ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА
Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України, брак надійних союзників звертали знову думки до православної Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.
З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею." Він загрожував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі. Значну ролю в справі союзу України з Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво між Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріярх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як нового Мойсея; Иоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у гетьмана після берестейської поразки."
Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Моковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, висилав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Польщею."
В. Ключевський так характеризував політику Москви супроти України: вона «протягом 6 років приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася дорешти, її прийняли під свою високу руку»."
Наводячи цю цитату, М. Грушевський пояснював справу так:
«Увесь хід історії Східньої Европи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людности, не зневіреної в своїх провідниках і в піднятому ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищення..., аби ввійти з свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в роді рівнорядного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, підданого „холопа".
У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Україною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне — трагічне становище України загрожувало Москві або захопленням її Польщею, або союзом її з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував п мілітарні інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Европи війська. Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви."
1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу руку царя», а 1 листопада московське посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, намісник Тверський. В посольстві були: окольничий Іван Олфер'ев, намісник Муромський та дяк Ларіон Лопухін. З ними їхало духовенство з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса — дар царя Хмельницькому — та великий почет.
Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимзша і прибув до Переяслава лише 6 січня 1654 року. Він уникав будь-яких урочистих прийнять і ні разу не запросив московських послів до себе. Можливо, для того обрав для переговорів не Київ, чого добивалися посли, а тихий козацький Переяслав. Не було прийняття і в полковника Переяславського Тетері. Всі переговори відбувалися сухо й офіційно."
8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського собору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли духовенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину, Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли присягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, формального ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сторін і — недовір'я щодо дійсних намірів Москви.
Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя. Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники — Тетеря та Лісницький (Миргородський) — і почали переконувати послів скласти присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною присягою. «Царское слово пременно не бьівает», — сказав Бутурлін.
Питання — чи приносили московські посли присягу, чи ні — розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично присяга була зложена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і державний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і старшина, як акт рівнозначний з присягою царя."
Єдиний документ, в якому зберігся опис подій — це «Статейний список» Бутурліна — звіт, що його він подав царському урядові про переговори в Переяславі. Цей звіт не можна вважати за цілком вірний, бо він має ознаки пізнішої переробки, а про неточність його промовляє такий деталь: Бутурлін писав, що на Переяславській Раді зібрався «весь народ» і в церкві присягало «вели-кое множество всяких чинов людей» — тоді, як відомо навіть імена тих, що присягали, разом 284 особи."
Далі — протягом двох днів Хмельницький з Виговським та посли обговорювали деталі угоди, в тому числі — бажання гетьмана, щоб на Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це було важливе для України не як оборона, бо що могли зробити навіть 3.000 московського війська, коли йшлося про 60.000 реєстрових козаків та 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це було конче потрібне для України, як доказ, що не існувало вже й тіні залежности від Польщі, — це було найголовнішим на той момент."
На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя. О. Оглоблин у кількох словах резюмує сенс переговорів: 1) встановлено військовий союз України з Московщиною, Гарантований протекцією Московського царя над Україною та 2) дано Гарантію царем про збереження всіх прав і вольностей Української Держави.
У Переяславі сталася ще одна дуже важлива подія. До Бутурліна прибули делегати від старшини, які просили затвердити їх на різних посадах, не повідомляючи про це гетьмана. Бутурлін відмовив їм. Цікаві прізвища деяких з прохачів: батько та брат Ви-говського, батько майбутнього гетьмана Мазепи, Силуян Мужалов-ський — видатний дипломат, посол до Москви в 1649 та 1653 рр., зі свояками та інші. Цей епізод оцінюють дослідники по-різному. М. Грушевський та А. Яковлів не надавали йому значення. О. Оглоблин, навпаки, вважає, що то була «перша щілина в єдиному українському фронті». Правда, московський уряд не звернув тоді на це уваги, але надалі «Москва занотувала цей факт — і раніше чи пізніше використала... ці розбіжності серед керівних кіл України».
З Переяслава поїхали московські посли по Україні приводити до присяги людність. Справа ця виявилася складною. В Києві митрополит Сильвестер Косів заборонив усім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив'янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський •полки, Чорнобиль тощо."
РАТИФІКАЦІЯ ДОГОВОРУ В МОСКВІ
У березні 1654 року посольство від України в складі військового судді Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері з почетом прибуло до Москви. У Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан Хмельницький, але він не поїхав. Посли везли акредитивні грамоти від гетьмана, «Статті» (т. зв. 23 статті), текст Зборівського договору та низку листів. Оригінали цих документів не збереглися Збереглися лише московські переклади.
У грамоті гетьман виступає, як репрезентант «Руської Держави», і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати й після Переяславської угоди. «Статті» дійшли до наших часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Не зважаючи на це, видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застерігається державна самостійність — зовнішня і внутрішня."
На грамоту гетьмана та «23 статті», що їх А. Яковлів вважав за проект договору, цар дав послам відповідь, яка була ратифікацією договору. Таким чином, статті проекту, царські резолюції й жалувана грамота «становлять повний текст договору 1654 року»,
— писав А. Яковлів. Тож по сутті це був не Переяславський, а Московський договір, укладений на підставі Переяславського.
ХАРАКТЕР ТА ЗНАЧЕННЯ МОСКОВСЬКОГО ДОГОВОРУ 1654 РОКУ
В історичній науці і до цього часу нема сталої думки щодо характеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був договір, який жадною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою. В «Статейному списку» Бутурліна протиставляться — «Московское государство й Войска Запорожского Украйна». Заява московського уряду про те, що Ян-Казімір «клятву свою на чем присягал, переступил, а подданьїх своих, вас... тем от подданства учинил свободньїми», потверджує, що московський уряд визнавав Україну в момент укладення договору свобідною державою."
Треба мати на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не означало «підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, володарів держав, що вступали в договірні відносини з Москвою, шукаючи у неї протекції. Піддані в сучасному значенні слова в XVII ст. називалися «холопами» до бояр та князів включно. За Петра І слово «холоп» замінено словом «раб», і лише Катерина II в 1786 році заступала його терміном «верный подданный».
