Скарбниця нещасть

Від Автора:

Усі імена, події і місця, описані в цій книзі, є вигаданими. Будь-яка подібність з реальними людьми або подіями що жили, живуть нині або відбувалися коли-небудь, є випадковими.
Києво-Печерська Лавра – чоловічий монастир у Києві. Заснований у 1051, з 1598 лавра. У 11-19 в. великий релігійний і культурний центр: велося літописання, складений збірник житій ченців «Києво-Печерський Патерик» (13-15 в.), діяли іконописна майстерня, друкарня, школа. У 1929 монастир закритий (діяв у 1942-61). З 1926 на його території — музей-заповідник. У 1988 відкритий Свято-Успенський Києво-Печерський монастир, у 1989 — духовна семінарія. Архітектурний комплекс 11-18 в. включає Верхню лавру й ансамбль Ближніх і Далеких печер: Успенський собор (руїни; 1073-78, зруйнований у 1941), Троїцька надвратна церква (1108; перебудована в 18 в.), надвратна церква Усіх святих (17 в.), т.зв. Ковніровський корпус, церкви Спорудження на Ближніх і Різдва богородиці на Далеких печерах (усі — кін. 17 — поч. 18 в.), дзвіниця (18 в.; архітектор І. Г. Шедель).
Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» (КПІ) – один з найбільших вузів України, центр технічних наук. Заснований у 1898. Готує кадри по машино- і приладобудівним, енергетичним, хімічним, технологічним і ін. спеціальностях. У 1990 св. 26 тис. студентів.
Ярослав Мудрий (пр. 980?-1054?), великий князь київський (1019). Син Володимира I Святославовича. Вигнав Святополка I Окаянного, боровся із братом Мстиславом, розділив з ним державу (1025), у 1035 знову об'єднав її. Поруч перемог убезпечив південні і західні границі Русі. Установив династичні зв'язки з багатьма країнами Європи. При ньому складена Руська правда.
Бібліотека Ярослава Мудрого – реальний історичний артефакт, що вважається загубленим. По деяким даним загиблим у результаті пожежі. Однак дотепер учені сперечаються про долю даного артефакту.


Інтродукція:

Загадкові події відбуваються з доцентом кафедри фізики Київського Політехнічного Інституту (КПІ) Олексієм Клевіним. Волею долі він виявляється утягненим у розслідування таємничого убивства свого друга і пошуки коштовного археологічного артефакту, що може коштувати йому життя. Але чи так усе насправді?

Розділ 1

(19 травня 2004 року, Ізраїль, Тель-Авів 0:12 годин ночі)

Дзвоник у двері розбудив мирно сплячого в кріслі перед телевізором Віктора Толкачьова.
– Чорт, кого там «нелегка» принесла так пізно?! – вилаявся він і поплівся до дверей. Відкривши двері, Толкачьов відразу змінився з себе. Його очі налилися кров'ю, а зморшки на чолі стали ще більш помітними.
– Я ж сказав тобі, ніякої угоди не буде, забирайся! – закричав він.
У ту ж мить у руці нічного гостя блиснув пістолет, почувся легкий сплеск і Толкачьов став повільно сповзати вниз.

Розділ 2

(Тиждень по тому, Україна, Київ 6:00 годин ранку)

Сонячні промені світили у вікно просторої трикімнатної квартири Олексія Клевіна – доцента кафедри фізики КПІ. Сам хазяїн квартири 48-літній Олексій Клевін міцно спав на дивані. У кишені його піджака «розривався», наспівуючи мелодію з «Бригади», мобільник. Нарешті Клевін отямився. У голові ще здорово «дзенькало після вчорашнього», але набридливий звук телефону дратував ще більше. Клевін протер очі і дістав з кишені мобільник.
– Все ще спите , пане Клевін! – сказав голос у трубці. Це був Володимир Товстов або просто Вова Товстий, старий приятель і колега Клевіна. Як і Олексій, Володя працював викладачем фізики в КПІ.
– Відчепися Вово, і без тебе тоскно! – огризнувся страждаючий від головного болю Клевін.
– Хочу нагадати тобі, – продовжував Товстов – Що робочий день для тебе ніхто не скасовував, так що збирайся, чекаю тебе на роботі через дві години. І, до речі, перестань, нарешті «зітхати за своєю колишньою», зрештою, вона була дурепою.
Клевін хотів, було сказати що-небудь у відповідь, але Володя вже повісив трубку. День тільки починався.

Розділ 3

Уже через дві години Клевін крокував по довгому коридорі Центрального корпусу університету. Свіжовиголений і в новому костюмі він виглядав чудово, однак самопочуття його було далеко від ідеалу – голова боліла нестерпно.
– Виглядаєш просто чудово, хвалю, – почув він позаду голос Володі. Клевіну не подобався жартівливий настрій Товстова, хотілося послати його «куди подалі». Хіба він не може зрозуміти – зараз у його житті важкий період!
– Досить іронізувати! – Клевін обернувся – Ти ж знаєш Товстов, зараз у моєму житті складний період...
– Та кинь ти! – обірвав його Володя – Скільки можна «плакати» про свою Ольгу?
– Послухай, мої відносини з «колишньою» дружиною тебе не стосуються! – відрізав Клевін.
– Льоха, ви розлучилися п'ять років тому, пора вже забути про неї і жити далі. Ти подивися, скільки красивих дівчат навколо! – не вгамовувався Товстий.
– Вован, мені не потрібні інші, мені потрібна одна – ідеальна, Ольга!
– Чорт із тобою, – здався Володя – Можливо, тебе зможе, переконає чарівна юна особа, що чекає тебе в підсобці.
– Яка ще «юна особа»? – перепитав Клевін.
– Ну, тобі краще знати, Ромео, – сказав Володя – Ця француженка говорить, що ви давні знайомі.
– Француженка? Але я ніколи не був у Франції! – здивувався Клевін.
– Був, не був, яка різниця! Пішли краще до неї, тоді все і довідаємося, – запропонував Володя.
«Так – подумав Клевін – добре ж починається день!»

Розділ 4

Олексій намагався згадати всіх знайомих студенток, але, напевно, серед них не було француженок. Звідки ж тоді вона його знає? Та й хто така взагалі ця француженка, що їй від нього потрібно?
Товстов був правий, особа, що чекала Клевіна була досить приваблива. На вигляд їй було 25-30 років, її чорне волосся звисало до самих плечей, одягнена вона була в строгий діловий костюм, що, утім, лише підкреслював її бездоганну фігуру. Не зрозуміло чому, але Клевіну здалося, що він бачить на її обличчі смуток, утім, це швидко пройшло.
– Бонжур, мс’є Клевін, – привіталася незнайомка.
– Бонжур, – буркнув він у відповідь.
«Сподіваюся, вона знає англійську» – думав Клевін, оскільки це була єдина іноземна мова, що він знав, однак цього не знадобилося.
– Мене звуть Марія Денев’є, можна просто Марі, – вимовила вона російською з майже не помітним французьким акцентом.
– Дуже приємно, – відповів Клевін – Олексій Костянтинович Клевін, чим можу бути корисний?
– І мені дуже приємно, Володимир Товстов – вклинився в розмову Володя, однак «відчувши» на собі недоброзичливий погляд Клевіна «поспішив зникнути – Але я вже повинний бігти, – додав він і пішов.
– У мене до вас дуже важлива справа пане Клевін, – продовжувала Марі – Бачите, мій батько...
– Почекайте мадмуазель Денев’є, – перебив її Клевін
– Мадам.
– Мадам Денев’є, – виправився Олексій – Мій друг Володя сказав мені, що ми з вами давні знайомі, однак я упевнений, що ніколи вас раніше не зустрічав!
– Так, ми з вами дійсно знайомі, – продовжувала Марі – Точніше сказати, ви добре знайомі з моїм батьком. Моє «дівоче» прізвище Толкачьова, Віктор Толкачьов – мій батько.
Відповідь просто приголомшила Клевіна.

