Моя ведуча. Роздiл 1. Ксенiя у розшуку

Розділ 1. Ксенія у розшуку

Мені було погано. Клята горілка. Точніше, я дурень. Горілка була добра, тільки забагато. Тепер болить голова, з самого ранку болить голова, так болить, що не можна зосередитися. І шлунок, там якась революція. Кривава, з розстрілами і артилерійською зачисткою. Вже двічі блював і ще піду - останнім я їв червоний буряк та моркву по-корейськи, буряк ще з мене не виходив, а його завжди видно. Виходь, бурячок, виходь, не катуй мене, я ж платив за тебе кровні гроші, виходь. Я закриваю очі й чекаю, коли вже буряк вийде, бо до того мені мучитися і мучитися. Коли неприємний голос відбірного жополиза, що починає трошки тремтіти, коли вимовляє в сує ім'я керівництва.
- Чет, тебе викликає редактор.
Відкриваю очі, напружуюся, бо треба відкрити рот для відповіді, а бурячок десь поблизу.
- Іду. Зараз.
Чет - це я. Мій батько, людина зі своєрідним почуттям гумору, назвав мене Четвергом. Бо я народився у четвер. Батько казав, що якби була донька і народилась на день раніше, то назвав би Середою. Середа Космівна Загорулько. Так-так, Космівна, мого татка звуть Космос. Його батьки були дуже вражені космічними перспективами людства, то назвали сина Космосом. Батьку було непереливки з таким ім'ям, але він зробив висновок, що дивне ім'я робить людину міцнішою, примушує йти вперед, а не зупинятися на досягнутому. Ось чому я став Четвергом, а не Сашком чи Володею.
- Чет! Тебе чекають!
- Так, так, я йду.
Зараз у мене не той стан, щоб ходити. Найкраще зараз лягти, вкритися ковдрою з головою і лежати, не роблячи жодного руху. Просто лежати. А йти, до голови відразу почали котити якісь важкі хвилі, нудота, я стиснув кулаки, щоб тримати себе в руках. Це раніше можна було плюнути на все і піти додому. А сьогодні газета куплена німецькими інвесторами і тут справжні концтаборні порядки. Раніше не підеш, блювати в туалеті треба дуже тихо, бо як хтось почує, то обов'язково сповістить керівництво. Усі на всіх стукають, це називається – внутрішня підтримка дисципліни. Звичайно, планів на доноси нам не ставлять, але якщо ти жодного не напишеш, це може означати, що ти відсторонився від справ у редакції. Це матиме вплив на премії, в сенсі, що *** ти їх отримаєш, та таке інше. А наприкінці року треба подовжувати контракт. І його можуть не подовжити. Без жодних пояснень. У газеті зараз добра платня, то бажаючих працювати багато. Твоє місце з радістю займе хтось інший. Конкуренція, їбати її за ногу. Незамінних людей немає, а це значить, що ти гвинтик, що сиди тихо, бо викинуть і вставлять інший. Гвинтиків не треба жаліти - гвинтики треба використовувати.
Обережно стукаю у двері. З усієї редакції кабінет є лише у головного. Інші сидять у великих залах, розібрані невеликими перегородками. Щоб усі, як на долоні, щоб контроль за працею. Редактор може відслідковувати твій серф по Інтернету. Може послати тобі попередження, а може і не послати. Тоді наприкінці місяця ти отримаєш зарплатню без премії, а то й зі штрафом. То у мережу краще не лізти, про ігри вже не кажу. А як ми раніше рубилися у "Вольфенштейн" чи "Квейк"! По шість комп'ютерів відразу, що ми витворяли! О, щасливі часи перехідного періоду, коли ми були бідні і вільні.
- Заходь.
Наш головний редактор з Києва. Точніше він сам з якоїсь провінції, але встиг кілька років поробити у столиці, стажувався у Німеччині, вивчив мову, тепер призначений інвесторами навести тут німецький порядок. Він худорлявий, спортивний, з білими зубами, завжди добре одягнений, приходить на працю о восьмій, засиджується до самого вечора. Він витискає з нас усі соки, і спробуй тільки пискнути. За рік він встиг убити всіх конкурентів у місті, то йти журналісту більше нікуди. Тільки до Києва. А я не можу туди їхати.
- Є чутки, що наче пропала дикторка з обласного телебачення.
Він допитливо дивиться на мене. Я відповідаю в газеті за вбивства, зґвалтування, пограбування та інший міський бруд. Я повинен знати всі чутки, мати розгалужену мережу інформаторів у правоохоронних органах, щоб дізнаватися про все першим. Якщо я зараз скажу, що не знаю чуток, то це буде великий мінус. Ще більший мінус буде, якщо мене зараз знудить прямо на керівний стіл. Я збираюся з силами і брешу. Я і раніше вмів віртуозно брехати, а при німцях і зовсім зробився спеціалістом.
- Поки ніякої офіційної інформації немає. Мої джерела перевіряють інформацію, до вечора я буду знати все. Поки більше схоже на те, що дівчина просто загуляла.
Не знаю про жодну дикторку з обласного телебачення. Вони там всі, як на підбір, - бикуваті, бо ж із села. Інша річ, ведучі програм, особливо погоди, господи, як я люблю погоду! Навіть усміхаюся, а повірте, коли десь у районі сонячного сплетіння в тебе вирує кількасот грамів кислої учорашньої жрачки, то всміхатися важко. Начальник дивиться на мене. Це німецька практика – заглядати у очі. Та будь ласка, що ти там побачиш, телепню! Липкі оченята американського проповідника. Алілуя браття, Господь із знижкою і Господь у розстрочку, Господь для сильного духа і здорового тіла, рекомендовано спеціалістами, велика акція до Нового року, без пред'явлення паспорта. Налітай!
Можливо, я перебільшую, можливо, все це бачив у його очах не я, а моя інтоксикація. Але очі в мого начальника були все ж погані. Ми звали його Кох. На честь гауляйтера України Еріха Коха. Ми - це три каліки, які залишилися в редакції зі старих часів. Інших набирав Кох, то вони дивилися йому у рота і були впевнені в його непогрішимості. Він був для них і цар, і бог, і культурний герой. З ними можна було говорити тільки про роботу, у крайньому разі про погоду. Але тоді треба бути готовому, що вони напишуть донос, наче ти у робочий час теревениш про погоду.
- Добре, слідкуй за цим, ми не повинні програти телебаченню.
- Звичайно.
О, це нова манія нашого Коха. Після вбивства усіх конкурентів-газет Кох почав боротьбу за рекламу з телебаченням. Він хотів, щоб ми були кращі і перші. І не дай бог, якщо місцеве телебачення показувало щось таке, про що ми не знали. Тоді траплялися громи та блискавки, люди залишались без премій, а то і просто звільнялися. Кох був жорстокий, любив розповідати, що багато заробляє, але відпрацьовує кожну копійку.
- Ти не захворів?
Він дивиться на мене. А я думаю, що якби було добре обригати його зараз. І подивитися на вираз його обличчя. Це буде цікавий вираз, бо ж Кох відчуває себе королем, зіркою серед провінційних бовдурів, які тремтять від одного його голосу. Дебіл. Колись я піду геть з цієї богодєльні, тоді я обов’язково обригаю Коха. Це така радісна і життєстверджуюча думка, наче промінь світла в темному царстві. Я знову всміхаюся.
- Ні, все нормально.
- Гаразд.
Кох повертається до свого ноутбука. Треба йти і я йду, ясно відчуваючи, як та бражка, що булькотіла десь біля сонячного сплетіння, вже в горлі. Треба йти швидше, але мені не можна бігти, в цій редакції не можна бігти, не можна курити, не можна лаятися, не можна бухати ночами чи водити дівок, не можна грати на комп’ютері, не можна дивитися фільми, багато чого не можна. І не можна блювати, але я буду, бо людина не може перекреслити свій організм.
Я йду в туалет. Він у нас такий красивий і чистий, якесь царство мармуру та дзеркал. Але ця розкіш, така холодна і чужинська, наче цей мармур говорить: "Чого сидиш, йди працюй, відробляй грошики, які вклали поважні німецькі інвестори! Нумо, давай!". Зачиняю за собою двері, треба прислухатися, чи у сусідніх кабінках тихо, але в мене немає на це часу, я вклоняюся до унітазу увесь здригаюся, пускаю струмінь. Один, другий, о, нарешті буряк, мій любий буряк, я так довго чекав тебе, ти моє визволення з марення похмілля! Треба виблювати усе, тоді стане трохи легше.
Стукають двері, в мене якраз струмінь, я встигаю натиснути на змив. Може, той, хто зайшов і не зрозуміє, що тут відбувається. Я ще деякий час стою, наче одягаю штани, потім виходжу до рукомийника, дивлюся у дзеркало. Весь почервонів, очі налилися кров'ю, не найкращий вигляд для працівника газети з німецьким капіталом. Дивлюся у дзеркало і питаю сам у себе "Ну що, скотино, наступного разу будеш горілки стільки пити?". Хитаю головою, що ні, ніколи, мию руки, вмиваю обличчя. Холодна вода, вона така приємна. Втираюсь паперовим рушником. У туалеті досхочу рідкого мила, серветок та паперових рушників. Орднунг, блять. Зараз треба вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям. Раніше там завжди палили, але німці ввели штрафи для курців і майже всі кинули палити на роботі.
На вулиці добре, осінь, сонце вже слабеньке, але ще гріє, вітерець ганяє жовте листя. Я глибоко дихаю, дістаю мобільний. Вибираю "Вітя Міськвідділ".
- Привіт. Це Чет.
- А, привіт.
- Як там по дикторці?
Краєм ока я побачив, що на ґанку хтось стоїть. То я питаю так, наче вже давав доручення Віті узнати про цю дикторку.
- Якій дикторці?
- То вона пропала чи ні?
- А, ти про обласне телебачення?
- Так.
- Та не зрозуміло. Вчора ввечері вона на прийшла додому, але ж доросла дівчина, могла з кимось загуляти.
- То ви її шукаєте?
- Поки ні, так просто перевіряємо.
- До шостої мені потрібна інформація на статтю.
- Нічого до шостої не буде.
- Хоча б без прізвищ, просто джерело в міліції.
- Мені за це джерело по голові дадуть.
- Не бійся, не дадуть. А ми не можемо програти конкуренцію телебаченню.
- Вони точно давати поки нічого не будуть. Сподіваються, що дівчина дійсно загуляла.
- Як її звати?
- Ксенія.

