роман

Действующие лица

Жорж  - беспокойное талантливое существо мужского пола. Поэт, он же сторож на складе. Циник. Главными своими органами считает мозг и член. Разгильдяй и чистоплюй в одном флаконе Весы.

Иванна  - Склонная к полноте леди, стоит рядом с бальзаковским возрастом время от времени наступая на него десятисантиметровыми шаильками. Читает на ночь Кастанеду и Карла Маркса. Интересуется молодыми мужчинами и собаками. Поклонница собак. Лев.

МУЗА- Пол женский. Ее внешность списана с Софи Лорен и немного напоминает мать Жоржа. Местами из девушек на страницах порнографических журналов, разбросанных по всей комнате. Имеет длинные ноги. Волосы гладко зачесаны в высокую прическу. Не может долго ходить, потому что имеет туфли на длинных шпильках. В этом это не важно, ее всегда носят на руках. Козерог.

Ерунда или чушь - Растрепанная, истерическая молодая особа. Безусловно талантлива, но не знает в чем. Громко верещит, превращает любую комнату в сцену Малого Апокалипсиса. За ужином жалуется: "Меня никто не любит". Весы.

Любимый друг- Джордж регулярно пишет ему письма. Больше о нем ничего не известно. Кроме того, что он псих, но и это под вопросом.

---

Сегодня солнечно! Почему? Потому что в дешевых романах всегда льет дождь, а я не люблю мелочные романы. За чашкой кофе мечтательный юноша пишет стихи. Деньги, где вы? Они будут завтра, но завтра тоже будет сегодня. Греч с ними. Но кофе, да, так кофе. Всегда найдутся люди, любящие его стихи, или его…или хотят услышать про то как он топнул ножкой на песке времен.Кто-то угостит его кофе сегодня.

- Добрый день, госпожа Ивонна.
- Джорж, любимчик, какая неожиданность.
- Неожиданность? Не думаю. Ивонна толстая и всегда ожидаема, как тараканы в студенческой столовой.
- Я спал и видел тебя во сне. (Я знаю, что она мне ответит)
- Это неудивительно, я не сомкнула глаз этой ночью. (Я так и знал, любонько)

Маленькое кафе. Здесь всегда курят и едят мороженое.
- Вы хотите мороженое?
- Нет, я уже ничего не хочу.

Ивонна-старая кокотка говорят, что она раньше делала чудные пирожные Мадлен и то ли проворожила кого-то этими пирожными или отравила. Пирожные давно в прошлом. Мне она их не готовила
  Ивонна окрашивает волосы в отвратительный розовый.Носит высокие каблуки и живот похожий на земной шар. Ей уступают место как беременной, а она просто любит есть.
О как она ест. Я думал, что я знаю вкус еды пока не встретился с ней
Для меня голод был лучшей приправой и вкусно было все. Но она показала мне как это Вкусно! Забавно ведь когда сытый учит голодного наслаждаться едой
 Зачем он ей нужен? Для шума, для разговоров в высшем мире – да,  я ее знала, как жаль… Он скоро исчезнет. А это большой шаг к популярности.


Я оказался здесь, возможно, не по собственной воле, возможно, камень на развилке был дефективен и не имел ни одного верного направления. Я проверял - они все ведут на кладбище. На проспекте снова зацвели каштаны. Я подарю тебе ветер в своих карманах, и небо, которого ты никогда в жизни не видела. Милый друг, ты назовешь меня Альфонсом, и будешь неправ.

Я люблю её телесность, её плотскость, её зацикленность на теле и телесных желаниях. Как она вкусно ест. Как она раздирает полусырое мясо зубами, отшлифованными у стоматолога. Она заходит в мясную лавку, как я в книжный магазин, и может потеряться там на день. Ивонна - идол, форма, идеал женщины, она желает быть нужной. Она готовит пантагрюэлевские трапезы. Она говорит "Вкусно" про людей, книги и жаренного поросёнка с яблочком в пасти. Рядом с ней я часто ощущаю себя этим поросёнком.

Ей нужно любить сторожа мешков риса и измазывать в белой рисовой пыли холёное тело.

Рис - это больше чем еда. Мешок с рисом - это подушка для поэта и вместилище философии. Когда Джордж встречает в своём логове демонов, он кидает им в глаза три пригоршни риса, и демоны считают зёрна до утра.


В левом уголке живет девушка по имени Ерунда.Рядом с ней живет
Сторож мешков риса. Возможно, что это она у него живет. Это уже не так важно.

Удивительно, но он беременеет стихами после каждого разговора с ней. Записывает стихи на салфетках а потом кладет на них бутерброды с ветчиной. А потом она мешает спать сторожу звонким смехом, потому что было бы странно плакать стихов поовисев столько  столетий на ясене

Девушка Ерунда курит и разговаривает, разговаривает и курит. Когда женщины курят, но у нее это похоже на мистический ритуал. Мундштука? С склонностью к оральному сексу? Когда-нибудь этими губами она сделает что-то еще. Может быть поцелует сторожа, а может быть и нет…

Проговаривает необходимое для женского разговора: "Да, да, он козел…"

Я подхожу к ней, чмокаю в щеку:
- Кто тебе звонит?
- Ивонна? Спишь?
- Нет, не сплю, но удивительно…

Кажется, она начинает обижаться. Не сильно, как может каменная глыба сильно обижаться, но все-таки.

Стены нашей «гостиной» – так я называю большую комнату склада – оклеены старинными фотографиями. Кроме большого кожаного кресла, в ней чертовски риса есть телефон и много бумаги. Итак, начало дня – это повод писать и виснуть на телефонной проводе. А вечером пойти в кофейню и пить извечный кофе, и снова писать, но уже не стихи, а романы, или мемуары, или письма к тебе, милый. И ждать начала дня, и музыки группы «Потерянный рай», которую слушает Ерунда, и от которой у тебя снова заложит уши. Но зачем поэту что-то слышно, кроме аплодисментов? А Жоржу громко аплодируют.

