City

Жовтий Місяць зайде за сіре бліде обличчя ночі. Дивишся на тьмяне небо Києва... І де ж ви зорі? Хто вас погасив? Фабрики й заводи, що виробляють те, чого я б ніколи не купував. Мені миліше природне, аніж червоне світло з-під ліхтаря.
Чекали на зиму. Отримали зиму. Свята ніяк не скінчаться. Гуляємо, веселимось. На День Валентина освідчуємося. День кохання? Звідки, з Америки? Там, де "Американський Пиріг" - стає ідеологією чи то вільного, чи то безглуздого життя. Про свої ж, слава Богу, починаємо забувати. Нічого, не хвилюйтесь, ще є Бразилія, Канада. Там теж свята люблять. Є ще в кого традиції позичати.
Сніг вночі вкрив усе місто. Але не помітно в світлі ліхтаря змін. Все досі червоне. І це не докір, це жаль. Адже на ранок білого снігу не буде. Його перемішають із артемівською сіллю та херсонським піском. А люди це все зміксують. Не нагадує мені київський пейзаж справжню зиму. Немов у колекторі: блукаєш, тонеш. А підсвічує лише ліхтарик.
Але не все так і погано. Як заплющу очі, то, байдуже, в Карпатах ти, чи на териконі. Не побачу ні білизни вершин гір, ні чорного вугілля. І Києва - який затискає тебе в чотири стіни вузької квартири.
Вимикаю настільну лампу. І ось мої очі проти тебе - монітор. А на робочому столі фотографія Альп. Солодко жити в місті ілюзій, якщо ти художник або хоча б той, хто має різнокольорові олівці. Що намалюєш - так і буде. Краще зразу шедевр. Не вмієш? А навіщо тобі самогіп(м)ноз? Не вмієш? Тоді вимикай світло та ховайся разом зі своїми думками у темряві. Не хочеш? Тоді тобі на вулицю, під світло ліхтаря.