В офіційному советському виданні документів, що стосуються до Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького, в яких просив він московський уряд допомогти в боротьбі з Польщею. Майже всі ці листи редактори називають проханнями про «включение Украины в состав России» (т. III, стор. 195) або про «воссоединение» (т. II, стор. 132, 177; т. III, стор. 364, 365, 381).
Аналіза цих документів показує щось інше. В деяких листах Хмельницький писав у неясних виразах про своє бажання, щоб цар був для України «государем и царем, яко православнеє свети-ло» (т. II, стор. 132), або «царем и самодержцем бьіл» (т. II, стор. 177 — 1669 р., З травня). В пізніших документах виразно йде мова про військову допомогу, прийняття «під високу руку» (т. III, стор. 195 — 1652 р., 21 лютого), «під кріпку руку» (т. III, стор. 364 — 1653 р., серпень), «ратню руку помочі» (т. III, стор. 365 — 1653 р., серпень) і т. ін.
Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсний тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював його з кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором. Навіть Петро І писав у наказі 1722 року, утворюючи Малоросійську Колегію: «... чинить ... как определено в помянутых Хмельницкого договорах». Якщо так розуміли акт 1654 року навіть у XVIII ст. — е логічним, коли стольник Хлопов писав у 1663 році: «в Малороссийском государстве», а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: «родом из Королевства Малороссийского, полка Ниженского».
В Україні твердо знали, що Переяславсько-московський договір не позбавляв її суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Московіею на добровільних засадах, звільняв Україну від під-леглости Польщі.
Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: «Я став уже паном всієї Руси і не віддам її нікому». Тут характеристичний вираз «уже», себто після договору з Москвою. Доказом незалежносте України були ті численні союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами."
Поняттю про Українську державу відповідали нові титули, з якими зверталися до Богдана Хмельницького: його називали — «Гетьман з Божої милости», «Государ», «Зверхній владця», «Зверхній властитель», «нашої землі Начальник і Повелитель» (так називав митрополит Сильвестер Косів). 1657 року в листах до господаря Волощини Богдан Хмельницький називав себе «dementia divina Generalis Dux Exercitum Zaporoviensi sum», а в листі до курфюрста Брандебурзького — «Dux Cohortum Zaporoviensi sum». Іван Виговський у розмові з московськими послами казав: «Як цар у своїй землі, так гетьман у своїм краю князь або король». Як належало дружині монарха, гетьманова Ганна Хмельницька мала свій двір; її штат складався із знатних жінок. Вона сама видавала універсали. її універсал Густинському манастиреві 22 липня 1655 року підписаний — «Гетьманова Анна Богданова Хмельницька» з печаткою та родовим гербом «Абданк».
Традиція щодо характеру Переяславсько-московського договору залишалася в Україні довгий час. Пилип Орлик у «Виводі прав України» дав блискучу характеристику Переяславської угоди:
«Найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України — урочистий союзний договір, заключений міх царем Олексієм і «станами» України... Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад на Україні».
Сучасники чужинці добре розуміли нове становище України. Вже 16 березня 1654 року польський шляхтич Павло Олекшич писав полковникові Богунові: «Хмельницький, бувший вашим товаришем, нині став вашим паном». Для Польщі козаки перестали бути «збунтованими рабами», і вона почала шукати шляхів для замирення з Україною. Року 1655 звернулася вона за підтримкою до Криму. Посол польський сказав ханові, що Богдан Хмельницький будує «осібну державу», яка буде могутньою та небезпечною сусідкою Криму. Року 1656 польські дипломати переконували Семи" городського князя, що Богдан Хмельницький, «маючи владу над усіма руськими землями, стане монархом, що матиме 100-тисячну армію».
Так розуміли становище України після 1654 року політики. Шведський король Карл-Ґустав IV писав Хмельницькому в 1656 році: «Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною». Французькі урядові кола вважали, що Переяславський договір потрібний був Україні як тимчасовий перепочинок у боротьбі з Польщею, що мета Хмельницького — бути володарем України. 1657 року посол австрійського цісаря, архиепископ барон Парцевич, вітав Богдана Хмельницького та його «вельможних і славних радників, що становлять цю славну й войовничу республіку»." Дійсно, бачимо низку договорів різних держав з Україною, як повноправною, незалежною державою.
Не зважаючи на теке одностайне розумінння сучасниками суті угоди України з Москвою, в історіографії не лише московській, але й в українській, як вище зазначено, і досі не встановилося твердої опінії про те, що саме являла собою ця угода.
Не зупиняючись на загальноприйнятій російській версії про повне підданство України, яка спростована вже наведеними вище фактами, зупинимося на таких поглядах: 1. Унія України з Москвою:
а) реальна (М. Дьяконов, О. Попов); б) персональна (В. Сергеевич, Р. Лащенко); 2. васалітет (В. Мякотін у своїх перших працях, М. Покровський, почасти М. Грушевський, І. Крип'якевич, М. Слабченко, Л. Окіншевич, М. Петровський, А. Яковлів у своїх перших працях);
3. Протекторат (почасти М. Грушевський, І. Крип'якевич, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, А. Яковлів у пізніших працях); 4. Псевдопротекторат (Б. Галайчук); 5. Остання думка: Переяславська угода — мілітарний союз двох держав (її висловив перший В. Липин-ський, а підтримали — І. Борщах, почасти А. Яковлів в останніх творах, О. Оглоблин).
Мілітарний союз, спрямований в першу чергу проти Польщі, мав деякі риси протекторату Москви. Такого ж типу були договори, що їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григор Орлик писав: «Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю й нації з усіма правами вільної нації. Але перфідія московського царя була причиною, що негайно після смерти Хмельницького права козацької нації почали порушатися москалями» .. .