Но может, это всего лишь шум крови в моих собственных ушах, эхо пустого зала, где я остаюсь  наедине с собой и своими рифмами

Воспоминания о набитых шишках,
 запретных музах и
других временных неудобствах
В жизни нет ничего удивительного — ровно
как и в её зарождении.
Мои родители были людьми порядочными. Отец происходил из славного рода варшавских шляхтичей, мать была польской еврейкой. Так что в школе мне доставалось и за поляков, и за  евреев.
Детям кончено нужно кого-то бить, взрослым — кого-то любить, но если вспомнить известную поговорку: «Кого люблю, того и бью»— то, в сущности, разница невелика. 

Так с чего же я начал? 

В школе меня били. Били часто — так часто, что на голове образовались две внушительные шишки. Я был отличником по точным наукам, и все шутили, что в одной шишке у меня алгебра, а в другой — геометрия. Именно  там тогда я научился ненавидеть математику и решил заняться поэзией. Так что, в каком-то смысле, я обязан своим призванием системе образования. 

А ещё — своей первой музе. Потом их стало много. Потом я перестал их нумеровать. Потом — даже различать. В дальнейшем повествовании женщина по имени Муза будет периодически менять внешность — это потому, что её будут время от времени заменять другие особы. Но функции музы, в общем-то, одинаковы, так что в конечном счёте их имена не имеют никакого значения. 

Первая муза была прекрасна и неприступна. И тогда я изобрёл быстрый, надёжный и, главное, не требующий долгого накопления карманных денег способ её завоевать. Достаточно было посвятить ей стихи. Так я стал поэтом. 


Ерунда … Кажется, она была всегда. Хотя я отлично помню, как привёл её на склад — с какой-то возвышенной целью. Возможно, мне не с кем было поговорить. Возможно — не с кем было выпить. 

Через час беседы я с ужасом осознал, что она: 
1. Не употребляет алкоголь, 
2 не употребляет вообще ничего
3. Не спит с незнакомыми мужчинами .

То есть у нас практически не было общих интересов.  Ерунда какая-то, а не женщина

Затем она забралась в мою ванну и начала принимать душ. Я сдержал обещание — не прикасался к её телу. Вместо этого я начал рисовать. Нет, из меня никогда не выйдет хорошего художника. Но я влюбился в *Тело, которого нельзя касаться.
Странная штука — во мне живёт какая-то любовь ко всяческим табу. Например, я курил с двенадцати лет, но чуть не бросил, когда мне исполнилось восемнадцать и это стало разрешено. 

Если бы Пруст писал эту историю, он бы потратил тридцать страниц на описание запаха её кожи, смешанного с ароматом лавандового мыла. Ещё два тома — на анализ того, как свет лампы преломляется в каплях воды на её спине. И, наконец, отдельную главу посвятил бы тому, как форма её уха напоминает ему детские впечатления от парижских бульваров. 

А  я просто человек, который спит в ванне на львиных ножках , разговаривает со статуэткой будды и носит чёрный костюм . И да это моими стихами расписаны стены этого города но имей в виду я буду это отрицать если ты кому-то про это расскажешь


Надо мной раскинулось небо цвета перестоявшего борща. Солнце висит надо мной жёлтым колобком, который явно перебрал вчера на облачном корпоративе. Я подхожу к киоску, где продавец с лицом профессионального пессимиста протягивает мне газету.

В газете пишут много интересного. Например, о том, что если зайти завтра, в День святого Валентина, в кафе «Два голубя» с любимой, то заведение презентует паре ящик шампанского.

Правда, мелким шрифтом уточняется: каждой четвёртой паре.
Один ящик.

Что ж, предложение заманчивое. И я бодро шагаю по утреннему городу — на поиски семи любимых. На восемь человек один ящик шампанского — это символика. Но мы можем выйти и ещё раз зайти.




По вечерам в кофейнях собираются поэты. Они грязные и некрасивые. Иногда от них пахнет – наверное, это и есть запах поэзии. Поэты читают свои стихи и оскорбляют друг друга. Что особенно нравится скромным барышням, которые приходят их послушать с белыми розами.

От белых роз тоже пахнет, но уже не поэзией, а глупой сентиментальностью и только что прочитанным Цвейгом. Барышни плачут, слушая поэтов, угощают их водкой, а потом растаскивают по домам. Своим или чужим.

Если барышня тащит поэта к себе, то он просыпается уже на пороге. Съедает всё, что лежит в холодильнике. Полчаса тискает барышню на её белоснежной кровати, изрядно её пачкая. Быстро кончает в барышню и исчезает под утро, выклянчив трешку на портвейн.

Через девять месяцев после каждого поэтического вечера Город пополняется новым поколением богемных бастардов, которые со временем тоже станут поэтами или, о злой рок, прозаиками. В худшем случае - критиками.

Если же у барышни совсем нет здравого смысла, она волочит поэта к себе домой. Там, к великому удивлению обоих (поэт страдает склерозом и часто забывает, что женат), их встречает нервная и истеричная жена поэта.

Происходит душевная и тёплая встреча. Все дружно дискутируют о смысле жизни, любви, верности и авторских правах. Вырывают друг у друга клоки волос, иногда в этом им помогают низкорослые или просто маленькие детишки поэта. Они жаждут новых игрушек, но за их отсутствием не против немного побить собственного отца. Или не собственного – ведь жена поэта тоже когда-то ходила по поэтическим кафе с белыми розами...




Комната Джорджа напоминает зал вокзала для третьего класса - здесь каждый транзитный пассажир оставляет не только следы своих сапог, но и частичку души. Вернее, носки. Те, кто ждал "поезд в лучшую жизнь", но в итоге сел на попутный товарняк, не вспомнят Город и Джорджа. Но и Джордж мало кого помнит в лицо. Вас он тоже забудет как только вы покинете его дом.А город… Город вас еще даже не увидел

Стены - это многоэтажные книжные полки, построенные по принципу "Пруст сверху, де Сад снизу, а посередине - кто влезет". Библиотека собрана с истинно железнодорожным подходом: главное не содержание, а чтобы груз превышал норму.

Вы уже устали? Читатель всегда устает быстрее автора - это аксиома. Так что проходите в зал ожидания, где Ерунда уже устроилась на диване, как чеховская дама с собачкой. Только без собачки. И совсем не дама. Она же Ерунда.

