She s got the wild wind...

Не порвися, Дикий Вітре, не порвись об трави,
Стане лихо тоді в світі – не знайти управи…
Jullian
«Подруга Вітру. Подруга Вогню»


 Так гарно бігти по безмежному полю… Летиш, забравши крила у нареченого… Летиш на його крилах у велике сонячне життя… Під нами зелене море, на поверхні якого плавають волошки, дзвіночки, лютики. Сполохані пташки вистрибують з-під ніг, ледь не знищені твоїм щастям. Ти смієшся, адже тебе несе твій наречений – Вітер. Так гарно з ним, що ти примружуєш очі і смієшся, смієшся, смієшся… Він обвиває тебе своїми невидимими руками, притискає до свого неосяжного тіла, шепоче на вухо слова мовою, що зрозуміла тільки тобі, якісь важливі слова, але ти така розсіяна, що не прислухаєшся до слів, ти насолоджуєшся просто музикою шепоту, обіймами і невпинним сміхом… Так гарно летіти, так гарно жити… Спогад…
 Поклади, опусти мене ніжно в трави, дозволь мені відчути певність землі, її тверду поверхню, що береже моє тіло, дозволь відчути як з неї виходить життя, воно стає квітами, травами… Ляж поряд зі мною, дозволь відчути, як ти обвиваєш моє тіло… Накрий мене своїм невидимим станом, що так солодко пахне конваліями…
 Мені так гарно з тобою, я не хочу дивитися на світ і не бачити тебе, я стиха прикрию свої очі, а ти заспокой моє обличчя своїми пальцями…своїми магічними, вбиваючими біль пальцями.
 Ми з тобою так довго вже летимо, так гарно-добре, мій ніжний Вітер… Який же ти красень, коли отак несеш мене і впиваєшся своїми очима в далечінь, в наш з тобою шлях єдиний… Але я прикрию очі… Поцілуй їх запахом конвалій… нажени мені видінь, я так стомилася обіймати тебе і не бачити… я геть тебе не бачу, Вітре мій дикий… лиш серцем… Стань перед очі видінням…
 Як я сумую по твоєму теплому тілу, що так мене спокушало запахом лісових конвалій… Ні з чим не зрівняний аромат тієї ночі у лісі, коли ти знайшов мене зранену… Я лежала на колючому вітті, що відірвалося з міцних тіл дерев, я мучилася їх жорсткістю, але я тремтіла від страху залити кров’ю біленьке озеро конвалій, огорнутих росою, що спали під місяцем… Я так хотіла вмерти в їх ніжних обіймах, але було страшенно соромно їх бруднити… Такі чудові сонні конвалії, що стиха дихали ніччю, лісом, тишею…
 Прокинулася я вже в твоїй затишній хижі… Неосяжно велике ліжко, все залите шовковими простирадлами… і така стомлена я, напоєна твоїми чарівними зіллями… і такий знесилений ти, що провів безліч годин, чекаючи, поки я відкрию зелено-жовті очі… Ти схопився з місця, а в очах був страх – ти не знав, чим мене можна врятувати… Я пила всі твої зілля, але повільно танула… Ті рани, нанесені самим життям на моє тіло, вони невиліковні… Я відчувала це серцем, що так ліниво билося…неначе ось-ось стихне…засне…
 З поглядом відчайдушного звіра ти кинувся переді мною на коліна, намагаючись не виказати свого страху, і тоді ти протягнув мені єдине, що могло врятувати моє мізерне життя… Ти приніс мені конвалії, всі обсипані перлинами роси… Ти вкладав в мої слабенькі пальчики той чарівний дарунок, а я хотіла цілувати твої зап’ястки, де ніжно витанцьовувала кров, така гаряча, проти мого холодіючого тіла… Я так і не побачила твоїх ніжних пальців, що снилися мені у тих хворобливих снах… я зупинилася на мить… я так жадала бачити надзвичайний витвір природи, що завжди зігрівав моє сумне обличчя…
 Ти мав спочивати, адже я забрала в тебе все, про що ти мріяв… спокій… відпочинок, але тобі то не треба було тепер… адже тепер з’явилася я… Я розуміла, що ти ніде не збирав тих конвалій, ти просто зірвав їх у своїй душі… Ти знав, ти надто добре знав, що я притисну твій дарунок до серця…