Звісточка: Сподіваюсь, чекаю, сумую
І бачу як крига між нами тане
Я кохаю тебе, я шукаю тебе
Ти моя Україно-Оксана!
Звісточка: Ваші очі перлини!
Ваші вії як промені
Тільки Ви в моїх снах
Тільки Ви у споминах
Звісточка: Принцесо із казки
Зроби мені ласку!

- Кажи, де вона?
- Що?
- Тут ми задаємо питання! Де вона?
- Хто?
Удар. Якби мене не тримали за плечі, я б упав зі стільця. Боляче, в мене вогняні кола перед очима, не можу дихати, наче ніж у грудях.
- Де вона?
- Чого вам треба?
- Де вона?
- Хто?
Удар. Знову боляче, я хочу впасти, хочу сховатися, але вони не дають мені цього зробити. Навіщо вони катують мене, що їм від мене треба?
- Ти хочеш погратися з нами?
Їх четверо. Усі середнього зросту, міцної статури, лисуваті. Як брати, як вироби однієї фабрики. Схопили його прямо на вулиці, заштовхали в машину і привезли сюди. Це мабуть якась помилка.
- Я - простий сторож, це якась помилка!
- Ми знаємо, хто ти.
- Я - Зігфрід Перламудров!
- Так. Кажи де вона!
- Хто?
Б'ють по вухах. З усієї сили по вухах. Ребрами долонь. А-а-а-а-а! Я не можу стриматися, я кричу! Мені боляче, можливо, так боляче, наче в пеклі! За що, за що вони б'ють мене, що поганого я їм зробив! Я їх зовсім не знаю, я нікого не знаю!
- Боляче? Це тільки початок. Або ти розповідаєш, де вона, або ми почнемо з тобою працювати по справжньому. Кажу тобі, хлопчику, ти все розповіси, то краще відразу, щоб ми не робили тобі інквізицію.
- Чого ви хочете?
- Де вона?
- Хто?
Вони знову б'ють мене, знову боляче, я намагаюсь підхопитися, але мене так міцно тримають, я навіть поворухнутися не можу. Господи, за що?
- У нас є докази, кажи де вона?
- Хто вона?
В обличчя, мене ніколи не били в обличчя, мене, взагалі, ніколи не били, ну, може, колись у дитинстві. Це так боляче, це так страшно, вони дивляться на мене, наче вовки, вони вб'ють мене, невідомо, за що, але вб'ють! Хіба я не чув історії про тортури в міліцейських відділах! Чув і бачив постраждалих.
- Де вона?
- Не мордуйте мене.
- Що?
- Я не знаю, про що ви кажете, не мордуйте мене, я добра людина.
Вони сміються. Вони б'ють. Вони не заспокоюються.

Звісточка: Магелланом бути я мрію
Чи Колумбом, чи Марко Поло
Мандрувати щоб Вашим тілом
Відкривати красу Вашу соло
Звісточка: Що за скарби ховаються
У Вашім розкішнім волоссі?
Пестити б Ваші вуха
Смачні, як горіхи волоські
Звісточка: Лежати
В тіні грудей Ваших
І пити молоко
Вашої шкіри
Втрачатися
У вихору волосся
Стогнати, шепотіти
"Мила, мила"