Из туалета доносится риторический вопрос:
- Вы любите кофе?
Можете не отвечать. Или отвечайте утвердительно. "Да", "Конечно" или "Если это можно назвать кофе". Правда в том, что в этом доме кофе - это и еда, и напиток, и средство от моли. И вам его дадут в любом случае, и вам придется его выпить. Джордж употребляет его во всех трех агрегатных состояниях.

Когда он наконец появляется, происходит трогательный ритуал: Джордж чмокает Несуразицу в макушку, а она целует портрет молодого Дориана Грея, висящий на стене. Джордж говорит, что портрет стареет вместо него. Пока Джордж выглядит лучше портрета. Проверим, что будет через двадцать лет...




А ,Ви шановний пийте каву повільніше, інакше Вас зразу випруть за двері.
Джордж- це безумовно сучий син, і гідний син своєї матері.
Він не може спати вночі. І  грюпае об стіну ногами. Напевне ,грюкати об стіну ногами  о третій ранку дуже захоплююче, і скоро ,це починає робити весь дім. Іноді мені здається ,що цілі зуби і ребра Джорджа ,це восьме диво світу.

У поетів завжди відбувається війна з прозаїками. Тому що поети вилазять на сцену і читають свої вірші й стають відомими навіть коли пишуть якесь повне дло. А  прозаїків загалом ніхто не знає в обличчя, навіть якщо вони десь публікуються. А поети не люблять прозаїків , тому що тих частіше публікують, і гроші платять, яких ніколи не дочекаєшся за поезію. Тому вони періодично влаштовують бійки в кав’ярнях, тому що культурна людина ніколи не буде битися на вулиці. Потім приходить міліція і вшановує людей мистецтва Гумовими палицями. А прозаїки платять ;міліції за зайве хвилювання, а власнику кав’ярні за розбитий посуд, тому що у поетів , як було сказано вище грошей чортма.  До речі міліція  більше любить прозаїків.

Люди схожі на порцелянових ляльок, або на кошик з яблуками. Гарні ляльки швидко б’ються і від  них залишаються лише спогади. А солодкі  яблука швидко з’їдають. Ніхто не любить потворних ляльок , і кислі яблука, але вони є завжди ,і їх завжди до біса. Памятаеш той день ,коли я подарував тобі диво. Ми сиділи в наших кам’яних джунглях і дивились на світло з вікна .Я взяв маленьке дзеркальце і почав ловити сонячних зайчиків. Ти ,ще обізвала мене тоді сонячним вовком. Мені було приємно.

Склад з рисом Має два поверхи. На другому поверсі знаходяться дві маленькі кімнати і Ванна. Коли нісенітниця за щось на мене ображається, вона креслить крейдою кордон між кімнатами, і ділить ванну кімнату на дві половини.
При цьому ванна теж ділиться лінією навпіл.
Але, це мені навіть подобається. Я чесно не роблю поривань, щоб помиритися з нею, або хіба що почати розмовляти . Я просто чекаю вечора,  а коли Нісенітниця йде купатися ,чесно стрибаю у свою половину наповненої ванни і спостерігаю за її тілом.

Вікна кімнати Нісенітниці виходять на Ринок. Що можна розгледіти з вікна третього поверху. Бруківку складену з великих каменюк. На ній можна написати; «я тебе кохаю».Або я тебе ненавиджу, або…Можна писати все що завгодно, і вважати себе письменником ,або не сповна розуму. А вночі із стін все одно виходитимуть чудовиська з ультрафіолетовими очима і співатимуть реггей доти ,поки ти будеш ладен слухати, доти поки ти не почнеш жбурляти в них білими трояндами. Звідки взялись білі троянди?
Вчорашній концерт, не зринає  у твоїй пам’яті ? Тебе зацілували шанувальниці. Тебе затягли в ліжко ,і хором згвалтувли. У тебе Снід ,ти не памятаеш Джордже? Скільки можна будувати Борделі для тих хто в тебе закоханий.

Львів… бруківка ,кав’ярні , нетверезі дівчата крокують напівтемними вулицями. До них весело чіплятися, стріляти цигарки, розповідати їм про вільне кохання, а потім цим же кохання займатись. Де, та хоч на цьому дивані ,що стоїть на розі вулиці. Його викинули дбайливі господарі і тепер Джордж може справити на ньому чергову Єгипетську ніч.
А потім принести цей диван  додому. Бо хіба можна зоставляти на вулиці річ з якою пов’язано так багато спогадів.
Ще через декілька днів Нісенітниця впевниться ,що в дивані до дідька клопів і він(тобто диван, а не Жорж) полетить на смітник, але це буде потім…
Я читав ,цим дівчатам вірші на вулицях старого міста, я ходив коло них колесом по камінні , щоб опісля
Прийшовши додому ґвалтувати білий аркуш паперу.
Але ,жодного нового слова. Ні натхнення ні Музи .
Я сиджу на холодній підлозі втупившись, у стомленого від постійного сміху Христа.
В цьому огидно зізнаватись ,але джерелом мого натхнення завжди були дівчата: Гладкозачісані і простоволосі, розумні  і трохи дуркуваті, інтелектуалки й базарні дурепи. Спільне в них було лише одне. Я їх обожнював. Усіх. Ти дивуєшся, як можна кохати кожну жінку ,що провела деякий час в твоїх обіймах. Христос теж кидає в мене камінням-Прелюбодіяння, це   гріх .
Але хіба є гріхом дарувати людині радість. Хіба гріх  дати зрозуміти ,що Бог є, навіть якщо цей Бог ти? А музика від якої можна оглухнути, але бути при цьому на сьомому небі? Або світло, яке може осліпити, або вивести з смердючого життєвого тунелю.
Занадто багато кохання? Ти смієшся мій друже.
Кожна друга людина ,гине за несправжні ідеї, глузує над Богом, молиться і вбиває тому ,що Ії не вистачає любові.
Жодна жінка котру я кохав не була помилкою. Або я просто не вмію помічати своїх помилок.