 Я бачила, як у букеті щось блиснуло – на думку спало одне – Промінь Життя, Душа… Я різко поглянула тобі у вічі, хотіла крикнути тобі, застерегти, що ти втратиш, але… Я палко вирвала конвалії, що росли прямо з рук замість пальців, і притисла до серця… Ти ледь-ледь зойкнув і знову став спокійним…
 Хіба ж я знала, що то за спокій? Хіба ж я знала, що саме тоді, вирвавши твою душу, я випустила твоє тепло? Хіба ж я відала, що то не спокій, а холод? Хіба ж я знала?.. Так… так, я знала… Пробач, я так жадала жити, але я не могла, я стрімко гинула… І я не сказала, що вирвала твоє життя… Твоє міцне тіло, твоя душа давно жила в мені… Ти повільно ставав беспокійним, диким…
 Минав час, я майже не мінялася – мінявся ти… Я тебе випивала… Жила лише твоєю солодкою, теплою цілющою кров’ю… З кожною крапелиною, ти все більше і більше переливався в мене, тепер ти вже не міг без мене… Я була твоїм життям, мій любий, я була твоєю смертю… Ти блід, блід кожну хвилину, ти майже вмирав, коли мені було погано… Ти відвертався і плакав…
 Плакав, як всесильна людина, якій підкоряється увесь світ, окрім природи… Ти вмів варити зілля, ти вмів навіть варити Життя… Кожен вечір ти ходив збирати трави, чарував всю ніч, щоб зранку напоїти мене тим Життям… Я пила жадібно той напій ізумрудного кольору, кольору крові трав… Знаєш, я тоді оживала… Так, напій діяв… Ти добре вмів його готувати, просто я…
 Тоді, в лісі, я вже була проклята… Йшла по життю, знаходила добрих людей… Я мала помираючий вигляд, я й справді гинула, але всі, хто опікався мною, вони, не маючи змоги мене зцілити, просто віддавали своє життя… Вигляд я не міняла… Я так само стрімко гинула, але… Але всі гинули перш за мене, і саме в їх смерті, я напивалася силою… Чиста енергія вивільнялася з тіла, і давала мені життя…
 А тепер попався ти… Я не хотіла забирати в тебе життя, не хотіла, але прокляття… Покинути мене ти вже не міг, ти був прив’язаний до мене невидимим нитями, що тонули в моїх венах, що обплітали мою прокляту душу… Тоді я викупала своє волосся в запашних травах… Воно пахло неймовірно чудово, пам’ятаю, тебе не можна було відсторонити від нього… Ти все ховався в ньому, щоб не загубити те чудове відчуття, що я – це сама Природа…
 Коли я допивала останню краплю твоєї солодкої, хмільної крові, ти також бавився волоссям, навіть не відчуваючи, що живеш останні секунди… Я все знала наперед, знала, що ти зараз маєш загинути, але не випити крові я не могла, я не могла зупинити свою спрагу…
 Ти завше був обережним з волоссям, а того разу ти заплутався… Твоя рука було міцно передавлена локоном, вона різала тебе неймовірним болем, а ти боявся смиконути, щоб не зашкодити мені…
 Оце і все, що врятувало тебе…
 Моє волосся…
 Ти мав загинути, я мала залишитися неушкодженою… Прокляття не могло вбити мене, а тоді ти був частиною мене, моїм продовженням… З останньою краплею ти перекинувся на Вітер…
 Я так зраділа, притиснула в ту мить до себе, а ти не розумів, чого я така стала… Я плакала і сміялася… Ти залишився, ти тепер нікуди не втечеш, назавше прив’язаний моїм волоссям до мене…
 Поля швидко тебе здичавіли… Людська подоба в тобі так само розчинялася, як розчинявся ти в мені… Ти ставав диким, але лише для світу… Диким ставало все твоє єство, та мене ти пам’ятав завше…
 Я прожила і твою душу, ти повільно гинув у мені, хоча й давно став Вітром… Лише ніжність і голос – більше нічого твого. Все давно вже моє… і ти носився по світу разом зі мною, без відпочинку. Тоді ти і палку ніжність віддав мені – я жила, а ти холодів, спокійнішав.
