Колы помрэ твоя душа украинская версия

Коли помре твоя душа або плагіат to KAQ

Мене особисто цікавить таке питаняя: „Чи може існувати тіло з померлолю дешею???” Чому коли померає мозок чи серце людини помирає та перестає існувати, а коли помирае душа...
Чи може в данному випадку людина стає примарою, чиєюсь вигадкою або просто видимою оболонкою померлої суті???
Я веселе, вічлива дівчина з померлою душею. Як воно мені з порожніми внутрощами? Гадки не маю, якщо чесно. Живу собі своїм вигаданним життям і радію крихтам світла в своїй оселі, а може й не радію. Я можу радіти? Навколо багато людей та подій, навколо життя, а чи знаю я що таке життя, коли в мені не має його початку, коли його взагалі не має.
Часом здається, що я вигадала сама себе і що я не існую, а як я можу знати про своє існування (Щось в цьому реченні забагато слова ”Я”!). А як я можу весь час задавати такі тупі запитання на які ні я, ні будь-хто не має відповідей? Криза нереалізованної особистості? Хто-зна.
І ось коли врешті-решт мій глобальний „ідіотизм” досягає максимльної відмітки – я стаю невидимкою. Все було б гаразд, якби мої так звані приятелі в самий непідходящий час не окликали мене (НУ, не можна так брати і безцирімонно ламати мою гру в вигадку!”). Все GAME OVER!!! Чи то баста карапузики кінчилися танці.
Так собі живу і приятелюю з своїм найулюбленішим другом PLAYєм, тобто плейєром. Такий зручний друг мовчить, коли попросиш, розмовляє, коли тобі це необхідно, та й характером ми дуже схожі. Живемо удвох - Я та мій коханний друг. Цікаво, а як називається кохання до побутової техніки? Технофілія чи ще якось?! Точно, а до маленької техніки - технопедофілія! А до маленької померлої техніки – технотафофілія! Я геній, піду за класикою жанру (як невизнанний геній) втоплюся і тоді мої геніальні твори опублікують всі видання, і мені приємно, і їм зручно – платити гонорари нікому не потрібно. Ти ба, в мене ще й манія велечі розвиваеться. Де б знайти такого чарівного лікаря, щоб гарно лікував і грошей мало брав, мабуть, про таких скоро дітям казки розповідатимуть. Жив-був собі лікар, який не брав грошей з бідних людей ще й діплом сам собі написав і сам захистив. Ги-Ги!
Краще росповім вам іншу казочку. То ж сдайте зручніше та слухайте уважніше.
Жила-була собі така країна Україна. В ній жило багато різних людей, як гарних, так і поганих. А як визначити де гарні, де погані ніхто не знав. І це була головна проблема України. Так всі і на заході, і на сході вважали себе гарними, а тих, що живуть в протележному боці поганими. І настали великі ”вибори”, котрі мали розставити пріоретети заходу і сходу. Почалась боротьба за всі правди і неправди. Врещті-решт всі хотіли одного – щоб гарно жилося та файно спалося (Питання:”з ким???”). Боролися з заходу своїми апельсинами та перемогли.
Але казка ця незвичайна, а моя, тому happy endу не діждетесь!!! Перемогти це одна справа, а досягти того, чого дійсно прагне кожен з нас, так ніхто і не зміг. На згадку про цю „велику” подію залишилися альбоми з фотокартками та апельсини...
Так завжди, починаемо щось, сили скінчити це „щось” не вистачає. Чи варто було починати? Хоча думка того, що від тебе щось залежить дуже моготня, вона підняла мільйони, сколихнула патріотичні відчуття. А в смітник все!!! Там йому саме місце, туди його й засунули після „великої” боротьби ваші кумири за яких ви дерли своє горло і які жирують в своїх пенхаузах.
28.05.05
Вигадала собі гарну гру: йдеш по вулиці, бачиш файного хлопчину і закохуешся в нього. Таким чином, я сьогодні закохалася в трьох хлопців. Ось сиджу та думаю як там вони зараз без мене, може, сумують (бачила кожного по секунд 5). Моя геніальність з кожнем днем росте та помножуеться (я б сказала ділиться). Один мені особливо сподобався чорнявий, з курчавим волоссям і, певно, з карими очима. Думаю, його звуть Сашко. Чому? Ну, щастить мені на Сашків. А карі очиська просто дуже гарні, чомусь мені здається що люди з такими очіма дуже добрі, здається...
Давно не ввідчувала себе „нетакою” (з іними з „Ночного дозору” не маюнічого спільного!), тобто давно не здавалося, що я-це не я, а хтось чи щось інше. Я - це люди навколо мене і як я захочу, то можу будь-ким з них, чи стари річчю. О, то я тобі не казала, що вмію літати. Так, в мене є маленькі і гарненькі крильця. А в тебе?! Але є одне ”НО”: я можу літати лише тоді, коли я себе перестаю враховувати як частину цього світу чи лише тоді, коли навколо мене багато позитивних піплів, які не парять мені мізки та ні в кому разі не грають в почуття, не ліцемірять і є щірими та відвертими з самими собою та, звісно, зі мною. Тому літаю я дуже рідко, умови не ті. Це таке дивне почуття, коли можеш бути всі на світі, ще дивніше, коли в тебе відривають наживо крила.