Розділ 5

З Віктором Сергійовичем Толкачьовим, тоді ще починаючим істориком і археологом, доля звела Клевіна в не самому приємному місці на Землі – Афганістані. Тоді, у далекому вже 1986 році, Клевін, як і багато хто інших, був відправлений на війну. Сам Олексій не любив згадувати про це, оскільки саме в Афгані він довідався що таке пекло. Клевін був важко поранений і два місяці пролежав у військовому госпіталі. Кілька його близьких друзів загинули на цій війні. А найобразливішим було те, що сьогодні про нього, як і про багатьох інших що воювали в Афганістані, просто забули. Така вже напевно «природа» нашої Держави, коли необхідно – у нас завжди знаходяться герої, але коли їхнє геройство вже не потрібно їх просто «списують з рахунків», викидають «як не потрібне сміття».
Віктор Толкачьов був кращим другом Клевіна. Весь вільний час вони проводили разом, і навіть після повернення з Афгану вони не втрачали зв'язку, незважаючи на те, що Віктор постійно знаходився в різних експедиціях. Але на початку 90-х років, коли розвалився Радянський Союз і Толкачьов, як і багато інших, залишився без засобів до існування, він вирішив переїхати в Ізраїль, де йому запропонували гарне місце. Толкачьов
пропонував виїхати і Клевіну, але Олексій, що тільки зустрів свою майбутню дружину Ольгу, відмовився від цієї витівки. Після цього їхній зв'язок став нерегулярним. Кілька разів Клевін одержував від Толкачьова листи, де він писав, що добре улаштувався, що в нього гарна робота і житло, навіть запрошував Олексія в гості. Але Клевін так і не приїхав. А за останні п'ять років не одержав від друга жодного листа, та й сам він писав йому досить рідко.
– То ви дочка Віктора? – здивувався Клевін – Дивно, але він ніколи не говорив мені, що в нього є дочка.
– Він і сам довгий час не підозрював про моє існування, – сумно посміхнулася Марі – Шкода, що ми так мало були разом.
– Почекайте, що значить «мало були разом? – стривожився Клевін.
– Мій батько був убитий тиждень назад, – заплакала Марі.
Клевін був у шоці. Убитий?! Але ким і за що? Усе своє життя Віктор Толкачьов присвятив археології, вивченню історії України й інших держав. Навіщо комусь знадобилося його убивати?
– Співчуваю, – видавив із себе Олексій – Але як це сталося?
Марі розповіла Клевіну усе, що знала, а знала вона дуже мало. Толкачьов був знайдений мертвим у власному заміському будинку наступного дня після убивства. Причина смерті – вогнепальне поранення в область серця. Сухі факти.
– Останнім часом, – продовжувала свою розповідь Марі – Батько займалася пошуками якогось дуже коштовного древнього артефакту, він говорив, що це «справа всього його життя». А ще він говорив, що «якщо з ним щось станеться допомогти мені зможете саме ви! Пане Клевін, вам потрібно їхати зі мною, причому чим, скоріше тим краще!

Розділ 6

– Мадам Денев’є, але я не можу так усе кинути, у мене лекції, студенти, – наполягав Клевін – Та й потім, чим я можу допомогти, адже я не слідчий і не бачився з Віктором, тобто з вашим батьком, багато років
– Пане Клевін, але батько наполягав на тому, що у випадки чого я зверталася саме до вас,– продовжувала Марі
– Добре, – погодився Клевін – Коли ми повинні їхати?
– Прямо зараз, усі необхідні документи вже готові, моя машина чекає біля входу!
Клевін не став уточнювати яким чином Марі вдалося дістати всі потрібні документи він просто накинув свій піджак і вийшов разом з нею з підсобки. Як і сказала Марі, біля входу в університет їх чекав новенький БМВ. Марі сіла за кермо і спрямувала машину в аеропорт. По дорозі, вона розповіла Олексієві про себе. Марі народилася 23 червня 1977 року, рівно через рік після знайомства її батьків. З Юлею (так зали мати Марі) Віктор Толкачьов познайомився в експедиції.
– Мама розповідала, що батько був постійно зайнятий і бачилися вони рідко. А потім ми з мамою виїхали у Францію, де ми живемо вже двадцять років. Про батька я довідалася лише кілька років тому, коли була у весільній подорожі з моїм чоловіком П’єром в Ізраїлі. З тих пір я і П’єром допомагали йому у його дослідженнях. П’єр навіть допоміг батькові відкрити два музеї, в Ізраїлі і у Франції. А зараз, зараз…,– тут Марі знову заплакала – Усе це пропало. Батька більше немає.

Розділ 7

Сидячи в літаку, Клевін цілком занурився у свої думки і спогади. У його голові раз у раз спливали образи з минулого. От він з Віктором в одній з експедицій, а от їхнє знайомство в Афгані. Хоча зовні він випромінював спокій, Олексій важко переживав утрату близького друга. Незважаючи на те, що вони не бачилися багато років, Олексієві завжди здавалося, що рано або пізно життя знову зведе їх разом, але, схоже, не судилося. Звичайно, Клевін не знав про справи друга в Ізраїлі і у Франції, та й Марі не повідомила йому нічого важливого, за винятком того, що Віктор займався пошуками древнього артефакту, що він називав – справою свого життя. Клевін знав, що це за артефакт, але сама думка про те, що його друга убили із-за нього здавалася йому неправдоподібною, оскільки це могло означати лише одне – Віктор знайшов те, що шукав, а Клевін вважав це неможливим.
Усе своє життя Толкачьов був, одержимим пошуком легендарної Бібліотеки Ярослава Мудрого, і в цій справі він був явно не самотній. Толкачьов прочитав сотні книг на цю тему, де відомі вчені висували версії про можливе місце перебування цього найціннішого збору книг. Однак серед них було чимало і таких, котрі стверджували, що Бібліотека взагалі не існувала як така, а якщо й існувала – те згоріла при пожежі або похована в землі. Сам Толкачьов називав таких учених – «повними неуками, що не знають історію своєї країни». У спростування цих «домислів» він і сам написав кілька книг. Клевін, проте, не розділяв пристрасті друга до цих пошуків і погоджувався з думкою тих, хто вважав, що Бібліотека згоріла або була знищена яким-небудь іншим способом, інакше як можна було пояснити безрезультатність пошуків, як самого Віктора, так і багатьох інших його послідовників. З іншого боку, якщо навіть гіпотетично допустити можливість того, що Віктору все-таки вдалося знайти Бібліотеку і про це довідався хтось ще – це могло стати причиною для убивства. Клевін знав, що цінність подібних раритетів на «чорному» ринку досить висока і деякі «приватні колекціонери» готові викласти не один десяток мільйонів доларів за подібні знахідки. Знав Олексій і те, що Толкачьов ніколи не продав би свою знахідку, як і всі інші, оскільки вважав, що місце подібних речей у музеї. Утім, це були лише теорії, іншим же, більш важливим питанням, що хвилювало Клевіна, була фраза Марі про те, що Віктор хотів, зустрітися з ним і що у випадку смерті Толкачьова, Марі варто звернутися по допомогу саме до Олексія. Усе це дуже дивно. Однак віддаватися подальшим міркуванням у Клевіна вже не було часу – літак пішов на посадку.

