Без назвы

БЕЗ НАЗВИ
Коли людині боляче, вона тихенько помирає, вмирає все живе навколо. Зникає погляд, згасають очі, стихає серце. Так і Марія сьогодні помирала… Відходила в незнаний світ в самоті, Так склалася доля, не мала дітей змолоду, всю молодість віддала театру та коханню. Коханню палкому, гарячому, і гіркому. Була красунею, та й розум мала. Покохала ще до війни. Кохала так, що навіть забула про себе, про свою гордість та дівочу честь. Віддавала коханню все і душу і тіло. Тільки щастя те, овіяне порохом війни, не довго жило. Коли принесли лист, то та любов впала тяжким камінням на дно її душі, затьмарила сонце, тільки печаль, смуток і вона- молода й красива, з рясними слізьми на обличчі…
Роки йшли, а Марія не могла підпустити жодного до себе. Ще довго снились ті страшні слова «останне що він сказав-Марія, Марія…». Сватався не один, не одному відмовила. Та хіба вона могла думати розумом, коли серце кричало від болю. Вступивши до театрального, почала оживати, а може й навпаки, захищалась сама від себе, від минулого. Хто бачив її милувався: завжди привітна із посмішкою. Тільки очі карі відводила, боялась, що в очах правду дізнаються…
А на сцені вона жила! Вона так грала, що зал затихав, коли вона з'являлася. Море овацій, квітів, шанувальників. Столиця тільки й говорила» : Незбагненна і ніким не покорена! Щаслива і самотня, жінка- таємниця!». А Марія просто була справжньою.Та не довго вона була одна. Затліло якесь почуття в душі у неї до красеня-генерала, який щойно приїхав із - за кордону. Обіцянки, ніжності,подарунки – Марія була жінкою. І ті роки в самоті взяли своє. Вперше в житті вона захотіла сімейного вогнища. Набридли плітки, про красиве життя « Джульети », про несчисленних коханців « Донни Анни» їй набридло жити під поглядом чиїхсь очей. Захотілось мати те, що мала кожна жінка: чоловіка, діток, власне гніздечко, де можна заховатись від « дощу та заметілі «. Після заручин, вони переїхали до Петербургу. Спочатку були труднощі: нове місце, нові ролі, чужі і непривітні люди. Та тільки, коли поверталась додому відчувала спокій і затишок. Тепер вона була не тільки успішною актрисою, вона була дружиною самого генерала! Що може бути казковішим… Здавалось, доля дарувала все : провідна актриса Петербурга, жінка, про яку мріяв кожен чоловік, та вона неслась на крилах до свого сокола- генерала…
Та не вдовзі почала помічати, що не з нею любий, не про одну мріє у снах… Одного вечора, після спектаклю не знайшла його як завжди біля театру. Повернулася додому : холодно і страшно було в тих кімнатах, шукала його – не знайшла, тільки клаптик паперу: « Я залишаю тобі все, кохаю іншу, прощавай моя акторка «. Слова, рядки, не бачила нічого, тільки оте презирливе «залишив, одна, самотність і забуття»…
Спасла робота. Була і пляшка і безсонні ночі. Тільки тоді, коли наснилась мати – отямилась, подивилась в дзеркало і не впізнала. Запалі щоки, погасли очі, погляд неживий, а вуста зкривлені в гіркій посмішці. Як вона могла, в свої 35 років – вмерти? Ні, застукала, занепокоїлась гордість. Ні не хочу, не хочу вмирати. Я жити хочу!
Після цього ще краще грала. Гастролі в Англії, Іспанії, незабутньому Парижі. Тепер вона була недоступною і гордою, кам'яною. Лише на сцені вона була доброю матір'ю, люблячою жінкою, коханою і незамінною.Гроші, слава – все це в'їлося в її душу. Назавжди було покінчено з Марією, тепер для всіх вона Мішель… Закинула на дно душі всі почуття,серце навчилось не чути себе, своїх прохань і болю, що бився маленькою іскоркою в душі.
Минав час, але на сцені не було жодної, хто міг її замінити. Не було такої, щоб плакала так, як плачуть тільки в житті. Не було такої, яка сміялась так дзвінко і так щиро! Вона жила чужим горем і щастям! І тільки на сцені! Один театр її не зрадив, він не міг існувати без Мішель, глядач її кохав, як не одну попередницю. Він єдиний, кому вона віддавала душу. А те, що було за кулісами : чоловіки, які тільки міняли свої обличчя і краватки; бенкети, які несли з собою лише похмілля, все це було марним і пустим. «Театр – це моє життя. Без нього я помру,» - говорила незрівнянна акторка.
Сьогодні вона грала останню роль в своєму житті. Тиху і покірну, тільки вже без глядачів. Перед її очима шуміли фонфари, овації глядачів, заздрісний погляд жінок і зачарований чоловіків. Що вона помре за місяць, не здогадувались навіть досвідчені лікарі.Коли дізналася, покинула відразу всіх, навіть театр. Спакувала речі і тихенько, ще до світанку поїхала до батьківського дому, в село. Ранками блукала в полі, вдихала аромат пшениці. А ввечері,бігала босоніж по росі, прагнула наздогнати все, що назавжди було втрачено. Цінувала найдорожче – життя. Життя, прожите за один місяць, місяць подарований тільки собі, Марії. І не було вже ні Мішель, ні розкошів, ні овацій. Все життя заради щастя інших, весь час присвячений комусь.
Останній подих, свою останню посмішку вона подарувала світанку, вранішній росі, мрійливому вітрові…