наче...

Було важко зрозуміти як на вулиці, як там пахне. Погода пахне. Навіть мороз і той пахне, розсипаючись дрібними кристалами в просторі. Було важко зрозуміти годину і чи то є справді вівторок, а може субота?
Мій вірний Дворик просив їсти і пити. Я чув його нявчання та дихання, шелест зіниць та бурління крові у котячому організмі. Я чув, як він просить мене. Тваринна похіть. Корм сухий ,так потрібний, а опісля обов’язково напитись прохолоди з-під крану, бо Господь важко розуміє, що з ним робиться, а прогулянка до найближчого бювету і не розглядається на пленумі в його переповненій усілякою пліснявою макітрі.
Хіба що міг розділити добу на ніч та на день. Хіба що інколи палив дешеві «фуфайчані» з м’якої пачки.
Інколи міг замічати, що не сам, а .. а з Даркою. Вона проходила повз мене в трусиках…
Чорні – вівторок, рожеві - субота, білі – п’ятниця, мереживо – понеділок, рожеві пелюстки – середа, пелюстки мереживні – неділя, відсутність будь-чого – четвер… така закономірність, така присутність Дари.
Я сиджу на кухні і щось розповідаю Дворику:
- Уявляєш, - кажу йому, - ти живеш в країні, де каву з молоком називають МАККОФЕ. Розумієш, охрестили все іначе. Це країна, де в смітнику на розі Щорса та Леськи, як би ти не старався, не знайдеш ані чого, окрім недоїденої канапки та одноразової запалки, яку ще можна полагодити…
Я сиджу на кухні і розповідаю таке. За якусь мить розгортаю зібганий на собі Дарчин халатик і жбурляю ним в кота. Беру янгола на руки і несу її туди, де жодні мереживні пелюстки ще не витримали моїх дотиків…
Просто неба розлітались на шматки…
Я несу це усміхнене створіння… на руках тримаю клаптики весни… мої цілунки рівно лягають на її гарячі плечі і танцюють, прилипаючи, відлипаючи, прилягаючи простягаючись і… сверблять… на місці моїх цілунків ріжуться крила і мене коробить від голоду. Не зволікаючи, торкаюсь до рожевих пелюстків і з моїх рук вириваються чари.
Одним рухом, одним криком, лунає:
«і хай буде четвер».

Я голодний згризаю маленькі крила з її пліч, крила, які щойно прорізались і вона плаче, в конвульсіях б’ється, краплі крові на моїх вустах, стікаючи, засихають…
- Я ніколи не бачила перекотиполе, - каже вона і прикурює від моїх рук. – Покажи мені перекотиполе, - каже вона і торкається вустами до цигарки. Дара ковтає
Дим. Вона ніздрями його січе на два потоки.
- В мене паморочиться в голові, - відповідаю і відкриваю очі. Бачу мокрі зіниці і блакить цигаркового диму. – Я зараз піду на кухню, вибачусь за свою поведінку перед Двориком, одягну халат. Мій кіт більш не терпітиме такої поведінки з мого боку. Слідкуй за моєю ходою. Пам’ятай мої ноги. Слідкуй за рухом м’язів і продовжуй цілувати мене так, як ти робиш це зараз з цигаркою. Зараз прийму руки з твоїх сідничок і вони зостануться без чарів… він і далі розмовлятиме з котом, і шматуватиме твої пелюстки, але він повертатиметься, бо так чинить перекотиполе.
- Ти знаєш, що я, Дара, єдина хто це розуміє? – плаче вона.
Протяг гонить цигарковий дим і сипле пісок на її оксамитові зуби, до яких я торкався ще мить назад, вони були гарячими… завжди гарячими.
Пісок плавиться, стікає і засихає…
-Ти не єдина, хто мене розуміє, - наче відлуння, кажу в поле і закінчую, кінчаю, паралізую:

…молодим місяцем живи
тридцять три хрестові весни
мовчи натякай люби
ближнього свого перепроси
пам’ятай Ісусові шляхи…

Було важко зрозуміти до чого я хилив, тому залишилось лишень принести Дворику Артезіанської.

…якось було й таке, що вона мене запитала, а я промовчав.
- Чому ти себе маєш за перекотиполе?

Чому – чому – чому, лунало в моїй голові, чому – чому – чому, відгукувалось.
Щоразу, як вона заходила до ванної кімнати, - я залишався нагим. Вона забирала свій короткий халатик і все, що залишалось, - причинені двері до лазнички.
Я грався. Жорстоко карав себе і того янгола, який шумів водою. Грався у підгляданки з надією, що дворик промовчить, ні слова не процідить, як я нагим у темному коридорі грався у підгляданки.
Мене різав стрункий потік світла з прочинених дверей і ще стрункіший запах жіночої шкіри. Той запах, що відомий лишень чоловікам і тільки самцем жаданий.
…я стою у темноті і лівим оком бачу піну, таку як морська, таку як з полотна, де живе Венера.
- Мені холодно, - кажу їй, - тут темно, сиро. Тут самотньо без тебе.
Дара мовчить. Простягає руку догори і зрошує себе холодною водою.
- Бачиш, холодно і мені, - усміхаючись промовляє вона. Я бачу перла її усмішки і бачу, як цівочки води стікають по її поясниці, падають додолу. Я шизію. Зараз вони впадуть, розлетяться на молекули. Поглядом ловлю, рятую, молю про допомогу.
- Бачу в люстрі тебе, - шепочу їй, - бачу причинені двері.
Венера по правилам мовчить і продовжує демонструвати свою байдужість та цнотливість. Я продовжую гру:
- Чуєш, за тобою хтось підглядає. Там зовсім нага похіть бере тебе поглядом.
Від сирого холоду та темноти моє тіло покривається блакитно-рожевою плівкою і завмирає на ту мить, заки янгол не закінчить, кінчить, проллє, проріже свої крила. Крилами розіб’є люстро. Гарячим струменем обпечеться, розквітне…

…клаптики весни
тридцять третьої цвіли…

…потім він сідав на край табуретки біля кота на кухні, замотувався у вогкий Дарчин халатик і довго палив, гадаючи день неділі по чужій білизні і повторював:

«все воно є відносно, все воно відносно…».

…тридцять третьої весни
я торкнувся до роси…