Мене з усіх боків атакує білий кахель. Він всюди –у моєму санвузлі, метро, переходах , загальних туалетах, їм обліплені стіни  лікарень і службових установ , це жахливо, половина нашого міста схожа на загальний туалет. і якщо морг теж буде обкладений білим кахлем я цього не переживу.
Я пустий і депресивний заходжу в під’їзд  мурованого будинку. На ходу я розумію , що зайти в гості до старої знайомої  було лише приводом.
Я вже давно  не ходжу у гості  до людей. Я прямую до будинків, подорожую, щоб зустрітись з містами. А старі знайомі ,це  лише привід, щоб  не ночувати проти ночі під дощем, який я насправді обожнюю.
Піднімаючись кам’яними сходами, на третій поверх можна згадати майбутне ,або передбачити минуле, або навпаки якщо тобі так більше подобаеться. Що варті слова? Можна освідчуватись в коханні, а можна блювати в раковину - єффект буде один і той же –тебе просто виженуть за двері.
Подивись на ці сходи пильніше,вони стоптані за сторічча людськими ногами. Для чого ці люди приходили, про що вони думали. Я знаю ,що колись ,років сто назад не менше…Тут мешкав жид –лихвар.
Люди отримували гроші, і виходили радісні. Приходив час повертати борги, і вони виходили звідси сумні.
А навіщо сюди йду я? Повертати чи отримувати!
В таких думках , я втикаюся носом у потрібні мені двері. Я ще думаю чи варто мені туди заходити, але ****ський дзвінок верещить на всю потужність ,щойно я поклав на нього руку. Двері відчиняє Вона.
Моя стара знайома зовсім не схожа, на музу, а тим паче на Нісенітницю. І якщо на ногах у Музи чорні панчохи ,то тут просто ноги ,зовсім не ідеальної форми. Спідниця синя у жовту смужку. (О як ми любимо національні кольори), напевне пошита з простирадла. Рожева кофтинка , пасма рудого волосся, це вже цікавіше…
перестань мене оглядати наче лахудру! Чому ти прийшов любчику?
Ольга, так, її здається звати Ольга, не проти мого візиту, але як їй пояснити чому я сюди приперся.
Еге, рожева кофтинка ,з червоними візерунками, і…
О боже ,які дивні груди. Так я вже все згадав, і все зрозумів, але з горла виривається:
- сонечко ,ти робиш напрочуд гарну каву! Пригости філіжанкою.
Не знаю ,може все таки треба якось відкусити  собі язика, і перестати патякати всякі дурниці.
- кави немає, сумним голосом відповідає  Ольга. Є  молоко. Будеш?
Без коментарів.
Я надягаю її капці сорок третього розміру і ми прямуємо до кухні. Яка холодна підлога, тут не допомагають навіть капці. І я з задоволенням стрибаю в пухнасте крісло на кухні заткнувши собі рот цигаркою.
Який знайомий  огидний запах. Згущене молоко, коноплі, масло. Беру у руки заяложену чашку і ,бачити це молоко вже не можу ,нюхати його вже не можу, як же я його питиму? Але не все так важко як здається, таки пію. Ольга порається біля плитки ,її сідниці трошки видко з під короткої спідниці, коли вона нахиляється, але все не то…
У розбите вікно  дме вітер. Я все пам’ятаю ,це я його розбив минулого разу. Боже, як мені тут не затишно. Я починаю бачити себе і Ольгу ,як у стерео кіно.
От потвора, а чому вона, одна посеред кухні варить молоко. Може її погано, може у неї депресія .
А може ,це тобі погано Джордже. Муза  любить кераміку, і колекціонує порцелянових ляльок. А ця кухня вкрита пилом і цигарковим смородом.
А я знаю Джордже ,чому тобі тут так огидно.Ця кімната нагадує тобі кімнату в якій ти мешкаєш.
Я розумію, що більше не напишу тут ні рядка, не просиджу тут жодної хвилини. Щось біле і скуйовджене виповзае з моєї цигарки й намагається вхопити мене за шию. І я біжу геть не обертаючись.

Коли ти зникнеш з моїх думок назавжди  ,я застигну перелякано на розі кам’яної вулиці і заволавши на безсоромно-байдужих перехожих розіб’ю свій череп об муровану стіну. Кому потрібний пустий череп?

Утро началось с холодного душа, который решила принять Ерунда. 
Так что, дорогой читатель, я сплю в ванной. Ем в ванной, читаю и пишу на своей половине ванны, чтобы ничего не пропустить. 

Иногда я просыпаюсь оттого, что на меня льётся вода, а рядом — совсем рядом — стоит голая женщина и принимает душ. Она поливает себя водой со спокойствием человека, который знает, что делает, и не обращает на меня внимания. Совсем. Только чтобы не упасть в этой самой ванной. Но тут даже хорошо — я же мягкий. 

Мы не разговаривали уже три дня. Впрочем, мы можем неделями не разговаривать. А потом она выходит. Капли стекают по её обнажённой спине, сверкают — в них отражается свет лампы. Капли падают на кафель. 

Я встаю из ванной и выхожу за ней. Я — в чёрном мокром костюме и белой рубашке, а она — в чём мать родила. Почему я всегда хожу в костюме и бабочке? Так писателю больше подают. Люди верят, что если на тебе чёрный костюм, твои затруднения временные. 

Временные затруднения в моей семье передаются от деда к отцу, от отца ко мне — как и чёрные костюмы. Прадед был известным и дорогим гробовщиком и сдавал одежду для желающих облачиться в траур по поводу печального события. А во времена моего прадеда, знаете ли, всё менялось так быстро, что, выйдя из дому, люди даже не знали, как одеваться — в радостное или в горестное. Прадед выручал всех. 

Дед жил во времена, когда у женщин было два платья — и оба чёрные. А барахло, переложенное лавандой, лежало на чердаке. Отец тряпками не интересовался. А когда умер отец, одному брату достался дом, второму — мельница, третьему — кот, а мне — никому не нужный гардероб. Впрочем, братьев у меня не было — как и дома, мельницы и кота. 

А коллекция чёрных кружев, дамских капоров и чёрных шёлковых костюмов была… Ерунда каждый день щеголяет в новом платье, и они всё никак не заканчиваются. 

Итак, мы ходим в чёрном, едим белый рис, который лежит в мешках на складе, и пьём красное вино. Это… наверное, это такой стиль. 








