Пiанiст

Піаніст.

Він згріб руками розкидані по фортепіану сухі – жовто-мокрі листя каштанів і ніжно провів рукою по полірованій поверхні інструмента. Фортепіано посміхнулося у відповідь показуючи свої біло-чорні зуби. Пальці ніжно доторкнулись до поверхні пластмасових нот і діезів. Пальці старенькі торкались своєю шкірою клавіші і витанцьовували іспанського джина який вилітав на жадану волю.
Музика танцювала в біло-синьому платі босими ногами по глянцевій поверхні бруківки. Люди проходили і кидали жовті, сірі, сині гроші у великий чорний капелюх.
Брунатно-сумні очі кольору стомленої веселки дивились, як спалахують під пальцями поховальні вогнища старого музики. Він все життя грав і закохано дивився на чорнооку Музику, що спліталась сріблястими нитками меланхолії із хмародряпами неба старого музики.
Струни бриніли в резонанс із білими шматочками тіла, що невинно сиділи на плечах, і спині старого піджака, і курили довгу люльку із ліванського кедра. Запашна лаванда із духмяним ментолом білим димом вилізали із трупки на голову піаністу, і там у химерному танці сплітаючись, і спадаючи утворювали сіре волосся, що лавиною падало на спину.
Марсіанські канали покривали лице музики яке і так було подібне на фольгу він солодкої плитки…
Фортепіано було старе, як і піаніст. Кого першого створила фантазія Бога?
- Каштанове листя, що падало із ультрамаринів на голову і фортепіано піаніста.
Небо лагідно посміхалося червневим сонцем і осипалося шматочками солов’їних голосів
Вечоріло. П’яне сонце геть червоне пішло спати за поліетиленовозалізобетонне місто, а музика присіла на сірий тротуар, що нагадував наші спогади і закрила долонями стомлені очі.
Вона підібрала під себе ноги і довго дивилась, як засинає жовте сонце, аж доки не розчинився у вечорі останній його промінь світла. Вона осунулась і постаріла. На обличчі з’явилися сліди старості, і волосся вицвіло під променями холодного, і блідого місяця. Руки тремтіли, виблискували відполірованою шкірою.
Піаніст закрив кришку на фортепіанні і встав…
Музика підійшла до старенького капелюха і вишкребла гроші, що їй в нього накидали і одягла на плечі чорний піджак. Вона йшла по осінніх листях каштанів, по старенькій бруківці. Вона дихала парфумами, що віяли від червневої ночі.
Вона зайшла у під’їзд і ступила на сходи по яких їй треба було піднятись аж на третій поверх…
Старе фортепіано і піаніст прозорим поглядом слідкували за бабусею, а потім піаніст піднявся і пішов, що знову завтра прийти пограти на старому фортепіанно…
Ужгород.
Грудень
2006