Серед степу

Я наведу вам уривок з повісті великого українського класика Панаса Мирного «Серед степів». А ти, шановний, читач спробуй зрозуміти, чому саме цей уривок наводжу. Упевнений, що це тебе не зоставить байдужим. Я б навіть назвав цей зумисне вибраний мною уривок «Сьогоднішня доля мільйонів українців». Та тільки «Серед степу» Панас Мирний написав ще у 1885 році. До речі, першочергова назва твору називалася «День у дорозі», через те що тут реалістично і досконало з великою художньою майстерністю передано почуття автора та змальовано чарівну природу під час його подорожей як письменника шляхами України.
 
«Доводилося вам їздити пізньої весни чи раннього літа по Україні? Ось ранок, ясний та погожий ранок після короткої ночі. Зірочки кудись зникли – пурнули у синю безодню блакитного неба; край його горить – палає рожевим огнем; червонуваті хвилі ясного світу миготять серед темноти; понад степом віє її посліднє зітхання; положисті балки дрімають серед темної тіні, а високі могили виблискують срібною росою: піднімається сизий туман і легесеньким димком, чіпляючись за рослину, стелеться по землі. Тихо, ніщо не шерхне, ніщо не писне… Ось зразу шугнуло світлом, наче хто торкнув головешку, що догоряючи, тліла, - і сизе полум’я віхтем знялося угору серед червоного жару. Вітрець легенький дихнув; поблизу у траві засюрчав коник; десь далеко ударив перепел, а там над шляхом понеслась – полилася, наче срібний дзвіночок, жайворонкова пісня. Недалеко від неї розкочується друга; перепели у траві почали перегукування; коники один перед другим навперейми сюрчали… Ще наддало світу; ще раз кинуло з-за гори рожевим огнем; крайнебо мов кармазином вкрите, мигоче, пашить, мов личенько сором’язливої дівчинки.
 
Зраділа земля, усміхнулись високі могили срібною росою; закурілись положисті долини пахучим туманом; жайворонки, як не перервуться, щебечуть; перепели хававкають та падьпадьомкують, а неугавні коники завели у траві таке сюрчання, аж у вухах ляскотить… Сонце! сонце! се тебе, довічний світе, стріваючи, вітає земля… Ваше тіло щипає привітний холодок, ваші очі веселить краса світова, вашу душу чарує його щастя.

Ось десь узявся невеличкий кібчик і, виголошуючи свою голодну пісню, високо знявся над вашою головою. Серед прозорого світу чорніє його блискуче пір’я, широко розпросторені крила ледве тремтять в чистому повітрі…

- Якиме, пора запрягати! – кажете ви своєму возниці.

А Яким, лежачи під возом на кобеняці, дрімає. Його шапка насунулась на закриті очі; його гаряче тіло пестить і лоскоче ранішня прохолода. Йому так гарно, так смачно світом дрімається. Він цілу ніч не спав, поглядаючи на коня, щоб той не зайшов куди далеко від воза, де ви на пахучій траві цілу нічку та смачно спали, під дозором тихої зоряної ночі.
- Якиме! – гукаєте ви, звішуючись з воза.
- Агов? – обзивається Яким.
- Пора, кажу, запрягати.

Ось кінь запряжений. Яким підсунув зелену траву у задок, вимостив її там, щоб вам було добре сидіти, сам скакнув на голий полудрабок і, підбираючи віжки, гукнув:
- Ану, гнідко, спочив за ніч? Рушай далі, поки рано!

Ось ви виїхали на невисоку гору. Сірим змієм плазує шлях з гори у долину поміж зеленою травою безкрайого степу. Ясне сонце геть підбилося вгору, розсіває своє золоте марево по зеленій долині. Ні пером не списати, ні словом не сказати тієї несподіваної краси, якою до вас усміхнулася долина!
Ви дивитесь і дивуєтесь; вам здається, що ви їдете не по вбитій дорозі зеленого степу, а якимсь невідомим краєм краси та чару та вільного пахучого повітря. Вам легко дишеться, легко живеться.

Серед тієї п’яної омани, серед того чарівного хмелю до вашого вуха доноситься якийсь глухий гуркіт, якийсь неясний скрип. Недалеко перед вами стоїть валка у вісім возів. Верхи на тих возах високі, виплетені з лози, прикриті зверху лихою рядниною. Біля першої шкапи стоїть високий чоловік, сухий як, скіпка, чорний, як сажа. Біля другого воза, схилившись на шкапу, стояв ще молодий парубок і цікаво дивився на вас, а з воза виставилося покарбоване обличчя бабусі з пов’язаною чорним платком головою (традиційне вбрання наших літніх жінок – автор), біла закустрана борода дідова з червоним, попеченим сонцем лицем та ясними очима.