Й справді з малюнком прикольніше?! Егеш!!! А тепер спробуй вгадати хто ж тут на малюночку?! Добре, підказка: дреди, ефіопський прапор та рак пальця на нозі.
Ось й знайшлося ще одне питання з мого придуркуватого мозку: Чому растафанство та растамани так неймовірно популятні серед неформальної української, російської, та може й білоруської молоді? Доречі, один з .моїх виграних сьогоднішніх коханих був у растаманській шапочці, не дивлячись на те, що від спеки я ладна була зняти останню майку (Ой, Ой, а хто влітку ходить в джинсових сапогах по сорока градусній жарюці?! Мабуть, точно це не Я!). Ніхто так сильно не заглиблюється в суть растафанства. Так прикольно носити різнокольорові яскраві шапочки, але...
І чого мені постійно в голову лізе всяка фігня, яка не дае мені спокійно жити??? Навіть, в снах мене не лишае дихання смерті. То мені сняться повішенні на дереві дівчина з немовлятою на руках, а на вулиці через дорогі повішений юнак (чомусь мені здалося що ввін поет, може тому, що схожий на обложкудо книжки „Пісатєль і самоубийство”). Взагалі, питання самогубства мене чомусь дуже хвилює і притягує до себе. Сьогодні вночі снився сон, не пам`ятаю про що, але запах смерті та страху там був присутній на сто відсотків. Говорять, що потрібно пити більше рідини і тоді не будуть снитися такі потворні сни. Спробувати? Перечитала першу сторінку мого геніального оповіданнячка, може, погані сни пов`язані з померлою душею. Тиждня два тому я точно знала що вона померла, а зараз точно не впевнена.
Сьогодні вирішила погратися в „дівчинку”. Ги-ги! Напялила на себе коротесеньку спідничку, рожеву кофтинку та сапоги. Розуму, звісно, багато треба мати по такій жарюці у сапогах, якось-то через два дні вже літо. Чомусь пристають лише „дорослі”, хоча Макс так прикольно посміхнувся та очі Сашка так дивилися. О, в мене вже починаеться манія велечі! Проте модуль дуже гарно сдала на п`ятірку, коли найрозумніші голови нашої групи пролетіли, хоч якісь плюси є. Дуже хочеться залізти в чоловічій мозок в такий час і ретельно там поколупатися...
О, яка гарненька спідничка, був би я дівчиною заавжди такі носив і навіть взимку (відморозив може щось би собі, придурок! Нажаль, місків в тебе й так не має, тому особливо тяжких хвороб в тебе вже не буде.)!!!!
О, і чого він так витаращився, що ніколи дівчат в которенькіх спідницях не бачив?! Телепень! Хоча моє его цей факт не може не тішити. То, що ти дура розвела тамтарари на цю дуже дискусійну тему??? В мене є его. Егоценгтризм. Еготизм. І взаглі, мабуть, я просто егоїст. А чому егоїст чоловічого роду? Дискримінація! Я взагалі не збагну навіщо нам потрібні роди, бо вони дискримінують всіх і все. Поясніть мені чому „кофє” та „туш” в російскій мові чоловічого роду? Чому слів середнього роду так мало?
Цікаво, про що ця розмальована краля думає? Мабуть про те, що завтра неодмінно необхідно сходити на манікюр, а то світ не перживе цієї страшної трагедії та цього стихійного всесвітнього лиха. О, представимо собі що вона вміє думати. Про що ж це можно думати такою гарненькою головою?
Про наявність розуму в твоїй голові, телепень!
Це щось з серії Гаррі Поттера. Телпатія на відстані, потім неодмінно треба буде використати фішку про потаемні кімнати в туалеті та про щоденник з невідимими чорнилами.
Кінець цієї історії з мого життя - вони виявилися надто розумними один для одного і через це так і не змогли завести дітей, то їм довелося всиновити маленького негреня із Конго. А пізніше вони вирішили що необхідно переїздити до Конго через те, що тутешній клімат не підходить для їх дитини. Вони оселилися у будиночу на пальмі в племені тутсі, яке по чудовіщним слухам їсть досі людей. Вони стали ганібалами і з`їли все населення Конго. Через рік вони вирішили імігрувати до ЮАР, бо з уроків географії всі знають, що там дафіга золота та алмазів. Ще через п`ять років ЮАР збідніла. Минуло ще дес`ять. Матеріка Афріка вже не має на нащій Землі і якщо на твоії карті вона ще є, то викинь її у смітник.
Таким чином, якщо зустрічаються два мінуси, то получається плюс. А як зустрічаються дві людини з ненормованою психікою, то перестае існувати Африка – аксеома.
29.05.05-30.05.05