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Тертя між Україною та Москвою почалися уже влітку 1654 року. Москва проголосила війну Польщі, і з московським військом пішли на Білорусь козаки під проводом наказного гетьмана Золотаренка. Населення Білоруси радо визнавало владу гетьмана і приймало козацький устрій. Проте, московські воєводи мали приєднувати білоруські землі до Московщини. Союз України з Москвою викликав союз Криму з Польщею. Спільні сили татар та поляків почали з осени 1654 року руйнувати Поділля, Брацлавщину, заходили до Білої Церкви, двічі були відбиті від Умані. Країна була зруйнована, обернена на пустелю, людність тікала на Слобожанщину (тоді втікачі з Кондратьсвим на чолі заснували м. Суми). В бою на Дрижиполі в січні 1655 року згинуло багато людей, але він не дав перемоги жодній зі сторін, хоч становище Польщі значно погіршало. Тим часом Хмельницький з воєводою Шереметьєвим перенесли дії до Галичини, а на півночі було підкорено всю Білорусь та Литву до Вільни. Населення Волині, Полісся, Поділля визнало владу гетьмана. Князь Святополк-Четвертинський просив у гетьмана війська для охорони; під гетьманський регімент просилися Ра-дзівілл і слуцькі князі. В 1657 році прийняла українську владу шляхта Пинського повіту. Так територія Української Держави поширилася на захід та північ.
Становище Польщі було загрозливе. Шведський король Карло-Густав IV зайняв Варшаву і Краків. До нього приєднався курфюрст Бранденбурзький. Литва визнала владу Швеції. Король Ян-Казімір втік до Шлезька.
З цієї здавалося б безнадійної ситуації врятувала Польщу дипломатія: вона звернулася до Москви з пропозицією перемир'я і цареві запропоновано польську корону після смерти бездітного Яна-Казі-міра. В 1656 році підписано у Вільні, без представників від України, сепаратне перемир'я.
Віденський мир розв'язав Хмельницькому руки: мілітарний союз України з Москвою проти Польщі втратив вагу, а більше від договору нічого не залишилося.
Віденський мир викликав обурення Хмельницького і старшини. На Раді, скликаній у Чигирині 2 жовтня 1656 року, всі присутні полковники, осаули, сотники присягали, що будуть спільно боронити Україну: присягали собі, а не чужим монархам.
1656-й рік був переломовим в історії Хмельниччини. Звільнена морально від обов'язків, зв'язаних з мілітарним союзом з Москвою, Україна під мудрим проводом Богдана Хмельницького стала осередком ряду коаліцій, які охопили всю Східню Европу.
Першу коаліцію почав укладати Хмельницький ще до Віденського миру. До неї входили — Швеція, Бранденбург, Семигород, Молдавія Волощина та Литва. Союзники вирішили розділити Польщу, при чому Україна мала дістати всі землі, залюднені українцями, і разом зі Швецією — протекторат над Литвою, яка мала стати Королівством Литовським. Хмельницький діставав титул «дідичного князя»." Цю коаліцію розбила Данія, яка, під впливом Австрії, почала війну зі Швецією, що примусило Карла-Ґустава IV вивести війська з Польщі; те саме зробив за ним курфюрст Бранденбурзький.
З відходом шведських та бранденбурзьких військ, залишилися в Польщі тільки війська Семигородського князя Юрія Ракочія та корпус козаків на чолі з полковником Ждановичем. Ракочій опинився в тяжкому стані і капітулював, а в корпусі Ждановича почалися заворушення, викликані московськими агентами та неспокійними вістками з України. В зв'язку з цим Жданович повернувся додому.
СПАДКОВІСТЬ ГЕТЬМАНАТУ ТА СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Богдан Хмельницький створив своїм надзвичайним адміністраційним талантом міцну й авторитетну владу. Гетьман був виборним, але Хмельницький почував себе в силах сказати, що він — «єдиновладний самодержець України» (1648). В церквах поминали його як «гетьмана та государя». Шведський король називав його «дідичним князем». Хмельницький мріяв передати гетьманську владу своїм синам. Спочатку наслідником був Тиміш, талановитий, відважний юнак, якого Богдан одружив з дочкою господаря Молдавського. Після смерти Тимоша він визначив як наслідника другого сина, Юрія, ще підлітка. Виконуючи бажання гетьмана, а з другого боку прагнучи уникнути боротьби за гетьманську владу — старшина на Раді 1657 року без виборів проголосила Юрія наслідником гетьмана.
Література
А. ЯКОВЛІВ. Договір..., crop. 64. —
О. ОГЛОБЛИН. Українсько-московська угода, crop. 61-78.
В. ЛИПИНСЬКИЙ. Там же, стор. 176; 272; 201-203. — Д. ОЛЯНЧИН. Два листи гетьманів — Богдана Хмельницького та Івана Виговського. «Хліборобська Україна», Відень, 1924-1925, кн. V, стор. 378. —
М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. IX, ч. 2, стор. 1439. — А. ЯКОВЛІВ. Договір..., стор. 51. — О. ОГЛОВ-ЛИН. Українсько-московська угода, стор. 64.
В. ЛИПИНСЬКИЙ. Там же, стор. 54. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. IX, ч. 2, crop. 1344.
В. ЛИПИНСЬКИЙ. Україна на переломі. Київ-Відень, 1920, стор. 34. — А. ЯКОВЛІВ. Договір Богдана Хмельницького, стор. 24. — Список полків та міст, до яких московські посли їздили приводити до присяги. «Воссоедине-ние...», т. III, стор. 517, 534, 543.
І БОРЩАК. Франція і Переяславська Рада. «Вісті Європейського Відділу НТШ», 1954, ч. 6, crop. 16. — О. ОГЛОБЛИН. Там же, crop. 74.
І. БОРЩАК. Вивід прав України П. Орлика. «Стара Україна», Львів, 192S, І-П, crop. 5-9. — L БОРЩАК. «Oriiklana». «Хліборобська Україна», кн. IV, 1922-1923, Відень, crop. 338. — I. ВОРЩАК. Григор Орлик, Львів, 1932, crop. 146. — О. ОГЛОВЛИН. Українсько-московська угода, crop. 68.
І. СВІТ. Цікава українська пам'ятка в Пекіні. Науковий Збірник УВАН У США, Нью-Йорк, 1952, т. І, стор. 116.
М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. IX, стор. 14. — О. ОГЛОБЛИН. Українсько-московська угода, стор. 35-36. — А. ЯКОВЛІВ. Договір Богдана Хмельницького, стор. 23.
М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. IX, ч. 1, стор. 760. — А. ЯКОВЛІВ. Договір Богдана Хмельницького з Москвою. Нью-Йорк, 1954, стор. 12-13. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Переяславський договір в очах його сучасників. «Визвольний Шлях», 1955, кн. IV, стор. 40-41.
