Icторiя одного кохання

Частина 1

Вони познайомились абсолютно випадково. Зрештою, будь-яке знайомство у ICQ можна назвати випадковим, адже простором віртуальної реальності блукає стільки людей...
Його привабило її незвичайне для дівчини хобі – рибалка. Їй просто сподобалося його ім’я. Йому було 29, їй – 19. Але така різниця у віці в Інтернеті нікому не заважає. Якщо людям цікаво, то ця різниця може бути й більшою, адже все починається з спілкування.
Вона хотіла видаватись серйозною і суворою. Це була її захисна оболонка. Бо незважаючи на вік, декілька разів вже встигла попектись. Та він, чомусь, не зважав на цю суворість і продовжував з нею спілкуватись. Можливо, вірив у те, що не може 19-річна дівчинка бути такою холодною і нерозважною. І одного чудового весняного дня запросив її на каву. “Юначе, а мій вік вас не бентежить?”. “Паняночко, мій вік не завадить вам насолодитись філіжанкою львівської кави!”. З того все і почалося.
Вони домовилися зустрітись о 19:00 біля пам’ятника Міцкевичу. З того часу цей пам’ятник для неї – найромантичніше місце у всьому Львові...
Вона не любила запізнюватись, тому, як завжди, прийшла хвилин на п’ять раніше. Впевнившись, що її ніхто не чекає, сіла на сходи і закурила. Сигарета була доречною – вона хвилювалась. І почала хвилюватись ще більше, коли до пам’ятника підійшов хлопець років двадцяти п’яти на вигляд, симпатичний. Дуже симпатичний. Та вона лиш подумала: ”Не до мене. Занадто гарний. Як завжди, не до мене.”. Та підійшов він саме до неї. І сказав: “Привіт, Світланка. Я Олег”. Саме тоді вона і закохалась. У звуки чарівного голосу, який нічого особливого не сказав. Закохалась з першого погляду, з першого речення. Закохалася серйозно і надовго.
Оскільки йшли “на каву”, то Олег запропонував: або “Галка”, або “Віденська кава”. З цим вона була згідна – ніде інше каву так по-львівські не приготують. Світланка вибрала “Галку”. З її точку зору, “Галка” відображала найістотніші львівські риси – гостинність і гонор.
Вони розмовляли по-українськи. Про найближчих друзів, про музичні уподобання, про все-все-все. Аж тут в неї задзвенів мобільний – телефонувала мама. Спитатись, як і що. Мати переживала. “Ех, матусю, знала би ти, як Я переживаю...”, - подумала вона. З мамою вона розмовляла по-російськи, тож не одразу зрозуміла, що Олег теж перейшов на російську. “Олег, можна питання? В тебе рідна мова українська чи російська?”. “Я розмовляю на тій мові, на якій зручно співрозмовнику”. За це він сподобався їй ще більше... Разом з ним їй було так легко, як з найріднішими людьми – як з братом, невісткою, мамою. І з кожною хвилиною їх спілкування він подобався їй все більше і більше.
Їй час було додому. Він пішов проводжати її. Вона звикла, що її садять на маршрутку... Та він попросив дозволу провести її до самого дому. Вона була вражена. Він не приставав до неї, не розпускав руки... Це було незвично. І дуже приємно. Саме те, що в першу чергу в ній розглядають Людину, а не жінку для приємного проведення часу.
Наступного разу вони знов зустрілись в “асьці”. Він працював системним адміністратором в комп’ютерному клубі “Оріана”, що на Сихові. І запросив її до себе в клуб, подивитись мультфільм. Мультфільм був чудовий – “Ліло і Стіч”. Добра класна мультяшка. Та на перекурі вона спиталась: “Олеже, от тобі 29. Чому ти ще не жонатий?”. Він мовчав. Тільки якось гірко посміхався. “Чому посміхаєшся? Жонатий?”. “Жонатий”. “А діти є?”. “Є. Мартусі три рочки”. Добре, що в клубі було темне і не було видно її сліз. Він так їй подобався! А потім він пішов її провести, та йшов сильний дощ, тож було не розібрати – чи то сльози в неї на обличчі, чи дощ...
