Маруся Чурай

Багато років минуло,
Багато століть пройшло,
Та тільки людство не знало,
Що того не забуде ніхто.
Полтава влітку згоріла.
У полум’яних oтих огнях
Кожна церква чорніла,
Плавилось все в язиках.
Можливо б, книги читали,
Що з тих часів збереглись.
Легенди уже б не складали
Про події, які відбулись.
Про те, що стояла Маруся,
Оніміла, мов кам’яна,
А з нею балакав суддя,
Бо справа тяжка накоєна.
-Як отруїти його посміла?!-
Громада в обличчя кричить,
Маруся стоїть, мовчить.
Вона себе краще б убила,
Щоб тільки не чуть ці слова.
Вона вже й Бога просила,
Щоб він її покарав.
Пісні свої співала
І кари Божої чекала.
Та зараз править суд земний,
Він слово людям вирішив надати,
І почали Марусю обмовляти.
Довго мучили дівчину,
І кожну лічену хвилину
Вона горіла, як в огні,
Всі зневажали на селі,
І кожен щось своє казав,
Хоч правди з них ніхто не знав.
-Вбивця!Вбивця!Катувати-
Кричала Бобренкова мати.
-Це ж відьма!Ви вже зрозуміли?
Потрібно, щоб її спалили!-
Люди у судді просили.
Помер Грицько...Уже нема...
І не вернуть його слова...
Ще довго дівчина стояла,
Поки громада вся кричала...
...І для Марусі настала весна,
Забула вже людські слова,
Про Гриця більше не співа,
Радіє, що іще жива.
Про хлопця вже усі мовчали
І більш нічого не казали!