Я дивлюся на годинник. П'ята. Виходжу на вулицю та телефоную в міліцію. У мене є двадцять хвилин, щоб узяти інформацію і швидко написати новину про дикторку. Десь на півтори тисячі знаків. Треба мати добре набиту руку, щоб встигнути це зробити за двадцять хвилин. Багато хто з новеньких не вміють цього. Вони сидять над своїми текстами і виють від безвиході. У них є те, що називається "бар'єр письма". Треба писати легко, швидко, як розповідати анекдот. Ми розповідаємо анекдот, щоб слухач засміявся. А статті пишемо, щоб читачу було цікаво. Треба хотіти, щоб читачу було цікаво, а ці бовдури, вони думають тільки про Коха, про його реакцію. Страх перед ним забиває усі памороки.
- Алло, це Чет, ну що?
- Привіт мила, як справи.
Це не жарт, зі мною не жартують, усі знають, що Чет Загорулько не розуміє жартів на роботі. Просто моє джерело знаходиться у такій компанії, де краще уявити, що подзвонила жінка, аніж Чет. Добре, я почекаю.
- Як малі?
- ****и поменше і вийди туди, де можеш нормально говорити.
- Мила, сьогодні буду пізно. Дуже багато роботи.
- Вітю, блять, зараз три хвилини на шосту. Через сімнадцять хвилин я повинен написати інформацію, будь-що повинен.
Цей Вітя - він непоганий хлопець, але любить показати, як важко йому буває співпрацювати зі мною. Набиває собі ціну, тільки я знаю йому ціну, я й копійки не переплачу.
- Слухай.
Він майже шепоче. Я біжу в редакцію. Це на ґанку можна матюкатися і то, коли поруч нікого. Але на ґанку незручно писати.
- Узяли одного. Пробили по мобільному.
- Як це?
- Щодня він писав їй есемеси. По десятку і більше. А ця дикторка жодного разу не відповідала.
- Підозріло.
- Отож. А ще виявилося, що його ледь не посадили за вбивство.
- За вбивство?
- Так, вісім років тому, у Харкові, він там вчився, вбив у п'яній бійці чоловіка.
- І його не посадили?
- Ні.
- Зв’язки?
- Відео. Вони билися біля офісу якогось банку, там була система відеоспостереження. На ній було добре видно, що почав бійку саме вбитий і він схопився за ножа. То цього товариша виправдали. Але зараз йому не відкараскатися. З ним працюють, хоч він поки мовчить, та це ненадовго.
- Її не знайшли?
- Ні, але думаю, що скоро знайдемо, живою чи мертвою. Розколемо цього шлепаря і знайдемо.
- Подзвони мені, раптом щось.
- Добре. І щоб без посилань.
- Вітю, не хвилюйся.
- Добре.
Він ще не закінчив балакати, а я вже писав новину.

Зникла дикторка обласного телебачення
Учора в міськвідділ міліції надійшла заява про зникнення дикторки обласного телебачення Ксенії Мельниченко. Дівчина не повернулася додому після роботи. Як повідомили на обласному телебаченні, зникла вийшла з будинку телецентру десь о пів-на дев'яту, після того, як провела підсумкову програму новин. Востаннє Ксенію бачили на зупинці громадського транспорту, де вона сідала у маршрутне таксі №27. Коли дівчина не прийшла додому, тривогу підняв співмешканець зниклої. Пошук у родичів та знайомих нічого не дав, Ксенія не відповідала телефоном, згодом він був знайдений біля одного з майданчиків для сміття. Як повідомили в міліції, головною версію слідства є викрадення. При проведенні оперативно-розшукових дій був затриманий підозрюваний, якого зараз допитують. Про результати допитів у міліції не повідомлять, посилаючись на таємницю слідства. Як стало відомо з неофіційних джерел, поки підозрюваний відкидає всі звинувачення і не йде на співпрацю зі слідством. Також відомо, що затриманий кілька років тому обвинувачувався у вбивстві, але був виправданий. Поки ж продовжуються пошуки зниклої. Міськвідділ міліції прохає всіх, хто бачив увечері 14 жовтня Ксенію Мельниченко, звертатися за телефоном 02.
Фото: Дикторка вечірніх новин обласного телебачення Ксенії Мельниченко зникла, повертаючись з роботи додому.

- Готово!
Зараз новину вичитають коректори, вони вже стоять на низькому старті, потім вона піде до верстальника, якій заткне зарезервовану дірку на шпальті. Потім зверстана газета полетить інтернетом у друкарню, щоб уранці продаватися у всьому місту. Ми - щоденна газета, а це означає - шалений ритм праці. Швидкість і ще раз швидкість. Заходить Кох. Мені хочеться підвестися і сказати "Хайль!", піднявши праву руку.
- Чет, слідкуй за розвитком справ. Скоріше за все це буде перша сторінка наступного номера.
- Звичайно.
- Ти знав цю дівчину?
- Ні.
З обласного телебачення я знаю зовсім іншу дівчину. Вона веде погоду. Щодня пів на восьму вечора вона розповідає про температуру, сонце та опади. У цей час я повинен бути вдома. Я йду геть із редакції, заходжу в магазин. Тут мене усі знають, дівчата-продавці усміхаються, я щось жартую, купую звичні дві пляшки пива, пельмені і судака. За кожним треба стояти окрему чергу, але я ніколи не піду в супермаркет, де черга лише до каси. Бо в супермаркеті мені завжди погано, навіть гірше, ніж у редакції з німецьким капіталом. У супермаркеті я наче на конвеєрі, як на великій фабриці, де я -ніхто, де я гвинтик, одиниця, якою можна нехтувати. Не знаю чому, але саме в супермаркетах та в метро я більше за все відчував самотність. То завжди ходив у цей магазин, релікт радянської торгівлі, де продавці були живі люди. У поганому настрої вони могли грубити покупцям, в доброму - усміхатися. Мені вони завжди усміхалися. Я був трішки зіркою місцевого масштабу, Чет Загорулько, провідний, а зараз єдиний кримінальний кореспондент у місті. Чого я тільки не бачив, міг багато розповісти.
Але не зараз, зараз я спішив додому. Спочатку влізти в переповнену маршрутку. Стояти в позі "зю", слухати дурнувате радіо, яке слухає водій. Чому водії слухають таке лайно? Чи може по радіо нічого кращого не передають? Добре, коли в маршрутці хтось розмовляє, тоді я вслуховуюся. Я люблю слухати чужі розмови. От розмовляють дві жіночки. За життя, це найцікавіше.
- Я їй і кажу, що не треба гроші переводити і здоров’я. П’єш – пий, хоч залийся! Ну а що, не так! Піде вона, заплатить гроші за кодування, потім все одне вип’є і виє, що вмирає. Алкоголічка!
Друга жінка зітхає і обличчям показує співчуття. Можливо, навіть їй не дуже приємно слухати подругу, але у тої накипіло на душі, треба комусь розповісти.
- І в кого вона така? Я теж випити можу, ти мене знаєш. Там коли день народження чи свято яке. Пам’ятаєш, як ми на весіллі у Лідиного сина погуляли? Море ціле випили! Тільки я така людина, що один день п’ю. Другий день вмираю потім, ані краплі не вип'ю, тільки лежу та стогну. А це стерво, аби кожного дня очі залити!
- А як же чоловік?
Друга жінка вирішила, що сидіти мовчки не дуже правильно, то втрутилася у розмову.
- Якій він чоловік! Хлопчик! На сім років її молодше! Я йому кажу, Сашку, тікай звідси, ти ж попав, ти ж по саме не хочу попав! Тікай від неї! Без неї ти пару днів на тиждень пив, а з нею кожного дня! Він - будівельник, по шабашам працює. Що за день заробить, то увечері і проп’ють відразу! Зранку він на роботу йде, хитається, та йде, а ця скотина похмелиться і знову в ліжко. І нічого їй не цікаво! Ні життя, ні телевізор, рідна донька не цікава! Оля її мамою і не називає! Мене мамою називає! Отаке.
- Ох, горілка, горілка!
- Та не горілка! А сама ідіотка. Пішла, як покотилася. Бо ж...
Я не дослухав розмови, бо вже приїхав. Вискочив із маршрутки, швиденько додому, потім до себе на шостий поверх, поставив воду на пельмені, помив руки, сходив у туалет. Коли бодун проходить, таке райське відчуття по всьому тілу. Я заново народився. Господи, мабуть, це щастя. Відкрив пляшечку пива, ковтнув. Подивився на годинник. Десять хвилин запасу. А потім щастя в квадраті, чи в кубі, чи в четвертому ступені.
Пельмені були вже готові, я помастив їх сметаною, але не їв, бо кохання краще на пустий шлунок. Я не вмикав звук, бо навіщо мені їх провінційні новини з засідань і прес-конференцій. Це ми жили у реальному світі ринку, ми виборювали читача і збирали рекламу, а ці дівчатка отримували фінансування з бюджету і плювали на все з великою дзвіниці. Їм не треба було робити цікаві сюжети чи думати про глядача, про його вподобання і світогляд. Вони думали, яку протягнути джинсу, як потрапити на фуршет, або відвідати кондитерську фабрику, де дадуть цукерок. Вони були непогані люди, на цьому телебаченні, але вони жили в іншому світі, світі ще радянського зразка, то я ніколи не слухав їх, прибрав звук і чекав.
Аж ось новини закінчилися, почалася реклама, тут вона була коротенька, всього кілька блоків і ось "Погода". Я ввімкнув звук вчасно, я не пропустив жодної секунди її голосу, голосу, від якого я божеволів, від якого тілом у мене розтікалася якась солодка і паморочна млість. Я дивився на екран і відчував, як у мене встає. Я дивився на неї, на моє кучеряве янголятко. Вона була у чорній спідниці з червоною блузкою. На екрані вона виглядала дебелою, наче класична американська блондинка, але я знав, як випинають її реберця, я знав кожний в'яз її хребта, я так любив дивитися, як стирчать кісточки на її стегнах. Вона була така худенька, як тараня, і вона розпалювала таку жагу, яку неможливо було вгамувати. Моє Ягнятко, воно щебече щось про дощі і атмосферні фронти з Атлантики, за спиною у неї вивіска магазину, який дає їй одяг, щодня новий. Я часто ходив у той магазин, я нюхав повітря і завжди знаходив одяг, який вона щойно принесла. Одяг духмянів нею, я аж здригався од бажання, коли чув той запах, я хотів доторкнутися до одягу, наче це була вона.
Моє Ягнятко вийшло трохи вперед і почало показувати, що там чекати у районах. Її руки, як я любив цілувати її руки, тонкі та стрімкі, с гострими плечима і майже прозорими пальчиками. На екрані вона була така гладенька, це веселило мене. Ягнятко набирає тіло, моє кучеряве Ягнятко, ось зараз вона трусонула своїм білявим волоссям, морем маленьких завиток, які пахнуть щастям, я закінчив. І пішли титри. "Погода" йшла дві з половиною хвилини, я завжди встигав закінчити, я навіть не дуже допомагав собі руками, мені вистачало дивитися на неї і чути її голос.
Я пішов у ванну, дивився на своє почервоніле обличчя і мив руки. У мене був вигляд щасливого довбойоба і відповідні відчуття. Повернувся до кімнати, вимкнув телевізор і почав їсти. Потім пив пиво, потім поплентався чистити зуби. Мій батько навчив мене жити за правилами. Одне з правил - чистити зуби перед сном. Інше – дрочити тільки з великого кохання, а не задля того, щоб вгамувати хіть. Це було велике кохання, можливо, єдине справжнє кохання у цьому гнилуватому місті, яке намагалося на провінційні зарплати вести наче столичне життя.