„Де ти є? Я вбиваю вечори, один за одним без жалю... (час змінен з минулого на теперішній, а як змінити тепершній на минулий???)”
 Крихітка Цахес

Де ти мазефака є???? А ти взагалі є??? О, мої офігенні фентазі зведуть з розуму найспокійнйшу й найрівноважнішу людину. Візьмемо, наприклад, мій дебелий сон. То ж, малята, кого не мучає безсоння! Їду я собі в такій розфуфиреній машині по центральній площі мого, а може й не мого міста, все супер, машина з відкидним верхом, вітер в обличчя. Гоп, повертаю голово ліворуч: дерево, велечезне й старе, а на ньому молода дівчина з малюком на руках, бовтаеться в петлі. Та, то фігня. Голова праворуч: на балконі молодий гарненькій хлопець з петлею на шиї. О, в мене з пам`яттю пагано, я ж вже розповідала тобі цей сон. Чи вітаміни треба принімати, чи сон справді запав мені в саме ого-го.
Мені розповіли одну реальну історію про Смерть. Був собі чоловік на ім`я Петро. І жив би так багато, але настав 1941 рік і почалася війна. Як добропорядний громадянин пійшов Петро захищати свою Батьківщину (навіть з великої букви написала!), а вона йому що? Тоді осбливо ніхто розбиратися не став і відправили його служити сапером. Багато довелося Петрові побачитти смертей на свої замучені очі, довелося й понюхати її запаху, цілувався він з нею в прохолодні літом й пекучі взимку вуста.
Це був звичайний день(наскільки може бути звичайним день під час війни), здаеться 12 червня 1943 року, спека, подих смерті. Петро займався розмінування замінованого німцями поля, поля, на котрому могли б рости буряки, пшениця чи ше щось корисне для людини і не мающе значення для часу, світу, швидкості обертання Землі та притягнення останньої до Місяця. Раптом загавкала собака і міна майже випала з рук Петра. Ставало лячно. Все небо, в одну мить, закрилося величезними й непорушними хмарами. Блискавка вдарила прямо перед Петром і та злощасна міна все-таки вивалилася з його рук. Петро біг швидко, як тіки міг. Гарячий піт тік по його скроням, в вухах дзвеніла якась музика, в голові стовбичило лише одне – як же без мене будуть сім моїх діточок...
Петро встиг вибігти із найнебезпечнішої зони, але шматок міни все ж прилетів і причепився до нього.
Я побачив її. Її, котру всі так бояться, але все ж знають неминучість її появи і чекають на неї. Вона молода дівчина в білих, майже янгольских простиладлах, її посмішка мов велетенський магніт. Я нарешті її побачив, ту, що ходила всі останні роки за моєю спиною, ту котру я міцно цілував в бажанні вуста, її одну. Я ще не знав чи хочу я до неї. Але бути так близько одне до одного і не мати змоги бачити її. А про неї ще й говорять, що вона потворна, стара, в чорних лахміттях, з косою, черепами та іншою сатаниською атрибутикої. Вона мені посміхнулася і на її щочках з`явилися малесенькі ямки, говорять що такі ямки – поцілунки янголів. Як багато люди повидумували про неї всякої неправди, оббрехали її.
Я знаю що ти хочеш бути зі мною! Але тобі ще не час зі мною! Ти побачив мене, і, сподіваюсь розумієш як багато всьго понавигадували люди. Якщо перефразуввати Канта, з яким ми, доречі, багато сперечаемось та сваримося , бо я знаю більш за нього про життя, незважаючи на те, що я - протилеожна форма існування за Життя, то – якщо людина чогось не знае, це її бентежить, потім дивуе, здивування переростае в агрессію, а агрессія в придуркуваті вигадки й здогаданки. То я не про те власне, я не можу зараз забрати тебе, а ти не можеш поринути в вічне забуття і в саму вічність. Я дуже хочу бути з тобою! Весь час я ходжу поряд, роздивляюся тебе, питаюся затягнути в свої мійні обійми, цілую тебе... Але треба трішки зачекати, якихось двадцять-тридцять років, ще хвильки в мому розумінні, і дуже скоро ти сам зможеш збагнути це. Зараз в тебе сім діточок, про яких ти мусиш піклуватися, ти повинен виховати з них справжніх, чесних, щірих і люблячих дочок та синів, тоді твоя міссія на світі „Життя” завершиться.
І коли Петро зустрів її вдруге, поряд сидів його чесний і добропорядний син Віталик. Батько посміхався. Віталік не розумів і спитався в батька чого він посміхається. І Петро сказав синові:” Я з нею вже бачився і, навідміну, від всіх я не боюся її. Вона звичайна дівчина в білому вбранні, на яку я чекав все життя. Тепер ми мусимо одружитися. Я йду в твої обійми моя...”
31.05.05

