, і мені просто не віриться… Я боюся зробити Вам боляче… Я боюся відчути біль (саме тому я живу один). Знаєте, мені важче відповісти собі на питання, як я до Вас відношуся, ніж відповісти на питання, чи розумніші дельфіни за нас… Іматро, давайте трошки зачекаємо. Іматро, давайте трошки поспілкуємося. Іматро, потерпіть, будь ласка, доки я прожену свою старечу боязкість… Будь ласка. – Він зробив такий жест, ніби хотів погладити мене по голові. Я встала, перекинула стільця, підняла його, з моїх рук випав папірець, його я також підняла, Опа теж встав (але його стілець залишився на місці), провів мене до дверей, я секунд двадцять провозилася, поки таки відкрила їх дрижачими руками… не менш дрижачи голосом я сказала:
– Добре… – і вийшла з кабінету. В моїх очах стояли сльози. Чи то від щастя, чи… важко пояснити, від чого. Назустріч мені йшов веселун Коля і здавався мені просто блазнем. Він сказав (потрібно помітити, що доволі лагідно):
– Мамбо, змії ж не плачуть! Ти порушуєш закони зоології і природи взагалі!
Мені нез’ясовно сильно закортіло плюнути йому в обличчя.

* * *

Наступне, що я пам’ятаю, це той вечір, коли до міста вперше прийшла зима, якої я не хотіла більше всього на світі. Я чомусь раптово стала боятися будь-яких змін, і навіть така зовсім звична, як прихід зими замість осені, здавалася мені якоюсь катастрофічною. Отже, зима не вигадала нічого нового: вона почалася зі снігу, причому не шаленого і нетанучого, а легенького і невеличкого. Маленькі сиві сніжинки повільно сипалися з неба і десь на рівні мого зросту раптово зникали, так і не долетівши до асфальту. Я з жахом думала, що мені не вдасться назавжди лишитися разом з осінню і зима таки поступово заволодіє мною. Війну вона почала лагідно, і я навіть не можу сказати, що помітно. По-перше, з легеньких і зовсім не холодних сніжинок, а, по-друге, з першої зустрічі з Опа.
Я стояла біля поштового кіоску і чекала на нього. Він не запізнювався, то я прийшла рано, бо сама боялася запізнитися. Більше за все в житті не любила спізнюватися і не любила чекати, але так виходило, що чеканням мені доводилося займатися постійно. Час повільно вбивав мене. Усі заголовки газет і журналів у кіоску вже були прочитані, був вивчений кожний напис на пам’ятнику Ломоносову і було нараховано вже шість трамваїв, проїхавших повз мене (в один бік) за той час, що я стояла. Врешті-решт, я вигадала собі цікаву розмову і подумки почала впевняти себе в тому, що: а) він не спізниться; б) це не побачення – це тільки спроба «трохи поспілкуватися», кажучи його словами. Але я все одно почувала себе так, ніби це було побаченням: трохи переляку, трохи хвилювання і трохи щенячої радості, що я його побачу. Звичайно, шмигляючи в цих думках, я відключилася від Ломоносова, кіоску, трамваїв і взагалі вулиці та не помітила, як і звідки він підійшов (а мені хотілося помітити, щоб хоч приблизно уявити собі, в якому боці він живе).
– Добрий вечір, Іматро! – в руках нема традиційних «побаченських» квітів (то й що, що зима!), отже, це таки не побачення (о дурні думки блукають в голові!) – я тут всю дорогу намагався не загубити питання до Вас, тому одразу задам його: чи були Ви коли-небудь в Іматрі?
– Ні, але бачила дуже багато фотографій звідти. В основному старих, зроблених моїми батьками майже за рік до мого народження.
– І не тягне там побувати?