Звісточка: Виходите з води як Афродіта
І де мені своє кохання діти?
Ті крапельки води на Вашій шкірі
Купальник мокрий, царчина хода
Хапає мене пристрасть диким сапом
Як Русь колись татарськая Орда
Звісточка: Жовті стрічки у Вашім волоссі
У блакитній росі ноги босі
Крокуєте полем до річки
Перед Вами вклоняється гичка
Звісточка: Це ластовиння хмаркою пташок
Дитячий носик, мила ви богиня
Лише про вас думи мої
Лише про вас мрії й надії.

Це було справжнє диво. Я вже впав у відчай, я був згоден зізнатися у будь-чому, в мене не було сил на спротив, мені було лише боляче і страшно, я не знав, що мені робити, я лежав на холодній бетонній підлозі камери, коли побачив Вас. Звісно, це було марення, хоча воно було для мене більш реальним, ніж цей міліцейський абсурд з питаннями і биттям. Ми стояли поруч, здається, йшов дощ і блимали блискавки, Ви тремтіли, Ви були перелякані, я пригорнув Вас до себе і поцілував. Ви відповіли, Ви відповіли! Я почав ніжно кусати Вас за губи, мене переповнювали почуття, і я зненацька зрозумів, що в мене так багато сил і мене не зламати, завдяки Вам, квітуча Оксана.
Я прокинувся і відчув на своїх губах, розбитих і скривавлених губах, Ваш смак, солодка Оксано. І я засміявся, я відчув себе найщасливішою людиною в світі, бо Ви були поруч зі мною, Ви були у моїх думках і моєму серці.
Коли прийшли менти і потягнули мене кудись, я усміхався. У якійсь невеличкій кімнаті, зі стінами у бризках крові, де сиділо кілька міцних чоловіків, мене кинули на стіл.
- Чого ти всміхаєшся?
Мені не можна було всміхатися, тільки їм, моїм катам. Це вони так хотіли! Але чи може не всміхатися людина з сонцем у серці, з весною у душі? Я всміхався, бо Ви - моє сонце і Ви - моя душа, щиросердна Оксано.
- Ти почув запитання?
- Вам не зламати мене. І не залякати. Ви можете мене вбити, це єдине, що ви можете зробити зі мною.
- Ти так думаєш?
- Так.
- Помиляєшся. Ще ми можемо зламати тобі руку, чи пальці. Усі десять, але не відразу, а по одному. А ще ми можемо засунути гумову палицю тобі в сраку. Чи зробити тобі слоненятка. Та й ще багато чого.
Я навіть не знаю, хто це з них говорив, вони були всі на одне обличчя – червоне, з великими щоками і налитими кров’ю очима. Я всміхнувся їм.
- Я не боюся вас. І ви нічого з цим не поробите. Не боюся.
Удар, я впав зі стільця, менти додали кілька разів ногами. Посадили знову. Я всміхався. Кров текла по моїх губах, моя кров, але я відчував тільки Ваш смак, калинова Оксано. Моя принцеса зі мною, то хіба знайдеться хтось, хто здолає мене, моє кохання до Вас!
- Де вона?
- Хто?
Вони повинні були вдарити мене, раніше вони завжди били, коли я так відповідав і зараз хотіли вдарити, але втрималися.
- Добре. Переформулюю. Де дикторка?
- Яка дикторка?
- Хлопче, тільки не кажи, що ти не знаєш її. Ми провели обшук у тебе вдома. Усі ці касети, фотографії, записи.
- Яке ви мали право!
- Сиди тихо. Кажи, де вона?
- Що ви маєте на увазі?
- Де вона.
- Вона в моєму серці і душі!
- Де ти подів її? Що ти зробив із нею?
- Вона вдома чи на роботі, я не знаю, що зараз: ніч чи день.
- Вона зникла.
- Що?
- Вона зникла.
- Оксана?
- Ксенія, Ксенія Мельниченко.
- Що!