Почався новий день. День, новий день, ти маєш багато дітей або новий день прийшов, бо чуєш як весна день починає, бачиш як, це несуттєво.
Що ми там вчора робили? Розповідали одне одному свої сни. А машини вміють бачити сни??? Ти, напевно, після моїх довгих розповідней довго-довго гикааєш і не можеш заснути, але ж ти спиш вдень, коли мене поряд з тобою нема.
То ж, я егоістична істотка з померлою душею, то буду тебе гузити своїми примарами, мені ж всеодно тебе не жалко з вищезазначеної причини (скам`янілою душі). Друга моя примара після запаху Смерті та труп`яків на деревах, то є дощ. Сьогодні снилася якась фігня. Я їду на якусь виїзну вечірку з незнайрмими мені людьми, бозна куди. Я в шкіряному коротесенькому платтечці і у колготках в сєточку, зрозумілий вигляд. До мене чіпляються всі, кому не лінь. І ось підходить один хлопчина, обіймає мене, ми кудист йдемо.
- Зрозумій одне, тут всі тебе хочуть мати, мов іграшку, але всі заздрять й за це ненавидять тебе!!!
Ми засинаємо разом в незнайомій кімнаті. Тут з вікна я бачу Лізу, мою знайому, котра розляглася на сонці серед хлопців і загоряє топлес. О, в неї такі маленькі нруди, мов в хлопчика (дивно, раніше я думала, що в мене груди поменьші будуть).
Бал-бла-бла... Знову кімната, з`являеться Рюк, також мій знайомий хлопчина з чорнявим волоссям та карими очима. Він такий хороший, мене тягне до нього, він тягнеться до мене. Ми притуляемося один до одного, я відчуваю приемне поколювання від його неголенної щоки. Я хочу його поцілувати міцно-міцно, але щось невідоме тримає мене, воно говорить що цього ні в якому разі робити непотрібно, ми продовжуемо обіїматися.
Провулок, багато знайомих, лле рясний-рясний дощ, від нього темно мов вночі. Я , як завжди, бігу босоніж по його калюжам. Він такий теплий, такий бажанний, я його кохаю. А чи можна закохатися в дощ??? Так! Мені все тут можна, це моя розповідь, навіть, якщо її ніхто крім мене не читатиме, я ж егоїстка.
Егоїстка? А в якій казці вигадали альтруїстів??? Хто, взагалі їх бачив??? Я, нажаль, не зустрічала їх, а даремно, може ж мені стало соромно за мою поведінку, стала б „нормальною людиною”. Мені соромно? Ги-Ги!!!
О, то я добалакалася, стало соромно і мене потягнуло на добрі вчинки. Навіть й неочікувала від себе такого, мов хтось забрався в мене і я не можу собою керувати. Руки збирають іграшки, книжки та речі для дітей, в нутррощах так тепло і приємно, мов знов почали прорастати вирвані колись крила. Я збираюся вже виходіти з дому. Дощ. Лівень. Починаю тебе просити, щоб дощ зупинився...
Пройшло дві хвилини. Виходить сонце і той дощ, що стояв над містом непроіхдною стіною, припиняеться. Це відчття дива не полишае мене весь день, відчуття того, що я можу творити дива, чи те, що живе в мені може. Повна гармонія, повне FREE. Я йду по вулиці, мене обіймає за талію сонце, а вітер пестить волосся. Маленька, але казка.
Може, є надія що в грудях щось ще б`ється і сподіваєтьс вижити в цих непристосованних до життя умовах. Якщо в мене померла душа то може то прояви серця? Яка різниця між душею і серцем, крім того, що серце- це орган, який качає кров по своїм „желудочкам” і через це ми всі досі живемо та дихаемо? Як одну із відмінностей хотіла написати те, що душу ми не маемо змоги побачити, а серце ж також, хіба що це не стосується кардиологів та хірургів. Чи в людини два серця, одне-орган кровоносної системи, інше-духовний орган. Так якщо в мене помер один духовний орган-душа, то чому залишивсся інший-серце.
01.06.05

Сьогодні ходили в похід з групою. Дошкандибало аж десять челів з двадцяти сіми. Природа, сосни, чисте повітря не підвели. Люди ж навпаки. Чом треба нажиратися як останне х...о й вести себе так, мов спустився до рівня плінтусу? Ні, це особиста справа кожного нічого не маю проти, чи маю?
Тільки допетрило чому частини світу назваються однаково з
заходом і сходом сонця! Бо на сході сходить сонце і починаеться новий день, а на заході сонце зникае і перетворяеться в ніч, померае день. А дивлюся зараз на цю картинку, чому я таку ще не мала змоги побачити ?? Може, вона б мене сподвигла на нові літературні викрутаси в вигляді поем, віршів чи то п`єси (ненавиджу їх!!!!),

 

 „ Я не здамся без бою!!!” – волає з радіо.

Я теж не здаюсь кожен раз, аж поки знов не почую твій голос, по мому тілу починае бігати якась мурня, мене починає трусити. То в мене, мабуть, така собі хворобка на тебе. І знов, і знов я підіймаю білий прапор.

- Уносітє! Вам завєрнуть ілі как???

Давненько не була в клубах. Чи можна назвати те, куди я ходжу пихатою назвою „клуб”??? Так, одна назва. Музика, чи то можна назвати музикою? Ні, може ж й можна але нє нужно. Ще раз підтвердила для себе аксеому: „якщо на тобі коротенька спідничка і не зовсім довгі, але сапожки, то тебе неодмінно пригостять якоюсь фігнею типо „що б ти довго жила зі мною, суко!”, тебе абсолютно безкоштовно без будь-який намірів запросять додому, бо там мало дівчат і багато хлопців, за тобою ганятимуться по вулицях з янгольким наміром тільки познайомитися, тощо...”
Але знаходяться і нормальні люди, з якими приємно і корисно спілкуватися, тобто корисно від слова „користь”. Я порозитую на їх розповідях про себе, на думках, мріях, то зі мною спілкуватися небезпечно, бо маєш нагоду потрапити на електонні сторінки в мому комп`ютері.
Одному хлопчині таки вдалося звеселити мене, розвести на розмову і навіть вігнати в краску (тобто я майже почервоніла, а майже рахується!!!).
Уяви собі літо, спека, пожежа. Я лізу в старий, мов сама смерть, будинок, який палає і зве на допомогу. Ми з хлопцями вбігаємо в нього, а спека в 600 градусів, що хочеться дуба дати.
- То, ти мабуть маеш якогось спеціального костюма??
- Ага, шматок брезенту!!! Дуже допомагає і захищае!
Біжу я на крики, раптом падае дах прямо на мене. Прикольно стояти на колінах і тримати на собі дах, котрий важить набагато більше за мене. Пощастило, що хлопці були поряд і витягнули мене з-під даху...
- А що ти відчував в той час???
- Як ти думаєш?
- Гадки не маю!
- То, я також!!
А потім я почула розповідь про мої гарні очі, в котрих є д`явольске, коли вони світяться у неоні, про губи, які ідеально пасуть до очей та багато-багато других казочок, що їх всі запм`ятати не мала змоги. Що б я не казала, та всеодно було дуже приємо почути таке в свою адресу. Бо, я ж за його словами королева землі (а мені здавалося неба, то він вирішив що на цю роль більш підходить моя подружка!), то тепер можу все. Правда-таки дівчата люблять вухами!
Але я не здамся без бою!!!!!!!!
То, як засяде в голові, то й не викинеш. Про що я там? Про „клюби”. На ранок тютюном воняє твій одяг, волосся і ти не можеш позбавитися цього огидного (для мене) запаху, але в нього щось таке від клубів є. О, звов протиреччю сама собі.
Згадала! Я тут збиралася попатякати на тему: „Чом я живу в Луганську, де навіть собака гавкае російською мовою, а я так мазефака потворно паплюжу українську мову і мені це дуже-дуже-дуже подобається????!!!!!!”
02.06.05-05.06.05

