Сонети жовтих троянд

Сонет №0.Для тебе.

Занадто багато світла у полум’ї свічки. Для нас все чомусь забагато. Забагато сонця і Бога.
То світ мовчить, то душа кричить очманілим серцем від болі.
Зберу я попіл від зірок і наб’ю ним свою люльку. Вжитті ніколи не курив. Любив, але і не кохав, а коли покохав то зрозумів – краще б я курив...
Дивно, але болить більше серце від тебе моя зрадлива любове і лише оксамитні пелюстки, що опадають із неба із Божого саду. Там троянди квітнуть прикрасами життя...
Я просив кохання – дістав тебе. Я просив тебе, а дістав лиш скорботу у чорній сутані. Мав крила. Так мав. Мав колись. Та троянди з Голгофи несу.
Для тебе... для тебе такої жаданої і далекої...
Занадто близько, щоб бути далеко...
Сонет №1. Вірш.

Цей хрест несу я на гору
Де розіп’яла ти мене
І мертвим у пітьмі впаду,
І сонце проклене.

Кров капає і цвіт горить.
У тім гробу із скла
Моя душа лежить і спить,
Як німота клейка.

А Ти просила, і кохала,
А я любив, і лиш мовчав; доті
Мій дух ти розіп’яла
На українському вогні.

Усе проходить і вмира
Та я там на хресті
Волаю, як пуста зоря.
Згасає світ в мені.

Я не Христос, Я не воскресну,
І тіло вмре там на горі,
А я; Лиш тінь твоя впаде, і зникну
Залишивши хрести в тобі.
Сонет №2. Вечірні зорі.

Пальці в чорнилі, а душа у крові. На небі знову Янголи запалили для тебе зорі. Посміхнись і місяць засяє ізумрудами всесвіту.
Тихо. Моє бажання летить кудись у лабіринт доріг.
Якщо почуєш шур-шур біля себе, то це я, на твоєму плечі крилами порухав.
Дуже не шурхоти - посміхнувшись говориш - Я люблю тебе...
Вечірні зорі осипаються поцілунками тобі під ноги. Навіщо це все я пишу? Так легше. Легше нести хрест із терпкого мигдалю на високу скалу.
Немов одна нитка із двох душ, сплели нас німі духи життя. Далеко і близько. Любов і біль. Занадто багато спільного, щоб бути протилежними і занадто далеко, щоб бути разом. Парадокс життя, чи посмішка долі? Янголи мовчать...
Сонет №3. Прости.

Сплю і ніч залазить руками під одіяло, лоскоче тіло, і увертюрами Баха колише підсвідомість розіп’яту на молодих лишайниках, на високих скалах де не літає сокіл, і лише сонце сидить поряд, і п’є львівське пиво, закинувши руки за голову, важко думати коли цвяхи у руках, і кров капає на буру землю. Навколо пустеля розкинулась кактусами, вдалині біліють стіни замку, вони складені із чорного каменю та цверної цегли.
Десь там ходить старий у бузкових вельветах і сірому піджаку. Він немов пастух який розгубив свою паству поміж доріг життя і дерев помаранчевих троянд.
- О, де ви мої троянди?
Та лише пелюстки спадають мертвою росою, вогняні пелюстки немов метелики вириваються у чорне небо. Ліва рука висить нерухомо і лише пальці рухаються у повній відсутності світлосприйняття, я їх рух вловлюю, але не очима, а чимось глибоким, можливо душею.
Ти Ісус? – запитав я його
Та його кришталево-сірі очі дивляться не у тій площині. Не тут.
Ви його розіп’яли...- промовив він, і пішов, і світло пішло за ним.
Але це був не я!
Але я не Ісус!
Хто ти?
Я є той хто приходить, щоб потім зникнути...
Але не я тебе розіпнув!
Але грішиш і ти! Ти мене кожним своїм гріхом розпинаєш на своїй Голгофі.
Прости...
Я завжди прощаю...

Сонет №4. На добраніч...