Звісточка: Іноді прокинусь серед ночі
Побілілий від жалю і жаху
Бо здається мені що пішли Ви
Втратив я свою чарівну Маху
Я здригаюся від відчаю і болю
Я вмираю, бо не можу жити
Та відразу дивом воскресаю
На моїй руці спокійно спиш ти (Ви)
Звісточка: Якщо б побачив Ваші плечі Птоломей
То зрозумів би, що Земля це куля
Прогрес би швидше йшов вперед
І Галілею б не набили гулю
Звісточка: Я хотів би бігти
Уздовж моря
І ловити Вас
За гладкі плечі
Годувати з рук Вас виноградом
І робить приємні інші речі

Вранці задеренчав мобільник. Він був поставлений на десять до сьомої. Мені можна було вставати і рівно о сьомій, але мені були потрібні ці десять хвилин свободи, - щоб не відчувати себе гвинтиком або рабом. Я відкривав очі і просто лежав, потроху вилазячи з-під ковдри. В квартирі було прохолодно, опалюваний сезон вже почався, але батареї були залізно-холодні, наче усмішки німецьких інвесторів, які іноді приїздили до нас, щоб подивитися, як тут плодяться і розмножуються їх грошики. Треба було поставити котел, але грошей не вистачало, а кредитів я не беру. Це одне з батьківських правил – Чет Загорулько ніколи не бере кредитів і нікому не позичає грошей. Бо не хоче переплачувати і не хоче заводити ворогів.
Я лежу і відганяю думки, що як би добре залишитися під ковдрою, де так тепло і гостинно. Навпаки, треба думати, що я - вільна людина, яка прокинулася і не біжить кудись, а має можливість полежати і подумати про щось. Хоч і десять хвилин, але це - свобода. До того ж я думаю про моє Ягнятко. Я завжди вранці думаю про неї. Колись у таку пору я приносив їй каву у ліжко, щодня окрім четверга, коли приносила вона, це ж був, як щотижневий день народження. Моє Ягнятко, я згадував учорашню "Погоду", коли загув телефон. "Вітя Міськвідділ".
- Слухаю.
- Це він!
- Хто він?
- Ну, той хлопець, якого ми затримали. Це він викрав дикторку.
- Він зізнався?
- Ні, але в нас є докази.
- Ви знайшли її?
- Ні, він не хоче говорити.
- А ви не знаєте, як треба запитати?
- Ми знаємо, але цей покидьок виявився дуже міцним. Його ****ять, а він мовчить і каже, що нічого не боїться.
- А які докази?
- У нього вдома більше сотні відеокасет. Знаєш із чим?
- Порнуха?
- Ні! Новини обласного телебачення, усі випуски, які вела та дикторка.
- Усі записи?
- Здається, що так. Вона ж пропрацювала півтора роки дикторкою, то всі повинні вміститися.
- Але ці записи – слабкі докази.
- А ще її фото.
- Вона гола?
- Ні, просто він слідкував за нею. Знімав на вулицях, у магазинах, у тролейбусах, на пляжі, чи в інституті.
- В інституті?
- Вона вчилась на заочному.
- Він якось пояснює записи і фотографії?
- Ні. Він робив вигляд, що ні про що не здогадується, а коли йому сказали, що вона пропала, то в нього зробилася істерика.
- Істерика?
- Так, хлопці його вже і ****или, і водою поливали, а він тільки кричить і намагається кудись бігти. Наче збожеволів.
- Може симулює?
- Може, тільки це так вміти треба, симулювати.
- Де ж він міг її подіти?
- Не знаю. Хату ми його обшукали, він живе на Басах, біля лісу. У хаті нічого цікавого. Ну, ще картини були.
- Картини?
- Так, він виявися художником. Так то він сторожем працював на оптовій базі, а ще картини малював. Цікаві картини.
- Чим цікаві?
- На них лише вона. Гола і дивна.
- Як це, дивна?
- Ну, розумієш, не така, як у житті. Тобто не схожа. Цікаві картини.
Вітя був майже єдиний на весь міськвідділ інтелектуал, навіть книжки читав. Ось і картини йому сподобалися.
- Він її з натури малював?
- Невідомо. Хоча навряд чи, бо ж ніхто не знає, щоб вони були знайомі.
- Ну, у дівчини могла бути невеличка таємниця.
- Могла бути. Скоріше б її знайти.
- А що, їбати почали?
- І в хвіст і в гриву. Інформація пішла на Київ. Звідти керівництво дзвонить і вимагає зниклу знайти, бо ж журналістка, а для країни погано, коли журналісти зникають.
- Погано.
- Ну то я пішов спати, а то всю ніч на ногах.
- Давай. Після обіду я подзвоню, може ще щось дізнаєтесь.
- Давай, Чет.
Я кинув телефон подалі. У мене старовинна "Нокіа" у пластмасовому футлярі, то я її частенько кидаю і нічого. А ще в мене поганий настрій. Ще дві хвилини тому він був добрий, ще хвилину тому – нормальний, а зараз поганий. Я встав і пішов вмиватися. Ніколи зранку не приймаю душ, зовсім не приймаю душ. Коли треба, то миюсь у ванні, а вранці тільки умиваюся. Я не хочу бути схожим на цих йобаних клерків, які вранці приймають душ, п'ють каву, при волаючому телевізорі, потім біжать на особистий чи громадський транспорт. Я вмиваюся, п'ю чай, телевізор я вмикаю лише ввечері і лише на одну програму, а на роботу я йду пішки. Тридцять п'ять хвилин, якщо йти швидко, майже бігти, п'ятдесят хвилин, якщо не поспішати, дивитися навкруги і дихати приємним утішнім повітрям, ще не засміченим пилюкою і вихлопними газами.
Я хотів думати про щось приємне: про прогулянку до роботи, чи по про смажений хліб, на якому тане масло, або про солодкий чай із лимоном, та мені думалося про цього хлопця. Сам факт його існування був для мене досить образливим. Бо ж вщент руйнував легенду про мою унікальність. Що є такий кльовий мужик Чет Загорулько, який не такий як усі. Він поборов у собі систему, він не став на вічне коло забігу марнославства, у нього є кохання, не просте кохання, трохи дивне кохання, ця ведуча погоди на обласному телебаченні. Яку він дивиться кожного буднього дня (у вихідні погоди не показують), дивиться, дрочить, плаче, шепоче якісь ласкаві слова у бік ведучої. Він кохає її, хоч і розуміє, що тепер уже вона ніколи не буде з ним. Але ж кохання - це не вимірювання ймовірностей, кохання - це почуття, яке не дружить з розумом. Так ось Чет кохає цю ведучу, кохає своє Ягнятко, незважаючи ні на що, кохає вже давно, і він один такий романтик у місті.
Аж ось звідкілясь виплив ще один. Муха-повторюха. Закоханий у дівчину з телебачення, добре хоч у ведучу новин, але все ж. До того ж записував програми новин, я ж так само записував усю погоду, в мене є найповніший архів програм, я навіть його поцифрував і записав на диски, бо ж касети - не дуже надійний носій. А ще хлопець стежив за своєю коханою і фотографував її. У цьому він навіть переплюнув мене і це мене дико дражнило. Художник, блять, картини малював з нею. Але цей козир я не міг нічим перебити. Малювати не вмів, віршів ніколи не писав, з музичних інструментів умів трохи грати на барабанах, бо ще у студентські роки стукав в одній, зараз давно вже забутій, київській команді. Що я міг запропонувати моєму Ягнятку? Та нічого. Зі світом мистецтв стосунки в мене були напружені.
Художник. Куди він її дів? Не схоже, щоб він просто зґвалтував її і вбив. Ні він дуже кохав її, щоб так зробити. Він вкрав її і десь сховав. У якомусь непримітному гаражі, чи хатинці десь у хащах. Я б так і зробив. Я ж теж думав про те, як отримати моє Ягнятко.

КіноЧет. Сценарій перший. Викрадення.