М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. IX, ч. 2, стор. 728, 730. — І. КРИП'ЯКЕ-ВИЧ. Студії, стор. 117. — О. ОГЛОБЛИН. Українсько-московська угода, стор. 20-22.
О. ОГЛОБЛИН. Там же, стор. 37.
О. ОГЛОБЛИН. УкраГнсько-московська угода, стор. 17-18. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Там же, «Визвольний Шлях», стор. 42-43.
О. ОГЛОБЛИН. Українсько-московська угода, стор. 34-36.
О. ОГЛОБЛИН. Українсько-московська угода, стор. 70, 71. — Н. ПО-ЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Переяславський договір. «Визвольний Шлях», IV, стор. 45.
Переяславська угода
© Copyright: Таня Белова, 2007
Свидетельство о публикации №207021500289
Свидетельство о публикации №207021500289
Рецензии
З великою зацікавленістю прочитав увесь викладений Вами, текст. Вперше зустрічаю такий історичний нарис. Автор аргументовано наводить інформацію щодо мілітарності союзу під назвою "Переяславська угода". Нажаль, не всі сучасні історики з певних причин погоджуються з такою думкою. Спасибі, Вам Тетяно, за цікавий екскурс у стародавні державні часи. Є над чим замислитись пересічному читачеві!))
З повагою,
Геннадій
p.s.
Виправте, будь ласка, "1955" на 1655...
"В бою на Дрижиполі в січні 1955 року згинуло багато людей..."
Иван Змиёв 15.02.2007 20:33 • Заявить о нарушении
З повагою,
Геннадій
p.s.
Виправте, будь ласка, "1955" на 1655...
"В бою на Дрижиполі в січні 1955 року згинуло багато людей..."
Иван Змиёв 15.02.2007 20:33 • Заявить о нарушении
Цікаву інформацію зустрів, Тетяно, я недавно. Вона стосується функціонування української мови в Україні та її заборони........
Справа в тому, що я звернув увагу на те, що Ви з певного часу почали писати українською, ось тому і захотілося поділитися з Вами знахідкою. Мені здається, що вона Вас може зацікавити.)) Читайте, будьласка!
ПРО ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ
...................."Нації вмирають не від інфаркту.
.....................Спочатку їм відбирає мову"
................................................Ліна Костенко
ЗАБОРОНИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
1622 — наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К. Ставровецького.
1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на "Кіевскія новьія книги!" П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів із церковних книг.
1729 — наказ Петра III переписати з української на російську мову всі державні постанови й розпорядження.
1753 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати й використовувати український буквар.
1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.
1808 — закриття "Студіум рутенум" — українського відділення Львів¬ського університету.
1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.
1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.
1847 — розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.
1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську азбуку замінено латинською.
1862 — закриття безоплатних недільник українських шкіл для дорослих.
1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл
на друкування українськомовної духовної і популярної освітньої літерату
ри: "Ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може".
1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має
вестися лише російською мовою.
1869 — запровадження польської мови як офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.
1870 — роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що кінце¬
вою метою освіти всіх інородців "незаперечне повинно бути обрусіння".
1876 — Емський указ Олександра II про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої українськомовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нота¬ми, тобто народних пісень.
1881 — заборона викладання у народних школах й виголошення церковних проповідей українською мовою.
1884 — заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.
1888 — указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1892 — заборона перекладати книжки з російської мови українською.
1895 — заборона Головного управління у справах друку видавати ук¬раїнські книжки для дітей.
1908 — чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою (!) Сенат оголошує українськомовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 — закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських
культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською
мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів.
1911 — постанова VII дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи II про скасування української преси.
1914—1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, Церкви.
1919 — зруйнування поляками Західно-Української Республіки.
1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У "теорії" боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), у якій перемогти повинна перша.
1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.
1924 — закон Румунського королівства про зобов'язання всіх "румун",
котрі "загубили матірну мову", давати освгту дітям лише в румунських школах.
1925 — остаточне закриття українського "таємного" університету у
Львові.
1926 — лист Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У" з санкцією на боротьбу проти "національного ухилу", початок пересліду¬вання діячів "українізації".
1933 — телеграма Сталіна про припинення "українізації".
1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31
грудня 1929 p., яким дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах із більшістю учнів-українців.
1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії
про звільнення з роботи "за вороже ставлення до держави і румунського
народу" всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.
1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.
1947 — операція "Вісла"; розселення частини українців з етнічних ук¬раїнських земель "урозсип" між поляками у Західній Польщі для приско¬рення їхньої полонізації.
1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчан¬ня; вивчення всіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.
1960—1980 — масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.
1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею
І. Котляревського в Полтаві.
1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського "Енеїда".
1974 — постанова ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя створення
Союзу Радянських Соціалістичних Республік", де вперше проголошується створення "нової історичної спільноти — радянського народу", офіційний курс на денаціоналізацію.
1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в со¬юзних республіках" ("Брежнєвський циркуляр").
1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та
піших навчальних закладах союзних республік" ("Андроповський указ").
1984 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи
загальноосвітньої школи".
1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15 відсотків зарплатні вчителям російської мови порівняно з учителями української мови.
1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.
1989 — постанова ЦК КПРС "Про законодавче закріплення російської
мови як загальнодержавної".
1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів
СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
На основі викладеного, і керуючись статтею 150 Конституції Ук¬раїни, статтями 62,63,65,67,69 Закону України "Про Конституцій¬ний Суд України", Конституційний Суд України
вирішив:
1. Положення частини першої статті 10 Конституції України, за
яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розу¬
міти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом
спілкування на всій території України при здійсненні повноважень
органами державної влади та органами місцевого самоврядування
(мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в ін¬
ших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом
(частина п'ята статті 10 Конституції України).
Поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місце¬вими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використову¬ватися російська та інші мови національних меншин у межах і по¬рядку, що визначаються законами України.
2. Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів
України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому чис¬
лі в навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних
середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних
навчальних закладах України є українська мова.