Доїхавши додому, вона вагалась – чи передзвонити йому на роботу, як він просив, коли вона буде вдома, чи ні... І вирішила ... передзвонити. Він був радий її чути – це відчувалось по голосу. А наступного ранку він написав – “Мені наснилося море людей – знайомих і ні. І нікому я зі своїми проблемами не потрібний. Перед твоїм дзвінком я боявся, що ти поїхала назавжди. В дощ. А куртка моя ще пахне твоїми духами.”. Вона спиталась: “Тобі це приємно?”. “Так.”. “Боюсь, що як жінка почує, не буде так приємно...”. “А ми не живемо з нею разом”. Вона не зрозуміла, що відчула – чи полегшення, чи радість, чи нерозуміння ситуації...
І все ж таки вона продовжувала зустрічі з ним. В основному, вона приїжджала до нього в клуб, тому що Олег працював добу через дві, а той час, що не був зайнятий у клубі, підробляв на будові. Кожна зустріч з ним нічого, окрім радості не приносила. Він приносив їй книжки, музику. Вони багато розмовляли, їм було цікаво удвох. Завжди знаходилася тема для розмови, вони могли розказати один одному про все на світі. Вони були рідні душі. І навіть мовчати вони любили. Тому що знали, “про що” мовчить інший.
Перший поцілунок... Неочікуваний, і від того ще більш радісний і приємний. Вона могла годинами згадувати його, хоча, звісно, після нього були й інші. А іноді, несподівано поцілувавшись, вони могли довго ще один від одного не відриватись. Тому що це було найсправжнісіньке щастя – отак, крадькома поцілувавшись, не відриватись від іншого ще довго, заглиблюючись у поцілунок, відчуваючи пристрасть одне одного, відчуваючи справжнє кохання. Хоча й ніколи вони не казали одне одному, як сильного вони кохають, у цих поцілунках не потрібно було слів – все було зрозуміло і так. І дотлівала до кінця тільки що припалена сигарета, і вистигала кава, коли вони хотіли просто один раз поцілуватись... Просто щоб відчути смак губ іншого, просто щоб без слів сказати “Я кохаю тебе”.
Їй було надзвичайно затишно у його обіймах. Вона відчувала себе коханою, захищеною, для нього - найкращою у світі. “Біле пухнасте кошенятко” – так іноді він називав її, милуючись. Бо він любив дивитись на неї. Вони могли забути про все на світі, коли сиділи і дивились один одному у вічі. А бувало й таке, що розмовляючи про щось, вони могли подивитись один на одного, і забути тему розмови... Бо їх було двоє, і їм нікого більше не треба було...
Та була одна проблема... Її мама. Їй дуже не подобалось, що її донька їздить до того хлопця, а не він приїжджає до неї. Зрозуміло було, що мама просто за неї переживає, та якщо вона хотіла бачитись з ним, то в неї не було іншого виходу, як тільки їздити до нього. А вона хотіла бачити його понад усе на світі. Бо це були найкращі часи за весь день – коли вона могла приїхати до нього, сказати “Привіт” і поцілувати його. Та приїжджаючи додому наривалась на чергове вияснення стосунків – “Чому ти їдеш до нього, а не він до тебе?”, “Навіщо тобі 29-річний чоловік?” і тому подібне...
І вона стала перед вибором: або скандали дома, або кохана людина. Треба було серйозно подумати, перш ніж вибрати щось... Її поставили перед майже нереальним питанням – хто важливіший – родина чи коханий? Та вибирати потрібно було, бо не можна кожен раз, приходячи додому, витримувати скандали. І саме тоді, коли тобі так добре від зустрічі з Ним. Але відмовитись від кохання неможливо тим більш! Що було їй робити?