 В обіймах не було холоду. Але в очах… Я казала, що ти холодний, а ти відповідав, що ти тільки спокійний. Ти мав завше дивитися куди я лечу, щоб мене не втратити… ти мав завше пильнувати мене. Завше все бачив… Твій погляд теплий, коли дивишся на мене, але на шлях мав дивитися пильно, холодно – намагався мене вберегти…
 Гарне видіння з минулого, Алекс, так гарно було удвох з тобою в тій лісовій хижі, вибудованої з твого тепла, сили… Так гарно зараз з тобою летіти полями, невловимо, дико, вільно… Так гарно лежати поряд тебе, безпечно, тихенько…
 Закрий очі, Вітре, затамуй свій подих… Заспокойся, відчуваючи мій запах, мій напівсон… Поклади свою міцну руку мені на живіт і відчуй, як я дихаю… Заспокой ці судорожні схлипування, коли я намагаюся дихати… Міцно притисни руку, не давай мені хапати повітря так, що аж боляче стає… Тримай мене, притисни до землі, застав мене дихати спокійніше, інакше я задихнуся…
 Ох, серце ніяк не втамується, воно рветься, згадуючи, як я забрала твоє життя… Воно хоче стихнути, щоб ти спочив… Хоча б на мить… Закрий тихенько очі, як закрила я, уяви себе там, де мене знайшов вперше… Згадай, як ти зрадів, як напружився, як схвилювався, коли побачив мою кров…
 Поринь у той спокій, коли ти поїв мене своїм зіллям, напував силами, життям… Розчинись у тому теплому тумані… Ти неначебто знов маєш тіло і воно знов пахне конваліями, як пахло завше поки не прийшла я і не забрала в тебе все – дім, тепло, кров, тіло… Уяви, що тобі не потрібно нікуди летіти, адже твоя душа з тобою, в тобі. І погляд твій завше теплий, і нічим, ніким не стомлене тіло, і усмішка спокійно-яскрава…
 А ти сховалася в моєму серці…
 Мене там нема… Я пішла, щоб ти міг відпочити…
 Що?????????????????? – Алекс схопився з м’якого, застеленого травою ліжка… Обурений, розгніваний насланим мною видінням, бураном обкручувався навколо мене, куйовдив моє волосся, і з відчаєм мовив…чи то до мене, чи сам до себе… - Ну як ти могла таке вигадати… Ні, ні, так не треба… Ну що з тобою робити…

 Алекс, тут туман… Звідки він набіг? Я не бачу тебе, мені страшно…
 Маринко, цей туман… він відкинув мене кудись далеко-далеко… Обережно, тут прірва, не зірвись, я благаю…
 Несила була мені лежати і відчувати, як замість любого Вітру мене збирається обійняти якийсь мерзотний туман… Такий сірий, вологий… Неначе по всьому полю чутно сотні голосів, що нашіптують щось тривожно… Я намагалася підвести хоча б голову, роззирнутися довкола, але туман прибив мене до землі, намагався мене поцілувати… Я міцно стулила рота, щоб він не проник у мене своїм вологим, холодним, брудним тілом… Цей туман був неначе живий, якась неймовірна тварюка… Він витіснив тебе звідси… твоє тіло таке легке, ніжне… Він скористався тим, що я випила всі твої сили і вбив тебе…
 Зібрала всю свою ненависть, гнів, зібрала все, що мало хоча б краплю сили, любові до тебе, мій любий Вітре, і різко відірвала своє тіло від землі… Стрімко звелась на ноги – тепер мене не скинути, туман, ти програв… Я не покажу тобі нічого, навіть думки сховаю…
 Обернулася, відшукуючи, звідки линув благаючий, відчайдушний шепіт Вітру… побачила… і… скам’яніла… До тебе було так далеко, а я застигла на місці. Я бачила велику прірву, звідки линув огидний туман, бачила, кудою його можна оминути, кудою продертися до тебе, але…
 Мовчазна, холодна. Моє сіре, кам’яне тіло застигло в мить, коли я побачила тебе, але не бачила прірви… В ту мить я була такою спокійною, я стояла рівно, гордо, немов королева цих полів, а ти останнім подихом грався в моєму волоссі…
 Частина тебе так і скам’яніла, пестивши мене, через що я виглядала неймовірно вродливою… Що б не коїлося, ти тепер навіки зі мною… Повністю… Частково… Не має значення – ти просто зі мною…
 Моє біле простеньке плаття спокійно вкривало тіло, зелена бархатна накидка, розкладена твоїм останнім рухом, приховувала холод каменю, роблячи мене неймовірно живою, теплою на вигляд… Спокійна… Душа не скам’яніла… Всередині я металася, кричала, благала звільнити мене, але…
 Стояла я там довго-довго. Дні, ночі, світанки, дощі, бурани, снігопади бавилися мною як хотіли… хто дразнив згадками тепла, хто мочив мої губи смаком дощу, в якому відчувався твій поцілунок… Грози просто гнівно били моє тіло за те, що я тоді забрала твоє життя, що я прирекла тебе…
 До мене приходили гості – Тепло, Усмішка, Ніжність. Вони виринали з тих місцин, звідки прилетіли й ми на ці поля. Вони були такі знайомі мені… Такі рідні… Такі живі… Всі хотіли товаришувати і питали:
 – Ти хочеш, щоб ми лишилися?...