Розділ 8

– Ласкаво просимо у Францію, мс’є Клевін, – посміхнулася Марі.
– Ще в аеропорті хотів у вас запитати, – сказав Клевін – Чому ми летимо в Париж, а не в Тель-Авів?
– Я обіцяла моєму чоловіку П’єру, що ми прилетимо сюди, він хотів з вами поговорити, – відповіла Марі.
– Поговорити зі мною? – здивувався Клевін – Ну, що ж, мабуть, це буде корисно для нас обох!
«П’єр дійсно може багато чого прояснити, адже Марі казала, що він працював з Віктором, а виходить, був у курсі всіх його справ. Цілком можливо, П’єр узагалі єдина людина, що в змозі «пролити світло» на цю заплутану справу» – подумав Клевін.

Розділ 9

Чоловік Марі, мс’є П’єр Денев’є, на перший погляд, виявився людиною досить привабливою, принаймні, так здалося Клевіну. Високий, десь під метр вісімдесят, брюнет з довгими, місцями вже сивими, волоссям, у чорному діловому костюмі від Армані не дуже-то підходив під образ звичайного науковця, яким його уявляв собі Олексій. Проте, його пропозиція «піти в який-небудь затишний ресторанчик» Клевін сприйняв з ентузіазмом, адже за час польоту він устиг досить зголодніти. Як і Марі, П’эр досить непогано говорив російською мовою, хоча і з більш помітним французьким акцентом. Але, незважаючи на весь зовнішній «блиск», було в ньому щось таке, що Клевіну не сподобалося. Він не міг пояснити що саме, скоріше це було передчуття, що Клевін «списав» на «зайву обережність». Отже, уся трійця улаштувалася в затишному ресторанчику в самому центрі Парижа.
– Як вам наша місцева визначна пам'ятка, мс’є Клевін, – запитав П’єр, звертаючи увагу Олексія на Ейфелеву вежу.
– Вона – чудова, мс’є Денев’є, – відповів Клевін.
– Прошу вас, П’єр, давайте залишимо цей офіціоз, – посміхнувся француз.
– У такому випадку, Олексій, – буркнув Клевін – Отже, П’єр, давайте поговоримо про визначні пам'ятки Парижа трохи пізніше, а зараз обговоримо справу, через яку ми усі тут зібралися.
– Так-так, ви праві, – з обличчя П’єра відразу зникла посмішка – Це така трагедія для нас усіх, для вас, я гадаю, теж. Марі сказала мені, що Віктор був вашим другом, дозвольте висловити вам свої щирі співчуття!
– Спасибі, – відповів Клевін – Але я сподіваюся, що ви зможете надати мені допомогу в розслідуванні убивства нашого спільного друга.
– Звичайно, постараюся допомогти, чим зможу! Француз «випромінював» привітність.
– Ну, що ж, П’єр, як я зрозумів по розповіді Марі у вас були якісь спільні справи з Віктором, не могли б ви, розповісти мені детальніше про це. Ви допомагали йому в дослідженнях? – запитав Клевін
– Ні, ну що ви, я не дослідник, а простий бізнесмен, зв'язаний з торгівлею, я просто допомагав пану Толкачьову в організації музеїв тут у Франції й в Ізраїлі. Бачите, Олексію, Віктор був чудовим археологом і за роки досліджень він зібрав багато коштовних речей, зв'язаних з історією України і не тільки. Однак, знаючи про ситуацію у вашій країні, він не захотів, щоб ці речі зберігалися у ваших музеях, він боявся, що вони можуть пропасти. Він говорив, що ще не час повертати їх на Батьківщину, тому для їхнього збереження, він вирішив організувати музеї.
– І ви допомогли йому їх організувати? – продовжував Клевін.
– Не тільки їх, я ще частково займався фінансуванням його досліджень. Француз посміхнувся.
– А ви не в курсі, чим Віктор займався останнім часом? – поцікавився Олексій.
– Бачите, пане Клевін, – П’єр раптом став серйозним – Віктор був досить таємничою людиною, ви, напевно, і самі знаєте про це. Він ніколи особливо не розповідав мені про свої дослідження!
– І вас не цікавило, на що йдуть ваші гроші? – здивувався Клевін.
– Я досить забезпечена людина, Олексію, – трохи «зм'якшився» француз – І можу собі дозволити подібні витрати без будь-яких істотних втрат для свого бізнесу. До того ж – я істинний цінитель прекрасного і ви могли в цьому переконається!
– Що ви маєте на увазі? – не зрозумів Клевін.
– Марі, ну хіба вона не прекрасна? Моя дорога! – П’єр ніжно поцілував Мари. Клевін почервонів, як же він сам не здогадався про що говорить П’єр?!
– Вона прекрасна, – продовжував француз – Просто справжня квітка! Ви можете повірити мені на слово, – сказав він, звертаючи до Олексія – Я особисто зацікавлений у покаранні убивці Віктора!
– А що говорить ізраїльська поліція з приводу убивства? – перевів розмову в інше русло Клевін.
– Убивство відбулося десь біля опівночі. Смерть наступила в результаті вогнепального поранення в область серця. Інше, я думаю, вам розповість слідчий, що веде цю справу. Я замовив нам квитки в Тель-Авів на шосту вечора, сьогодні, – відповів француз.

Розділ 10

Після того як трійця пішла, до столика підійшов чоловік у формі офіціанта й обережно витяг диктофон з-під столу. Приклавши пристрій до вуха, він прослухав останню частину розмови: «Я замовив нам квитки в Тель-Авів на шосту вечора, сьогодні». Потім молодий чоловік дістав з кишені мобільний телефон і набрав номер. Почувши виклик на тім кінці дроту він сказав:
– Усе йде так, як ви і припускали, Шефе, вони летять в Ізраїль сьогодні ввечері.
– Чудово! – відповів голос у трубці – Ми готові приступити до другої частини нашого плану.

Розділ 11

Сидячи в літаку, Клевін знову віддався своїм думкам. Події цього дня явно не можна було назвати його звичайним проводженням часу. Ще з ранку він віддавався тяжким думкам про свою дружину, Ольгу, а вже через дві години познайомився з таємничою француженкою, що виявилася дочкою його кращого друга, друга, з яким він так давно хотів поговорити, а тепер ніколи не зможе цього зробити. Але чому Толкачьов сказав своїй дочці звернутися саме до нього (до Клевіна) у випадку своєї смерті? Це залишалося загадкою. Та й розмова з П’єром не змогла «пролити світло» на справи Віктора. Клевін відчував – француз явно щось приховує, але в нього дійсно не було підстав його в чомусь підозрювати, тим більше що П’єр особисто був зацікавлений у пошуках убивці, він сам йому про це говорив. Та й навіщо йому було убивати свого тестя? А Марі? Так, Марі! З кожною хвилиною ця дівчина подобалася Олексієві усе більше і більше. Дивлячись на неї, він уже майже зовсім забув про свою «колишню». Однак варто пам'ятати три речі: Перше: Вона заміжня і судячи з усього щаслива; Друге: Вона дочка твого кращого друга, якого убили; і Третє: Вік! Проклятий вік! Для неї ти просто старий Клевін! Однак це не має стосунку до справи. Ти тут для того, щоб знайти убивцю друга, Олексію, пам’ятай про це. Якщо П’єр не зміг надати йому потрібну інформацію, може це зможе зробити слідчий, про якого він згадував, утім, надії на це дуже мало.