– З одного боку, мені дуже хочеться зустрітися з цим містом: ми носимо одне ім’я, отже, маємо бути схожими одне на одного, і я там, по ідеї, повинна відчувати себе його частиною, так би мовити, «кровинкою»; але, з іншого, я страшенно боюся, що все виявиться навпаки, і я для міста – чужинець…
– Якщо навіть і чужинець, то все одно через два дні Іматра зрозуміє Вас, а Ви зрозумієте її. Навіть духовно найближчим людям потрібен час, щоб зрозуміти оцю близькість один до одного… Обов’язково завітайте до цього міста.
Раптово я зрозуміла, що він був першим, хто знав, що Іматра – це місто.
– А звідки Ви знаєте про Іматру?
– Інтернет – це велика річ, особливо коли хочеш дізнатися щось про людину, не набридаючи їй своїми питаннями.
Я засміялася: він точно розумів, що всі питають мене про одне й те саме.
Він знову спитав:
– Іматро, а якщо не до цього славетного місця, то куди б Ви хотіли поїхати?
– До Африки. – він був першим, кому я це сказала. – Кудись поближче до змій. Я б пожила трохи разом з ними. Тобто… поряд з ними.
– Давно захоплюєтеся зміями?
– З шести років.
– Я сам точно такий же. Тільки я, знаєте, не африканськими зміями, а зміями взагалі. Всіма. Хоча про африканських я написав книженцію-дослідження…
– «Якого кольору плазуни в Африці» – я читала: знайшла в нашій університетській бібліотеці.
Опа страшенно здивувався: по-перше, тому, що його книга є в бібліотеці, по-друге, тому, що я її прочитала… І потім наша розмова на досить довгий час зупинилася на зміях: Опа розповідав, а я слухала.
Правда, на цей раз із закритим ротом, тому що я весь час збивалася на безглузді думки про те, що він не бере мене під руку, отже, це не побачення… Я винуватила себе в тому, що думаю не про те і не так…
Тема «Змії!» невичерпна, особливо коли обидва співрозмовника цікавляться нею, але ледве не посеред фрази Опа раптом обірвав себе і сказав, ніби звертаючись також лише до себе:
– Чи про те я веду розмову? Знову збився на лекцію… Лектор! – і вже до мене. – Іматро, пробачте, професія дається взнаки…
… Ми йшли вулицями і мовчали. Це зі мною було вперше: йти поряд з людиною, яку я зовсім не знаю, і ні про що її не питати, не намагатися знайти тему для бесіди і не відчувати ніякого напруження від цього мовчання. Ми, дійсно, мовчали не напружено, а затишно. Було так добре йти, мовчати і кохати, зазирати до чужих жовтих вікон, прислухатися до дихання зими, що вночі не спала, а, навпаки, прокидалася, бо сонце заважало їй бути холодно-жорстокою... У світлі фонарів я дивилася на Опа: давно не стрижене волосся спадало йому на лоба та створювало щось схоже на чуба; зморшки навколо очей хотіли зробити його старшим на вигляд, але їм не вдавалося мене обдурити: самі очі в темряві блищали так, як вони просто не можуть блищати у старих душею людей… Він теж дивився на мене, і в такі моменти я не поверталася до нього, бо чомусь боялася зустрітися з ним очима… Я думала про те, що я його кохаю і… що це таки побачення; крім того, я відчувала себе трошечки дурною від щастя. Тобто… такою дурною, що аж світилася.
Якось непомітно ми підійшли до мого будинку і стали біля тієї лавочки під акацією. Ми на неї не сідали. Просто стояли, знову ж таки мовчки, і… тут наші погляди вперше зустрілися. Ну що ж, я втонула в його очах; він дивився-дивився в мої, а потім промовив:
– Я Вас кохаю, Іматро. – і, як прийнято писати в детективах, швидко розчинився в темряві.