 А я мовчала… Проклята на мовчанку, я втрачала єдині крихти надії на визволення, або ж хоча б на полегшення мого ув’язнення… Мовчання гнітило їх, вони не відчували, як під каменем б’ється-розбивається душа, як вона хоче всіх обійняти… Відчуваючи себе непотрібними – тікали.
 Приходили інші - Біль, Сльоза, Лихо… Вони несли кошмари того лісу, де я помирала… Але вони теж мені знайомі… Я пручалася непорушністю каменю, пручалася їх обіймам, поцілункам…
 Вони казали:
 – Прожени нас єдиним словом…
 А я мовчала… Проклята на мовчанку, я втрачала єдині крихти надії на визволення з цієї непорушності. Ти спас мене від них, а ось тепер вони засіли в моє кам’яне нутро і не збиралися йти геть… Ця компанія нікого не облишить на самоті… Справжні друзі… Вони стояли поряд зі мною, в мені… Несли варту до самого кінця, нічого не вимагаючи, ні до чого не силуючи мене…
 Одного дня моє скам’яніле волосся розвіялося злегка. Я відчула, що прийшов новий гість… Поряд стояв Спокій. Шепотів:
 - Мені лишитися?
 Я мовчала.
 - Мовчи, я знаю, що я тобі потрібен, я тебе оживлю. Мовчи, я завше буду поряд. І лишився.
 Він лишився… Боронив мене від тих, хто нищив мій дух, веселив мене, зігрівав добром, дарував безпеку… Я дивилася на тебе і плакала кам’яними сльозами, адже мені так хотілося буди в безпеці, хоча то й не ти був поряд… Я не пручалася допомозі Спокою… Нехай ворожить над моїм тілом… Нехай спочине хоча б тіло, адже душа – навіки твоя… Ти не відав, але в твоєму вітряному тілі є й частка мене… Не гнітися, що в нього моє тіло… В нього було тільки воно, і більш нічого… Нічого, чуєш?
 Він стояв зі мною довго-довго… Я геть повірила в нього, не так боялася вічності…
 Одного ранку на стежці з’явилася пишна дама… Життя… Вона чарівно всміхнулася Спокою… Хлопак зачарувався… Поглянув на мене, сумну… Щось силився сказати, щоб мені не так боліло… «Розумієш, Життя вже тікає з цих країв, перебирається в інші, а ти все така ж… Я так не можу, я стомився благати тебе… Я маю наздогнати даму… Пробач…»
 І він теж пішов… Я передавала очами тобі свій смуток, мені ставало легше, адже я знала, що поки я не зрушу, то далі ти не підеш… Ти не покинеш мене вже ніколи… Ми обвінчалися кров’ю у тому лісі… Тобі не сила жити без мене…і мені…
 Я поки ще не можу… Я не маю сил іти… Але скоро, любий Вітре, мій Дикий Вітре, я зрушу з місця… Якщо не розкам’янію, то так і піду, важко ступаючи по землі…
 Уявила, як я сильно цього хочу… Неначе хто прочитав мої бажання… Мене облило сонцем. Таке незвичне тепло, давно забуте, загублене… і ось воно знову на моєму тілі… Я зворухнулась… Єдиним помахом розвіяла туман, я повнилася силами…
 Я бачила тебе так ясно, так близько… Ти знов робив мені зачіску своїми заспокійливими пальцями, цілував моє лице, так жадібно… Єдиний, хто завше оберігав мене… Мій любий Дикий Вітре, як же я сумую за твоїм тілом… Неосяжним, безпечним, рідним…
 Коли я обійду прірву, то буду з тобою. Йти доведеться скрізь все життя, пропускати його через себе, але я рушила, адже за життям – Ти…