Туберкульоз

Тут не має ні бідних, ні багатих. Всі рівні, і як не страшно, всі близькі.Об"єдує єдине, воно не питає: чи маєш ти владу, достаток, чи ти бідний і не маєш нічого. Бо то хвороба. Хвороба, яка зрівнює всі людські можливості, зрівнює вік,стать і кілометри.
За цим забором інше життя. Люди входять в нього по-різному: хтось плаче і не може повірити, що він тут;а хтось, не може побороти своє "я", я- не вони і це помилка..Час тут плине по-особливому: як монотонна плівка, у когось вона півроку, у когось рік.А якщо пощастить вона перерветься через чотири місяці. Довгих чотири місяці...І важливо там не впасти, море ліків, препаратів, тіло зведуть на ноги, а як же душа? Не можливо дивитись на все закритими очима і з холодним серцем. Бо душа людини, як та губка, все вбирає, все зхвачує.
Мене здивувала їхня спокійність і терплячість. Спокійно відповідали на мої запитання, говорили про себе і своїх діток, про те, ще колись щасливе життя до цього. Так і у мене,життя "до цього" і після...Довгих шість місяців я боролась за життя.Боролась як могла. Бог допоміг, віра в нього. Люди в білих халатах були для мене ангелами.
І до сих пір мені іноді сниться та їдальня із семи столиків,де поруч зі мною ділили вечерю звичайні бомжі...Справжні. Спочатку я не могла прковтнути шматок хліба, а потім почала звикати! Чуєте?я говорила "приемного" тій людині,яку не помітила б у звичайному жиитті,на яку подивилася раніше з огидою,подумавши:"ОГО!докотився, на сміттнику!"та хто б міг подумати:дівчина з заможної сім"ї, після институту й зразу туди, за забор.Я стала зовсім іншою,людянішою.Проходячи біля Людей, які живуть на вулиці,я з острахом не поспішаю, я вдивляюся в їхні обличчя:а може це вони? Живі! Я зупинюсь,обов"язково.........