У державних і комунальних навчальних закладах поряд із дер¬жавною мовою відповідно до положень Конституції України, зокре¬ма частини п'ятої статті 53, та законів України, в навчальному про¬цесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних мен¬шин.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до вико¬
нання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
м. Київ
14 грудня 1999 року № Ю-рп/99
Тепер ти розумієш, чому державною мовою в Україні може бути лише українська?!
Всеукраїнське товариство „ПРОСВІТА" їм. Тараса Шевченка
01001.M. Київ, вул. Хрещатик, 10-6. Наклад 5000 прим.
Я перевірив зазначену вищє інформацію по інтренеті. Багато де чого не тільи підтверджується але й більш детальнише подається. Наприклад:
http://www.obozrevatel.com/news/2006/5/30/115675.htm
З повагою,
Геннадій
Иван Змиёв 24.02.2007 15:20 Заявить о нарушении
Справа в тому, що я звернув увагу на те, що Ви з певного часу почали писати українською, ось тому і захотілося поділитися з Вами знахідкою. Мені здається, що вона Вас може зацікавити.)) Читайте, будьласка!
ПРО ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ
...................."Нації вмирають не від інфаркту.
.....................Спочатку їм відбирає мову"
................................................Ліна Костенко
ЗАБОРОНИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
1622 — наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К. Ставровецького.
1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на "Кіевскія новьія книги!" П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів із церковних книг.
1729 — наказ Петра III переписати з української на російську мову всі державні постанови й розпорядження.
1753 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати й використовувати український буквар.
1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.
1808 — закриття "Студіум рутенум" — українського відділення Львів¬ського університету.
1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.
1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.
1847 — розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.
1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську азбуку замінено латинською.
1862 — закриття безоплатних недільник українських шкіл для дорослих.
1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл
на друкування українськомовної духовної і популярної освітньої літерату
ри: "Ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може".
1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має
вестися лише російською мовою.
1869 — запровадження польської мови як офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.
1870 — роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що кінце¬
вою метою освіти всіх інородців "незаперечне повинно бути обрусіння".
1876 — Емський указ Олександра II про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої українськомовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нота¬ми, тобто народних пісень.
1881 — заборона викладання у народних школах й виголошення церковних проповідей українською мовою.
1884 — заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.
1888 — указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1892 — заборона перекладати книжки з російської мови українською.
1895 — заборона Головного управління у справах друку видавати ук¬раїнські книжки для дітей.
1908 — чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою (!) Сенат оголошує українськомовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 — закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських
культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською
мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів.
1911 — постанова VII дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи II про скасування української преси.
1914—1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, Церкви.
1919 — зруйнування поляками Західно-Української Республіки.
1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У "теорії" боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), у якій перемогти повинна перша.
1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.
1924 — закон Румунського королівства про зобов'язання всіх "румун",
котрі "загубили матірну мову", давати освгту дітям лише в румунських школах.
1925 — остаточне закриття українського "таємного" університету у
Львові.
1926 — лист Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У" з санкцією на боротьбу проти "національного ухилу", початок пересліду¬вання діячів "українізації".
1933 — телеграма Сталіна про припинення "українізації".
1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31
грудня 1929 p., яким дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах із більшістю учнів-українців.
1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії
про звільнення з роботи "за вороже ставлення до держави і румунського
народу" всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.
1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.
1947 — операція "Вісла"; розселення частини українців з етнічних ук¬раїнських земель "урозсип" між поляками у Західній Польщі для приско¬рення їхньої полонізації.
1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчан¬ня; вивчення всіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.
1960—1980 — масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.
1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею
І. Котляревського в Полтаві.
1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського "Енеїда".
1974 — постанова ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя створення
Союзу Радянських Соціалістичних Республік", де вперше проголошується створення "нової історичної спільноти — радянського народу", офіційний курс на денаціоналізацію.
1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в со¬юзних республіках" ("Брежнєвський циркуляр").
1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та
піших навчальних закладах союзних республік" ("Андроповський указ").
1984 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи
загальноосвітньої школи".
1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15 відсотків зарплатні вчителям російської мови порівняно з учителями української мови.
1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.
1989 — постанова ЦК КПРС "Про законодавче закріплення російської
мови як загальнодержавної".
1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів
СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
На основі викладеного, і керуючись статтею 150 Конституції Ук¬раїни, статтями 62,63,65,67,69 Закону України "Про Конституцій¬ний Суд України", Конституційний Суд України
вирішив:
1. Положення частини першої статті 10 Конституції України, за
яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розу¬
міти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом
спілкування на всій території України при здійсненні повноважень
органами державної влади та органами місцевого самоврядування
(мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в ін¬
ших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом
(частина п'ята статті 10 Конституції України).
Поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місце¬вими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використову¬ватися російська та інші мови національних меншин у межах і по¬рядку, що визначаються законами України.
2. Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів
України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому чис¬
лі в навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних
середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних
навчальних закладах України є українська мова.
У державних і комунальних навчальних закладах поряд із дер¬жавною мовою відповідно до положень Конституції України, зокре¬ма частини п'ятої статті 53, та законів України, в навчальному про¬цесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних мен¬шин.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до вико¬
нання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
м. Київ
14 грудня 1999 року № Ю-рп/99
Тепер ти розумієш, чому державною мовою в Україні може бути лише українська?!
Всеукраїнське товариство „ПРОСВІТА" їм. Тараса Шевченка
01001.M. Київ, вул. Хрещатик, 10-6. Наклад 5000 прим.
Я перевірив зазначену вищє інформацію по інтренеті. Багато де чого не тільи підтверджується але й більш детальнише подається. Наприклад:
http://www.obozrevatel.com/news/2006/5/30/115675.htm
З повагою,
Геннадій
Иван Змиёв 24.02.2007 15:20 Заявить о нарушении
Або ось така стаття щє є:
“УКРАЇНСЬКА МОВА : ІСТОРІЯ ЗАБОРОНИ” ( історично-політичний аспект)
М.К. Кубаєвський, В.З. Ухач
Тернопільська Державна медична академія ім. І.Я. Горбачевського
На порозі нового тисячоліття, нівельовані та уніфіковані цивілізацією, люди світу починають гарячкого шукати своїх етнічних коренів, витоків своєї культури і духовності. Відходять у небуття донедавна всесильні доктрини, знову стає вартісним те, що вважалось пережитком минулого і як таке зневажалось та переслідувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу і підганяв інших до “світлого майбутнього“. Переосмислюються або ж втрачають кредит довір’я концепції про історичні і неісторичні, державні і недержавні, передові і відсталі народи.
