Монолог друга

МОНОЛОГ ДРУГА
  ЗУСТРІЧ
Я приходила до тебе вранці, тихо і мирно в твоїх покоях, тільки ластівки над надгробком пурхають, літають, щебечуть між собою, забавляють твою душу.
Сподобались квіти?
 Червоні і білі піони- ти знаєш, я довго вагалась, я не знала які сааме, червоні- то на зустріч, а білі- на розлуку. А потім, взяла букет і пішла до тебе в гості.
Друже мій, я приїхала і так скоро від'їджаю. Куди- небудь, але як скоріше від тебе, від самої себе. Хто б знав, ти слухаєш, я тікаю. Я зовсім стала дикою, я нікого не підпускаю до себе, я відштовхую всіх, бо всіх я боюся… Люди, як ті звірі,почують, де людським пахне, та й враз розтопчуть… Та ти, голубчику спи, не підводься, я погомоню та й піду собі. Розмова моя мирна і тиха, я не заподію лиха.
Ти знаєш, сьогодні проходила біля нашого парку, була коло нашого дерева, пройшло вже кілька років, а надпис » ОЛЕГ + ОЛЕСЯ = ДРУЗІ « залишився! Ти розумієш, ніякі дощі і снігопади не змогли знищити правди, Наша дружба – вічна! Боже! Скільки років я тебе не бачила… Та я не забула, я пам'ятаю: красивий юнак з русявим як жито волоссям… А я постаріла. Ти б мене і не впізнав, лише мабуть по голосу, дзвінкий як і колись, тільки тепер дратує.
Актрисою я так і не стала, не вмію грати ані в житті, ані на сцені. Так і залишилась Леся Михайличенко, стара і нікому вже не потрібна. Забарилась милий у тебе, час йти, смеркає. А ти спочивай, приїду ще весною, на день народження до тебе! Привезу ромашок, з шкільного саду. Чого тільки забажаєш! Тільки не сумуй дуже, якщо зпізнюся, ти ж сам розумієш, артрит лікую. Може лікарня затримає, але всеодно , обов'язково приїду . Головне, ти чекай, а я на тебе буду чекати… у вісні. Все буде добре, ми знову будем разом, то нічого, що ти там, а я тут, головне, щоб душі були у купі. Прощавай друже!
Проходять роки, минають століття, а в забутому шкільному парку, на самому столітньому дереві викарбувані невмирущі слова «ОЛЕГ + ОЛЕСЯ = ДРУЗІ « 1946 РІК.