Так мучилась вона більше місяця, нічого Олегові не розказуючи. Бо не знала як. Та й коли приходила до нього – забувала про всі проблеми, про всі скандали, бачила тільки його, і їй не треба було нічого іншого. Та приходила додому – і знову сварилась з мамою. Це було нестерпно. Вона любила свою маму. І кохала його. І не знала – як зробити так, щоб ці дві вічні любові уживались разом. І не розуміла, як мама не бачить, що він такий хороший, що просто не може інакше, що вона його кохає більше усіх на світі. Та у мами в очах було одне одвічне запитання: “Невже ти любиш його більше за мене?”. І не зрозуміти було Світлані, як її мама, така розумна, не знає, що не можна порівнювати любов до неї, і любов до Нього. Бо це були дві різні речі. Та мама нічого не хотіла бачити. Вона тільки вважала, що з цим чоловіком її донька буде нещасливою, і вірила, що вона знає це краще за свою “малу”. І як могла пробувала завадити цим зустрічам. Вона добре вивчила свою дитину, і знала, що та в такому темпі довго не витримає...
Так і сталося. Світлані урвався терпець. Та оскільки кинути родину вона не могла, їй залишалося лиш одне – залишити Олега. Залишити свого коханого, залишити сенс свого життя. Не знала, як буде далі без нього, та сподівалась, що пройде час – і вона забуде. Забуде навіки, заспокоїться. Знала, що перший час буде тяжко, буде плакати ночами, буде мучитись, та сподівалась, що це все пройде, що час лікує.
І ось вона їде до нього. Їде останній раз. І нічого йому не каже... Не каже, що приїхала в останній раз, і те – лиш віддати книжку, не каже, що вона не хоче його більше бачити, не каже, як сильно вона його кохає...
Здавалося, що Олег щось відчував – він був як ніколи сумним, в очах відбивався якийсь незрозумілий біль. Та коли вона питала, що з ним, то він відповідав: “Та нічого, ніби-то все нормально, але щось сумно мені”. І вона нічого так і не сказала. Просто поїхала. Поїхала назавжди. Сказала: “Па-па. Ще зустрінемось”.
Приїхавши – вже не дзвонила йому на роботу, сказати, що доїхала. І ніколи вже більш не дзвонила. В ICQ вона деякий час не з’являлась, а коли з’явилась – не було вже його. Домашнього його телефону вона не знала – їй він був не потрібний. Вони завжди про все домовлялись по “асьці”. Мобільного телефону він не мав.
І він вже не дзвонив і в ICQ не з’являвся. Та всі телефони в нього були збережені на комп’ютері на роботі, отже, якщо його не було в “асьці” – його не було на роботі і він не знав телефону. А до того ж, робочий в неї з часом змінився, мобільний вкрали...
Вона не знала, що з ним, де він, що робить, чи згадує про неї... Плакала по ночах, сумувала за ним днями, завжди він був присутній у думках і у серці. Вже скоро зрозуміла, що забути його не вдасться, завжди ім’я Олег буде віддавати болем у серце.
Одного разу йшла з друзями через центр. Аж тут вона побачила хлопця, надзвичайно схожого на Олега... Їй потемніло в очах. Вона вперше зрозуміла, що таке можливе. Та перш, ніж в очах стало зовсім темно, встигла помітити, що це не він... За дві секунди все стало нормально, та біль душив серце. Все, звичайно, пройшло, та тепер вона зрозуміла, що він залишиться в її серце назавжди. Залишиться отим болем.
І вона навчилась жити з болем у серці. Серце не болить, воно періодично ниє, коли вона чує ім’я Олег, коли бачить людину, схожу на нього, коли згадує про нього... Коли пише цю історію...
Та сподівається, що в неї в житті ще все буде добре. Олег навчив її любити життя, радіти кожному моменту. І він навчив її кохати. І вона написала таке:

Тебе не зможу я забути,
Навіть тоді, коли помру.
Ти звжди можеш в сни мої прибути,
Бо лиш тобою я живу.