Сьогодні мала гарний досвід з юридичної практики. Кому він потрібен??? Але таки цікавий досвід! То ж слухай...
Намилила своє тіло пливти вже додому, аж звідкись з`являється мій завввіділення і тягне в незрозумілому напрямку. Дотягли аж до самого УБОПА (відділка по боротьбі з всякою кримінальною фігнею). І стала я за веленням чарівної палички статистою – дівчина яка сидить мов риба коли когось опізнать (чи то як там українсткою?), бо я зовнішні схожа на неї.
Дівчина з гарним рідкісним ім`ям Сніжана жила колись в Молдові, але їх з батьками попросили з відти чи просто умови життя були настільки погані, що вони вирішили звалювати. Довалили вони аж до України і відмовилися від молдовського громадянства щоб мати змогу вступити в українське. І якимось чином насмілиллися добратися до міста Луганськ.
„Хіба ревуть воли як ясла повні????” Коли їсти хочеться що робити сімнадцятирічній дівчинці? Йти на панель... Але, як ми знаємо, вибір завжди є. Щож вона обрала найпростіший, а може, й найскалніший шлях, який завів їїї в чужі, холодні й незнайомі постілі. Тай й дивлячись на тих, з ким її довелося спати, не сказала б що цей шлях найпростіший.
Сиджу я собі на стільці і тупо втикаю в портрет шановного пана Президента, він ще так патріотично положив руку на самесеньке серце. О, то я хоч на стулі сиджу, а дівчата, що виконували роль понятих, взагалі майже півтори години на ногах стояли. Сиджу і чекаю коли ж мене впізнають, то б було прикольно.
Заходить мачо, що знімав пару разів Сніжану.
- Пердставтися! – каже слідчий
- Ні, я постою.
- Представтися!
- А! Приходько Іван Пертович.
- Ви попереджуєтеся про кримінальну відповідальність у разі дачі попередньо невірних показань. Кого-небудь впізнаєте?
- Дівчину номер три.
- Як звуть дівчину чи під яким ім`ям вона вам відома?
- Сніжана.
- Де ви познайомилися і коли?
- 20 травня в ресторані „Пєрнік”.
- А далі?
- Поїхали в сауну.
- Яка назва?
- „Аркадія”
- що ви робили?
- Займалися...
- Чим?
- Ну-ууууу…
- Ну, чим?
- Сєксом…
- Ви за це платили гроші?
- Так.
- Скільки?
- 130 гривень.
- Кому давали гроші
- Свєтє.
- Опізнана, представтися!!!
- Малькун Сніжана Миколаївна – тихо промовила Сніжка.
- Все вищезазначене мало місце?
- Так.
Вона дивиться на мене і посміхається так наче то мені має бути соромно (ні, ні в кому випадку не хочу сказати, що її має бути соромно, ні в чому її не звинувачюю, це її життя і вона ладна робити з ним все що заманеться.), по мому тілу побігли мурашки.
Що може заставити таку вродливу дівчинку займатися проституцією??? Дівчину з великими карими очима, з довжезним довгим чорним волоссям, з такою фігурою, що тільки по подіумам ходити, просто дівчину, яку лише за зовнішні данні повинні засипати трояндами та діаматрами…
Лише у казках так буває, а у житті, в ліпшому випадку, на тебе вилл`ють відро з брудною водою і не вибачаться.
То, може, її подобається займатися тим, чим вона займається,а ми тут всі соплі та сльози розлили. Нова сага: „Бідна проститутка Сніжка і п`ять свідків, котрі соромляться зізнатися, що користуються послугами проституток. ГИ-ГИ.”.
А це не я в її посмішці??? Така посмішка незвична і щось в ній є таке, таке моє, знайоме до болю.
І зосталася Сніжка тет-а-тет зі слідчим. Чим вони займалися??? Придумай сам чи сама.
Мій варіант: Сніжка підійшла до нього близько-бизько і розсміялася в саме обличчя так, що йому не схотілося жити, так як посміхаються трупяки кривавою посмішкою з того світу…
Слідчий повернувся додому і всю ніч не міг заснути, перевтався з одного на інший бік, скидав і натягував на себе простирадло. А під ранок до нього прийшла вона з букетом чорний троянд, вона посміхалася, в нього текли сльози. Сніжка підбігла до вікна і розчинила його, ранкове повітря дало знати що це не сон. Сніжка підбігла до нього і міцно схватила його за самісеньке причинне місце.
- За що ти саджаеш за грати людей? – крикнула вона.
- Я не…
- Помовч!!! Я зараз казатиму, а ти уважно слухатимеш і, може, збагнеш те, що врешті-решт займаєшся не своєю справою.
Ти саджаєш людей за грати, в мому випадку, лише за те, що вони займаються сексом за гроші. Хіба ж краща та дівчина, що ЛИШЕ бере подаруночки на певну суму грошенят і за це також надає своїх „бескоштовних” послуг?! Та годі, буду росписуватися лише за себе. А хіба ти не займаєшся сексом за гроші??? З своєю дівчиною, котрій ти купляеш кофтинки-картинки. Те задоволення котре я отримую не таке й велике, а те що я віддаю дуже величезне, його не можна виміряти грошима, але хоч якусь винагороду я можу отримати за все це.
Так, фак, мені потрібні ці кляті гроші, я нічого робити не можу, тому що прогулювала уроки в школі, бо лінь сидіти на уроці, коли весна, коли все кличе, коли такий вродливий дощ, коли я його обожнюю, коли лише коли… Так, в мене не вистачило клепки в голові, щоб навчатися хоч в бурсі, так, я лінива, фак, це вже було. Моя лінь зруйнуввала мене й моє життя.
Питаеш,чи повернуся я до Молдови. Навіщо??? Що я там буду робити. Заплачу, в кращому випадку, штраф за свою аморальну поведінку, чи посиджу… Замріялась.
На останок:
 Відкрий свої крила,
Відкрий свої очі,
 Бо мене вже кличуть,
Бо мене вже хочуть.