Є безліч причин ,чому люди сплять у ваннах, читають в туалеті, або залазять під стіл ,щоб трохи подумати.
По-перше ,це жадоба, зостатись на одинці. Але ,чому тоді я залізаю під стіл ,навіть коли нікого немає вдома. Не знаю, кожен раз, це нова причина .Зрештою під столом кожного разу свій космос. - Бажаєш спробувати .Жорж знімає капелюха, а Нісенітниця ліфчика, вони підіймають картату скатертину і вповзають під стіл.

-А під столом темно…
-А ти чого чекала? Відповідає Джордж і  починає  лапати мене за груди. Під столом запах пилу і сигарного попелу. А Він продовжує топити мене в соплях своїх екзистенцій і хтивих поглядів. Наші тіла притискуються одне до одного, і ми не вміло цілуємося ,як дивно за чверть життя ,Джордж так і не навчився цілуватися. Він притискує мене до себе сильніше, і я вже навіть не намагаюся пручатись. Я так давно цього бажала…
Але реальність ніколи не дасть   мені спокою.
-Джордже, а чи є в тебе презервативи?
Зніяковіле обличчя ,губи складені  в здивовану посмішку.
- ні ,але я зараз зганяю до аптеки.
Не знаю чому, але  у пам’яті  постає старий анекдот.
Коли юнак  розганяє чергу в аптеці з криком.
- там у мене людина лежить .і нарешті опинившись біля прилавка каже: Пачку презервативів будь-ласка. Потім ще згадую, що презерватив називається нацюцюрник. Я починаю реготати, а який може секс, при дикому реготі. Я вдягаюся і виходжу з кімнати. Джордж ображено дивиться мені у слід.

 

Двухэтажный дом — это двухголовый дракон, который сжимает нас в своих внутренностях, словно беременная женщина… А может быть и не сжимает мы же относительно свободны вот только дом  как людоед-гурман уже  присматривается к меню. Мы привязаны к вещам и стенам недолгой верёвкой — той самой, на которой однажды охотно повесимся. Но это, как говорится, потом…Я истекаю потом от предвкушения боли  и я мог бы заплакать так мне жаль… Но мне очень жалко моих слез. Для бедных писателей разорительно плакать. Им нужно превращать слова в буквы. Такие буквы, что бы все плакали тогда точно хватит на томатный сок и заплатить по счетам. Какой томатный сок? Кому я вру?

А сейчас я пью глинтвейн с апельсинами (которые, к слову, уже успели пропитаться вкусом моей тоски), Йоханнес играет на саксофоне (или пытается — звуки больше напоминают предсмертные судороги джаза), а девушка по имени Ерунда  режет себе руки в ванной

Через полчаса я спохвачусь: «Что-то она подозрительно долго…»— и пойду вытаскивать её оттуда. Она, конечно, зальёт мне кровью рубашку — словно винным соусом уже не нужным к подпорченному ужину. А потом, в её спальне, я буду латать ей раны (у меня, надо сказать, незаурядный опыт зашивания рук и мести. Я  вышиваю у нее на руке свое имя. Нитки рассосутся ничего не будет видно но она не забудет

Потому что сейчас я её ненавижу. 

Мы же клялись умереть в один день. 

А она что делает? 


Ерунда и её священный ритуал разрушения

Ерунда обожает крушить мебель, посуду, мою голову, а также рвать тряпки на клочки. Это её способ выходить из депрессии. 
И ( или) загонять в неё других. 

У девки — целомудренный цвет глаз. Ничего удивительного: глаза Чушь — это лакмусовая бумажка, по которой я безошибочно определяю её настроение. 

Утром  она проснулась в семь. Обыденная. Взвешенная. Спокойная .Такие не поют рэп на асфальте, такие не прыгают со скалы в море. И уж точно такие не влюбляются в Джорджа. 

Потому сегодня она была чужая. А может, и назавтра останется такой же. 

Потом она будет подмигивать  глазами зеркалу  в уборной. Раздавать карты в покер и знать каждую из них . Орать на меня как вол перед пустыми яслями. 
Это будет так же скучно и все же бодрее
А я теряю свою жизнь — талантливо и жутко.

Ты не назовёшь меня дураком. 

Но, может, просто наплевать на рассвет и  и убедать в ночь.Отправиться путешествовать по ближайшему созвездию. 

Ты будешь сидеть на кухне, курить сигарету (а за сигаретой — ещё одну, а потом еще) и рассказывать обо мне. 

А я упаду ангелом из того самого созвездия, припаду к подоконнику и буду слушать приятные вещи, которые никогда бы не услышал, если бы остался. 

Но… 

Я уже не думаю. 

Неистовые крики мешают мне ласкать собственные мозги. 

Я иду на звук. 

Три беременные фурии и затравленный саксофонист

Посреди кухни, вокруг дубового стола (кстати, моего любимого — в нём ровно  сто двадцать семь ящичков не считая потайных стоят три беременные женщины и деруться тарелками. 

В углу сидит затравленный Йоханнес. Его уже избили, теперь просто бранятся между собой.

Смех в том, что от Йоханнеса беременна только Ерунда. 

Муза и Ивонна… последнюю я вообще считал кроткой овечкой сегодня в ударе вернее довольно сильнт ударяет по окружающим. Я боялся , что достанется и мне. Но кто же обращает внимание на  Джорджа? 
Кому я вообще нужен?