Тремтить осика біля вікна, мереживом стиглих абрикос спадає вечір у чорну, не прикриту домовину, спілі троянди і могучі лебеді обезголовлені співають пісні LACRIMOZ(A)и. А я лежу на небі, Сонце щось дурне говорить, але я роблю вигляд сплячої людини. Хоч важко спати з відкритими очима, я лежу, а насправді я наче Янгол без крил весь у придорожній пилюці і смарагдах.
Кидаю камінці у воду і хочу викликати повінь. На хвилях запізнілих недопалків, не скурених хвилин життя, прийду до тебе в гості.
Де твої троянди, що ти мені малювала губами на вікні?
Ти занадто далеко, це я зрозумів лише тепер. Ти далеко, а я тут серед снігів, серед PED-пляшок.
- Чому життя кусає мене ромашковим образом? Твоїм образом...солодким і далеким...
Я шукав тебе, а знайшов лише сни! А на вікні холодний присмак невідомого. Я на обгортках від конфет збудую висячі сади незнайомки. Там я збудую твої образи з гірського кришталю. Ні! Із кусків свого серця. Я створю тебе такою чарівною наче схід сонця на морі.
Я знаю, що мені тебе не мати, як і крил... це важко! Нести, як і хрест із терпкого мигдалю. Я знову напився. Я п’яний, п’яний тобою, лежу голий у спілій домовині з чорного горіха. Все починається і десь там закінчується і лише смерть вічна – без початку і кінця. Вічна у своїй сутані.
Ти п’єш зелений чай без цукру, а я цукор із чаєм. Ми йдемо протилежними дорогами до однієї будівлі – до смерті...
Не плач, я за тебе виплакав всі сльози. Витри очі і я прийду колись до тебе солодким сном.
Помаранчи на снігови.
Ти може спиш, а я турбую тебе своєю депресією. Сплю...
Ти спиш? Якщо ні то засвіти у небі зіроньку. Сонечко мені так тебе не вистачає!!!!!!!! Сиджу біля роздоріжжя і не можу згадати дорогу яка веде до тебе. Знаю якою дорогою зійшов із небес і якою піду у пекло, а до тебе дорогу забув.
Вибач за це мені.
Я зібрав жовті троянди і несу їх тобі. Та ці роздоріжжя заплутують моє серце лабіринтом видумок.
Спиш...
Я зрозумів. Простягнув руку і прошу милостиню, але так, як у пісні – « хто має серце той тому хто не має не позичить»
Ти – це те найдороще, що я маю у цьому житті.
На добраніч.
Я згортаю свої слова сивим рулоном туалетної бумаги.
Спускаюся вечірніми сходами у потойбіччя. Я поміняв небо на тебе. Тепер я зникну у сірководні. Мої крила на обмін далекого.
Ти занадто близько, щоб бути далеко, але ти далеко...
Я згубив себе і знайшов знову в тобі...
Спи...
Ти це заслуговуєш...
На добраніч...
Цьомчик в носик...

Сонет №5. Жовті троянди.

Висока скеля. Мабуть я ніколи на неї не піднімусь.
Дивись! Там на хмарах сидить дідусь і їсть голландський сир беззубим ротом, а ластівки скоро закінчать свій міраж, ермітаж...
Великі долоні немов пів світу простягаю до Сивуна. Та він не дасть, я це уже бачив. Вчора.
Я тут стояв і просив хоча б крихту щастя та отримав лише на пів варену ячменеву кашу із полинем.
Це не є смачно, як і життя.

Але що поробиш. З’їдаю і йду далі, щоб знову отримати гірку кашу. Йти вгору, щоб краще падати. Жити, щоб померти.
Скелі обривисті такі холодні і порослі жовтими трояндами. Чому у тернистому вінкові себе ти розіпнула у чорній безодні?
Я тебе завжди любив, моя бідна і зрадлива доле.
Простягнув руки. Крихти упали та не мені, не мені...
Я просив не собі. Я просив для тебе. Для тебе моя далека любове.
Я виніс із пекла пелюстки обгорілих троянд.
- Присядь – промовив циган
Я сів біля нього на горбочку.
- Як справи?
- Так, як і в тебе. Вигнаний із свого власного світу. Занадто високі будував я мури, а тепер я серед пустелі і поряд велика гора. Занадто велика. Занадто холодна.
Тиха музика. Циган заграв. Він співав, а небо плакало розпеченим свинцем, а в грудях боліло. Занадто багато тебе, щоб забути.
Я зірвав оті троянди, що росли на Голгофі. Тобі їх несу аж з пекла, з глибин Аїдових темниць.
Прости, що запізно так дійшов. Та в мене є для тебе крихти щастя. Я їх біля серця тримав. Несу для тебе. А Дідусь дивиться і хитає головою.
Хмари, сірі, білі, жовті, немов троянди у Божих садах.
Зірву букет троянд. За них я крилами заплатив. Два шрами на спині і букет Райських, жовтих троянд. У жмені Божі крихти щастя.
Я дійду до тебе. Тебе ж занадто багато, щоб бути далеко, щоб забути, щоб загубити у проміжках життя на долонях...

Сонет №6.Сумна пісня.