Чет з приклеєною бородою і вусами, у довгому чорному плащі, нервово палить у під'їзді будинку біля телецентру. Намагається бути спокійним, каже собі про ідеальний план, про запас міцності, про те, що вже сьогодні увечері, лише через кілька годин, його мрії здійсняться. Дивиться то на двері телецентру, то на годинник. Зараз Ягнятко повинна вийти. Ось і вона, білява та сміхотлива, вона завжди так ходить, наче кізочка, кудись поспішає, підстрибує, моє ти гарненьке, моє ти Ягнятко. Чет так зачаровується нею, що забуває про план, за яким він повинен стежити за дівчиною до дому. Тільки зараз, коли вона зникла за рогом, Чет приходить до тями і біжить на зупинку. Ледь встигає заплигнути у тролейбус. Ягнятко завжди їздить тролейбусом, не розтринькує гроші на маршрутку. Моє ти економне, копієчка до копієчки, а потім гуляй душа, летіть подалі, гривні.
Вона стоїть біля середніх дверей, така сяюча, що на неї оглядаються. Деякі впізнають ведучу обласного телебачення, але таких мало, бо те задрипане телебачення ніхто не дивиться. Чет дивиться на неї і відчуває, як повстає член. Хай тобі грець, Ягнятку, що ти робиш із кращим кримінальним кореспондентом цього міста, з людиною, яка була під кулями і бачила ножа, яку поважають найвідбитіші оперативники, так от, ти зводиш його з глузду, робиш самого Чета Загорулька божевільним, примушуєш його вдягати дурнуватий грим і стежити за тобою!
Ягнятко сміється, показує кондуктору свій проїзний квиток. Ягнятко в доброму гуморі, у такі моменти вона неперевершена, вона, наче сонце, випромінює з себе позитивну енергію, багато енергії. Чет помічає серед біленьких кучерів рожеве вушко. Як він любив покусувати ці вушка, як Ягнятко заводилося від цього!
Чет відчуває, що треба відвернутися, бо ж зараз він кінчить прямо в штани, а він не вміє кінчати мовчки, він буде стогнати, що не дуже добре робити в одиниці рухомого складу Тролейбусного управління. Чет відсувається до вікна, дивиться туди і намагається заспокоїтися. Думає про політику, українська політика, це така справа, від думок про яку все відразу опускається. Треба тільки уявити морду Януковича, у крайньому разі Медведчука і все: там де *** стояв - лише стіл поминальний. Звичайно, є ще Тимошенко, гарна жіночка незважаючи на вік. Чету подобався її рот, такий великий, чуттєвий та хтивий. Як казав в анекдоті Віні-Пух, дивлячись на пащу бегемота: "Таким би хлібальничком та медку". Чет навіть голосував за Тимошенко, бо не міг відмовити жінці з таким ротом у своєму голосі, до того ж в українському політикумі не було члена, адекватного цьому ротику.
Чет думав про Тимошенко, коли побачив, що Ягнятко виходить. На дві зупинки раніше, ніж її будинок. Чет сіпнувся, відштовхнув кількох пасажирів, які лізли в тролейбус, намагався вискочити з тролейбуса, коли відчув на своєму плечі руку:
- Куди, а проїзд оплачувати!
Поруч із Четом гнівалася міцна жіночка у болоньовій курточці і в’язаному кашкеті. Вона вже була розігріта попередніми лайками з безквитковими пасажирами, то хотіла війни, великої та переможної. А тут якийсь довбойоб з борідкою, на того можна сісти і ноги витерти. Кондукторка розуміється на людях і знає, кого можна чіпати. Ось її рука, товста, здоровезна, з горбиками судин на долоні, з широкими, наче совкові лопати, нігтями, хапає Чета. Він хоче встигнути за Ягнятком, то скидає кондукторську руку і тиснеться до виходу.
- Ах ти покидьок! Стій!
Кондукторка, така товста і незграбна, зненацька робиться швидкою і моторною, наче бегемот. Вона кидається на Чета, переповнена праведною люттю, хапає його за волосся, точніше за перуку.
- Штраф плати, сволота!
Чет був полум’яної людиною. Хай як він не був зосереджений на Ягнятку, але хапати його за волосся не можна. Навіть за перуку. А якщо вже це ти зробив, то чекай великих неприємностей. Чет схопив руку кондуктора, заломив її так, що жінка заволала, відкинув геть і сіпнувся до такої вже близької зупинки. Та прямо перед носом двері зачинилися, і тролейбус зрушив з міста.
- Покидьок! Руку зламав! ****ьте його!
Кондукторка була справжній берсеркер, то пішла в атаку, їй допомогли кілька пасажирів, яких Чет штовхнув, коли намагався вийти. Останнє, що він запам’ятав, так це брудну підлогу тролейбуса і крики жінки, що вона його навчить чемності.
Хоча ні, насправді, Чет вийшов з тролейбуса. Так трохи полаявся з кондукторкою, поштовхався з пасажирами і вискочив на зупинці. Йому вслід лаялися так голосно, що Ягнятко навіть обернулася подивиться. Вона завжди була цікава до всього, Чет спокійно пішов на неї, навіщось почавши трохи пришкандибувати. Для конспірації, чи що. Ягнятко подивилася на нього своїм чудовим поглядом повним радості і цікавості, Чету запаморочилося, ледь пройшов поруч. Ягнятко швидко наздогнала його, потім пішла вперед, заскочила у магазин "Подарунки".
"Моє ти хороше" – подумав Чет, - "у дівчат свято, даруємо подарунки. Але найкращій мій подарунок - це ти". Він пройшов трохи далі, розмірковуючи, що робити. За планом Ягнятко повинна була доїхати до дому, потім іти темнуватою алеєю, де Чет і вирішив усе зробити. Але зараз план почав тріскатися. З Ягнятком завжди так і бувало: вона була занадто швидка і непередбачувана для усіх планів.
Чет усміхається і згадує, як колись вони з Ягнятком поїхали до Києва. Просто йшли осінньою вулицею, і Ягнятко сказала, що непогано б зараз опинитися у Пирогово і подивитися там осінь. Через годину вони вже сиділи у маршрутці і мчали до Києва. З Ягнятком так завжди. Вона не людина, а вибуховий пристрій багаторазової дії. Ось вона виходить з пакунком, повертає до зупинки, робить кілька кроків, потім підстрибує на місці і повертається. Йде прямо на Чета, який наче дивиться у вітрини магазину жіночого взуття. Дивний чоловік, дивний.
Потім Чет ледь устигає за нею, Ягнятко таке прудконоге, в інституті вона виступала за збірну, бігала на всіх змаганнях. Вони і познайомились на змаганні. Чет підміняв спортивного кореспондента, той якраз був у весільній подорожі, так ось Чет прийшов на ті кляті змагання, нічого не розумів, тинявся порожнім стадіоном, коли почув її сміх. Зі сміху все і почалося. Чим закінчилося, Чету неприємно було думати. До того ж, ще нічого не скінчилося, зовсім не скінчилося.
Але він думав, кривився, коли почув свист гальм і поштовх. Несильний, Чет навіть не впав на асфальт. Біля нього зупинилося таксі, біла "Волга". З неї вискочив водій і щось кричав. Якісь нісенітниці.
- Слухай, нічого не кажи про мою маму.
Мати Чета загинула в авіакатастрофі, разом з батьком. То Чет дуже нервував, коли хтось згадував його матір, хоча звичайно ніхто її не згадував, це просто такий вираз, але все ж.
- Що! Я ледь через тебе в тюрму не потрапив! Ах ти ж підор!
Таксист хотів вдарити Чета в обличчя. Але Чет багато чого бачив на цьому світі, то знав, що обличчя треба берегти. Він відступив вбік та спіймав таксиста на кулак у підборіддя. Водій упав на асфальт, Чет хотів іти далі, за Ягнятком, та звідкись взялись ще таксисти. Вони подумали, що Чет не хоче платити, чи ще гірше – спробував напасти на їх колегу.
- ****ьте його!
Це вони таки підбадьорювали один одного. Таксисти не були кремезними чи каратистами, але вони були з монтувалками. Останнє, що запам’ятав Чет, це брудний та сирий асфальт і крики таксистів, щоб він більше ніколи до таксі і не підходив.
  Насправді - ні, він таки перейшов дорогу, хоч таксі і ледь не збило його, а таксист поривався лізти битися. Але таксиста заспокоїв пасажир, який поспішав на вокзал, то Чет пішов далі. Ягнятко маячило вже десь метрів за сто попереду. Зараз буде роздоріжжя. Якщо вона поверне ліворуч, то дуже добре, тоді старий план діє, як ні в чому не бувало. А ось якщо вона поверне праворуч, то невдача. Там вулиця добре освітлюється, до того ж там кілька магазинів і завжди повно людей. Чет благає, щоб вона пішла ліворуч. Але у Ягнятка такий характер, що вона робить усе всупереч, то вона повертає праворуч, а потім ще й заходить в магазин.
Чет дивиться у вікно, як вона купує дві пляшки коньяку, невеличкий торт і фрукти. Ягнятко завжди любила випити, іноді до того, що падала з ніг. В таких випадках Чет транспортував її додому. Йому приємно було нести її на руках, легку та виснажену горілкою. Тоді вона завжди пила горілку, це зараз забуржуїлась і хлище коньяк.
- Вогнику немає?
- Не палю.
- Здоров’я бережеш?
- Еге ж.
- А для чого?
Чет не відповідає, бо дивиться у вікно магазина. Ягнятко стоїть біля прилавку з цигарками і тупоче ногами. Вона ніколи не могла встояти спокійно на місті.
- Ти що, блять, з пацанами поговорити не хочеш?
- Та він за тою тьолкою дивиться!
- Так ти збоченець!
- Дрочіло! ****ьте його!
П’яні підлітки, років по шістнадцять, вирішили підробити трохи гоп-стопом і не знайшли нічого кращого, ніж присікатися до Чета Загорулька. Він б’є першого в обличчя, другого ногою по яйцях, третьому перевіряє шпаківню. Але підлітків багато, а як вчить російське прислів’я: "Толпа малолеток - хуже паровоза". До того ж, у них молотки та кастети. Останнє, що запам’ятав Чет, це слизьку плитку, викладену біля магазина і як підлітки одягли йому на голову повну сміття урну.
Насправді - ні, Чету вдалося відкараскатися від підлітків, бо він же був кримінальний журналіст і знав деяких авторитетів, на яких і послався. Молоді люди авторитетів поважали і від Чета відійшли. Якраз Ягнятко виходило з магазину. У лівій руці - подарунок, у правій - їжа та випивон, а вона підстрибує на ходу, така вже вона емоційна кізочка.
  Чет поспішає за нею, дивиться навколо - наче нікого. Прискорює ходу, але хіба за Ягнятком угонишся! То Чет хитрує, він майстер на всілякі хитрощі. Він вже відчинив рота, коли з темряви чується.
- Це він! ****ьте його!
Чет встигає згрупуватися і зустріти кілька тіней, які вискочили з темряви. Зненацька постріл і щось збиває його з ніг. Чет падає на купу щебінки, нічого не розуміючи. Якого біса у дворі житлового будинку гора щебінки!
- Суко, я тебе провчу, я тобі покажу, як роги наставляти!
Чет іще встигає промовити, що це помилка, коли його починають бити ногами у важких чоботах. Останнє, що запам’ятав Чет - це щебінка, що впиналася в спину і струмок сечі, яким його поливали під якісь повчальні висловлювання. Потім приїхала міліція (викликала Ягнятко), виявилося, що Чета прийняли за якогось розпусника, який наставляв тут роги, був бородатий і ходив саме у чорному плащі.
Насправді - ні, на Чета спробували напасти, але він так рикнув, що месники зрозуміли свою помилку і відступили. Він побіг слідом, він посміхався власній хитрості.
- Вибачте.
Вона обертається. Навряд чи його добре видно в темряві, щоб вона впізнала того дивного бородача, якого помітила ще в тролейбусі. Чет достає з кишені білу ганчірку, наче лист паперу.
- Ось, не можу знайти адресу.
Він розмовляє басом, із западеньским акцентом, щоб вона не впізнала його.
- Давайте, вийдемо на світло, а то тут темно.
Ягнятко не боїться його і хоче допомогти, вона завжди допомагає людям, таке вже в неї широке серце.
- Добре, а то місто незнайоме, я трохи заблукав.
Чет зненацька кидається до неї, затикає ганчіркою ніс та рот. У ганчірці багато ефіру, то Ягнятко навіть не встигає нічого зрозуміти, як вже непритомніє. Падають подарунок і пакет із їжею, дзвін скла, здається, одна пляшка коньяку коту під хвіст. Чет хапає Ягнятко, потім пакети, йде геть. Коли зустрічаються люди, починає розмовляти, неначе п’яний до своєї зовсім готової подружки. Так ідуть до алеї, за кущами стоїть машина, яку Чет узяв у знайомих. Вмощує Ягнятка на задньому сидінні, потів швидко їде невеличкими вулицями до хатки на околиці. Там виносить Ягнятко, потім чекає, коли вона прийде до тями. А потім каже, що будуть жити довго і щасливо, поки не розлучить їх смерть. Ягнятко волає на нього матами, вона ж така емоційна, але що їй залишається робити, коли вона в клітці?
Чет багато разів думав про цей сценарій розвитку подій, але жодного разу навіть не починав до нього готуватися. Бо ж він був дорослою і відповідальною людиною. Розумів, що одна справа вигадувати щось там, мріяти та фантазувати, а зовсім інша - робити це. Він же знав, що Ягнятко не пробачить. І її не зламати. Хоча, звісно, йому іноді хотілося просто притиснути її до себе, відчути її подих, поніжити соски, покусати вушко. І хай би вона пручалася і слала прокльони, це все ж краще, аніж кожного вечору сидіти, вирячившись у телевізор.