Відомо, що нація, як і будь-яка інша спільнота людей, не може ні сформуватись, ні існувати без спілкування її членів, без збереження ними історичної пам’яті, надбань духовності, самоусвідомлення, без ідентифікації – відчуття приналежності до цієї спільноти. Безперечно, що універсальним засобом здійснення всього цього є мова. Вона забезпечує єдність, функціонування і розвиток національного організму в просторовому та часовому вимірах. І дійсно, якби не назвати те, що робить українців українцями, – дух народу, національний характер, ментальність нації чи ще як, – зрозуміло, що воно якнайтісніше пов’язане з рідною мовою народу. Зрозуміло й те, що мову нищать не з якоїсь лінгвоксенофобії – ненависті до чужих мов, а щоб носій цієї мови втратив своє “ Я ” і розчинився в іншому народі.
І дійсно, кінцевою метою лінгвоциду /мововбивство, свідоме, цілеспрямоване винищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації/ є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу. Саме лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації, без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті етнічного імунітету, національної самототожності, а без цього, у свою чергу, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим. Стає зрозуміло, чому поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневолених народів.
Історія народів світу рясніє безліччю прикладів такої політики. Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі слізьми і кров’ю українського народу. Пригадаймо ж деякі, чорні, для української мови, дати:
– 1720 рік. Указ російського самодержця Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно “ для повного узгодження з великоросійськими з такими ж церковними книгами справляти…, щоб ніякої різниці і окремого наріччя в них не було“;
– 1753 рік. Указ Катерини ІІ про заборону викладанння українською мовою в Києво – Могилянській академії ;
– 1769 рік. Заборона Сеноду Російської православної Церкви на друкування та використання українського “ Букваря “;
– 1789 рік. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських ( українських) церковних шкіл та усунення з усіх шкіл руської ( української ) мови;
– 1817 рік. Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою;
– 1862 рік. Закриття українських недільних шкіл – безоплатних, для навчання дорослих ;
– 1863 рік. Циркуляр міністра внутрішніх справ царської Росії П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої “ не было, нет и быть не может”. Цього ж року заборонено ввіз і поширення в Російській імперії львівської газети “Мета”;
– 1864 рік. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише російською мовою; – 1876 рік. Указ Олександра ІІ (так званий Емський указ –М.К.- В.У.) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур “ малоросійським наріччям”, заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких “ не допускати жодних відхилень від загальновизначеного російського правопису “. Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.
Принагідно зазначимо, що Емський указ, як і чимало інших, був таємним, а отже розголосу широкій громадскості не підлягав.
– 1881 рік. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою;
– 1884 рік. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії ;
– 1895 рік. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання;
– 1908 рік. Указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо “ може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці “;
– 1914 рік. Заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства “ Просвіта “, гоніння на українську церкву;
– 1924 рік. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Для порівняння : у 1822 –1823 н.р. в Галичині було 2532 українські школи, а в 1829 – 1830 – їх залишилось 749. Чия освіта, того й мова. Про цю стару істину добре знали й керувались нею всі вороги українського народу на всіх розташованих теренах і в усі часи. Саме через освіту йшов головний напрям удару по українській мові. На окупованій Польщею Волині, Поліссі й Холмщині у міжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичині відкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пункті мешкає мінімум 25 % українців і коли було щонайменше 40 нотаріальнозасвідчених заяв батьків. Щоб відкрити польську школу ( при костьолі) достатньо було 2 польських сімей на село.
Безупинний похід польських офіційних кіл на знищення всього українського, усунення української мови з державного життя, планомірний наступ на українську початкову, середню, вищу школи змусили національно-патріотичні, державницькі сили, зокрема ОУН, приділити особливу увагу боротьбі на терені школи, розглядаючи її безпосередньою боротьбою за державність: (Ухач В.З. Культурно-освітня діяльність Організації Українських Націоналістів (1929-1944 рр.); Дис. канд. істор. наук. – К.1988. – С.78.) Так, з ініціативи ОУН з 1933 року було розпочато масштабну шкільну акцію в обороні національного шкільництва, рідної мови. (Шкільна акція на ЗУЗ // Український націоналіст. – 1933. – №4. – с.4);
– 1938 рік Постанова Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках;
– 1939 рік Із встановленням Радянського тоталітарного режиму на західно-українських землях, розпочато втілення в життя політики що передбачала ряд наступних цілей:
1. Розширити мережу шкіл, що передбачало охоплення дітей навчанням за радянськими програмами і підручниками з виразним ідеологічним забарвленням.
2. Отримати масовий загін пропагандистів радянського способу життя, підготувати і перепідготувати вчителів з місцевих жителів.
3. Закласти основи широкого запровадження в майбутньому російської мови, переведення шкіл з польською мовою навчання на україн-ську. Дуже швидко стали реальністю слова однієї вчительки: ”Ви, товариші, приглядайтеся пильніше до науки російської мови. Бачите, тепер у вас тут усе ведеться по-українському, але за два-три роки панівною мовою буде російська…” ( Ковалюк В.Культурологічні та духовні аспекти “радянизації” Західної України (вересень 1939 – червень 1939 р.) // УІЖ. – 1993. – №2-3. – С.3-4.) Все більшого розмаху набувала формула офіційної радянської політики в духовному житті, партійно-державна монополія на розвиток освіти і культури, “гонитва”за кількісними показниками. Невпинно проходив процес уніфікації, русифікації українських шкіл, а отже й укотре української мови;
– 1958 рік Положення про вивчення другої мови “за бажанням учнів і батьків”. Як бачимо, російську мову на Україні треба було вивчати обов’язково, а українську – за бажанням;
– 60-80-і роки:
– Соціалістична Польща:кількість українських шкіл зменшилась із 152 до 29.
– Соціалістична Чехословаччина: кількість українських шкіл зменшилась із 800 до 20, а з 200 тисяч етнічних українців стали вважати себе українцями лише 40 тисяч.