Розділ 12

А в цей час, слідчий, з яким так хотів, зустрітися Клевін, сидів у себе в кабінеті, переглядаючи документи за чашкою кави. Аріель Піманов – син емігранта з Радянського Союзу і єврейської дівчини з Єрусалима, не вважав Тель-Авів своїм рідним містом, хоча і жив тут з раннього дитинства. Навіть більш того, він не вважав Ізраїль своєю Батьківщиною. Так-так, цей 35-літній, повної статури і вже майже лисий, з вусиками, але все-таки досить молодий чоловік вважав своєю Батьківщиною Україну, країну, де народився його батько, і в якій йому самому довелось побувати лише один раз. Але навіть цього одного разу вистачило для того, щоб зрозуміти – це його місце. Сюди він обов'язково переїде, коли вийде на пенсію. Чому не зараз? Усе дуже просто. І якщо, як писав Михайло Булгаков: «Москвичів зіпсувало квартирне питання!», те цю людину зіпсувало «питання матеріальне». Не те щоб Піманов був дуже жадібний до грошей, ні. Просто йому не хотілося залишати «тепле» місце слідчого і їхати разом з родиною в країну, у якій явно «не пахло» економічною стабільністю. Усе-таки робота в ізраїльській поліції дає йому досить гарний прибуток. Але коли Піманов довідався про убивство «співвітчизника» (тобто Віктора Толкачьова), він відразу вирішив, що візьметься за цю справу і не дасть «спустити її на самоплив!» Однак справа це виявилася куди більш заплутаною, ніж він очікував, можна сказати, що вона запросто зайшла б у глухий кут, якби не людина, що подзвонила Піманову на другий день після убивства. Невідомий, що представився Шефом, стверджував, що знає кому, була вигідна смерть Толкачьова і щоб вивести його «на чисту воду» йому буде потрібно його (Піманова) допомога. Незнайомець призначив слідчому зустріч, на якій повідомив, що вже вжив заходів для знаходження вбивці і незабаром він, сам того не підозрюючи, виявиться в їх «лапах». Незважаючи на свою активну участь у слідстві, незнайомець відмовився назвати своє ім'я і показати своє обличчя і сказав, що при подальших їхній «телефонних контактах» іменувати його треба не інакше як «Шеф!» Звичайно, Піманов був упевнений, що здогадався про те, хто був цей незнайомець, а новина, про яку він довідався, повернувшись у відділок лише підтвердила його здогад.
Як і обіцяв, Шеф подзвонив йому через два дні і повідомив, що незабаром убивця прибуде в Ізраїль, про дату прибуття він повідомить пізніше, приблизно сьогодні. І зараз, сидячи в себе в кабінеті, Аріель Піманов чекав цього дзвінка. У цей самий момент задзвонив телефон. Піманов підняв трубку і чітко вимовив:
– Слідчий Піманов!
– Наші «гості» прилітають сьогодні вечірнім рейсом, – сказав голос у трубці – це був Шеф – Дійте, як домовилися!
– Добре, – відповів Піманов і повісив трубку.

Розділ 13

Літак з нашими героями на борту прибув в аеропорт Тель-Авіва точно за розкладом, але, оскільки, було вже досить пізно, вони вирішили їхати прямо в готель, а не в поліцейський відділок. Власне, це була пропозиція П’єра, що заздалегідь забронював їм номера. Клевіну ж не терпілося поговорити зі слідчим, однак і він незабаром «здався» під натиском Марі. У будь-якому випадку, починати які-небудь дії сьогодні не мало змісту.
А в цей самий час, чоловік в довгому сірому плащі і чорному капелюсі під'їхав до заміського будинку Віктора Толкачьова. Зупинившись біля входу, «чоловік в капелюсі» вийшов з машини і, переконавшись, що за ним ніхто не спостерігає, дістав із внутрішньої кишені конверт. Потім він підійшов до поштової скриньки і вклав у неї конверт.
Олексій Клевін, що знаходився в той час у готелі навіть і не підозрював, що вже через кілька годин цей конверт «зіграє дуже важливу роль» в подальших пошуках вбивці.


Розділ 14

Ранком трійця вирушила з готелю прямо в поліцейський відділок. Клевін почував себе сонним. Усю ніч його мучили жахи. Мозок раз у раз «видавав» образи з минулого, а те і просто всяке марення. От він знову в Афгані, під «свистом» куль і розривом снарядів, рятує свого товариша. А от він у морзі, дивиться на тіло свого друга Віктора Толкачева і раптом Віктор хапає його за горло і говорить:
– Знайди убивцю, Олексію! Знайди убивцю...
Від усього цього Клевін не раз просинався вночі в «холодному поті». Ранком він твердо вирішив, що коли повернеться додому більше і «краплі в рот» не візьме і взагалі, як і радив йому Вован, почне «нове життя». Але до цього треба було закінчити ще одну дуже важливу справу – знайти убивцю друга.
Пройшовши по коридору поліцейського відділку, Клевін, Марі і П’єр зупинилися в дверей з написом: «Слідчий з особливо важливих справ Піманов А. В.» Раптово двері відкрилися, і в дверному прорізі з‘явився сам хазяїн кабінету.
– А-а, мадам і мс’є Денев’є, – посміхнувся Піманов – Я чекав вас, прошу проходите. Піманов відступив від дверей, пропускаючи гостей.
– А як ваше ім'я? – звернувся він до Клевіна
– Олексій Клевін, пане слідчий, я був другом покійного Толкачьова, прилетів сюди з Києва.
– Дуже приємно познайомиться, Аріель Піманов. Чоловіки потисли руки.
– Шкода, що обставини нашого знайомства настільки похмурі, – продовжував Піманов
– І мені шкода, – буркнув Клевін, хоча сам він сумнівався в щирості слів Піманова, занадто вже «сухо» він це вимовив.
– Пане слідчий, давайте перейдемо до справи, – запропонував Олексій – Вам вдалося довідатися що-небудь про людину, що вбила Толкачьова?
– Боюся, що поки в нас немає ніяких «зачіпок» із приводу особистості убивці, – відповів Піманов – А кілька днів тому відбулася подія, що ще більше ускладнює справу!
– Подія? Яка подія? Але Марі і П’єр не повідомляли мені нічого про яку-небудь подію, що може «загальмувати» або ускладнити справу, – здивувався Клевін.
– Справа в тім, пане Клевін, що вони і самі не знали про це, – відповів Піманов
– Хочете сказати, що ви приховували від нас інформацію?! – вліз у розмову П’єр.
– Не приховав, мсьє Денев’є, – став виправдовуватися Піманов – А просто не хотів хвилювати вас завчасно.
– Що ж усе-таки відбулося? – запитав Клевін.
– Мова йде про тіло вашого друга, пане Клевін... – продовжував Піманов
– Так, я хотів би побачити тіло Віктора, якщо ви не заперечуєте, – перебив його Олексій
– Не заперечую, але в цьому і є проблема, – закінчив слідчий.
– Проблема? – здивувався Клевін
– Так, тіло Віктора Толкачьова таємничим образом зникло з моргу кілька днів назад.
Клевіну здалося, що він що він щось неправильно почув або слідчий просто пожартував, однак Піманов був серйозний.
– Як це «зникло»? – Клевін був у шоці – Але він же не міг просто встати і піти!
Піманов хотів, було щось відповісти, але в розмову втрутився П’єр.
– Та як ви могли це допустити! – кричав він – Чорт би вас забрав, Піманов, як це взагалі можливо. Будьте, впевнені я так цього не залишу, у мене досить «зв'язків» в Ізраїлі, щоб «зняти» вас з роботи. Так, будьте, упевнені, що після такого, вам не довірять навіть вулицю патрулювати! Та я...
– Не варто мені погрожувати, мс’є Денев’є, – гримнув Піманов – Незважаючи на те, що ви підданий іншої держави в мене досить повноважень щоб «посадити вас за ґрати» за образу офіцера!
– Панове, думаю, нам усім варто заспокоїться, – запропонував Клевін – Наші сварки лише «на руку» убивці!
– Припиніть, годі! – раптом закричала Марі і заридала.
– Ви праві, Олексію, – сказав П’єр – Вибачте мені мою нестриманість,– продовжив він, звертаючись до Піманова. Слідчий кивнув.
– П’єр, будь ласка, виведіть Марі на «свіже повітря», а я поки поговорю з паном слідчим, – попросив Клевін.
– Добре, – відповів П’єр.
Узявши Марі за руку і говорячи щось на кшталт «заспокойся, люба» або «усе буде добре» П’єр вивів дівчину з кабінету.
– Не знаю, що і сказати, пане Клевін, – почав Піманов – Нам так і не вдалося з'ясувати обставини зникнення.
– Чи не значить це, що у ваших рядах є «кріт», що допомагає убивці? – припустив Клевін.
– Це малоймовірно, але я не стану цього виключати, – відповів Піманов – Пане Клевін, а у вас є версія, навіщо комусь знадобилося вбивати вашого друга.
– Так, – не знаючи, навіщо відповів Олексій.
– Може, поділитеся своїми міркуваннями, – зацікавився Піманов.
– Думаю, ви не повірите, якщо я вам розповім, – буркнув Клевін – Це пролунає занадто неймовірно.
– Пане Клевін, – Піманов дивився на Олексія дуже серйозно – У цьому кабінеті мені приходилося чути дуже дивні речі, але повірте, іноді, навіть самі неймовірні версії виявляються вірними! Отже, я слухаю вас дуже уважно!