Та я так і не зробив того, чого хотів. Може був мудрий, може, переляканий. А може правильно казав колись якийсь азіатський дядя: "Той хто знає багато, не звершить великого". Аж ось якийсь художник робить те, чого я не зробив. Це ображає. Виявляється, що той, кого зараз катує міліція, не злякався, а пішов уперед, пішов на те, щоб добитися здійснення своїх мрій. Вкрав ту дикторку. І хай його спіймали, хай міліція зробить з нього інваліда і посадить за грати, він заслуговує поваги. Звичайно, якщо він не зробив шкоди тій дівчині. Ще одне правило Чета Загорулько – не піднімати руку на жінок. Що б вони не робили і чого б не заслуговували.
Дзвонить телефон. Київський номер.
- Алло. Чет?
- Так, це я.
- Чет, це турбують "Відомості". У вас у місті зникла журналістка з телебачення. Ви про це знаєте?
- Я знав про це першим з журналістів у світі.
- То ви можете нам сьогодні скинути матеріал десь на чотири тисячі знаків з фото?
- Ні, я працюю в редакції з німецьким капіталом, нам заборонено співпрацювати з іншими виданнями.
- У-у-у, це поганого. А може, ви когось порадите, хто б міг написати такий матеріал.
- У цьому місті більше не залишилося кримінальних журналістів.
- Добре, я якщо використати псевдо?
- Що ви маєте на увазі?
- Ви напишете матеріал і отримаєте за нього гроші, але в якості автора там буде фігурувати якийсь Петро Петренко.
- Розумієте, це ризик, моя репутація...
- Розцінки в нас такі: двадцять баксів за тисячу знаків і ще сорок за фото. Тобто, якщо буде стаття, то це вісімдесят баксів за текст і сорок за фото.
- До котрої треба відіслати?
- До четвертої. То ми домовилися?
- Звісно, ні! Чет Загорулько працює лише на свою газету. Але мій добрий знайомий Сашко Соколовський, він надішле матеріал.
- Добре.
Так, я підробляю, хоч це і заборонено. Коли я піду з газети, то мені нічого не залишиться, як ставати регіональним кореспондентом для київських видань. Для цього потрібні зв’язки, які я потроху і напрацьовую. Якщо хочеш, щоб система не витерла об тебе ноги – май запасний вихід. Ще одне правило Чета Загорулько. До того ж, приємно показати болта Коху і німецьким товаришам, які думають, що установили тут повний орднунг, та на справді тут ще багато метафізичних партизан, які провадять відчайдушну боротьбу зі світовою грошовою системою.
Швидко мажу масло на хліб, хрумкаю, потягую чай, дивлюся на годинник. Треба буде трохи поспішити. Полощу рот водою, дивлюся у дзеркало. Треба поголитися, а то Кох буде тикати пальцями. Піну на щоки, лезо у бритву, коли дзвонить телефон. На цей раз "Вітя Прокуратура-О". "О" - це обласна.
- Слухаю.
- Чет!
- Так.
- Прокурор області може дати коментар стосовно дикторки.
- Її вже знайшли?
- Ні, але він може розповісти про хід пошуків, він тримає його на особистому контролі.
- Хто кого тримає?
- Тобі потрібен коментар!
В його голосі відразу задзеленчав метал. Вони швидкі на метал, ці робітники прокуратури. Щоправда, вони не розуміють тієї простої речі, що мене металом не злякати. Однак це джерело, непогане джерело, то я добре до нього ставлюся.
- Вітю, не дратуйся, я шуткую. Про коментар спитаю редактора. Як там пошуки?
- Поки ніяк. Той *** не хоче нічого розповідати, здається, він просто божевільний.
- Ти так думаєш?
- А хто б ще робив архів передач обласного телебачення, стежив за незнайомою дівчиною, фотографував її, малював її.
- Точно незнайомою?
- Точно. Ані її друзі, ані хлопець затриманого не знають. До речі, його звуть Зігфрід.
Мені завжди переповідають про людей с дивними чи рідкісними іменами. Але Зігфрид - це далеко не найбільша цінність у моїй скарбниці імен.
- То його повезли на експертизу?
- Поки ні, менти занадто попрацювали з ним, хай трохи очухається, підживуть рани, тоді вже.
- Його хоч не замордують?
- Ні, за цією справою слідкує Київ, то сам розумієш.
- А це точно він?
- Він, ти б почитав есемеси, які він їй слав, або побачив його картини.
- Може, він просто йобнутий?
- Йобнутий, але це він, більше нікому.
- Але де він міг її діти?
- Та чи мало способів розібратися с трупом. Міг сховати у лісі чи кинути з каменюкою до води, або спустити у каналізацію.
- То ви думаєте, що вона мертва?
- Він божевільний, то навряд чи він вкрав її, щоб лише поцілувати руку.
- І він мовчить?
- Ні, розповідає, що кохав її, що мріє про неї, не може без неї жити, але де вона поділася, не знає. Сьогодні його повезуть на поліграф.
- Сьогодні? Я прийду з фотографом.
- Це не можна.
- Прокурор зможе розповісти про нові технічні методи пошуку зловмисників.
- Чет, не можна, це ж слідчі дії, законом заборонено...
- Вітю, ти знаєш мене майже десять років! Якого біса ти вішаєш мені локшину на вуха? Прокурору потрібен коментар у найкращій і єдиній міській щоденній газеті? Якщо так, то коментар буде, а ми будемо на експерименті.
- Добре. Але я не розумію, Чет, навіщо ти так сраку рвеш за тих німців?
- Я звик виконувати свою роботу добре.
Це теж одне з моїх правил. Робити добре, професійно. Це моя чеснота.
- Добре, Чет, я поговорю с шефом.
- Давай.
Я спокійно доїдаю хліб, п’ю чай, хоч час не на мою користь. Але не люблю поспішати. Не поспішай, а то встигнеш. Правильна приказка.