– Соціалістична Румунія: закрито українські школи і ліцеї, заборонено українську греко-католицьку церкву. З 840 тисяч українців у 1979 році визнали свою етнічну приналежність лише 159 тисяч (Іванишин В., Радкевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич,1992.-С.22)
– Соціалістичний Радянський Союз: кількість тих, хто вважає українську мову рідною, за ці три десятиліття зменшилась на 10 млн. осіб.
Переломними віхами на шляху заборони української мови стало: прийняття Закону “Про мови в Україні (28 жовтня 1989 р.), Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт прийняття незалежності України (24 серпня 1991р.), підтверджений першогрудневим референдумом 1991 р., де більше як 90 % населення України сказали “Так” незалежній Україні. Стаття 10 нової Конституції України (28 червня 1996 р.) затвердила державною мовою українську.
В сучасних процесах розбудови Української держави, реформу вання її економіки, вважають, що для кожного її громадянина повинні стати за аксіому ці слова: хочемо мати справжню державу, подбаймо про українську мову: не лише клянімося в любові до рідної мови, не лише плачмо над її долею,а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її, бо без української мови не буде української держави.
************************************************************
З повагою до Вас,
Геннадій
Иван Змиёв 24.02.2007 15:23 Заявить о нарушении
“УКРАЇНСЬКА МОВА : ІСТОРІЯ ЗАБОРОНИ” ( історично-політичний аспект)
М.К. Кубаєвський, В.З. Ухач
Тернопільська Державна медична академія ім. І.Я. Горбачевського
На порозі нового тисячоліття, нівельовані та уніфіковані цивілізацією, люди світу починають гарячкого шукати своїх етнічних коренів, витоків своєї культури і духовності. Відходять у небуття донедавна всесильні доктрини, знову стає вартісним те, що вважалось пережитком минулого і як таке зневажалось та переслідувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу і підганяв інших до “світлого майбутнього“. Переосмислюються або ж втрачають кредит довір’я концепції про історичні і неісторичні, державні і недержавні, передові і відсталі народи.
Відомо, що нація, як і будь-яка інша спільнота людей, не може ні сформуватись, ні існувати без спілкування її членів, без збереження ними історичної пам’яті, надбань духовності, самоусвідомлення, без ідентифікації – відчуття приналежності до цієї спільноти. Безперечно, що універсальним засобом здійснення всього цього є мова. Вона забезпечує єдність, функціонування і розвиток національного організму в просторовому та часовому вимірах. І дійсно, якби не назвати те, що робить українців українцями, – дух народу, національний характер, ментальність нації чи ще як, – зрозуміло, що воно якнайтісніше пов’язане з рідною мовою народу. Зрозуміло й те, що мову нищать не з якоїсь лінгвоксенофобії – ненависті до чужих мов, а щоб носій цієї мови втратив своє “ Я ” і розчинився в іншому народі.
І дійсно, кінцевою метою лінгвоциду /мововбивство, свідоме, цілеспрямоване винищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації/ є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу. Саме лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації, без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті етнічного імунітету, національної самототожності, а без цього, у свою чергу, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим. Стає зрозуміло, чому поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневолених народів.
Історія народів світу рясніє безліччю прикладів такої політики. Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі слізьми і кров’ю українського народу. Пригадаймо ж деякі, чорні, для української мови, дати:
– 1720 рік. Указ російського самодержця Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно “ для повного узгодження з великоросійськими з такими ж церковними книгами справляти…, щоб ніякої різниці і окремого наріччя в них не було“;
– 1753 рік. Указ Катерини ІІ про заборону викладанння українською мовою в Києво – Могилянській академії ;
– 1769 рік. Заборона Сеноду Російської православної Церкви на друкування та використання українського “ Букваря “;
– 1789 рік. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських ( українських) церковних шкіл та усунення з усіх шкіл руської ( української ) мови;
– 1817 рік. Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою;
– 1862 рік. Закриття українських недільних шкіл – безоплатних, для навчання дорослих ;
– 1863 рік. Циркуляр міністра внутрішніх справ царської Росії П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої “ не было, нет и быть не может”. Цього ж року заборонено ввіз і поширення в Російській імперії львівської газети “Мета”;
– 1864 рік. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише російською мовою; – 1876 рік. Указ Олександра ІІ (так званий Емський указ –М.К.- В.У.) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур “ малоросійським наріччям”, заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких “ не допускати жодних відхилень від загальновизначеного російського правопису “. Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.
Принагідно зазначимо, що Емський указ, як і чимало інших, був таємним, а отже розголосу широкій громадскості не підлягав.
– 1881 рік. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою;
– 1884 рік. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії ;
– 1895 рік. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання;
– 1908 рік. Указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо “ може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці “;
– 1914 рік. Заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства “ Просвіта “, гоніння на українську церкву;
– 1924 рік. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Для порівняння : у 1822 –1823 н.р. в Галичині було 2532 українські школи, а в 1829 – 1830 – їх залишилось 749. Чия освіта, того й мова. Про цю стару істину добре знали й керувались нею всі вороги українського народу на всіх розташованих теренах і в усі часи. Саме через освіту йшов головний напрям удару по українській мові. На окупованій Польщею Волині, Поліссі й Холмщині у міжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичині відкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пункті мешкає мінімум 25 % українців і коли було щонайменше 40 нотаріальнозасвідчених заяв батьків. Щоб відкрити польську школу ( при костьолі) достатньо було 2 польських сімей на село.
Безупинний похід польських офіційних кіл на знищення всього українського, усунення української мови з державного життя, планомірний наступ на українську початкову, середню, вищу школи змусили національно-патріотичні, державницькі сили, зокрема ОУН, приділити особливу увагу боротьбі на терені школи, розглядаючи її безпосередньою боротьбою за державність: (Ухач В.З. Культурно-освітня діяльність Організації Українських Націоналістів (1929-1944 рр.); Дис. канд. істор. наук. – К.1988. – С.78.) Так, з ініціативи ОУН з 1933 року було розпочато масштабну шкільну акцію в обороні національного шкільництва, рідної мови. (Шкільна акція на ЗУЗ // Український націоналіст. – 1933. – №4. – с.4);
– 1938 рік Постанова Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках;
– 1939 рік Із встановленням Радянського тоталітарного режиму на західно-українських землях, розпочато втілення в життя політики що передбачала ряд наступних цілей:
1. Розширити мережу шкіл, що передбачало охоплення дітей навчанням за радянськими програмами і підручниками з виразним ідеологічним забарвленням.