Я не спала до п’ятої ранку, коли заснула, мені приснився Опа, а о шостій я прокинулася, щоб збиратися до університету. Мої очі були червоними, і всі помічали, що я не виспалася, а веселун Коля знову вліз зі своїми законами зоології і сказав, що змії не перетворюються на кроликів, вони їх лише їдять. Колині жарти нарешті видалися мені смішними, і я цілий день сиділа разом з ним та іржала. Не скажу, що мені хотілося іржати або робити ще щось (я маю на увазі будь-що: читати, писати, ходити…) Мені хотілося одного: побачити Опа і почути від нього, як тепер жити.
Жити виявилося просто. Я захлиналася від щастя, я була разом з ним, укупі з ним, хоча жили ми окремо, і ні я, ні він не могли наважитися переселитися. Я дійшла висновку, що не знала щастя до того, як я побачила Опа. Хоча… тепер він для мене був не Опа, а Мішею, Мишком, і я весь час боялася в університеті проговоритися і сказати «мій Мі..» замість «наш О…»
Біла смуга мого життя досить довго була кришталево білою.
Мишко дуже швидко перестав мені «Викати» і називати мене Іматрою. В основному для нього я була Мамбою, Мамбочкою – все ж таки він першим порівняв мене з цією змією.
Я знову почала мріяти про поїздку до Африки, і Мишко, бачачи мій шалений ентузіазм і готовність відкладати на неї кожну копійку (я так і робила – усі дрібні гроші кидала до копилки у вигляді… звичайно, змії, що згорнулася у кілечко), теж захопився цією ідеєю, хоча майже кожного дня повторював мені: «Хто б міг подумати, що я зі своєю старечою нерішучістю і думкою про те, що в моєму віці потрібно сидіти в місті і нікуди з нього не потикатися, зберуся кудись до Африки з 21-річною Мамбою?» Я відповідала на це стандартно: «Волосся сивіє, а голова шаліє!!!» – після цього Мишко валив мене на диван і починав закидувати подушками… З дитинства пам’ятаю і обожнюю таку картинку: я, диван і море подушок, що летять на мене… Я колись грала з батьком у гру «Под-диван» (тобто подушки-диван), і тепер гра ця повернулася до мене, хоча після смерті батьків… я думала, що ніколи більше не зможу грати у щось, навіть у карти.

* * *

Це неправда, що вік не ставав між нами перешкодою: яким сильним не було наше кохання, ми все одно майже постійно відчували, що мені – 21, а йому 60. Я не знала життя. Зовсім його не знала. У мене було в ньому тільки одне нещастя (воно й досі здається найтяжчим серед усіх інших), у Мишка їх було море. Його мудрість, досвід і знання вражали мене, але я зовсім не розуміла його обережності у всьому: мені хотілося стрибати по калюжах – він обходив їх стороною, мені хотілося гуляти під дощем без парасольки – його парасолька була вдвічі більшою за мене, мені хотілося пити «Лонгер» – він боявся, що я ним отруюся… Мені хотілося цілуватися з ним прямо в університеті (в кабінеті, коридорі – все одно!) і відчувати кохання плюс адреналін – він боявся, що нас помітять… В принципі, я розуміла, що буваю необачною і безглуздою, що зовсім не обов’язково для того, щоб відчути себе романтичною особою, промокнути під зливою або піти купатися у Дніпрі на початку березня… Я розуміла, що Міша має рацію, коли каже мені про обачність, обережність і розважливість… Але далі підсвідомості справа не йшла. Через це у нас бували конфлікти, противні, жахливі конфлікти, які перевертали все з ніг на голову, під час яких він ставав холодно-жорстоко-іронічним, а я – безглуздо-вперто-істеричною.
Місяць березень. Я – хвора на запалення легенів, і у Мишка є привід приходити до мене додому і навіть зі мною ночувати. А також він читає мені лекції з зоології (який милий!). А після лекції –
– Чому ти напилася цього паршивого «Лонгера» і пішла купатися у Дніпрі?
– Я не напилася, а випила всього лише одну пляшку.