Розділ 15

Розмова зі слідчим затяглася на годину. Клевін розповів Піманову усе про захоплення Віктора, про його мрію знайти легендарну Бібліотеку Ярослава Мудрого. Однак, вийшовши, нарешті, з кабінету Піманова до Марі і П’єра, що вже достатньо його зачекалися, Олексій зрозумів, що, незважаючи на всі запевнення «про правильність іноді навіть самих неймовірних версій» слідчий не повірив жодному його слову. Втім, Клевіна це не сильно хвилювало, зрештою – це була лише версія, один з варіантів. Головне те, що завтра вони поїдуть на місце злочину – у будинок Толкачьова, а там, можливо, знайдеться нова «ниточка» для розслідування.
А в цей самий час, у кабінеті Піманова роздався телефонний дзвоник.
– Усе йде за планом? – Піманов впізнав в трубці голос Шефа.
– Так, завтра, як домовилися, везу пана Клевіна і його друзів у будинок Толкачьова, – відповів слідчий.
– Добре, тоді до скорої зустрічі, – Шеф повісив трубку.
«Сподіваюся» – подумав про себе Піманов. Уся ця історія вже порядком йому набридла.
– От закінчу цю справу і поїду у відпустку! – сказав він собі. Головне щоб убивця не довідався про їхній план завчасно. Незабаром усе закінчиться.

Розділ 16

У призначений час автомобіль слідчого Піманова стояв біля готелю, де зупинилася трійця.
– А ви пунктуальні, – сказав Піманов, звертаючись до Клевіна, що швидкими кроками йшов до автомобіля. Трохи далі за ним йшли П’єр і Марі.
– Думаю, ми можемо їхати, – запропонував Клевін. Машина рушила з місця.
Будинок Віктора Толкачьова знаходився в «приватному» секторі на окраїні Тель-Авіва. «Гарне місце для тих, хто любить спокій і тишу» – відзначив для себе Клевін. У такому місці хотів оселитися і він, коли вийде на пенсію, однак зі скромною зарплатою доцента кафедри фізики він навряд чи зможе собі це дозволити. Втім, будинок його друга Віктора, видався Клевіну досить скромним, навіть в порівнянні із сусідніми будівлями. Довгий час, живучи в Києві, Клевіну часто доводилося спостерігати як на схилах Дніпра і дачних селищах з'являються «новомодні палаци» так званих «крутих українців». Двоповерховий же цегляний будиночок з невеликою зеленою галявиною не йшов з ними в ніяке порівняння. Проте, ввійшовши в приміщення, Клевін відзначив, що всередині будинок виявився набагато просторішим, ніж здавалося зовні. У кожнім дріб'язку тут почувалася «рука» Віктора. Камін ручної роботи, величезна шафа з книгами, будинок, здавалося, був «живим», ще кілька хвилин, і сам його хазяїн вийде привітати своїх гостей. Однак це було лише фантазією і закриті огороджувальною стрічкою двері повернули Клевіна до реальності.
– Ми тут нічого не торкалися з моменту убивства, – вимовив Піманов – Роздивіться все, може пропало що-небудь, – звернувся він до Марі.
– Скажіть, а хто знайшов тіло? – запитав Клевін.
– Тіло знайшла поліція, пане Клевін, – відповів Піманов – Воно знаходилося тут, біля каміна, – указав він – Бачте, у будинку пана Толкачьова знаходиться багато коштовних речей, тому він встановив сигналізацію.
Піманов вказав на маленьку, ледве помітну, кнопку на стіні біля каміна.
– Коли спрацювала сигналізація, а її включив ваш друг, у вбивці було десь 5-10 хвилин, щоб «сховатися» до приїзду поліції, – продовжував слідчий.
– Так, за такий короткий проміжок часу, навряд чи можна щось винести з будинку, – сказав Клевіна.
– Якщо убивця не шукав щось конкретне і не знав де «воно» знаходиться, – відповів Піманов.
– Що ви маєте на увазі? – здивувався Олексій.
– А те, пане Клевін, – продовжував слідчий – Що ваш друг знав убивцю і сам впустив його в будинок!
– Ви впевненні в цьому? – перепитав Клевін.
– Без сумніву! – відповів Піманов.
– І ви думаєте, що убивця знайшов те, що шукав?
– А це, пане Клевін, нам і варто з'ясувати! Мадам Денев’є, – слідчий повернувся до Марі – Що-небудь пропало?
– Боюся, що я не так часто бувала в цьому будинку і мені складно сказати щось точно, але зовні все начебто б на місці, – відповіла Марі
– І все-таки придивіться, ще раз уважніше! – наполягав Піманов – Мс’є Денев’є, а що скажете ви? – звернувся він до П’єра.
– Я згодний із дружиною, – відповів П’єр – У цьому будинку все там же, де і було, коли ми тут були востаннє, хіба що ґудзик, якийсь зник!
– І все-таки я вас теж попрошу глянути уважніше.
– Якщо ви дозволите, – втрутився в розмову Клевін – Я почекаю вас на вулиці, тут досить задушливо.
– Звичайно, – кивнув Піманов.
Виходячи, Клевін відчув на собі погляд Марі, що ретельно робила вид, що оглядає кімнату.
– Ти старий для неї, Олексію і вона заміжня, пам’ятай про це, – сказав він собі.