Живу твоїми милими очами,
Не можу зрадити я їм,
Не можу зрадити ані думками,
Не можу й тілом зрадити своїм.

Я не забуду твої губи,
І руки лагідні твої -
Я їх на собі відчуваю всюди,
Але, на жаль, це все лиш уві сні.

Лиш уві сні ми один одного кохаєм,
Лиш уві сні зі мною поряд ТИ,
Коли ж в житті зустрінемося - ми не знєм,
І ми не знаємо, чи зможем ми кохання наше зберегти...

Частина 2

Та знову літо. І знову шалене кохання. Я не витримала – я знайшла тебе. Знайшла сп'яну, здуру, з любові… Випила на роботі коньяку трохи більше, ніж треба було, прийшла додому, автоматично взяла телефон, автоматично набрала номер "Оріани", автоматично попросила тебе до телефону. Звісно, тебе там не було. Та мені в голові билася лише одна думка – знайти тебе. Тому сказала, що мені тебе треба терміново і мені дали номер твого мобільного… Добре, що тебе в тому клятому клубі кожна собака знає. Але одночасно і зле. Бо я тебе знайшла. Знайшла на свою гарячу голову і нещасне серце.
Знайшла, написала СМС-ку. СМС – доставлено. Зачекала – ніякого результату. Зрештою, може, помилилися, може, не того Олега номер телефону дали. Випила кави, покурила і лягла спати. Сон не йшов. Думала. Думала про тебе, викликала твій образ з пам’яті, згадувала минулі часи, згадувала наші відносини. Старалась вгадати, чим не догодила, що в мені було не так… Старалась – і не могла. Ти був для мене всім – моїм життям, моїм сонцем, повітрям, водою. Жила, дихала тобою, пила щастя з повітря, яким ти дихав, не могла тобою намилуватись. В тобі було все. Все, що мені треба. Чому, чому??? Чому ти дозволив мені так просто піти, чому не вияснив, навіщо я так зробила? Чи тобі все одно було? Та твої очі не могли брехати… Вони любили мене, таку, яка я є. Вони хотіли мене, вони жадали завжди бути разом зі мною… А ти? Чому ти поступив наперекір своїм очам? Чому не підкорився їхньому бажанню? Чому, чому?
Ці безкінечні "чому" не давали заснути. Десь пропав весь хміль, пропав запал. Не хотілося нічого, лише почути, побачити тебе. Це лишалося сенсом життя… Хоча б на п’ять хвилин, хоча б знову побачити ці темні від бажання очі, відчути, хоч на хвилину, смак солодких, найсолодших у світі вуст, відчути на собі чоловічі міцні руки, та не чиїсь, а саме твої. Їх не переплутаєш ні з чиїми – лиш ти тримав мене так ніжно, ніби боявся поламати, і водночас так сильно, ніби боявся, що відпустиш – і я піду назавжди. І слухати твій голос – найніжніший, найдобріший, най-най-най-кращий…
- Божевільна наївна дівчинка. – обірвала я сама себе. Він не подзвонить. Час лишити те кохання в минулому. Минуло майже півтора року, час забути. Забути все. І спати – солодко і спокійно, наче нічого не було. Не тривожити себе думками про тебе, все одно – тебе нема. Ти лишив мене плисти по цьому життю на самоті. Тебе більше не буде. Спи спокійно, Світланка, його немає і не буде. Треба шукати щастя, але без нього. Його немає, його не буде. Забудь його. Його не було. Ти сама собі все придумала. Не було ніякого шаленого кохання.
Я закрила очі. Але і тут переді мною були твої очі – такі чарівні, такі милі, найрідніші…
Уві сні я цілувала тебе. Аж тут дзвінок на мобільний. З міського. Кому не спиться об 11 вечора?
- Алло?
- Привіт, маленька…
Це сон? Ні, він подзвонив! Не може бути! Невже це він? Голос – найрідніший у світі. Це він, це він, це він. Самий коханий чоловік у світі. Самий рідний, самий ніжний, самий добрий, найкращий!