Велика сцена ,це те про що я мріяв  ,ще з часів коли мати винесла мене на подвір’я пологового будинку.Коли тисяча очей  пронизують твою постать ,це щось на зразок оргазму.
Коли очі немов тисяча лінгамів втинаються у твоє тіло. Знаеш,а я б хотів на деякий час стати жінкою. Так, так жінкою, з великими цицьками, і очами схожими на два озера Лох-несс. Мої твори здебільшого пишуться від жіночого ймення .Але вважати мене геем ,це все одно що вважати ,що символом Львова е Личаківське кладовище ,хоча деякі персони так вважають.
Я сиджу на деєспешному стільчаку спиною до дубового столу ручної роботи. На столі заправленому синьою скатертиною стоять десять пляшок портвейну. Здавалося  б,що ще треба від життя ? Вино, пісні, жінки, і здерти зі столу огидну синю тканину, яка прикриває  різьблених чудовиськ з метафізичними очима і крихітку Цахес.
Але не дивлячись на сонячний день, десять батлів портвейну ,веселу музу і замріяну нісенітницю ,моє обличчя стурбоване. Раніше я вважав, що такого, не може бути .Але людина завжди думає ,що заслуговує на більше ніж вона отримує. Страшна ,це штука ,переоцінка цінностей. Наприклад?
Візьмемо мене. Зараз я маю десять пляшок портвейну. Ще рік тому я вважав би ,це за свято. Сміх сміхом, а за десять пляшок  портвейну можна спокійно харчуватись цілий місяць. Як ?Треба вміти ходити по гостях.
А зараз - Джордж починає знімати светра оголюючи мязи. Дівчата(Муза і Нісенітниця), що сидять напроти захоплено дивляться. Але ,Жорж не з тих ,хто хоче ,щоб їм просто захоплювалися. Йому хочеться ,щоб його переконували ,в тому ,що він найкращий.
-Жоржику любчику , який ти гарний! Ходімо спатоньки. Дівчата під руки ведуть мене  під руки до спальні і вкладають на ліжко. І дійсно вкладають спати одного.

Світло в кімнаті дратувало сон і  набрякало на очах. Жорж прокинувся.
Відчуття спраги і потворності приходить вранці і залишає приблизно о шостій коли приходить Нісенітниця і завдає мені стусанів. Вона мовчки готує каву, а я дивлюся в її сторону замислено. І з голови не випадає питання ,чого їй від мене треба?
Заміж ?Посміхнеться шановний читач…Вона не хоче за мене заміж. Ба, вона навіть не хоче зі мною спати. Іноді мені здається, що вона ненавидить мене.
А я , я хочу дихати з нею одним повітрям.

Нісенітниці для повноцінного життя ,потрібна робота ,дім ,і секс, ще гроші. Але вона бажае думати ,що вони не важливі.
Але більш ніж секс, тут вони гарно порозумілись з пані Івонною, більше ніж дім ,в якому можна жбурляти яечнею під  дашок рояля і слухати Sepulturu так ,щоб всім закладало вуха їй потрібен я!
Вона ,жінка моєї мрії, але господи як же вона схожа на хірурга. Мої нутрощі здригаються від одного її погляду. Вона ж відкусить мені член, тільки ,щоб подивитись на що він здатен окремо від мене .Тисяча рук Шиви, це ніщо, перед її цікавістю. Вона подарує тобі світ, і втримає тебе на краю провалля, але тобі судилось летіти з найбільшою висоти в світі, якщо їй перестане бути з тобою цікаво.




Божевільний-звільнений богом від обов’язків .Це звичайний суботній день. Кава, випрана білизна .Поштова скринька. В скриньку потрібно кинути лист ,він буде йти три дні через шість днів коли прийде відгук, хтозна де я буду через шість днів ?У Бога за пазухою відповідає мені маленька біла істота з лівого плеча.  Івонна думає що це янгол, дві дулі шановний читачу, це чортик-альбінос. Любий друже ,я вагітний фантазіями. Біля мурованої стіни маленька кав’ярня. Я сумний і п’яний назавжди. От от почнуться пологи, і я замовляю собі чай з ромом ,попри те що у Львові все починається з кави. Я відірваний палець сікстинської мадонни, Новий пройдисвіт, пройди світ моїми ногами! .Я створив олію що розлила Ганнушка, Поковзаємося ? Ти зустрічаєш  мене кожного дня і ніби не знаєш мого ймення Але ми знайомимося знову бавимося в слова, старі анекдоти, займаємося коханням ,а завтра ми будемо знов незнайомі, то ж співатимемо оду сьогоденню!

Жінки поділяються на чотири типи. 1 Гарні 2Тупі  3Розумні 4Потворні.До речі перший і другий гарно комбінуються між собою, рівно як третій і четвертий.
Це не добре і не погано,
Тому ,що всі чотири типи відповідають моїм потребам.:
1Прогулянка 2Побут3Розмова 4Секс. Я розумію ,що краще мати все і одразу. Але, як це не дивно, але  коли бракує грошей  і часу простіше мати чотири жінки ,ніж одну
Римуючи слова й випадкові мелодії народжується пісня. З двох випадкових клітин дитина... У роз’ятрені рани цікаво сипати сіль. Але рани загоїлись і я втрачаю будь-який інтерес ,до випадкових співрозмовників.  Все є випадок. Зрештою , моя любов до людства помітно вщухає, кожен другий є жертвою передчасної еяколяції.

Напевне найбільшою помилкою ,мого життя, е те що ми таки вирішили жити вчотирьох. Я ,Нісенітниця і пані Івонна і її чоловік. Колись мені здавалося ,що за залізним дверцятами будинку Іванни ,можна сховатися також надійно ,як і за її цицьками.
У кожного з чотирьох  були свої причини, які спрямували нас на цей крок, інакше ревнощі б перекрили все, ще до початку історії.
Івонні хотілося ,не дивлячись ні на ,що мати четверту дитину ,і ще одну домашню тваринку в моєму вигляді.
Нісенітниці, просто було ні де жити ,і з рештою все одно де.
Чоловік Іванни ласо поглядав на Нісенітницю
А мені завжди хотілось мати двох  жінок разом.
Чоловіка Іванни я до уваги не брав. Що може зробити з жінкою старий імпотент ,що хворіє на подагру.

Я став мешканцем старовинного маєтку з привидами. Забув про склад з рисом. І все одно над головою в мене висів той самий Христос, що  зрадницьки хихотів по ночах. Але ,що дивно замість  дівчат ,я щоразу знаходив під простирадлом Музу.
Вона лежала  ,і світила на мене рожевим тілом, втупивши закриті очі в стелю. Але мені бракувало сміливості, навіть на те ,щоб дізнатись ,як вона сюди потрапила.
Іноді ,я замислююсь над тим звідки в моїй голові беруться вірші. Напевно вони приходять на зразок вранішньої ерекції
Дурні люди кажуть що життя схоже на театр. Ні, воно схоже на цирк, або - на божевільню. Іноді мені здаеться ,що божевільні всі навкруги. І  щоб знайти в житті своє призначення, треба просто віднайти дурку ,де живуть люди з діагнозом схожим на твій.