– Добре, це не так уже й важливо. Але чому – крижаний Дніпро?
– Доводила собі здатність на сміливий і рішучий крок.
– Сміливість потрібно доводити зовсім не так.
Я зривалася:
– А як же, по-твоєму, її потрібно доводити? Цілувати мене тільки дома, а в університеті робити вигляд, що я для тебе – юне створіння Іматра, а ти для мене – старий пень-професор Опа?
– Глузд не потрібно втрачати, а про наслідки – завжди корисно думати. – він усе ще був спокійним.
– А плювала я на твої наслідки з моста над Дніпром! – зовсім по підлітковому відповідала я.
– Не кричи, голос зірвеш. Хоча ні, кричи, це ж безглуздо, і цим ти доведеш свою ослячу впертість і загнешся від того, що дихати буде нема чим! Національна героїня! – тепер уже від спокою не залишалося і сліду.
– Хо-хо! Зате про мене будуть пам’ятати, що я вміла бути сміливою і нерозсудливою, а ти будеш лише обачним Опою!
– Хо-хо! – передражнював мене він. – Краще обачний Опа, ніж дурна Мамба!
– Так я дурна, да?
– Так, так, дурна! ДУРНА, бо не дивишся під ноги, коли йдеш по життю.
У мене не було ні досвіду, ні аргументів, щоб з ним сперечатися.
– Та пішов ти! – це все, на що я була здатна.
Ми мирилися через три хвилини. Він підходив і шепотів мені на вушко: «Ну, годі дутися і мурмоситися!.. Знайшли ми з тобою, через що сваритися!»
Потім прийшов момент, коли йому, мабуть, набридло терпіти мої безглузді концерти та читати мені нотації, і ні через три, ні через десять хвилин він не підійшов, просто тихенько зачинив двері і пішов собі додому.
Це було вже в квітні, коли я одужала і знову викупалася в Дніпрі. Тільки на цей раз наслідком було не фізичне нездоров’я, а така ось чвара. Вона відбулася в п’ятницю, і він не зателефонував ані в суботу, ані в неділю. В мене було достатньо гонору, щоб не телефонувати йому першою. Всю суботу я прочекала дзвінка і ні на крок не відходила від телефону, а коли в слухавці чула голос когось з друзів, розчаровано кидала: «Мені повинні зателефонувати. Bye-bye! »
Я не дочекалася від нього дзвінка і всю неділю провела в сльозах і з головним болем. Я тинялася квартирою і кляла його за те, що покинув мене, я дивилася на ліжко, і перед моїми очима був він, сплячий на ньому, я дивилася на холодильник і пригадувала, як він ремонтував його і порізав палець, а я не знала, де ж знайти бинт, щоб зупинити кров… Я тільки один раз плакала при ньому, і тоді я дізналася, чого він боїться більше всього на світі: сліз. Сліз, коли він не знає, як їх зупинити. У неділю я навіть хотіла, щоб він побачив мої сльози, щоб знав, як я страждаю через нього! У понеділок я вперше за три з половиною курси навчання прогуляла лекції. Я була сповнена бажання помститися йому за те, що він вирішив провчити мене, і вигадувала план, як це зробити.
Спочатку я хотіла порозпускати про нього усіляких пліток (начебто він необ’єктивно ставить оцінки і нічогісінько не знає, тому й приходить через кожну лекцію з яким-небудь дурним питанням на вустах і примушує нас відповідати на нього)… Але ці всі плітки були б повною неправдою (точніше, жалюгідною брехнею), і тому цей план я відкинула як брудний і підлий.
Я вигадала інший (не менш брудний і підлий) і з вівторка почала вводити його в дію.