Розділ 17

На свіжому повітрі Клевін відразу відчув себе краще. Погода була просто чудова – на вулиці яскраво світило сонце, а на небі не було жодної хмаринки.
«Таку погоду любив Віктор» – подумав Олексій. І отут він звернув увагу на поштову скриньку біля входу в будинок. У ній був лист. Дивно, чому поліція не перевірила пошту убитого? Клевін підійшов до скриньки і витяг конверт. На ньому не було жодних позначок про відправлення, але ім'я адресата приголомшило Олексія. На конверті чітко друкованими літерами було написано: «Олексію Клевіну». Але хто міг послати цей лист? Хто взагалі знав, що він буде тут сьогодні? Клевін був упевнений, що ніхто не знає де він знаходиться, однак відповідь на питання: хто був цей «таємничий письменник» могло дати лише одне – лист у конверті! Клевін акуратно розпечатав конверт, він був готовий до будь чого, навіть до того, що це просто чийсь «жарт» (наприклад слідчого Піманова), однак те, що було в конверті було ще більш несподіваним. На простому листку паперу були написані чотири рядки. Клевін прочитав їх уголос:

Ви книгу одкровень знайдіть,
Що таємницю славну зберігає,
Лиш той загадку розгадає в мить,
Хто духом смілий й гарний!

– Вірш-загадка, – прошепотів він – Не може бути!


Розділ 18

Одержати в конверті вірш-загадку саме по собі було дивним, але більш неймовірним здавалося те, що загадку цю міг послати лише одна людина – Віктор Толкачьов. Клевін знав, що писати подібні вірші було своєрідним хоббі Віктора. Кілька разів, Толкачьов посилав йому такі «загадки», але розгадати їхній зміст Клевін так і не зумів. Однак Віктор був мертвий і не міг послати цю загадку або... Подальший хід думок Олексія перервав слідчий Піманов.
– З вами усе в порядку? – запитав він, виходячи з будинку
– Так-так, усе в нормі, – відповів Клевін, ховаючи лист у кишеню піджака – Я б хотів глянути на бібліотеку Віктора, ви сказали, що злочинець міг шукати щось конкретне.
– І ви згадали, що саме це могло бути? – оживився Піманов.
– Так, в одному своєму листі Віктор писав мені, що в нього є одна дуже коштовна і рідкісна книга, – став брехати Клевін – Я думаю, що убивця міг шукати саме її!
– Ну, що ж, якщо ви так у цьому впевнені, ходімо. Слідчий і Олексій направилися до будинку.
Ціла кімната в будинку Толкачьова була перероблена в бібліотеку. По всьому периметрі кімнати була велика шафа з книгами, а посередині стояв великий письмовий стіл. Глянувши на величезну книжкову шафу, Клевін зрозумів, що шанс знайти потрібну книгу в нього невеликий, але він повинний був спробувати, адже це могло стати його єдиною «ниточкою» до Бібліотеки Ярослава Мудрого і до вбивці.
– Я залишу вас ненадовго, – сказав Піманов – Піду, поговорю з мадам і мс’є Денев’є, може їм вдалося щось згадати.
Клевін тільки і чекав цього. Чесно кажучи, Олексій не дуже довіряв Піманову, тому і не сказав йому про лист. Тепер у нього є можливість почати пошуки.
«Книга одкровень, – думав він – Це одна з цих книг або... Або це просто метафора! Ні, не може бути. Отже, яка ж з цих книг? Їх тут тисячі. Думай, Олексію, думай!» Клевін витяг кілька книжок і погортав їх.
«Ні, це безглуздо, – подумав він – У мене мало часу. І, раптом його «осяяло» – потрібна йому книга була прямо перед ним!

Розділ 19

Як же він відразу не здогадався? Ця книга є в будинку практично в кожної людини.
«Книга одкровень» – Біблія! Ось де вона, на першій полиці в самому центрі. Клевін дістав книгу з полиці і розгорнув її. З першого погляду йому стало ясно, він не помилився! Сторінки книги були вирізані, а усередині неї знаходилася інша книга менших розмірів. Клевін витяг її і почав гортати сторінки, записна книжка Віктора Толкачьова з адресами і телефонами всіх його друзів і знайомих. Це вже щось! Стривайте, тут є ще щось – це ключ! Маленький ключик був приклеєний скотчем до обкладинки Біблії. Ключ від камери схову. Але ж де шукати цю камеру? В аеропорті? На вокзалі? У банку? Так їх же тисячі! Відповідь була миттєва, маленький напис над приклеєним ключиком: “RAILWAY” («РЕЙЛВЭЙ») – ЗАЛІЗНИЦЯ! Камера схову знаходиться на залізничному вокзалі, потрібно терміново їхати туди! Сховавши записну книжку Віктора і ключ собі в кишеню, Клевін направився до виходу з бібліотеки.

Розділ 20

Виходячи з бібліотеки, Клевін зіштовхнувся з Пімановим.
– Ну, що, пане Клевін, знайшли книгу? – поцікавився він.
– Е-е, так! – буркнув Олексій у відповідь – Книга на місці, напевно, убивця шукав щось інше.
– Дозвольте поцікавитися, а про яку саме книгу йшла мова? – не вгамовувався слідчий.
Питання про книгу насторожило Клевіна, очевидно, Піманов «не купився» на його вигадку про книгу, однак відступати було нікуди і Клевін відповів перше, що прийшло йому в голову.
– Мій друг Віктор говорив про одне древнє Євангеліє, – сказав він.
– Ясно, – відповів Піманов – Не смію вас більше затримувати, якщо згадаєте або довідаєтеся щось важливе, будь ласка, подзвоніть мені. Слідчий простягнув Олексієві візитку.
– Звичайно, – посміхнувся Клевін. Обоє вийшли у вітальню, де їх очікували П’єр і Марі.
– Мадам і мс’є Денев’є я відвезу вас у готель, – сказав Піманов.
– Не варто турбуватися, – перебив його Клевін – Ми і так забрали у вас занадто багато часу, думаю, що ми з Марі і П’єром візьмемо таксі.
– Як хочете, – кивнув Піманов. Усі четверо вийшли з будинку. Піманов сів у машину і, закриваючи дверцята, сказав:
– До скорої зустрічі, пане Клевін!
– До скорої зустрічі, – відповів Олексій. Піманов поїхав.
– Олексію, тепер ви можете мені сказати, що знайшли в бібліотеці? – запитала Марі.
– Про що це ви? – здивувався Клевін.
– Киньте, – встряв у розмову П’єр – Ми всі знаємо, що ви щось знайшли, навіть Піманов це помітив!
– Добре, розповім по дорозі, – здався Клевін.
– По дорозі куди? – посміхнулася Марі.
– На залізничний вокзал!