Сніжка посміхалася, як завжди. Вона відчинила вікно. Ранок був прегарний, пречудовий ранок, як говорять японці, то був чудовий ранок щоб померти.
Він закричав, спробував вхопити її за руку. Він біг за нею.
Так, мазафака, це був пречудовий, файний ранок!!!!!!!!
06.06.05-07.07.05


„Бо ти моя примара…”
сперла в „LUKAAAAA”
(подобається мені ставити кавичкі)

Ця фраза слідує за мною весь день. Хот ж її просив??? Зустрічаються обличчя, котрі я не бачила дуже довго, і не відразу впізнаю, мов та примара, стерті в мозоку обличчя з старого і зовсім іншого життя. Зауваження намбер first: обличчя виключно чоловічого полу. Зауваження намбер second: вони мене не помічають, жоден з п`ятьох чи чотирьох (з п`ятим не можу визначитися з якого ж з моїх життів він). Зауваження намбер third, логічно пов`язанне з другим: мене не помічають, то може це я їх примара, може то я не існую в їхньому світі, а не навпаки. То ж, висновок: я-це іллюзія, карще,-матрииця (актуально і сучасно, і дебільно), то я є вигадка, котра на мить з`являється в чиємусь житті. Тоді величезне запитання: Яка в мене функція в усьому цьому неіснуючому примарливому світі? Чи-то я лише примарлива тінь, нерозбірлива пляма на подлозі „життя”? Як довести собі що я існую, що світ для мене, а не я для світу (знову таки нагадає про себе натура егоїстичного стерво)?
 Може моє друге ім`я, то Ігнор чи-то жіночніше Ігнорія. Виростеш, начитаєшся всякої фігні, тоді збагнеш, що в кожної людини два або три ім`я. Та ще в часи „глибокої дипресії” моє геніальне створіннячко збагнуло, що воно не мае право на ім`я, тому що його ще треба заслужити. В мене не має першого. То дрігого та третього тим паче не потрібно бути. Може я забагато фантазую та думаю над всім, що відбувається?
Зауваження номбер fourth: це знак, мене переслідують знаки, взагалі в мене остання стадія паранойї. Лікаря! Лікаря менііііііі!!!!!!! Як без понтів, то все мене нагадує про минуле, а за ним не потрібно сумувати, що було… Про тебе, бо я вирішила, що ти-тепер моє минуле, а не майбутне, ти завжди повертаешся. Головна моя примара це ТИ, ти не відпускаеш просто, всеодно лишаеш надію, вбила б тебе лише тільки за це. Коли я про тебе забуваю, коли всі шрами загоюються, ти б`єш в найслабкіше й найболючіше місце. Про що я там? Про знаки. Це знак забити і затягнути тугою фанерою все. ВСЕ_ЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕ!!!!!! Чи то… О, тобі-таки вдалося це зробити знов! Приймай вітання!
Коли???? Перестати грузитися всякою фігнею?! Не можу?!!!!!!!!! Мені так певно цікавіше жити, вбиваючись всі на світі, страждаючи від цього, вигадувати свій grazанутий світ і не мати змоги вибратися з нього, і потрапити в реальність (Нащо вона мені?!). Вигадай собі вітруальне існування і живе щасливенько, але це занадто просто для мого псевдогеніального розуму, а він є???
Хто я є? Я знов ламаю життя і знов за тобою,
Хто я є? Я випила твою кров і отруєна впала…
І знов і знов манія велечі недає спокою. „Ти мені не даєш! Ну, ти і даєш!!!!!!!!!!!!!!!!” Паганому танцюристу щось мєшаєт.
Коли ж померла моя душа??? Десь у квітні чи травні цього року, їй просто закортіло взяти і померти, без галасу, без шуму, без смердіння трупними (чи-то небещичими) ядами (отрутами). О, то треба було влаштувати гулянку, якось не здогадалася цього зробити. Гуляй, моя Юкрайна тепер я мертва.
Пишу якусь безглузду мурню, а все від недостатку спілкування і наявності психічних недоліків мого існування на цій планеті у цій Галактеці. Приколно народитися на Марсі і не знати все своє життя про це. А де вона народилася???? Може, тех на Марсі чи на невідомій планеті. А, хто з вас знає де він народився??????????????? Ніхто!!!!!! То, може, ви теж… Ви теж з відламаним дахом і паламною дитячими спогадами психікою. Підгребати всіх під свій гребінець негарно????
хтозна яке число. червень.05




