Райдуга

… Маленький дощ вже перестав крапати, і природа завмерла. Вітерець вже не грався із зеленим листтям, пташки обірвали свою пісню на кульмінації.. Було так тихо, що можна було почути, як промені сонця торкаються вологої землі. Всі наче чогось чекали, були в передчутті Чогось. І от, у блакиті, десь під самими зірками, які сховались, щоб перечикати день, з*явилась райдуга. Така велична, неймовірна яскрава, і водночас породження неточності і сп*янілого туману.. Наче Бог пролив фарби, якими намалював сей світ..
Єство Природи з повагою прийняло нове народження – ще хвилина мовчання, і ліс знову ніби прокинувся від довгого сна. Маленькі звірі повилазили із своїх темних сховищ, але вони не дивились на райдугу, бо були заклопотані своїми буденними справами, і не підіймали голови догори.
.. А райдуга була така близька, така матеріальна.. вона наче торкалась Раю і зі спектром несла звідти таємні, але такі ж відкриті послання..
Птахи також не звертали уваги на сей витвір. Гордливо, вони літали занадто високо, до того ж дивлячись лише вперед, вони не помічали, і не цікавились тим, що коїться навколо них.
Вечір неминучо наступав, і під його натиском лякливе сонце почало ховатись десь на іншому кінці світу…
Собака, який приблукав до лісу, зацікавився величною смугою на небі. Але не надовго. Що йому та райдуга? Ось він дивиться на неї, але нічого особливого не помічає. Що цікавого у тисячах відтінках чорного та білого? Нехай їх навіть мільйони, але все одне й те саме.. Трошки покрутившись він зник.
Райдуга почала танути – насувалась ніч. Блиснувши всім на прощання, вона потускніла і счезла. Ніхто на це не звернув уваги..
..На небі засяяли зорі. Чисті, привабні... Але чи побачимо ми їх? Чи не зостанемось байдужі? …