З невигаданого

З НЕВИГАДАНОГО
Вулицею йшла невеличка процесія. Ховали стареньку - сироту . За машиною йшли одні сусіди, які на власні кошти проводжали її в останню путь. Вулиця гомінка, була й сьогодні жвавою: Нестор Гринько випасував гусей, тітка Галина мила коло двора, Хоменки кололи свиней, грались, сміялися діти. Життя буяло!
Тільки одна людина стояла коло хвіртки в задумі опустивши очі, - Григорій. Схуднув, змарнів, очі запалі, наповнені невимовним сумом та безнадією.
Незважаючи на ранню весну, одягнутий в куфайку, стояв 47- річний чоловік доти, поки машина з труною не звернула за вулицю, на цвинтар.
-Гриша, - стурбовано заговорила мати Григория, - чого ти стояв на холоді?Бабця вже віджила свій вік, а тизастудишся не дай Господь!
-Мамо, чи ви не розумієте… Я з нею в тій лікарні лежав…
Вже сьомий місяць пішов, як Григорій приречений. Районна, обласна лікарні, опромінення, ліки, операція, тікаючий погляд лікарів… Найстрашніше було тим, що Григорій був розумною людиною, він розумів – шансів у нього немає. І як не втішала жінка, що все буде гаразд, десь там, на дні душі всі усвідомлювали, що скоро вони втратять чоловіка, батька, сина, просто людину.
Тому й вийшов провести , можливо, власну тінь, провести частинку себе. Бо хто ж, як не ці, заживо поховані, розуміють один одного. Один на один зі своєю хворобою, один на один зі своєю печалю, зі своєю журбою.
Так і Григорій уявляв, що мине декілька часу: місяць, два, і він покине цей світ, і будуть так як і стару везти через рідну вулицю, де дехто навіть капелюха не зніметь. Але докінця впевнений, що хтось із «них» всеодно прийде. Буде мовчати і думати. Думати, що він наступний…
 (Безжалісна весна 2003 рік)