Розділ 21

По дорозі, Клевін розповів П’єру і Марі про свої знахідки. Він ще не знав, що чекає їх далі, однак відчував, що розгадка вже близько.
– Як ви думаєте, що тут знаходиться? – поцікавилася Марі в Клевіна, що уже відкривав потрібну скриньку.
– Уявлення не маю, – буркнув він – Але зараз довідаємося.
У камері знаходилася дерев'яна коробка. Клевін поклав коробку на стіл для огляду і відкрив її. Так, те, що знаходилося в коробці було дивним. Олексій був розчарований, він так сподівався на те, що знахідка хоча б трохи наблизить його до розгадки, а тепер... Схоже, що той, хто надіслав йому лист просто знущався з нього. У шухляді знаходилася книга «Елементарний підручник фізики».
– Ми витратили стільки часу заради цього? – обурився П’єр.
– Це якийсь безглуздий жарт! – додала Марі.
– Не варто впадати у відчай, – побадьорив їх Клевін – Минулого разу секрет був захований всередині книги. Олексій відкрив книгу, на першій же сторінці він знайшов листок паперу, однак це було явно не те, що потрібно. От, що там було написано:

F=ma

T=mv*v/2

H=mgh

div B=0

E=mc*c

– Що це? – сторопіла Марі.
Клевін погортав книгу, але яких-небудь інших сторонніх предметів або написів не знайшов.
– Це фізичні формули, – відповів Клевін – Але їхній порядок хаотичний і вони не мають ніякого змісту.
– І що будемо робити далі? – запитав П’єр. Однак Клевін не відповів, зміст усе-таки є, і, здається, він зрозумів який!



Розділ 22

– Я, здається, зрозумів, що потрібно робити, – сказав він – Нам потрібно знайти ці формули в книзі.
– Але деякі з них можуть зустрічатися в книзі не один раз! – заперечив П’єр.
– Ви праві, – погодився Клевін – Але іншого варіанта в нас немає!
Олексій став ще раз гортати книгу. Як і казав П’єр, деякі формули зустрічалися в книзі не один раз, але ніяких інших «підписів» або «карток» там не було. Клевін вже готовий був здатися, але раптом він помітив, що номера деяких сторінок, на яких були відповідні формули, обведені в коло. От воно – числа! Клевін витяг з кишені ручку і записав числа:
 1753
 
 Однак дещо його все-таки бентежило. Чисел було чотири, а формул – п'ять! І тут він звернув увагу, що сторінка номер сім обведена двома колами. Виходить, чисел було п'ять:

17537
– От, що виходить! – Клевін показав числа П’єру і Марі.
– Ви думаєте про те ж, що і я? – запитала Марі.
– Так, – відповіли Клевін і П’єр – Записник!

Розділ 23

Клевін дістав записник Віктора Толкачьова і став швидко гортати сторінки. Якщо його здогад вірний, ці числа повинні бути номером телефону, інакше, навіщо потрібно було залишати записник? Однак, прогортавши всю книгу, Клевін зрозумів, що помилився, людини з таким номером телефону в ній не було.
– Боюся, мій здогад був помилковим, – сказав він, звертаючись до П’єра і Марі – Думаю, це все не має змісту!
– Прошу вас не здавайтеся, Олексію, – Марі поклала свої руки йому на плечі – Якщо ви не зможете розгадати загадку, то ніхто не зможе!
– Радий, що ви такої високої думки про мене, – посміхнувся Клевін – Однак, мені ніколи не вдавалася розгадати загадки вашого батька.
– Думаю, нам варто «перекусити» – втрутився в розмову П’єр – Давайте знайдемо якийсь затишний ресторанчик, а там ще раз подумаємо над загадкою.
– Ви праві, П’єр, – погодився Клевін, хоча розумів, що ідей у нього більше немає.

Розділ 24

Трійця влаштувалася за столиком у ресторанчику біля вокзалу.
– Можна мені ще раз глянути на числа, – звернулася Марі до Клевіна.
– Так, звичайно, – відповів він, простягаючи дівчині книгу, на сторінці якої він написав цифри:

17537

– Люба, ти тримаєш книгу «до гори ногами» – посміхнувся П’єр, звертаючись до Марі
– Здається, я розгадала загадку! – сказала вона.
– Що?! – закричали П’єр і Клевін.
– Гляньте, – Марі простягнула їм книгу – Ці числа не номер телефону, а ім'я!
От як виглядали цифри в переверненому виді:

(якщо перегорнути числа виходить слово LESLI)

– Неймовірно! – здивувався Клевін. Він дістав з кишені записник і знову почав його швидко гортати, тепер він знав, що шукав – людину на ім’я ЛЕСЛІ (LESLI)! Така людина була тільки одна. На останній сторінці книжки Олексій знайшов запис: «Леслі Адамс».
– Я знайшов його – Леслі Адамс, тут його номер телефону й адреса, – сказав Клевін.
– У шлях! – відповіли П’єр і Марі.

Розділ 25

Будинок «загадкового» Леслі Адамса був значно більшим, ніж будинок Толкачьова. Величезний особняк у самому центрі Тель-Авіва був видний здалеку.
«Цікаво, хто ж цей Леслі? – думав Клевін – Англієць? Американець? А, втім, яке це має значення, головне, у чому був майже впевнений Олексій – Леслі Адамс і є убивця його друга!
Двері трійці відкрив високий, середнього віку чоловік у чорному костюмі, напевно, дворецький, той самий, котрий стежив за ними в паризькому ресторані.
– Ми хотіли б побачити пана Леслі Адамса! (Wе'd like to see Mister Leslie Adams, please!) – сказав Клевин англійською.
– Хазяїн чекає на вас? – поцікавився дворецький, переходячи на російську мову.
– Думаю, що так! – збрехав Клевін.
– Прошу вас, проходьте, – дворецький відступив від дверей, пропускаючи трійцю в будинок.
– Як вас представити? – запитав дворецький, провівши всіх у вітальню.
– Олексій Клевін, Марі і П’єр Денев’є, друзі Віктора Толкачьова.
– Хазяїн спуститься через кілька хвилин, а поки влаштовуйтеся зручніше, – сказав дворецький і зник.
– Цікаво, чи стане пан Адамс розмовляти з нами? – запитав П’єр, влаштовуючись разом з Марі на дивані.
А в цей самий час, дворецький в сусідній кімнаті набрав номер поліції. У трубці пролунав голос:
– Слідчий Піманов!
Клевін «зміряв» кроками вітальню і тут його увагу привернув знімок на каміні – це була фотографія Толкачьова. І тільки він підійшов ближче й обперся на стіну, щоб краще розглянути знімок, Клевін відчув, як опора зникає в нього з-під ніг – він провалився в стіну! Очевидно, сам того не бажаючи, він натиснув якусь сховану кнопку і відкрив секретний вхід.
– Олексію, з вами все в порядку? – почув він голос Марі.
– Так, і я думаю, вам варто це побачити, – відповів він.

Розділ 26

Короткий темний коридор закінчувався великим світлим приміщенням. На полицях, всередині приміщення, лежали книги, сотні древніх книг. Клевін не міг повірити своїм очам – легендарна Бібліотека Ярослава Мудрого, справа всього життя його друга Віктора Толкачьова, він все-таки знайшов її!
– Ви знаєте, що це за книги, – запитала Марі в Клевіна, але відповісти він не встиг.
– Я знаю! – сказав П’єр, що стояв за Марі. У його руці був пістолет
– Вперед, люба, встань поруч з паном Клевиним, – скомандував він – Я повинний подякувати вам, Олексію, без вас мені ніколи б не вдалося знайти Бібліотеку. У ту ніч, коли я вбив Віктора я забрал у нього карту, що повинна була привести мене до цього місця, однак вона виявилася фальшивкою!
– Ти, виродок, як ти міг! – закричала Марі
– Як я міг, люба? – П’єр посміхнувся – Гроші, дуже великі гроші! Я пропонував твоєму татусику продати Бібліотеку Ярослава Мудрого за дуже велику суму, але він відмовився, «це музейний експонат, – говорив він – я поверну його на Батьківщину!» Дурень! Я продам Бібліотеку і розбагатію ще більше! Ви мені більше не потрібні! – П’єр ще вище підняв зброю – Отже, з кого почнемо?
– Думаю, що з тебе! – почув він голос позаду.
Клевін готовий був заприсягтися, що впізнав цей голос, але це було неможливе!

