Чекав на борща, думав про вiчне...

Чекав на борща, думав про вічне...
Без алкоголю, без інших стимуляторів сумно. Сили залишили разом із літом й зараз вони десь далеко там відпочивають від мене. Принесли борщ, його смак разом із літом та моїми силами втік з цього світу - гаряча вода зі шматками буряку, капусти та картоплі. Всеж з`їв. Дивний стан... дивно-осіння депрессія... Раніше, пам`ятаю були депресії, були кризи, але були вони продуктивні - щось писалося, думалося, а зараз лише думки про вічне ніщо, тобто відсутність думок як таких. Раніше, коли починав щось писати лилося неначе вода з неба у липневу зливу, зараз кожне слово витягую з далеких глибин власного я. Речення розбиті, не пов`язані одне з одним. Зовсім не хочу нічого собі розповідати, не бачу в собі людину, яка мене зараз тут зрозуміє. Навпаки, буду сидіти навпроти себе, робити вигляд, що уважно слухаю, а сам думати: "Ну що ти мені розповідаєш? Якісь мізерні проблеми, пусті слова, ти краще мене послухай, ось мені гидко, не те що тобі...". І цей я почне свою розповідь про свій стан, свою відсутність думок, про те, що нічого не можу створити, а я, буду робити вигляд, що уважно слухаю, а сам страшенно ображатись, на те, що я, мовляв, йому душу вилив, а він баче і чує лиши свої проблеми. Ось так ще посидимо вдвох, пожаліємося собі на всесвіт, запалимо по цигарці, вип`ємо кави й розійдемося в різні боки, для того, щоб йти до однієї станції призначення... До зустрічі...