Море розкинулось сирими дубравами і навколо немає тебе...
Заглядаю під камінь. НЕМА!!! Шукаю на сонці – НЕМА!!! Поміж зірок і листям дубових я тебе не знаходжу, не знаходжу у собі...
Сідаю у велику траву і ховаю обличчя у чужі руки. Я плачу. Я загубив тебе і троянди осипаються оксамитними перами немов гірський водограй.
Грай музику, грай.
Та пісня луна сумна із сопілки...
О, де ти моя персикова любове? Моє сонне левенятко?
Сніги замовкли. Немає тебе у словах вони пусті відлунки німого вигуку. У хмарах тебе теж немає. А Янголи літають і співають пісні не мені – Богу...
Я теж хочу співати. Та серце кричить.
Чому від мене Ти найдорожче забрав?
Та пісня сумна у відповідь спада на дно озерне сонним карасиком...
Тебе НЕМА!!! Чому?
Мовчить земля.
Чому ?
Мовчить Бог.
І Янголи теж мовчать...
Тебе нема і життя нема. Світло гасне без вогню і озеро вмира коли вода пропала у пустелі. Тебе немає і в ночі. Тебе нема!!! Що може бути більш болюче?
Тебе НЕМА!!!
НІ! ЦЕ НЕ МОЖЕ БУТИ!!!!!!!!!!

Б’ю об скелі руками. Розбиваю душу вщент в прибережні мури і каплі ізумрудні капають на жовті троянди. Все летить немов пісок, вітер підбирає жовті пелюстки і відносить у пустоту. Стою на колінах і пилюка в перемішку із краплями сліз стікає кров’яними струмками по обличчю. Я піднімаю руки до неба, до Бога. Волосся наче зграя шулік спадає на тіло. Руки в крові і душа стогне в прибережній канаві присипана попелом із серця, що витрусив на землю, кричу в темряву та Бог мовчить, мовчать Янголи на соснових гілках.
І сніг падав у душі і подорожній шукав із зав’язаними очима перли, що колись кидав на дорогу. Кров стікала по обличчю і сивим язиком він молився до Бога. Та Бог мовчав...
Скеля розбита і букет жовтих троянд лежить в калюжі крові...
Помаранчи на снігови...
Я висячий на сосні...
Чому тебе нема...?
Це не правильно... та немає сил на слова тебе нема, навіщо жити?
Та Бог мовчить... та я в мира...

Сонет №7. Мініатюра.

Не має очей тільки пурпурні гранати. А на шиї яшма горить світом минулих образів.
Пень колись був дубом, високим і сильним.
П’ю пиво лежачи на дивані посеред мохів і папоротників. Орляк заглядає у тишу і жужелиця мовчки точить мене.
У мене є все (ну майже все) та ти далеко... у мене є сонце і Бог у серці. У мене є життя і каша гірка. Та немає тебе. Ти занадто далеко, щоб бути зі мною.
Гірка правда на дні п’яного пива. Я думав, що тебе немає. Та це неправда. Та це не так! Ти просто занадто далеко, а це так боляче наче на палю серце посадити.
 Моя душа немов шашлик печеться на любові.
Я тебе знайшов розбивши серце і помолившись онімілими вустами...
Я тебе знайшов...
 Я тебе... тебе знайшов..
.


Сонет №8. Осінній дощ.


Пів дня збиралась буря. Сонце сховався у хмарах. Надівши дощовика і гумові чоботи він вийшов на вулицю. Небо було наче чорна оливка, а вітер на хаммері ганяв у гольф по вітринах магазинів каміннями. Сонце ходило по бруківці і читало журнал « рибалка»
Було не по осінньому сумно таке враження, що сум з кожним подихом загодив у тіло проймаючи скорботою до самих кісток. Я був п’яний, я випив тебе і запив пивом. Небо нависало всіма своїми Райськими садами, що аж було чути аромат жовтих троянд. Сонце подумавши сів біля мене.
Буде дощ. – сухо прокоментував він кидаючи журнал у корзину до сміття. - Думаю на вихідних піду на озера порибалити, уже і вудочку собі купив. Не маєш бажання приєднатись?
Та ні. – промовив у відповідь.
Ти, що такий сумний, я б навіть припустив, що ти сумніший навіть за сум якщо це звісно можливо. Ти її знайшов?
Знайшов... – промовив у відповідь п’ючи гранатовий сік.
Що нового?
Та все по старому. Холодне місце у грудях після того, як звідти прогнав своє серце.
Я його зустрів вчора у пивному барі, воно напилось і танцювало твіст із смертею п’яною, як і саме серце.
Мені все одно хоч і померло би...- буркнув сумом я.
Ти просто молодець – сміючись підвівся сонце – ну мені треба йти, думаю дощу так сьогодні і небуде.

Так справді не дощило. Та хто зна, що так буде.
Підняв жовті троянди і взувшись у сандали із пальмових гілок попростував до старого міста. Там поміж кам’яних левів і Храмів Божих без серця я буду йти шукати тебе...
Там я думав серед запашних кав’ярень і фрагментів картин на стінах дзиґи знайти тебе.
Дощ все-таки впав. Впав нізвідки, просто з неба холодним сьогоденням, реальним, як і
Янголи на соснових гілках. Настільки реальністю облив мою душу, що аж охололи мої очі. Вони болять останнім часом.
Я ж люблю дивитись на Сонце не закриваючи повік...

Ужгород
Липень
 2006.