Степан Опанасович Франкенмайєр вийшов у затишне подвір'я свого будиночка, розташованого в мальовничому куточку старого міста, почухав потилицю, потер товстою рукою своє пузо, яке нагадувало зо два міхи цукру, помругав своїми дрібонькими оченятками, позіхнув так, що якби коти літали, то якесь би нявкало, що летіло би десь неподалік, затягнуло би зі свистом в пащу Степана Опанасовича, а той би навіть і не помітив. Постояв, постояв, знов почухав потилицю, повернувся та й пошкутильгав звідки прийшов.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.