- Ми зустрінемось?
- Так, звичайно…
Зустрілись в неділю, біля головного корпусу Нижнього університету. О 12 ранку… Сіли пити каву. Ти такий самий гарячий і гіркий, як та кава. Найулюбленіший смак. Як я тебе люблю… Я не можу… Ні, можу, але не хочу – не хочу жити без тебе. Мені так добре з тобою – не йди від мене.
Він прочитав "Історію одного кохання" (частина 1). Я принесла її з собою. Вагалась, чи давати йому читати свої муки, але коли побачила ті ж самі найрідніші очі, які так само мене кохають… Більше не вагалась – На, читай. При мені. Я хочу бачити твої очі.
Він не дивився на мене. Йому щось заважало. Вочевидь, та сама "Історія". Він мовчав, напевне, хвилин 5. Тільки курив. Ті самі червоні LD, що й майже півтора роки тому… В тебе не міняються звички… Ти не змінився. І я і досі кохаю тебе…
Нарешті, не витримала я.
- І що?
- Світлан, це дійсно було?
- Так, Олег, було. Дійсно так само, як там написано. З болем, з коханням.
І знову почалися зустрічі. Все з мого боку. Я кричала очима – я люблю тебе, я не можу без тебе. Мені так добре з тобою, як ні з ким у світі. Як мені було, коли у відповідь на мої слова "Я тебе люблю", ти відповів тими ж словами! Найдорожчими для мене. Я до сих пір це все пам’ятаю. Хоча скоро знову буде рік, як я тебе не бачила.
Так, я перша сказала "Люблю". Але ти не змовчав, ти знайшов у собі сили признатися самому собі, що ти теж любиш. Я була на сьомому небі. Я знала, яким буде НАШЕ весілля, я знала, скільки в НАС буде дітей, і як ми їх назвемо. Зрештою, я була звичайною закоханою жінкою. І нічим від інших не відрізнялась.
Ти познайомився з моїми найближчими подругами, і всі вони сказали одне й те саме – "Я розумію, чому ти в нього закохалась, він надзвичайний".
Ти й насправді надзвичайний. Таких, як ти, більше немає. Принаймні, для мене. Ти єдиний і неповторний. "Ти – світла печаль, тільки ти, ти – радість і жаль…".
Все було пречудово. Я часто тебе бачила. Я часто тобі дзвонила. Я переживала за тебе, раділа разом з тобою, і сумувала разом з тобою. Але… Як завжди було але. Знову ти не дзвонив, не запрошував на зустріч. Завжди, як завжди, дзвонила я. Але ти радий був мене чути. Завжди, у якому настрою ти б не був. Завжди я чула однаково ніжну інтонацію – "Привіт, маленька". Ти не хотів бачити в мені сильну жінку і ти її не бачив. Та я й не була сильною біля тебе. Біля тебе мені завжди хотілося згорнутись клубочком і мурликати, як маленькому кошеняті, коли його пестить кохана рука. Я біля тебе завжди відчувала себе жінкою – ніжною, лагідною і коханою. Я ніколи не показувала свої кігті біля тебе – це не було потрібно. Біля тебе я завжди була білою і пухнастою. Це тепер я, як та жаба, хворію – нікому не довіряю, всіх дряпаю. Але ніхто не хоче витримувати тих подряпин, так, як захотів ти. Тебе ж я теж трохи подряпала. У всякому випадку, старалася. Ти мою жорсткість відкинув як непотріб і побачив мене таку, яка я є. Ти не вірив, що я владна жінка, якій чоловіки не потрібні. Зате тепер багато хто так думає. Кажуть, я занадто горда, занадто перебірлива. Може й так. Адже це гордість моя не дала мені лишитись біля тебе. Бо я хотіла звичайного жіночого щастя – коханого чоловіка, та дітей від нього. І щоб все було добре. Якби ти захотів – так би все і було. Мені не завада твоя маленька Мартуся, бо я люблю дітей, а ще більше я люблю твоїх дітей. Нехай від іншої жінки, але ця дитина твоя, і в ній є частинка тебе.
