Iнтервю з режисером Кримськотатарського театру

Інтерв'ю з режисером Кримськотатарського Академічного театру Фельдман Б.Л.

- Чому для постанови Ви обрали саме "Девичник" Лори Каннінгем?
- Мечась між "Спрагою экстрима" і "Девичником", я зрозумів, що те, що хвилює вибраних, – це "не те", а те, що хвилює багатьох, - це більше! Мене не залишає байдужим проблема маси. Я людина з маси. Я не людина з вузького кола. Плюс ще от що. Усі мої роботи – це одна тема - "ЖІНКА". Це й "Медея", і "Кімната", і "Вечір". Поставте за ними долі, і ви зрозумієте, що "Девичник" це п'єса про жіночу некомунікабельність, про те, як важко знайти себе в цьому світі, знайти своє місце.
- А як ви знайшли цю п'єсу?
- Три роки тому мене запросили в Тирасполь на її постановку. Потім я поставив її в Українському театрі і ось втретє - у кримськотатарському.
- Чім вона залучила вас, і чому саме її вибрали ці театри? І молдавський, і український, і кримськотатарський?
- Проблемою людської самотньості, несумісності, эгоїзьму… Це проблема всіх народів. А театри ставлять "Девичник" по одній причині – виробничій. У п'єсі зайнято 6 жінок, два склади – це вже зайнятість 12 акторок. Керівництва творчих колективів і адміністрації театрів повинні хапатися за такі п'єси. Вона чимось мені нагадує "Будинок Бернарди Альби" Федерико Гарсиа Лорки.
- Яка головна думка п'єси?
- П'єса про нетерпимість людей друг до друга, невміння спілкуватися. Як говорив Михайло Рощін "Вчитесь робити добро!"
- Що ви хотіли б сказати постановкою цієї п'єси?
- Не можна втрачати тих ниток, які з'єднували людей, коли вони були відвертими - у пору юності, під час навчання в колледжу… П'єса як би кричить: "Дорослі люди! Подивитеся, якими ви стали?"
- Де Ви навчались режисурі?
- У Щукінському училищі, а потім закінчив Вищі режисерські курси при цьому же училище.
- А як ви потрапили в цей театр?
- Мене запросили. Люди хотіли працювати(!) і хотіли працювати зі мною(!)
- Чім Вас зацікавил цей театр?
- Цей театр цікавий Людьми. Вони ще не встигли "театралізуватися" у дурному змісті цього слова. Там люди (АРТИСТИ) – ще ЖИВІ. Цього не зрозумієш, поки не зустрінешся з ними. Там абсолютно (якісно) інше керівництво. Воно розуміє, що режисер – не працівник планового або ще якогось "відділу"… Для них режисер – це та людина, яку треба або приймати з усіма плюсами й мінусами, або з ним не співробітничати. Я це почував. І потім у цьому театрі вміють (і розуміють!), що режисера треба все ж таки поважати!
- У чому особливість роботи з артистами цього театру?
- Це справа сеюсекундна. Ці артисти не люблять насильства. Їм більше треба показувати. А Ви скажете, що в п'єсі шість жінок! А я Вам відповім: "От і знайдіть такий показ, щоб вони не посміхалися, коли мова йде про трагедію, і розуміли гумор, якого в п'єсі до фіга й більше. Тут режисер не повинен бути розповідачем… Вони тобі повинні повірити, а вже в тебе вони потім повірять як би саме собою. Ці артисти багато працювали з покійним В.А.Аносовым, і мені було не просто. Мене врятувало (у гарному змісті слова) моє акторство (теж у гарному змісті слова). Я просто ніколи не грав, а якщо плакав, то без дурнів…
- Чи усе вдалося?
- Так, крім художника й костюмів.
- Хто з акторок найкраще впорався зі своєю роллю?
- Тут був чудовий ансамбль. Відчувалося, що люди одержують задоволення від своєї роботи. Але самою виразною була Лейла Омерова в ролі Лизбет. Про таку акторку міг би мріяти Станіславський, коли він з Крегом робив Офелию.
- Чім близькі Вам героїні п'єси?
- У мене перед очима стояв "Традиційний збір" Розова. Там і Ліза Хренова, і Юля, і Агнія й інші жінки. Якщо вийшовшая з Росії Каннінгем знала Розова і його п'єси, то честь їй і хвала, що вона "Інтерпретувала" цю справу, а якщо не знала, то подвійно й Честь, і Хвала! І от ще що. Не забувайте свою ЮНІСТЬ і свою МОЛОДІСТЬ!!! Це я Вам кажу, як юний старичок!!!