- Здрастуйте! – привіталися ви до діда.
- Здрастуйте й вам! – обізвався дід беззубим ротом.
- Куди бог несе?
- Далеко, - з повагом одмовив він, - звідси не видно!
- Се, пане, переселенці, - додав Яким, стьобнувши гнідка, щоб мерщій обминути воза. – А он, гляньте, яка хазяйлива молодиця: і кучу з курми за собою везе, а он і кота взяли з собою…

Та ви вже не слухаєте ні Якимового базікання, не дивитеся і на переселенців, що виставилися з-під своїх наметів і цікаво вас озирають, не милуєтеся красою світовою, що перед вами, як килим розгортається, б’є у вічі, до серця радісно доходе…
Голова ваша похилилася, смуток облягає душу, нерадісні думки почали за серце щипати.

«Переселенці! – б’є у вашу голову. Серед цього краю розкішного, серед цього достатку безмірного народилися переселенці? Чого їм тут не доставало? Чого їм ще кращого треба? Якого добра вони шукають на світі?»

І потемніла перед вами краса світова, полиняла її врода пишна, покрилась якимсь густим туманом та розкішна долина, серед якої ви так раділи, такі любі почування гріли ваше серце. Тепер воно у вас чогось поривчато забилося, глухо, обрубо стука об вашу груднину, і його глухий бренькіт гіркою нудьгою обзивається у вашій душі.

Ось сонце ще більше осіло; мов скиба стиглого кавуна, червоніє воно тільки половиною. Ось і половина зменшується, тільки четвертина, далі – скибочка, кільце тільки… ось і воно пливе-зникає. Зразу кинуло вам у вічі темнотою… Небо нахмурилося, темніє; степ вистилає густа чорна тінь.

- Добродію! Ви ще не спите? – спитався вас Яким, уклавшись спати біля воза на траві.
- Ні, не сплю, - одказуєте ви раді, що хоч голос Якимів одвів вас тії плутанини, яку закуйовдили ваші невпинні думки. – А що скажеш, Якиме?
- Та… хотів вас попитати…
- Питай, що таке?
- Ви не знаєте, добродію, як його записатися на Амур?
- Куди? – аж скрикнули ви?
- На Амур… Сторона є така… Землі там, кажуть, неомірно: йди, бери, займай скільки хоч – ніхто тобі не забороне.
- Чи ти, бува, не здурів, Якиме? – гукнули ви, підводячись на возі. – Ти ж їхав зо мною цілісінький день, з ранку й до пізньої ночі? Бачив сей край - який він хороший та пишний. Де ти знайдеш другий такий на білому світі?
І ви почали Якимові гаряче викладати про все, що вам довелося бачити сьогодні, про ті чарівні та милі почування, яки ви пережили, про красу й достаток свого краю.
- Та воно то так, добродію. Що й казати? Хороше у нас і красно, і всього вволю є… Тільки все то, добродію, чуже та не наше. Он у мене жінка, діток троє, а землі ні клаптя немає. Город такий, що з своєї стріхи та на чуже капле. От ви й розсудіть: як тут його жити? А Амур – сторона, кажуть, багата: землі тої неомірно; лісу – скільки хочеш, річки – так і кишать рибою! От якби хто знайшовся такий добрий та допоміг мені туди з сім’єю добутися.
- А ти був там? Бачив своїми очима все те, про що оце тут наказав?
- Я не був, а всі так кажуть. Ото, що сьогодні стрівали, теж на Амур пішли… І курей, і кішок повезли з собою… Добро!
- Хороши бубни за горами, а зблизьку шкуратяні – знаєш?
- Знаю, - нехотя одказав Яким. – Так ви, значить, не раєте на Амур? – не швидко спитав він.
- Не тільки тобі, а й рідному батькові не пораю! Багата вашого брата туди пішло, були люди із достатком, та й ті знищились, перевелись ні на віщо. Діти повимирали, самі від хвороби та всяких напастів ледве ноги волочать… Радніші б і назад вернутися, та ніяк доставитись.
- А ви самі, добродію, звідти? Бачили там самі нашого брата? – попитався Яким?
- Ні, я там не був – по газетах пишуть.
- А – а.. пишуть?.. Ну, та будемо ж спати, - одказав Яким, - бо он уже й Волосожар (українська назва Плеяд – галактичного розсіяного зоряного скупчення в сузір’ї Тельця – автор) зійшов, незабаром почне світати.