В кожного свiй джаз

Крейзі скачала з Інтернету рекламу джазового фестивалю і вліпила її на свому жж з підписом: маю бажання відвідати фест у Коктебелі.
Як і весь жж, ця витівка була показним вчинком, витягнутого з глибин потаєного.
Крейзі добре знала, що Він любить джаз. Знала се давно і сама його полюбила, але він не знав адреси її жж.
Та напис лишився, як і безліч зачіпок, що Крейзі, подібно до Гензель та Греттель лишала в балачках, місцях, власній поведінці – скрізь, де Він міг наткнутися на них.
Хоч вона добре усвідомлювала, що даний крок скоріше привабить небайдужих до її тіла знайомих-друзів і друзів знайомих. Але секс з ким-небудь був їй абсолютно по барабану.
До речі, Він також грав на барабанах.
В секс вона вірила лише з єдиним, коханим, з тим, кого хочеться пестити за вушком, за носиком, за щічками, з ким зручно лазити по горах, тримаючись за руки, ночувати у незбагненному сплетінні рук, ніг, доль... Та уявляла не так часто, щоб запідозрити її в сексуальній невгамовності. І називала вона те все ніжним й тендітним словом – кохатися. Слово те було лише в одній її рідній мові і всі інші синоніми були неактуальними.
Потім ще уже за день то початку самого фесту в одній нікчемній смс-ці в самому її кінці після еквіваленту латинського пост скриптуму на український манер, так от після славнозвісного ЗІ вона кинула: Не хо на вихідні в Коктебель?
І вони поїхали. На диво, на щастя, на радість, на вселенський збіг планет вони вирвались з марноти буденності, з якихось пар, з світу власної статево-суспільної самотності. Разом з планетами тоді не було і пасажирів в купе напівпорожнього плацкарту поїзду Київ-Феодосія. Останнього вже мабуть в цьому літньому сезоні. Бо їдучи назад, уже в статусі закоханих, вони сідали в Сімферополі. Але до біса їм той статус. Вони знали, що вони єдині, назавжди і повсюди. Мактуб...
І в тому порожньому вагоні вони обидва, наче діти, боялись заснути. Бо ж раптом не буде зранку ніякого моря, а прокинуться кожен у себе вдома. І буде знов інститут, робота...
Вони лежали в похідних спальниках на полицях напівпорожнього вагону, ледь торкаючись руки один одного при залізних коливаннях поїзда. Несміливо наближаючись пальцями, долонями...
І який там секс!
Коли від кожного міліметру дотику в голові спалахували різнокольорові блискавки, закладало у вухах, в мізках! Та де тільки не закладало...
Але настав ранок.
Настав, як і їх мріями настала реальність. А інше зникло... Геть. Назавжди.
Лиш море, Коктебель, ритми джазу і вони. Він та Вона. Вона та Він. Вони. І вони цілувались. Цілувались немов шалені, до блискавок в очах, в голові, в тілі, в підсвідомості...
Мовчати! До крику мовчати і розуміти все. Розуміти, як можна ходити по горах, тримаючись за руки, розуміти, як можна кохати реальність більше за мрію, розуміти, що значить валятись в найрізноманітніших позах в пошуках кадрів. Розуміти, як можна блукати ядухою попсовості, понтів та пошлості – Хрещатиком, як можна не робити нічого і встигнути все, як то воно, коли аутсайдерам щастить...
Бо немає жодного значення увесь той яскраво-сірий зовнішній світ, коли ваш, доповнений один одним, стає самодостатнім, повноцінним, в сотні, тисячі, мільярди раз кольоровіший!
А коли зранку сонце заливало намет світлом і теплом, їм було начхати на всю ту фігою на кшталт світанку, шурхотіння хвиль, блакиті неба, а тим паче, людей довкола. Були лише Вони – єдине неподільне ціле. Вони та палкі обійми, як наслідок бажання розчинити в собі один одного.
І жодного натяку на пошлітсь, властиву хлопцям з дівчатами. Цнотливі юнацькі пестощі від яких тіло Крейзі перероджувалось, впереміж з стрімкими судомами збуджених тіл. Невичерпна сила ніжності.
Ідеальний – шепотіли думки поміж спогадів вчорашнього дня. Ідеальний – стогнали спогади року нарешті справджених очікувань. Ідеальний – кричала підсвідомість, чимдуж притискаючи до себе його всього разом з душею – вустами, руками і стегнами.
І захотілось розтанути в аморфностях власних фантазій, які дивним чином переросли в ще більш фантастичну реальність. Розтанути хотілось у вивченій чи процитованій усій світовій та українській поезії та прозі. Розтанути в евклідовій геометрії фотографії (як процесу і як результату).
Прислухатись до найменших змін його подиху та погляду, а чути весь всесвіт. І всесвіт чує тебе. Ти безмежно вдячний чи то богу, чи то якійсь всесильній енергії, чи то всім силам неба і землі і, звісно, джазу. Вашій неповторній гармонійній імпровізації.