Розділ 27

Фігура Віктора Толкачьова вийшла з тіні. Він був живий! У його руці також знаходився пістолет.
– Опусти зброю, П’єр! – скомандував Толкачьов – Здавайся, у тебе немає шансів!
– Це неможливо! – П’єр був у шоці – Я ж убив тебе!
– Поліція на вулиці, тобі нікуди бігти, –продовжував Толкачьов.
– Це ми ще подивимося, – посміхнувся П’єр, схопивши Мари і приставивши зброю їй до скроні – А ну назад, я вб'ю її!
Толкачьову довелося відступити. Клевін розумів, що якщо він зараз нічого не зробить, то злочинцеві вдасться втекти. Востаннє він проробляв цей «фокус» в Афгані і тоді це врятувало йому життя. Головне, щоб вийшло! Клевін намацав невеликий камінь біля стіни.
– Прощайте, невдахи, – посміхнувся востаннє П’єр.
– Прощавайте, П’єр, – сказав Клевін і запустив камінь йому в голову. Удар виявився точний, і супротивник упав як убитий. Марі була врятована. У цей момент у приміщення ввірвався Піманов.

Розділ 28

– Я ж говорив, що ми ще зустрінемося, пане Клевін, – посміхнувся Піманов – Радий, що з вами усе в порядку, пане Толкачьов, або називати вас Шефом, або ж Леслі Адамсом?
Толкачьов винувато посміхнувся
– Я думаю, що справу можна вважати закритою, – продовжував слідчий – Забирайте його!
Скомандував він поліцейським, вказуючи на лежачого без свідомості П’єра – У мене до цього мс’є є багато питань! До зустрічі добродії! Слідчий і поліцейські залишили приміщення.
– Тату, ти живий! – Марі кинулася в обійми до батька.
– Я так радий тебе бачити, донечко, – посміхнувся Толкачьов – І тебе дуже радий бачити, Олексію!
– І я радий тебе бачити живим, Вітя! – посміхнувся Клевін. Друзі обійнялися.
– Думаю, нам варто багато чого обговорити, – сказав Толкачьов.
– Стривай, Вітя, а як же Бібліотека? – здивувався Клевін.
– Тут немає Бібліотеки, Олексію, – відповів Віктор – Це все підробка, справжня Бібліотека знаходиться в іншому місці!

Розділ 29

– Те, що П’єр «нечистий на руку» я знав давно, – почав свою розповідь Толкачьов, коли усі влаштувалися на дивані у вітальні – З початку, почали зникати експонати з нашого музею, П’єр продав їх багатим клієнтам. Звичайно, він усе заперечував, я повірив йому, оскільки мав потребу в його допомозі. Коли П’єр довідався, що я знайшов Бібліотеку, він уже «у відкриту» запропонував мені продати її, але я відмовився. А наступного разу він спробував мене убити! Врятувався я лише завдяки цій речі, пам'ятаєш її, Олексію? – запитав Толкачьов, вказуючи на залізний портсигар. Клевін кивнув, звичайно, він знав цю річ, тому що сам подарував її Віктору.
– Якби не він, – продовжував Толкачьов – Я був би вже мертвий. Я вирішив інсценувати свою смерть, щоб вивести П’єра «на чисту воду».
– Піманов знав про це? – запитав Клевін.
– Думаю, що він здогадувався, але я ризикнув йому відкритися лише в останній момент, я назвався йому Шефом, а вам – Леслі Адамсом.
– А навіщо були потрібні всі ці загадки? – поцікавився Олексій.
– Щоб привести вас сюди, я знав, що ти не підведеш мене, Олексію, – Віктор посміхнувся
– Ну і жарти в тебе, Вітя, – образився Клевін – Але тепер, коли П’єр у в'язниці і Бібліотеці нічого не загрожує, скажи, нарешті, де вона!
– Боюся, що Бібліотека ще довгий час буде в небезпеці, адже П’єр далеко не єдиний, хто «жадав» нею заволодіти. Це дійсно «скарбниця нещасть».
Однак я скажу вам, де вона. Бібліотека повернулася додому – вона знаходиться в «одному святому місці!»
– У «святому місці?» – перепитала Марі.
– Так, дівчинко моя, у «святому місці!»
Клевін відразу зрозумів, про що мова йде, під «одним святим місцем» Толкачьов мав на увазі Києво-Печерську Лавру, а точніше її печери. Він подумки схвалив такий вибір друга. Це було дійсно безпечним місцем.
– Піду спати, – Марі позіхнула – А вам, гадаю, є, про що поговорити! Доброї ночі, тату.
– Доброї ночі, доцю.
– Доброї ночі, Олексію.
– Доброї ночі, Марі.
Марі пішла.
– Треба ж, вона назвала мене Олексієм, – здивувався Клевін – Я відчув себе молодшим років на двадцять.
– Думаю, тобі варто кудись її запросити, – посміхнувся Віктор.
– Кинь, Вітя, я занадто старий для неї, та й вона ж замужем!
– Цей шлюб незабаром розірвуть, та й я ж бачу, як ви дивитеся один на одного.
– Це можна вважати благословенням? – Клевін продовжував посміхатися.
– Можна сказати, так!

Розділ 30

Наступних кілька днів Клевін провів з Марі. Вони гуляли по вулицях Тель-Авіва, сиділи в затишних ресторанчиках і виглядали дуже щасливими.
«Справа йде до весілля» – думав Толкачьов. Але Клевіну треба було повертатися до Києва, навчальний рік був у самому розпалі.
В аеропорті:
– Мені шкода, що ти їдеш, Олексію, – Толкачьов поплескав друга по плечах.
– Я незабаром приїду, – відповів Клевін, дивлячись на Мари – Не можу ж я надовго залишити свою наречену. Олексій ніжно поцілував дівчину.
– Я приїду до тебе через місяць, любий, і не смій мені зраджувати! – насупилась Марі.
– Не буду! – Клевін посміхнувся.
– Ну, що ж, пора, саме оголосили твій рейс, Олексію і подумай про мою пропозиції, кидай свою роботу і переходь до мене, намічається цікава експедиція до Єгипту.
– Добре, я подумаю, – Клевін махнув їм рукою – До зустрічі!

Розділ 31

Літак прилетів у Київ пізно вночі. А вже ранком Клевін, свіжовиголений і в новому костюмі бадьоро крокував по довгому коридорі центрального корпусу КПІ.
– Бачу, поїздка пішла тобі на користь, – почув він голос Вови Толстого за спиною.
– Ти правий, Вован, – Клевін посміхнувся.
– У, бачу, ця француженка таки «захомутала» тебе! Уже не думаєш про свою Ольгу?
– Ні!
– І правильно, вона жахливе стерво! А зараз піди і поясни деканові, де ти був увесь цей час, я думав, що він мене «розірве!»
– Добре, – відповів Клевін. Вован вже збирався йти.
– Гей, Вован, – окликнув його Олексій – Як щодо кухлика пива після роботи?
– Не відмовлюся, якщо ти пригощаєш, – посміхнувся Толстов.
– Пригощаю, а ще сходимо на екскурсію! – сказав Клевін.
– Це куди ж цікаво? – зацікавився Товстий.
– У Києво-Печерську Лавру!