Звичка...

Чомусь саме сьогодні у його свідомість прокрався її погляд... Захотілося знову відчути і побачити це звичне звернення очей. Він завжди сидів навпроти, але ніколи не міг збагнути, чому ж складалося враження, що погляд охоплює його з усіх сторін, чому він відчував себе оголеним і неприхованим. Промовиста тиша, яка линула з її очей, скутий погляд її душі, вуста, які, за звичкою, могли проказувати лише слова застереження. Ця леді була звичною істотою для свого оточення, звично далекою від самої себе, звично схованою у самій собі від жадібних і претензійних поглядів... Вона сама була Звичкою, якою бути їй дуже не хотілося.

Завжди бентежила її незосередженість на розмові. З розгублено стрибала з однієї теми на іншу, а потім, заплутуючись все більше, кінець кінцем видавала щось типу: „Ну ось. Сьогодні зранку я знову не помітила хмари під ногами”. І тільки як слід розпитавши її про це дивне (на перший погляд) явище, він починав розкидати думки по призначених їм логічних місцях. Неймовірно привабливим і заворожуючим їй здавався невпинний рух хмаринок в небі. Уся дивина полягала в тому, що ця дівчина дуже любила гуляти після дощу, коли небо можна було побачити у калюжах. Неймовірно легко було ходити по хмарах, вони змушували відчути обертання земної кулі і силу вітру. А не помітити їх можна було тільки в разі браку часу...
 
Поспішати Звичка просто ненавиділа, хиба що з висновками, з нерозважними вчинками, або за обідом. Інколи їй здавалося, що вона занадто ретельно готується до будь-яких подій, занадто довго зважує всі „за” і „проти”, занадто серйозно замислюється про наслідки. Одне їй було важко зрозуміти: чому ж нерозважні вчинки все ж таки траплялися?.. Але не про це зараз мова. Не вчинки, а невідповідність зовнішнього внутрішньому робила її такою, якою вона була.

Він нехай вибачить мене за брак уваги. Просто Небайдужий. Йому личить це ім’я. Звичка ніколи не розуміла причин і походження цієї небайдужості. Він переймався всім і всіма, навіть нею, в той час, коли оточуючі дійшли висновку, що простіше не звертати увагу на безглузді зміни настрою, на відсутній погляд, на раптові ексцентричні ідеї, на писанину, яку, з незрозумілих більшості причин, вона називала „депресивним креативом”, зручніше звикнути і сприймати її, як предмет інтер’єру, який неможливо змінити. Ця дівчина вже була змінена, зачарована, і зворотний процес видавався їм неможливим. Це щось типу ремонту, на який не вистачає грошей, а заощаджувати потрібно, так довго обмежуючи себе у витратах... Хто ж хоче заощаджувати, коли потрібно змінити те, до чого вже і так звик, що, в принципі, не заважає? Хоча до чого тут ремонт? Ага! Небайдужий. Точніше небайдужість Небайдужого. Він чомусь дуже хотів видобути Звичку із тієї мушлі, в якій вона час від часу, хоча ні, в якій вона майже постійно переховувалась. З якою метою, навіщо це йому було потрібно, - це, мабуть, було відомо тільки йому, хоча й це припущення є дуже сумнівним. Цей „екземпляр” призначав зустрічі для того, щоб вислухати весь потік дум, думок і думочок, яких безліч назбирувалося за той час, поки вони не бачились. Щось з розряду хоббі? Може Н колекціонував міркування З, як філателіст, який тремтячими руками обережно вкладає серії марок за прозорі смужки у альбомі, як нумізмат зі стажем вдумливо загортає монети у пластикові конвертики? Але жоден альбом не вмістив би в собі таку кількість усього того „думання і відчування”, яке ледве вміщалося у самій Звичці. Дивовижним Небайдужому здавалося те, як вона примудряється це все утримувати всередині, старанно контролюючи витік назовні. Може вона просто боялася, що поступово переповнення перетвориться на спустошеність, що джерело усіх спалахів, вибухів, емоційних бабахів, жалю, ніжності, агресії, захоплення і всього того, з чого вона була виліплена, зникне? Може тому цей „золотий запас” нагадував якісь „закрутки” на зиму? Все це в З було, але вона боялася цим користуватись, аби не бути приреченою на голод, коли настануть холоди.

Це спілкування-колекціонування стало невід’ємною частиною, стилем життя і для неї, і для нього. Небайдужий, щоразу ідучи на зустріч, вірив в те, що саме цього разу Звичка необачно стане прозорою, і він врешті решт зможе занурити у неї свій дослідницький зацікавлений погляд і, хоча б мить, пожити у ній, пожити нею, пожити ними двома...

Звичка ж, петляючи вулицями міста, скорочуючи шлях до місця зустрічі, щоразу обіцяла самій собі, що відкине зайву обережність, безглуздий страх очевидно неминучого, і стане м’якою й еластичною, перестане схрещувати руки й дивитиметься, не вгамовуючи те, що так хотіло визирнути з віконечок її очей.

Чомусь саме сьогодні у її свідомість прокрався його погляд... Знову захотілося відчути його прагнення до пізнання, обмінятися з ним промовистими мовчазними фразами, подумки пестити його подихом, відчути його небайдужість навіть якщо вона була викликана простою цікавістю. Вуличками міста, несучи всі думи, думки і думочки у прозорій посудині з тонкого скла...