Рано-вранц1...

    Ночі стали холодними, а ранки - з їх однооким місяцем - крижані... До речі, їх зимність має для мене тільки користь - отак вийдеш у ранок з переповненим сльозами серцем, і враз на місці серця уламок льоду... Немов медичний наркоз... А ще ці холодні ранки стають у нагоді, коли треба повернутися до тями - почнеш тремтіти і відчуваєш - "живеш!"...
    Такі ранки відзначаються втупленим у стелю поглядом. Цікаво, що скільки б ти туди не вдивлявся, навкруги нічого не змінюється і час нікуди не зникає... Сірість кімнати душить сльози у горлі, не даючи нагоди розкрити у собі істеричну жінку. Отак і лежиш, заспокоюючи себе теплою ковдрою, а хтось поряд бачить третій сон і гадає, що все гаразд...
    Бувають миті, коли ненавидиш ці сірі ранки. Хочеться розірвати всі ланцюги і полинути геть у жовтому (або будь-якому) Taxi. Єдине, що зупиняє - порожній гаманець і чиїсь шизоїдні внутрішні конфлікти...
    Я завжди любила рожеві світанки, але останнім часом вони якісь самотні та сумні, такі, що їх заквітнення і не чекаєш, - зміни не поспішають посміхнутися мені вранковим сонцем... "Геть думи сумні..."
    Я помітила, що Ти ніколи не зустрічаєш зі мною світанки. Безсонні ночі - мої. Тобі - боляче, а мені - ні???
    Одного разу ми майже заспівали разом пісню кохання у перших променях сонця. Але так вже повелося, що спільні сходи сонця ні до чого доброго не призводять. Принаймні, це стосується мене...
    І звідки пішла та чудна традиція - не спати на світанні?!. Раніше я вважала, що з новим днем приходить і те несподівано прекрасне, що у народі зветься "дивом". Не знаю, досі такого у мовчазній сірокрилій, сповненій спустошення, пітьмі, я не стрічала...
    Чи варто повернути погляд на захід сонця?.........
14.09.03