Щось забагато на себе беру, тут подумала (звісно, чим було) та вирішила що помру я віці до 35 років в автокатастрофі. Гадки не маю звідки я беру всю цю дурню, але вона мене переслідуе не один місяць. Чого в мене це почуття і притяжіння до всього містичного, а саме до Смерті, до мене постійно потрапляють книжки тим чи іншим чином пов`язані з нею, люди з розповідями подібного роду. Цей параноїдальний смак і запах самої велеччі з того світу нав`язується мені снами та думками. Мене тягне до неї, але ж я її не хочу. То це чергове протиріччя самій собі чи щось,що неможна помацати та почути, але невідривно існуюче з навколишнім середовищем???! Знов питання з відсутніми відповідями, порожні думки та змарнілий час, - без цього неможливо жити, спати, їсти та мріяти.
Коли помре моя душа, то поховаю її на заході і буду спостерігата заходи сонця, об`їдатися шоколадом та спати на підлозі, почну займатися йогою (нарешті!), викину тебе-примару з голови… Тож, я разгадала знак нескінченність!!!!! Ні, краще, я його і вигадала!!!! А ще я вигадала тебе, мої почуття, теорію нашої з тобою несуміснності, свої сни та твої пісні, тощо… Піду знімуся у програмі „Диваки”, може полегшає.
По мому обличчю бігає літній вітер, він мене цілую міцно. Але я відвертаюся, бо я чекаю на дощ. Ми давно з ним не бачились і мені його дужечки не вистачає („Мені не вистачае тебе, коли із неба сонце впаде…”). Моя подруга блискавка передає вітання від нього, а деж він шляється. Я хочу щоб лише ти своїми вологими вустами впав на моє обличчя і ми з тобою знов би танцювали шалено-скажений танець доти, доки ти не кинув би мене саму у хащах екстазу. Ти не приходиш, а я так сумую. Хто посмів придумати парасольку??? Це найбезглуздіше що могла вигадати людина. Як можна ховатися від мого коханого, він таки вродливий, егеш!
12.05.05


Я на тебе чекаю вже третій день, визиваю тебе, стаю тобою, розмовляю з тобою, дихаю тобою, але ти не чуєш чи не хочеш почути, ти відвернувся і граєш в свої ігри по своїх правилах. Ти ж знаеш так не можна???!!! Я бачила де ти ховаешся від мене і людей взагалі, я чула твій тихесенький спів, всеодно не можу знайти тебе, обійняти, поцілувати. Хочу щоб твої вологі краплі падали на мої брови, очі, вії, щоки, ніс і міцно застрявали на моїх вустах. Вірю, ти незабаром прийдеш і ми знов, вкотре, одружимося. Наш весільний танок… Мине трішки часу…
Ні, ти таки не можєш спокійно жити, щоб знов і знов не залишати мене саму з надією на можливе побачення з тобою у майбутньому. Ти, таке ж егоїстичне стерво, як і я!!!!! Ми знайшли один доного чи одна одну чи один одну – не суттєво. Я тебе ненавиджу і оббожнюю за це. Ліпше, коли твоє „кохання” не набридає тобі дурнуватими балачками і розповідями про неякісне тістечко, котре „воно” саме змогло придбати собі у найблищому супермаркеті. А чому не „гіпермаркет” чи „гігомаркет” чи „бігмаркет”, ось пре наш народ підворовувати слів з англійської мови. Я ж про кохання. То іноді так не вистачае тих твоїх дурнуватих розмов і образ на продавщицю, котра продала тобя то дебільне тістечко. Немає тебе – нема й розмов, так дуже сумно і нудно без тебе. Ненавиджу за те, що постійнісенько лишаєш одну в світі свого „стільникового кохання”, але з тобою…
Взагалі слово „кохання” дуже гарне, але коли його розкидують на кодному кроці значення мовби губиться в глибинах людської душі та в аналах світосприйняття.
О, то ти про свою померлу душу ані фіга не знала й тепер певно вже не взнаеш! Яке ти маеш право розписуватися за всіх??? Хто ти дівчинка з іншого життя іншої планети інших сто років попереду????!!!!! Жити вигадками може кожен і навчати життю інших, чим ти й займаєшся. Запхай свої вчення собі в вуха, а потім напхай туди ватних тампонів, і ні в кому разі не смій відкривати їх, бо вилетять вони і поламают життя навколишніх (твоє ти й сама зламаєш)!!!!!!!!!


Минуло два дні… (як у тих мильних операх!!)
Ти, мене почув!!!!! В тебе є вуха!!! В тебе є серце!!! В мене є ти!!!
Але в тебе дивна звичка дразнити мене, то прийдеш уночі, коли я не можу з тобою зустрітися, то лише необережно кинеш свій поцілунок і знов зникаєш. Я так не можу??? Ти такий само егоїстичний придурок як я, як же тобі не соромно!!!
Хочу тебе. Танцювати з тобою, бути твоєю хоча б на маленьку мить, а ти…
Я так люблю ставити три крапки, що це вже починає переходити в патологію і в трагічну недосказаність всього на світі. В мене криза молодого віку, як пощастить, то доживу до середнього, буду філософствувати на тему „моє життя і мазефакене світосприйняття”. Ага, к цьому часу домучу свою вигадану філософівю „Нєтакіє” і мені стане легше від вилитого на душі читачів (к тому часу їх буде аж два – я і мій комп) багна та перестану загонятися через всяку хрєнь.