Може, ти просто звик до того, що я сама тебе найду, що тобі не треба згадувати, коли ти мені дзвонив – сьогодні чи вчора, я сама подзвоню, і сьогодні подзвоню, і вчора дзвонила, і завтра подзвоню. Так, ти звик. Тобі було добре. Тебе люблять, за тебе переживають, ти потрібний.
Я лишалася біля тебе доки могла через одну-єдину річ – в твоїх очах палало полум’я любові. Чи то мені так здавалося? Чи то я так просто хотіла думати? Це не важливо. Я бачила в твоїх очах все, що мені було потрібно.
Та не витримала не я. Не витримала моя гордість, моє alter ego. Воно спиталось мене: "Жінко, ти горда чи ні?". А оскільки завжди гордість була характерною ознакою львів’янок, то моєму другому я була відповідь: "Так!".
І я пішла. Знову пішла від тебе. Та й від самої себе, бо я хотіла залишитись поряд з тобою назавжди. Але не вмію я інакше. Ти повинен був мене знайти. Я не могла повірити, що брешуть твої очі. Ти не міг так зробити зі мною. Але – зробив.
Філософія кохання каже: Якщо ти кохаєш когось – дай йому волю. Якщо він повернеться – він буде твоїм назавжди. Якщо ні – він ніколи не був твоїм.
Вочевидь, ти ніколи моїм не був і не будеш. Бо ти не повернувся. І напевне не повернешся ніколи. Це болить, пече в душі. Та що вдієш? Не можна примусити людину кохати. Хоча іноді дуже хочеться.
Я тепер – не я. Вірніше, я – це я, але… Завжди в мене з тобою є якесь але. В мене відібрали мою любов, мою найпалкішу любов. Можна сказати, перевірену часом. Відібрали жорстоко, не лишивши мені ніяких сподівань. Мене скалічили, зламали. Я більше не вірю. Нікому, ніколи не вірю.
Я пробувала з іншим. Я ледь не вийшла за нього заміж. Та це був не ти, і я відмовилась. Моя найкраща подруга сказала: "Коли ти була з Олегом, в тебе очі палали від щастя. По тобі одразу було видно – ти закохана, ти – найщасливіша жінка в світі. А зараз в тебе немає ніяких метеликів і фіалок в очах. Кого ти дуриш?".
Я дурила сама себе. Мені потрібний був ти. Зараз, зрештою, теж. Та ні, я вилікувалась від цієї напасті. Я думати не могла ні про кого, крім тебе. Зараз мені є про що подумати, та все одно – хочу тебе alter ego. І ніби все вже було добре, я відірвалась від тебе. Ранка, яка з’явилась після розриву, загоїлась, і зараз тільки шрам на душі пече на погоду. Пече на весну, на літо. За що ти мене так? Цей шрам спотворив мене, мою душу. Раніше душа була здорова і весела. Тепер же щось завжди їй заважає на повну котушку радіти весні і сонцю. Взимку краще – взимку холодно і замерзає не тільки тіло, але й душа. Взимку я не хочу нікого, бо мені холодно. Я хочу зігрітись. Правда, біля тебе мені було б тепло і взимку… І я хотіла би лише тебе. Завжди. Але взимку холодно, і я замерзаю, відтавати починаю лише навесні і знов приходить біль. Скажений біль.
Ти, певне, пройдеш через все моє життя. Я не знаю, як мені позбутися спогадів про тебе. Але я буду старатись, обіцяю. Я не буду мучити тебе і себе марними дзвінками і зустрічами. Це тільки зашкодить загоєнню шрамів. Бо, думаю, вірніше, сподіваюсь, що не мені одній болить.
