Коли помер Дон Рамiрес

Коли помер Дон Рамірес, в село прийшов справжній смуток, адже Рамірес був символом й душею села. Не знаю, як почувають себе мексиканські, перуанські чи навіть іспанські селяни, коли у них в селі помирає Дон Рамірес. Мабуть для них то справа досить буденна. А от коли в наддіпрянському селі Велика Бурячиха помирає Дон Рамірес, ото вже стає великою подією для всіх. В жодному селі навколо не було свого Раміреса, і тільки Велика Бурячиха могла пишатися такою визначною постаттю. Сметь його стала великим горем.

Коли помер Дон Рамірес була рання весна. Сніг встиг зійти й сонце, яке було великим другом Раміреса почало не тільки світити, а й потроху гріти. Але в той день, коли помер Дон Рамірес сонця марно виглядали селяни Великою Бурячихи, сподіваючись, що воно прийде провести Дона в останню путь. Коли помер Дон Рамірес, сонце не прийшло. Гнітуча атмосфера поховання, ще більше нагнічувалася важкими сірими хмарами й бридким холодним дощем, хоча, скоріш дощиком... Старі казали, що сонце проводжує його душу, яка вже далеко звідси. А от в часи, коли Дон Рамірес був живий, все було зовсім інакше і навіть похмурі безсонячні дні перетворювались на тепле й світле свято, завдяки турботам і роботі Дона Раміреса.

В ті часи, коли ще жив Дон Рамірес, до Великою Бурячихи частенько приїздили високі гості з району, а то й з області, а одного разу приїхав було якийсь на чорній Волзі з самої столиці! Й усі вони в першу чергу їхали до Дона Раміреса.

А почалося усе якось навесні 85-го, чи то 86-го, ну, власне тоді коли плямистий заборонив виробляти й вживати традиційні для великої бурячихи напої. Саме тоді й з‘явився у селі смуглявий чоловічок, що розмовляв російською зі смішною вимовою. Спочатку всі так і кликали його кацапчиком, але потім змінилося все. Кацапчик, придбавши собі соток з десять землі понад яром, почав ту землю обробляти, побудував хатинку з великим димарем. Навесні щось засіяв, але ні влітку, ні восени нічого не зійшло. Люди навкруги дивувалися й жаліли кацапчика, хто йому картоплі принесе – дуже він її любив, хто шмат сала, хто цибулі – отак і жив бідолашний ще рік з гаком, та ось ще за рік попроростали на його городі чисті стовбури – зелені, без гілля. Дивувалася тоді вся велика бурячиха, інші сміялися з кацапчика, аж дійшло це до голови колгоспу, що ж то за діло таке, завівся в селі жебрак, який землю ганьбить зеленими стовбурами, з яких геть ніякого плоду, поїхав тоді Гнат Петрович, а саме так того поважного голову звали, до того кацапчика на своїй „Ниві”, зайшов до хатинки, й три дні не виходив. Аж ось, на третій вийшов змучений, сірий, але зі щасливою посмішкою й великою торбою, потягнувся, сплюнув, сів у „Ниву”, та поїхав собі до центру. Почали люди його питати, мовляв, що там кацапчик? А він як гиркне на них по злому: «З цього дня щоб я не чув цього образливого кацапчика, тепер ім‘я йому Дон Рамірес, близький друг самого Сонця!» Здивувався сільський люд, цікаво всім стало, що ж то таке відбувається, що сам голова, так за того каца..., тобто Дона Раміреса заступається... Й повалив люд до тієї хатинки що понад яром. Й.. от диво, хто не зайде до хатинки виходить щасливим й осяяним і всі ж мовчать. Тільки ото посміхаються й нахвалюють Дона Раміреса, близького друга сонця. Так і почали приїздити до Дона Раміреса з району, згодом з області, і той, зі столиці. А село квітло й посміхалося. На городі Дона росли величезні зелені стовбури. Хазяїн щодня обходив їх, чаклував над ними й приймав гостей.

А зараз дон Рамірес помер, прийшов смуток, адже ніхто крім нього не знав й гадки не мав, як робити той святий сонячний напій.

Коли помер дон рамірес, померла слава й вдача села Велика Бурячиха.