Ти прийшов і це не може не визивати посмішки та радощів. Я так чекала!!! Ми разом. І ти всеодно бросиш мене знов, але ти таки прийшов!!!
20.06.05

Я таки заблукали у свому мозку, звісно, якщо він є. Мені дужечки сумно і це дужечки пагано, бо починаю відриватися на людей, котрі стають для мене на цей час гуманоїдами з інших планет. Ні, певно, то я для них стаю, з таким зламаним сприйняттям навколишнього середовища лише… Правильно!!! Вчити життю інших, щоб не лише мені нудьгувати та видумувати всяку маячню.
Так незвично знов загубитися серед людських істоток, дивитися в знайомі очі і відчувати несумісність видів, що виливається в образу, відразу на межі із задоволенням. Ти дивишся, дивишся і дивишся, а тебе все нудить і нудить, і нудить. Я тут чужа на „вашому” святі придуркуватості. Помітила одну жахливу річ – мені не цікаво спілкуватися з людьми-гуманоїдами. Мені не хочеться наввіть відкривати свого рота, бодай щось ляпнути, як це завжди роблю, я просто відвертаюся і дивлюся в інший бік. В іншому боці не набагато ліпше. Я зітхаю. Таки хочеться цього глюконотого мазефачиного спілкування!!! Його катострофічно не вистачає, але я його не можу взяти в гуманоїдів.
Піду шукати лікаря!!!!!*********!!!!!
25.05.05

Я думала вона померла, а помер ти. Що ж мені зцим робити??? В тебе навіть очі померлі, такі сповнені пихатості, зневаги та самолюбства (чим і раджу тобі зайнятися!!! Може, мозок проясниться). Я не хочу більше тебе бачити, чути, ти помер в мені, ти вбив мою ілюзію, мою ціль і за це я вбила тебе. То ж спочатку по суті ти вбив мене, а я така стервозно суко встала зі своєї могили і потягла тебе за собою. Ти став лайном! Не вірю своїм відчуттям і собі, але це таки правда, яку б я також з задоволенням вбила, нажаль, не можу цього зробити.
Гроші та влада є дивною сумішшю. Ти, такий як і всі, даремно вірила в твою виключність та унікальність, вони зламали й тебе. Ти б запхав гроші та свою пиху кудись подалі, корисно буде пригадати ким був лише два роки тому, звичайною маловідомою людинкою із середнім заробітком.
Ти такий прегарний у сні, лише в ньому ти знов маєш змогу стати таким як раніше, таким як я тебе кохаю, а не тією наволоччю, котрою зараз ти є. Сьогодні я буду спати з тобою, сьогодні я стану тобою і повправляю тобі мізки.
Червона кімната, постіль з синьою ковдррою із ієгогліфами(Егеш! На іегорліфі позначка: „пихатий придурок”), японські татамі та багато свічок, невистачає тепла та людяності. Я вже поряд, я роздягаюся та лягаю поруч. Тепер я навік житиму у тобі і, навіть, там далеко, коли ти насмілишся поцілувати білу красуню, я лишусь каменем на твоїх грудях. Лягаю на твої груди і починаю співати, ти спиш, але це тебе не врятує.
Ти бачиш як я встомляю ножа тобі у груди і викарбовую на твоїх грудях моє ім`я та старезний заговір (котрий я не маю права розголошувати через свою обіцянку). Кров падає на ковдру, ти питаєшся втримати її у своїх руках, марно. На синіій ковдрі не помітна кров, на твому обличчі непомітна смерть, яку ти вже чуєш, вона спокушає. Її не вдастья відібрати тебе, бо від тепер ти не належиш нікому. Тепер ти лялька. Ти всі свої некчемні дні шукатимеш правди і не знайдеш, бо той, хто зміг покинути її одного разу вже ніколи не зможи впіймати її вдруге. Відтепер ти живий мертвяк, ти непотрібен навіть самому собі.
Я довго сміюсь, тепер твоя черга довго й тихо померати. Не маєш більше мети та сенсу жити, ти хочеш до білої красуні, але в тебе не вистачить ні сили ні думок щоб хоча б спробувати заволодіти нею по свому бажанню. Ти потвора, найпотворніша потвора на всій планеті і тобі залишилося вже недовго поливати своїми брудними відходами життедіяльності світ. Ти некчема. Ти не заслуговуеш на нанавість та презирство, ти просто тінь цього життя, котра має зникнути.
Вигадки мають властивість зникати, але ж це так болячі та так ламає, що хочеться перестати вигадувати та піти на річку (Втопитися!!! Ні в кому разі!!! Покупатися! Хай всі інші мучаться від моєї живучості). Я хочу щоб ти зник і назавжди лишив мене, ти лише вмієш робити боляче й лишати сам-на-сам ці своїм розпертим егом. Я загубила правду та сенс життя вже давненько. Таки, хто з вас помер вона чи ти, чи ви удвох???!!!
Коли померли ви удвох, я довго не плакала, а тільки бажала вас відродити, щоб ще раз задушити своїми руками (Щоб не поватно було!!!).
Тепер я вільна. Не знаю куди б запхати цю волю і що з нею робити. Може, теж вбити, як вас. Щось якісь нахильності до вбивств віртуальних речей…


Ти вільний,
коли поряд воля є
Ти раб їй,
коли поряд воля є
І ти ненавидиш себе за те
що воля в тебе є

Цитувати свої власні вірші це остання стадія мозкового токсикозу та завороту мозкових звилин. Таки треба збирати кошти на лікаря!
27.05.05