Сьогодні в нашому цирку показують трагікомедію .Івонна вирішила посадити чоловіка на дієту. Вона рахує кожен з’їдений  їм пиріжок. Але справа в тому ,що від того ,що Івонна рахує пиріжки Йоханесс не їсть їх менше, а навіть навпаки.
Зрештою ,Йоханнесс взагалі мила і всебічна розвинена людина, ба навіть може відрізнити сітару від балалайки.
Правда матюкаеться, янгол його освяти, навіть я підскочую на стільці. Вони Івонною взагалі трощать тарілки, як скажені. Йоханесс верещить ,що вже не може їсти дієтичні оладки, які схожі собаче лайно. Івонна жбурляє в Йоханесса  латунною попільничкою. Йоханнес розбиває Івонні носа.
На моє питання:А чому ви й досі існуєте разом? Я  отримав цілком пристойну відповідь:
-Тому ,що ми кохаемо одне одного, а ви з Нісенітницею хіба ні?
-Ну ми …Та якось не так.
На що Івонна трагічно сплескує руками: А як же ви живете без кохання.
Після кожної доби такого життя ,людина може розраховувати на персональний рай. Я серйозно вважаю ,що це так ,але звичайно на небі ,тому ,що тут ,це неможливо принципово. Інакше? Невже хтось зможе мені пояснити ,чому не дивлячись на те ,що в будинку безліч кімнат я придбав собі надувну матрацу і влаштувався у ванній. Чому  Нісенітниця бігае гола по будинку і верещить ,щось схоже на лайку або дзенбудиські мантри. Чому Івонна почала морити чоловіка голодом ,або так званою діетою. А Йоханнес замість того ,щоб надавати їй по пиці купив собі саксофон.

Нісенітниця поїхала. Апатія, депресія.  У інше місто, до нових друзів, до нового кайфу ,що приносять незнайомі краї. А я згадав що ніколи не дарував їй квітів.
Я здерся на високий замок у січневий ранок,у лютий  мороз ,таких дурнів як я не було, і я отримав гарну можливість поволати вдосталь .До голови раптом прийшло, що непогано б було повчитися літати, але  зійшов з гори і попрямував до вокзалу. Де взяв три квитки на потяг. Один до Пітеру, і два зворотніх , назад до Львова. Я знав , що вона повернеться зі мною, а якщо не вона, то хтось замість неї.
Як ,це не дивно, але в нас майже однакові вади.В мене схильність до самогубства, в неї-втеча до іншого міста, зрештою це одне й те саме. І це єдине ,що нас поєднує.

Кімната засяяна світлом  .Велике ліжко в правому кутку кімнати здається непомітним. На Ліжку сидить Нісенітниця і чеше волосся. В кімнату заходить Жорж захоплено промовляє: Мавка!
Нісенітниця повертає до нього голову, посміхається.
Жорж: Нам потрібно з тобою поговорити.
(Завжди ненавидів цю фразу)
Ти й досі думаєш що я в тебе закоханий
Нісенітниця (презирливо)Ніколи так не думала.
Жорж :Це добре,ми можемо говорити с тобою як друзі(до себе: Старий даун,ти хоч розумієш що ти кажеш?
Я спав і бачив тебе у ві сні ,дивно, як з роками змінюється твій голос. Я не дзвонив тобі десять тисяч років, десять тисяч років просипався з твоїм ім’ям на вустах. Я закохався в твою відсутність. Як в дитинстві у свій день народження ,а коли зрозумів ,що окрім десяти пар білих шкарпеток мені нічого не подарують…ненавиджу білі шкарпетки і дні народження ,вчорашній бульйон і кукурудзяну кашу. Я спав і бачив тебе у ві сні ,ти там померла, а значить насправді будеш довго жити.
 Нісенітниця має довгі обкусані нігті. Кожен ранок вона зав’язує волосся в кінські хвостики ,хоча терпіти їх не може. Дитина бажає мені подобатися. І плаче, що ночі, коли думає ,що я нічого не чую .Колись я думав ,що прийде день ,і вона зникне з мого життя назавжди. Вона кидалась в мене склянками, втікала до інших міст, знаходила нових друзів. Ба навіть вийшла заміж ,крадькома обертаючись чи не покличу назад. Не йди ,повертайся що ти робиш. Її таки ніхто не кликав .і вона поверталась сама. Через Кохання? До мене ?Спитайте ЇЇ. І вона запитає. Невже Доктор Кох винайшов щось окрім  славнозвісної палички?

-Знаєш, а  в тебе огидні вірші!
- А в тебе занадто довгі ноги.
Ми сидимо за шахівницею. П’ємо каву і граємо в шахи. Я програю. А вона все одно зла на мене за знайдені під ліжком презервативи. Їй здається ,що життя луснуло немов кедровий горішок. Мені здається ,що зараз я лусну її по черепу за такі думки.

Сьогодні я  вперше вдарив Несенітницю. Що може бути тупіше і огидніше ніж  вдарити жінку. Ти мене не зрозумієш, ти ніколи мене не розуміла. Твоя червона сукня зкроена з аритмічного джазу  і  щасливого дилетанства. А вечір приходить і зоставляє нас у великому ліжку всесвіту. Хіба я винен що хочу з тобою  спати .Хіба ти винна .що народилася не в країні диких мавп де я не мав жодного шансу зустрітись з тобою .А тепер новонароджений місяць грає на моїх нервах. Я нудний і бритоголовий кінчаю в ванній на твій портрет. Пройде трохи часу і ти його знайдеш в повному нерозумінні. Чому я так і не наважився зайнятись з тобою сексом.