Нічого оригінального – я робила так, як роблять безпомічні і тупі стерва. Я запросила веселуна Колю сісти до себе на першу парту і почала запально, люто і запекло водночас відповідати на його залицяння. Потрібно сказати, що він уже давно намагався завоювати мою увагу своїми жартами на зразок таких: «Я хоч і не змія, але з такою Мамбою, як ти, було б цікаво поспілкуватися поближче і перевірити, чи роздвоєний у тебе язик!» – ці жарти були мені противні.
Я дала Колі перевірити, чи роздвоєний у мене язик, прямо у вівторок, прямо на лекції Міші, прямо на першій парті. Цього від мене явно не чекав ніхто, в тому числі й сам Коля. Але така моя поведінка хоч і здивувала його, все одно була для нього приємною. Міша подивився на нас, але нічого не сказав. У його очах я побачила біль… Скоріше, не побачила, а відчула його так само, як і він. Те, що я зробила, не принесло мені ніякого полегшення. Я не була вдоволеною цією безглуздою помстою. Але продовжувала використовувати Колю і, обійнявшись з ним, постійно потрапляти Міші  на очі.
Я поводила себе так два тижні. Міша нічого не робив. Тільки боляче дивився на мене…Тільки перестав казати на лекціях «Опа»… Тільки перестав періодично розповідати щось цікаве про змій…
Через ці два тижні він вперше не прийшов на лекцію. Коля поліз цілуватися, і я дала йому ляпаса, обізвавши блазнем, на що у відповідь почула зле і неприязне: «З-зміюка!»
Точно. Зміюка. Того дня я шипіла на всіх і відчувала усією своєю оливковою шкірою, що щось трапилося. Не міг він не прийти просто так.
Я поперлася до декана, без стуку завалилася до його кабінету і, не вітаючись, спитала:
– Що з Михайлом Опанасовичем?
Я не можу уявити собі, на кого я була схожа в той момент, але декан просто подивився на мене і, нічого не питаючи, промовив:
– Інфаркт.
– Де він?
І знову декан не поцікавився, чому це якась четвертокурсниця розпитує його про Опа.
– У лікарні ім. Мечникова. Реанімація.
Я ринулася до лікарні, відчуваючи себе зміюкою, паршивою, слизькою зміюкою, якій буквально насрати було на людину, яку вона кохає. Я не плакала. Я трусилася від хвилювання і страху за нього…
Мене, звичайно, до нього не пускали. Я безбожно брехала і, знову ж таки, безглуздо-вперто-істерично кричала:
– Я його наречена! Пустіть! Пустіть мене до нього! – Я увірвалася до кабінету головного лікаря, я ледве не впала перед ним на коліна, доведена до відчаю. – Я хочу його бачити! Пустіть! Я буду тихо! Я…
Втомлений багатьма чужими хворобами і такими істеричками, як я, він сказав:
– Йдіть. Тільки недовго.
Міша був зеленого кольору. Мені стало страшно, коли я побачила його. Він лежав із заплющеними очима і нагадував мені… батька у труні: таке ж спокійне неживе обличчя…
Я прошепотіла:
– Мішенька…
Я думала, він спить, або у комі знаходиться, або ще щось таке… А він раптово відкрив очі і теж пошепки сказав:
– Прийшла таки!..
– Пробач мені… Ти тільки одужуй, і ми… все буде по-іншому…
У сотень тисяч людей в житті, мабуть, були такі сцени, такі самі слова… Мені від цього не легше.
