Сльози минулого

Сьогодні вона збиралася додому. Налаштувала речі, взяла сховані гроші, зароблені ще в одному барі, і вийшла з гуртожитку. Серце рвалось до рідного села, до найдорожчої та эдиної людини у світі-Мами. Вже як третій місяць, вона не могла поїхати до неї: навчання, репитиції, робота і якийсь поганий відтінок у душі:на наступну, наступну, на цю не поїду, не зможу, не має грошей, вона зрозуміє. . .
Підїжаючи до вивіски "КРАСНОПІЛЛЯ", автобус зупинився, хтось виходив, хтось прагнув доїхати до райцентру. Марина прокинулась, задрімала трішки, у сні бачила радісну матусю, яка на ганку зустрічала її ласкавою посмішкою та щойно спечиними пиріжками. Щось тьохнуло в душі, передчуття поганого. Долаючи кілометр до рідної вулиці, Марина не відчувала дороги під ногами. Летіла, хотіла розвіяти те передчуття, переживання, що гризло її юне серце. Он і димар, який видніється із-за густих яблунь, та забор, який з роками з"їдав мох, і хилився ще дужче і дужче. Мамо, я приїхала! В хаті не було нікого, на столі тарілка з юшкою та згрижений кусок хліба. . .
Чекала довго, аж поки не смеркло. Сусідка тітка Орися зразу відчинила двері літньої кухні, звідки полилися аромати зеленого борщу та голубців.
-Ой, Маринко, це ти?
-Вибачте, Ви мами не бачили?
-Мами?. . . Захода, може їсти хочеш? Сідай
-Ні, не хочу! Ви мами не бачили?
-Тут така справа дитино. . . Запила. . . Вже третю неділю. Невпізнать. Я й ходила до неї, та сп"яну вигнала мене. Тепер тільки через вікно спостерігаю, як вона з подругами горілку носить з магазину, а потім лаються між собою всю ніч, спати нікому не дають. . .
 Марина стояла, потім опустилась на лавку, закрила руками обличчя і заридала. Та так сильно , що тіткі здалося, що то не дівчина плаче, а звір, якого підстрелили-так стршно і так дико. . .
 Марина Іванівна була спрвжньою бізнес-леді. Престижне авто, фірма, яка спеціалізувалась на експорті, солідний і заможний чоловік. Завжди по моді одягнута, з модною зачіскою і манікюром, здавалась щасливою. Тільки було в неї, щось таємниче, наче носила вона в душі загадку. Подруг не мала, говорила, що всі в юності та дитинстві справжні, а тепер порозбрідалися. Звідки вона ніхто не знав, чоловік іноді сміявся: "Морська вона у мене, тому й Мариною зветься".
Тільки кожних вихідних вона збиралась, заїджала до магазину, купувала великий охапок червоних троянд, сідала в авто і їхала за місто. Далеко їй їхати , нікого з собою не брала, лише троянди. Минали кілометри. Вивіска "КРАСНОПІЛЛЯ", райцентр, всі з захватом дивились на білий БМВ і на жінку, яка сиділа за кермом.
Приїхала нарещі. Літаючи серед думок, дивлячись в нікуди , не помітила як хтось підійшов і став поза нею. . . Стара і немічна рука лягла їй на плече.
-Маринко, не вже ти?
-Що?- вона її впізнала. Хоча роки взяли своє, посмішка і очі залишились тіж самі.
-Ой, тітко Орися, здраствуйте!
-Не можеш простити себе дитино, мучишся, кориш себе! Ой, дитино дитино!
 Марина повернулась до материнської могили.
-А хто ж, як не я винний в тому, що сталося?- по щоках полилися сльози каяття, -Як би я частіше бувала, навідувалась, розуміете, вона б чекала на мене, і не було
б ні пляшки, ні подруг!
Коліна її зігнулися, в дорогій сукні, опустилася на землю, припала до могили.
-Вона мені сниться кожної ночі: стоїть ридає, розхристана, п"яна, в очі люто заглядає. Не відпускає мене , що я тільки не робила: і до церкви, і до ворожки. Нічого не виходить.
-Я дитино ось що скажу, не вона тебе держить. а ти її. Ти прости. . .
-Я простила її, вона несчасна була, бідолажна моя
-Не її Марино, а саму себе
-Що, як?
 Марина притихла, сльози капали на могилу, яка була встелена живими трояндами.
-Ти знаєш, вона в тебе така трудяща була, від туги за батьком та за тобою мабуть. . . Та роки йдуть, ми часто робимо те, що потім весь вік жалкуєм. Тобі жити потрібно майбутнім, а не минулим. Прости себе дитино, вона б пишалася тобою.
 Наступного ранку Марина відправила листа: "Визнаєте, сьогодні я знову її бачила. Вона була такою тихою та ласкавою, як у дитинстві. Разом із татком взявшись за руки, вони йшли по красивому саду, по стежці встеленій живими трояндами!". . .