Ще один безхмарний , безвідповідальний день .Я виходжу з готелю “Львів” З свого паскудного номера з запахом  лікера  “Старий ринок ”і якихось там солодощів. Діти в дитинстві закохані в солодке. Нісенітниця,  ще дитина, моя кімната завжди забита цукерками. Я чимчикую до кінотеатру “Львів”, даремно, там ніщо не привертає увагу, окрім буфету звичайно. Буфет кінотеатру знаходиться у напів підвалі. напрочуд добре вирізьблені сходи ховають декілька несподіванок .Сходинок  власне двадцять вісім. Кожна відповідає окремій одиниці нотної грамоти. Тобто- ДО, Ре МІ,ФА...І т.д. І так чотири рази по сім. Якось мені вдалося скотитися вниз видавши чудову какофонію звуків ,але зараз не проте йде мова. Дівчину на першому побаченні потрібно волочити до кіно. Чому?! Плюсів до бісиків шановні. По-перше  не потрібно буде патякати про своє життя.
Доводячи щойно придумані аксіоми. По-друге мовчати буде і вона.

В голові моїй набрякає мелодійка. Я йду, і духовно збагачуюсь нею, як дурень думкою. Мої ноги постійно нагадують мені, що безглуздо заходити в аптеку.
Навіщо? Такого трамадольного раю ,як у 80-ті там більше не буде…
Мій мозок глумиться з мене на кожному кроці. І коли я таки йду до аптеки він продовжує збиткуватись:
- Тобі ,потрібні каплі від коньюктивіту? Не сміши нас Жорже!
Тепер я вже неввічливо огризаюся :ні мені потрібні презервативи.
І знову чую-А що целібат вже скінчився?
Можливо ,що і так…
-Так !-я колись спробував  уявити свій мозок. І я його таки побачив-це така фіолетова маса, дуже нагадує желе ,по якому повзають черви .Ця маса здорово заважає  мені жити .він заважає мені писати. Він  сварить мене за постійне бухання, і  випадкових дівчат, краще будь-якої матері. І я вже думаю ,чи не покинути мені всерйоз бухати і трахатись.

Щоденник нісенітниці
Яке дивне бажання зробити щось неймовірне, стати генієм розтрощити с голову ,об що не будь, порізати  собі руки, врятувати світ ,винайти будь що, тільки скажи мені що я найкраща ,або незвичайна дурепа, тому що бути звичайною остогиділо до нудоти. Я змінююсь кожної миті ,і незавжди на найкраще. Я багато чому навчилась, стала писати краще ,схудла, і звикла ховати свої почуття і провини. Ти правий головне це творчість і зовнішній вигляд, ти завжди правий. Я знаю скільки коштує моє  тіло , не глузуй ,я не стала повією. Я просто дізналась про ціну багатьох речей. Головне ,це творчість і зовнішній вигляд. Щасливий день не може бути вічним, Тому що щастя не може стати звичкою, по визначенню. Зрештою про що  я, останнім часом я з підозрою відношусь до слів: Щастя , кохання ,друзі. Вони спаскудженні людьми донесхочу.
Кохана людина ,це людина за яку без вагання віддаси життя, не важливо ,де ти і з ким ти,  які причини потребують цього від тебе, а життя одне, і тому не може бути багато коханих, коханок ,інша справа, але   навіщо?.
Друзі це люди на яких можеш покластися ,як на самого себе. Чи можеш ти покластися на самого себе?
Менше слів, більше діла .Все почалось з того ,що мене
дістало, існувати ,лише в твоїй уяві, ти сам створив мене людиною ,а потім  навчив мене існувати по-людськи ,треба сказати, досить не вдало ,Христос ніколи не сміявся ночами .і взагалі він ,страшенний песиміст. Муза народила вже третю дитину і не від тебе ,але тобі  все одно ,ти завжди правий .Ти зникаєш з кожним подихом ,і чорт забирай,але ти тягнеш мене з собою...
Знайдений на уламках свого гумору. Той ,що поглинає портвейн і блює від нього. Я залишусь генієм своєчасності.
І куди б ти не бігла проти ночі за цигарками. Ти не зможеш забути і позбутися мене. Ти можеш не шукати для цього приводи, або привидів. Я все одно буду існувати в твоїх думках і на папері. І  нехай це буде навіть туалетний папір.

Івонна дивна істота. Іноді у потворності бувае своя принадність.таке бувае коли любиш увесь світ ,а весь світ  кожен день зразково посилає тебе в дупу, з постійними повідомленнями що місце твое там і тільки там .Любий друже ти заздриш мені .Я помічаю це з кожним  твоїм листом.Ти помиляешся .Так  у мене є три кохані жінки ,але я подихаю від спермотоксикозу. Я ридаю на твоему віртуальному плечі  і буду плакати на ньому до скону.Ти кажеш ,що давно не отримував від мене листів.Я пишу їх навіть більше  ніж раніше ,просто ти їх  не отримуеш ****ська пошта!
Мій розпорядок дня встановлений з дитинства.
Я встаю о восьмій ,пію каву .Починаю  існувати .Я хочу щоб ти знав мене до останньої краплі. Нісененіця сидить у сусідній кімнаті ,чеше волосся .Їй мабуть холодно і я іду вмикати обігрівач. Коли я заходжу до кімнати вона не обертається. Останнім часом вона не розмовляє зі мною і коли я потрібен кличе мене через «Єй»
Вона гола і беззахисна, а я розумний і делікатний


Я ридав і ригав на тролейбусній зупинці.Я кляв тебе і цю зупинку і хвилину яка  спричинила мое народження .Все  у житті вирішуе Хвилина .Не смійся ,навіть твої довгі вії вирішили існувати у всесвіті  завдяки  людям які впали на ліжко в Хвилину пристрасті.
Недолуге безкрайнє небо  дуріюче від своєї безкрайності і безхмарності. А мені на голову падають краплі дощу .Сліпий дощ  льє саме для мене ,тому що на зупинці  окрім себе я нікого не помічаю. Яке задоволення  увесь час мати  персональну  хмаринку над головою.

Ми зустрілись з Музою в неділю у шостій ранку .Ми пили молоко з морозивом і гризли бублики недоїдені після твого дня народження. Устами немовляти промовляє істина ,але якщо істина в портвейні за чотири двадцять то ж яка матінка навчила свою дитину говорити такими словами.

Він помер в понеділок ,за катафалком  йшли Христос   і муза, Нісенітниця зникла з ним, пані Івонна шаркала позаду, вона плакала. Дурепа.