Людский гр х

ЛЮДСКИЙ ГРІХ
Галині наснився дивний сон. Вона маленька, сидить на колінах у незнайомої жінки, навколо нікого немає. Так моторошно і тихо.
"Де мама? "- запитує. А жінка подивилась і гірко посміхнулась :"Геть вона пішла".
  Прокинулась. Защеміло серце жіноче, вже довгий час не провідувала неньку в лікарні. Робота, сім'я, щоденні турботи - не мала
 часу на стареньку. "Хіба я одна у неньки? І Марія посидить біля неї, а Іван в останньому листі писав, що стан потроху
нормалізується. Та й Петро з Катериною недалечко...",- заспокоювала себе вже немолода жінка. Але як не втішалась, серце
калатало: "Не все гаразд удома. Лихо буде".
  Так і сталося. Того осіннього вечора Горпина вже не приходила до пам'яті. Останніми словами були:"Пташенятка мої,
дітки, де ж ви блукаєте стільки?". Сліз на її старенькому обличчі не було. Висохли. Плакало серце, боліла душа.
  П'ятеро... П'ятеро їх у Горпини. Всі проводжали в останню путь. Стояли на колінах біля матері і плакали. Прощення благали.
Горпина мовчала. Лежала велична і спокійна. Уже не будуть мучити думки про те , як живеться її дітям, не буду недоспаних
ночей над онуками та правнуками, не буде натруджених рук. Боже, ти щастя позбавив...
  Осінній кленовий листок лягає на землю. Тихо у лісі шелестить вітерець . замислююсь: чому,чому ми починаємо цінувати тільки тоді,
коли втрачаємо? Звідки це у нас? Немає відповідей. Тільки шумить столітній дуб: "Поспішайте, вас завжди чекають".