Ти сказав, що думав, що пролетів в мене як метеорит, на якусь мить затьмаривши сонце. І що це було моє рішення піти від тебе, бо я зрозуміла, що ти не сонце. Ти ж зрозумів, що це не так. Чому ж ти одразу не прояснив всю ситуацію, що Я для тебе – не сонце. Що проблема вся у цьому. Навіщо заставляти мене страждати? Бо ти певен, що всі жінки однакові? Чому треба було так жорстоко зі мною? Подобається тобі, дитинко, бігати за дорослим дядьком – бігай на здоров’ячко. Подобається страждати – на здоров’ячко. Але ж ти не врахував, мабуть, що я жива людина…
Чому?
Олег, я жива жінка, з відповідними бажаннями. Відпусти мене, благаю. "Мои сомненья разреши иль сон тяжелый перерви, увы, заслуженным укором". Відпусти мою поранену душу. Або залиш її біля себе назавжди. Лиш не дай більше страждати. "Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни. Не дай, щоб світ зійшовся клином і не приспи, для чого я живу. Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене і від любові тьмарився їм світ…"
Я знаю, чому я не можу тебе забути. Обидва рази, що ми розходились, ми жодного разу не вияснили стосунків. Ти жодного разу не сказав: "Вибач, я не люблю, я не можу з тобою". Ти просто дозволяв мені піти. А я вагаюсь – любить-не любить… Навіщо це? Скажи мені, нарешті, правду. Пожалій мене, я ЖИВА, я ще жива.

Частина 3

Я постійно щось дописую до «Історії одного кохання». Ні, не тому, що десь допустилася помилок чи неточностей, а тому що це кохання проходить крізь все моє життя. Інколи воно з’являється світлим променем, і тоді хочеться шукати, шукати, шукати єдиного, коханого, жаданого, такого як ти був колись. А інколи воно тільки навіває думки, що не сприяють гарному настрою – на кшталт «Хто винен?» і «Що робити?». Зрештою, першу частину я писала під натхненням світлого променя, другу – під дощовими хмарами, зараз я пишу, напевне, під веселкою – і дощ був, але і сонечко виглянуло...
Не можу сказати, що я забула тебе, Олеже. Ні, я не забуду тебе ніколи. Це за межами моїх сил. Але я змирилася з думкою, що ти ніколи не будеш зі мною. Я завжди буду згадувати тебе. Таким, яким ти був зі мною – милим, ніжним, лагідним, добрим і закоханим. Закоханим у мене. І нехай там що говорять – що ти ніколи не кохав мене, що ти мною користувався, користувався моєю наївністю, але мені все одно. Можливо, ти би і сам посміявся, коли дізнався би, що, за моїми словами, «палко мене кохав». Але настала та хвилина, коли мені все рівно. Я впевнена, що ти мене кохав. Навіть якщо ти сам мені в очі скажеш «Я ніколи тебе не кохав», я не повірю, я спитаюсь «Навіщо ти брешеш?». Ніхто вже не в силах переконати мене. Навіть я сама, навіть ти. І, напевне, найкраще буде, якщо ніхто і не стане мене переконувати – бо тоді я не зможу повірити нікому взагалі.
Олеже, пам’ятаєш – я благала тебе «Повернись!»? Ти не можеш не пам’ятати. Хоча ти цього і не чув, але ти мав це відчувати. Сила мого кохання була такою, що ти не міг не відчути. Хоча б якусь неясну тугу, але ти відчував... Так от зараз я прошу тебе – «Не повертайся»... Я боюсь. Я боюсь, що ти повернешся, а я знов повірю тобі.
І незважаючи на те, що я не витерла твої номери телефону – ти бачиш, я не дзвоню тобі? Вже досить довго... Я тримаюсь. І я витримаю. Ти знаєш, я сильна. Я благаю тебе – не завдавай мені більше болю. Я це витримала двічі. Але третього разу мені не винести. Ти розіб’єш мене. Не повертайся.

Я благаю - залишся в мене в пам’яті світлим образом.
Тому що я тебе ...