Він промовив:
– Мовчи. Мовчи. Я буду говорити. Це було дурницею з мого боку – піти тоді… Я думав, ти зрозумієш, що я таки правий…
– Я зрозуміла, але…
– Загалом, коли я тебе з Колею побачив, я подумав, що тобі вдалося швидко забути все, що між нами було, і ти в такий спосіб мені це показуєш… Мені здавалося, ти викинула мене з голови одразу ж, як я почав читати тобі нотації та дратувати тебе своєю обережністю… Ти знаєш, що я в усьому був обережний. В усьому, окрім стосунків з тобою. Я не думав, що в своєму віці так покохаю… Навіть моя обережність не врятувала мене від любові… Я дуже переживав. Сильно. Бачиш, до чого допереживався… Багато думав про тебе. Чесно кажучи, тільки про тебе і думав ці два тижні…
Йому було тяжко говорити, а мені було тяжко слухати, і з кожною секундою я все більше відчувала себе винною в цьому інфаркті. Він продовжував:
– Знаєш, я майже в тобі не помилився. Ти дійсно змія. Тільки не мамба, хоч кольором і схожа. Ти – бумсланг африканський. Обов’язково з’їзди до Африки, подивися на свого родича. – як прийнято у таких драматичних сценах, він гірко посміхнувся. Прямо, як в якійсь мелодрамі. На жаль, це було не кіно, а моє і його життя. – А я, знаєш, хто?
– Хто? – спитала я самими лише губами, бо голос кудись раптово зник, дійсно, як у зміюки, тільки шипіння залишилося.
– Я – Карл Патерсон Шмідт. Пам’ятаєш такого? – звичайно, я пам’ятала. Я пам’ятала все, що він коли-небудь нам розповідав. Одну зі своїх лекцій він якраз присвятив бумслангу африканському та Шмідту. Я пам’ятала навіть окремі його речення: «Бумсланг – змія мирної вдачі, потрібно докласти спеціальних зусиль, щоб привести її до агресивного стану…» «Карл Патерсон Шмідт – видатний американський зоолог, спеціаліст з плазунів, загинув від укусу бумсланга африканського…»
– Але ж ти живий… Ти – не Карл, ти – Міша…
– Я сказав тобі, хто я. Не починай сперечатися, роздратований бумсланг…
– Пробач мені, будь ласка, пробач мені! – в кращих традиціях мексиканського серіалу я заломила руки. Чорт, ну чому це не серіал, а наше життя?
– Чого ти вибачаєшся? По-перше, я не ображений на тебе, по-друге, на змій не ображаються. Це я винен у тому, що довів тебе до агресивного стану.
– Ну що ти таке кажеш?.. – я вже збиралася виголосити промову про те, що це я – причина всіх бід, але тут зайшов лікар і незважаючи на всі мої протести буквально випхав мене з реанімації. Я тільки встигла ще раз подивитися на Мішу і сказати:
– Обов’язково одужуй… – він мовчки відвернувся від мене.
Того ж вечора він помер.
Того ж вечора я опинилася в тебе. В його смерті я звинувачую тільки себе. Тільки себе. Сьогодні я прокинулася з величезним бажанням жити, але я все одно поки що не знаю, ЯК я буду жити з відчуттям вини перед ним. Ти знаєш, я не кохаю тебе. Я тільки його кохаю, хоч його вже і нема. Вибач, я… використовувала тебе… Я затаїлася у тебе… Я лікувалася твоєю любов’ю. Будь ласка, почни мене краще ненавидіти, бо я не зможу з тобою залишитись. Я, як тільки отримаю візу, візьму білет та поїду до Африки на бумслангів дивитися,
… Бо Міша сказав обов’язково подивитись… Я страшенно невдячна, так? Я майже рік мучила тебе… І все виявилося даремно, так? Жорстока я, жорстока… Прощавай.

* * *

Вечоріло. Іматра встала з лавочки і пішла від нього. Він ніколи не відчував себе таким спустошеним, як зараз. Він теж не знав, ЯК житиме далі без неї… Можливо, зненавидіти – дійсно, єдиний вихід.
Раптово в його голові промайнула думка: «І чому вона думає, що зміюка померла? Пригрів я її на грудях у себе, вона й ожила…» Іматра ніби прочитала його думки. Пройшовши ще кроків п’ять, вона обернулася до одинокого слимака на лавочці і сказала:
– Ти правий. Зміюка продовжує жити.

середина літа 2004
(Ольга Тарасевич)