Позней осенью укр

 Рассказ 1
Була пізня осінь. Сонце щедро посилало промені у вікна класу і дражнило змучених учнів. Дехто скляними очима витріщався на дошку, дехто крадькома грався молільником, а дехто спостерігав за сонячними зайчиками на стіні. І всі мріяли про кінець уроку.
- Вам зрозуміло? – запитала вчителька. – треба щось пояснювати?
Клас дружно похитав головами.
Задзвенів дзвоник, всі підірвались з місць. Дуже скоро кабінет спорожнів і тільки сумна вчителька стояла біля дошки. І плакала. Ще одна спроба донести щось дітям нічого не дала. Авжеж, вони малі – 10 клас...
Втерши сльози, вона зібрала свої речі і покрокувала до учительської.

Її звали Мирославою Миколаївною. Вона була стара, вже мала вийти на пенсію, якби не її відданість роботі. Невисоко зросту, пухкенька, досить охайна, якими й належно бути людям її віку. Колеги-вчителі казали що вона була активною, веселою і доброю жінкою, хорошою подругою. Принциповою і впертою. І дуже ранимою.
Ось і зараз, сидить, плаче. Скаржиться колезі. Приймає заспокійливе.
- Йшли б ви на пенсію, - вислухавши сказала співбесідниця.
Вони дружили вже дуже давно. Одна читала математику, інша – англійську мову. Одна працювала заради задоволення, інша – за компанію. Просто щоб не було так сумно на роботі. Учні її називали між собою Вампіршою, а взагалі – Інною Степанівною.
- Тобі легко казати... – хлипала Мирослава Миколаївна. – Ти ніколи н-не любила учнів... Не цікавилась чи роз-зум-міють вони м-матеріал.
- Сучасна молодь взагалі озвіріла. Про що тільки думають батьки?! Миросе...
Серце підхопило, Мирося впала. Подруга побігла викликати швидку.
 
Чутка про те, що Мирославу Миколаївну забрали в лікарню, рознеслась по школі ще до наступного дня. Всі були в шоці. Почали збирати гроші на лікування. Деякі з класів запропонували організувати концерт в честь одужання вчительки і вже почали готувати номери.
Нажаль, вони не встигли. Наступного дня Мирослава Миколаївна померла, і всі гроші пішли на похорони.
Церемонія була пишною. Всі плакали. Дівчата ревіли. Потім вчителі відпустили учнів додому, а самі влаштували поминки в учительській.
Старші класи нікуди не пішли. Вони сиділи на сходах біля школи, пили пиво і голосно оплакували улюблену вчительку математики. Вона була найдобріша з усіх викладачів. Потім виявилось, що у когось з хлопців є при собі гітара.
На всю вулицю голосили вони „Безтурботного ангела”, „Візьми моє серце” і тому подібне...

 
 2
Минув місяць. Все стало на свої місця.
Розпочався урок англійської мови. Зайшла Інна Степанівна, оглянула клас. Когось не вистачає.
Тихий стукіт у двері. В клас заходять двоє хлопців. Високі, худющі, русяві. Дві пари великих сірих очей. Близнюки. Їх, здається, можна було розпізнати тільки по рюкзаках: у одного він червоний, у другого – чорний.
Інна Степанівна повільно піднялась з-за вчительського столу. Вона була зла. Вона, взагалі-то, завжди зла, але зараз вона готова була роздерти хлопців на шматки.
Вчителька завжди ходила в чорному або просто темному одязі, мала бліде лице і холодні сині очі. Худа, висока, з довгими пальцями на руках. Голос її теж був якийсь дивний: від нього хололо всередині.
Хлопці стояли, опустивши очі у підлогу.
- І чому ж ви запізнились? – Вампірша підійшла до хлопців.
- М-ми... Вибачте... – прошепотів один.
- Наша мама захворіла, - випалив другий. – Ми хотіли залишитись, та вона нас вигнала...
- Що за дитячий лепіт? – відрізала вчителька. – Я подібні казочки вже чую тридцять років! То у когось кішка впала з п’ятого поверху, то пробки на дорозі, тепер ви. Невже всі діти такі тупі, що думають, ніби я у все це повірю?
- Але це правда! – той, що з чорним рюкзаком, спробував глянути їй в очі, але відразу-ж опустив голову.
- Батьків завтра до школи, - мовила Вампірша.
Близнюки, бліді як смерть, сіли за порожню парту.
Як завжди купа двійок. Роздратовані учні виходять з кабінету.
- Ненавиджу дітей, - сказала Інна Степанівна, коли залишилась одна. – Ніякої поваги до вчителя із сорокарічним досвідом.
Вона глянула на дошку і ледь не впала: на ній замість англійських слів було акуратно виведено: „Досить.” „Це, мабуть, той клятий 10-Б, що був у мене тільки-що на уроці. Ну я їм покажу на батьківських зборах...” – вона взяла тряпку і хотіла витерти напис, як побачила інший поряд, якого до цього не було: ”Інно, заспокойся.” Вчителька плюнула на дошку, розтерла її і забралась геть з кабінету.
З тих пір Інну Степанівну стали переслідувати дивні речі. Написи, сни, пов’язані з покійною подругою, не давали їй спокою. Вона ввижалась всюди: в школі, вдома, на вулиці.
- Може тобі піти на пенсію? – якось вдома сказав Інні її чоловік, проводжаючи її на роботу. – Мені хоч вдома сумно не буде...
- Я ще молода і повна сил!! Це вам, калікам, треба вдома сидіти, за квартирою дивитись, чого ти, до речі, не робиш! – гримнула жінка. – Ввесь час за телевізором сидиш!
Він промовчав.
 3

Минув ще деякий час. Інна Степанівна змінилась. Вона стала нервовою, дратівливою, підозрілою. Але не подобрішала.
Одна учениця не прийшла на захист МАН з англійської мови. Вчителька на неї так накричала, що та ледь не зістрибнула з четвертого поверху. На щастя, однокласники були поряд. Лікували її довго.
Ще один випадок: молода вчителька вирішила посидіти на уроці англічанки. Через п’ять хвилин її намагались привести до тями в медпункті.
Зібрали педраду, поставили питання про звільнення Інни Степанівни. Та навіть не кричала – почала колотити всіх, хто сидів поруч. В результаті четверо отримали серйозні поранення і були відправлені до лікарні. А вчителька англійської мови отримала путівку до психіатричної лікарні.
Більше її ніхто не бачив і майже не згадував. Іноді, дуже рідко, сторож, людина поважного віку, бачить, як у вікні вчительської вночі горить світло. І сидять дві жінки: низенька і довга, пухкенька і худа. Обидві розмовляють. Але коли сторож заходить туди, у кабінеті нічого, крім темряви, не знаходить. І він перестав заходити, а просто пішов до церкви і поставив свічку за покійну Мирославу Миколаївну і ( можливо, ще живу) Інну Степанівну.
Більше ніколи він не бачив світла в вікнах вчительської.