2. Отримати масовий загін пропагандистів радянського способу життя, підготувати і перепідготувати вчителів з місцевих жителів.
3. Закласти основи широкого запровадження в майбутньому російської мови, переведення шкіл з польською мовою навчання на україн-ську. Дуже швидко стали реальністю слова однієї вчительки: ”Ви, товариші, приглядайтеся пильніше до науки російської мови. Бачите, тепер у вас тут усе ведеться по-українському, але за два-три роки панівною мовою буде російська…” ( Ковалюк В.Культурологічні та духовні аспекти “радянизації” Західної України (вересень 1939 – червень 1939 р.) // УІЖ. – 1993. – №2-3. – С.3-4.) Все більшого розмаху набувала формула офіційної радянської політики в духовному житті, партійно-державна монополія на розвиток освіти і культури, “гонитва”за кількісними показниками. Невпинно проходив процес уніфікації, русифікації українських шкіл, а отже й укотре української мови;
– 1958 рік Положення про вивчення другої мови “за бажанням учнів і батьків”. Як бачимо, російську мову на Україні треба було вивчати обов’язково, а українську – за бажанням;
– 60-80-і роки:
– Соціалістична Польща:кількість українських шкіл зменшилась із 152 до 29.
– Соціалістична Чехословаччина: кількість українських шкіл зменшилась із 800 до 20, а з 200 тисяч етнічних українців стали вважати себе українцями лише 40 тисяч.
– Соціалістична Румунія: закрито українські школи і ліцеї, заборонено українську греко-католицьку церкву. З 840 тисяч українців у 1979 році визнали свою етнічну приналежність лише 159 тисяч (Іванишин В., Радкевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич,1992.-С.22)
– Соціалістичний Радянський Союз: кількість тих, хто вважає українську мову рідною, за ці три десятиліття зменшилась на 10 млн. осіб.
Переломними віхами на шляху заборони української мови стало: прийняття Закону “Про мови в Україні (28 жовтня 1989 р.), Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт прийняття незалежності України (24 серпня 1991р.), підтверджений першогрудневим референдумом 1991 р., де більше як 90 % населення України сказали “Так” незалежній Україні. Стаття 10 нової Конституції України (28 червня 1996 р.) затвердила державною мовою українську.
В сучасних процесах розбудови Української держави, реформу вання її економіки, вважають, що для кожного її громадянина повинні стати за аксіому ці слова: хочемо мати справжню державу, подбаймо про українську мову: не лише клянімося в любові до рідної мови, не лише плачмо над її долею,а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її, бо без української мови не буде української держави.
************************************************************
З повагою до Вас,
Геннадій
Иван Змиёв 24.02.2007 15:23 Заявить о нарушении
Я поняла только одно, что если кого-то урезали в правах, то он вправе считать, что заслужил(!) урезать права других людей...
Таня Белова 07.03.2007 14:39 Заявить о нарушении
Таня Белова 07.03.2007 14:39 Заявить о нарушении
Татьяна, я знаю Вас много лет. Вдаваться в дискусию с Вами не буду.
Прошу лишь об одном - приведите перечень государственных документов, подписаных ответственными государственными лицами, которые подтверждали бы факт "урезания прав других людей" в вопросе их права говорить на том языке, на котором они хотят говорить (и не только говорить) в государстве Украина. Это будет достойный ответ на мой пост под Вашей "Переяславською угодою".
З повагою,
Геннадій
Иван Змиёв 16.03.2007 15:06 Заявить о нарушении
Прошу лишь об одном - приведите перечень государственных документов, подписаных ответственными государственными лицами, которые подтверждали бы факт "урезания прав других людей" в вопросе их права говорить на том языке, на котором они хотят говорить (и не только говорить) в государстве Украина. Это будет достойный ответ на мой пост под Вашей "Переяславською угодою".
З повагою,
Геннадій
Иван Змиёв 16.03.2007 15:06 Заявить о нарушении
Геннадий, я учусь в национальном университете им. Карпенко-Карого. Я понимаю, что он национальный(!), и, наверно, я должна учиться на украинском, раз туда поступила. Но я хочу писать для своего народа, для своего города, в котором не говорят по-украински. Для крымчан этот язык чужой, такой же, как китайский... Но в стране нет университета, который учит писать театральную критику по-русски. Я изгой в этом университете. Меня презирают за мой язык. Это нельзя объяснить, это секундные снисходительные взгляды, как на животное. Это троечка за экзамен, потому, что сдаю не не украинском, а говорю по-русски. Но я уже писала, что математик, - он и в Африке - математик! Главное, делать своё дело правильно. А у них: правильно - это только по-украински! А всё остальное - уже не правильно и не нужно!
Таня Белова 19.03.2007 13:20 Заявить о нарушении
Таня Белова 19.03.2007 13:20 Заявить о нарушении
Вот и документ нашёлся. В крымском институте вступительный экзамен диктант на украинском языке! Сдавать экзамен в технический ВУЗ на иностранном языке - это нонсенс!!! Они не в переводчики готовятся, а хотят стать специалистами! А вся техническая литература в стране - на русском языке. Вредительство в государственных размерах. В технические институты будут приняты люди с гуманитарными способностями, а истинные технари - будут отсеяны, благодаря этому великому закону! Пусть страна будет тупой и бездарной, лишь бы по украински разговаривала. Вы видели когда-нибудь конспекты студентов, которым преподают на украинском языке. Я - видела!!! В десяти словах - 12 ошибок!!! И это называется у нас стремлением к грамотности. Каждый человек должен иметь право на свой язык. И теперь лингвоцид - убийство русского языка - покушается на жизни 30 миллионов русскоговорящих граждан Украины.
Таня Белова 24.05.2007 13:47 Заявить о нарушении
Таня Белова 24.05.2007 13:47 Заявить о нарушении