Звісточка: На пальчику Вашім
Маленька родимка
Цілував би її я
І влітку і взимку
Звісточка: Зустріти б Вас на пшеничному полі
Щоб Ви, та я, та блакитне небо
Впасти з вами на золото хліба
А більше нічого мені і не треба
Пташки будуть співати над нами
Небо буде всміхатися сонцем
Колосся стане глухою стіною
Буде надійним нам охоронцем
Звісточка: Я почав би з рожевих п'ят Ваших
Зупинився б на білому чолі
Я готовий життя все провести
У цьому райському колі

Вони здалися, вони перестали мене бити. Викликали лікарів, ті поралися біля моїх ран. Потім дали поїсти, вони не давали їсти, з того часу, як заарештували мене. Але яка їжа?
- Я не хочу їсти! Ведіть мене на допит!
- Який допит?
- Я хочу допомогти знайти її!
- А ти можеш це зробити?
- Можу! Ви думаєте, що винен я, але це неправда, це хибний шлях. Ви витрачаєте на мене час і зусилля, а справжній злодій зараз сміється з вас і впивається нею. Я боюсь уявляти, що він може зробити з нею!
- А що б зробив ти?
- Я? Я б запросив до себе, показав би ті фотографії і картини, розповів би про своє кохання.
- Чому ж ти не зробив цього раніше?
- Я писав їй звісточки...
- Кого?
- Звісточки, телефоном. Я сподівався, що колись вона відповість мені і тоді я все їй розповім!
- Може, ти так і намагався зробити, але вона не схотіла тебе слухати?
- Що?
- Ти образився, вона поранила тебе в саме серце, ти вирішив помститися, і це зрозуміло, це природно, ми розуміємо тебе. Скажи лише, де ти дівав її тіло?
Вони дивляться на мене, як барани на нові ворота. Це вже інші чоловіки, вони у піджаках, з більш-менш інтелігентними обличчями, але вони все одне дурні.
- Я нікуди не дівав ніякого тіла! Я не бачив її ані живою, ані мертвою вже давно!
- Мертвою? Чому ти думаєш, що вона мертва?
- Не ловіть мене на словах, ловіть того, хто вкрав її, ось що я вам скажу!
- Ти їж, їж, не нервуй.
- Я не винен! Киньте мене, хай тут, у тюрмі, я ж нікуди не дінусь! Але шукайте її! Я кохаю її, мою Оксану!
- Її звати Ксенія.
- Для мене вона Оксана!
- Чому вас ніхто не бачив разом?
- Тому, що ми ніколи не зустрічалися.
- Ніколи?
- Ніколи.
- Ти з нею зовсім не спілкувався?
- Я писав їй звісточки.
- А вона?
- Вона не відповідала.
- Тобі не здавалося, що це дивно?
- Ні! Я чекав. Я сподівався, що моє кохання проб’є стіну її байдужості.
- Ти знаєш, що в неї був хлопець?
- Мене це не цікавить!
- Що вони жили разом на квартирі?
- Я кохаю її і тільки її, мені не цікавлять якісь хлопці!
- Ти зненавидів її через зраду?
- Вона мені не зраджувала!
- Вона жила з іншим хлопцем.
- Це нічого не значить!
- Але чому ти залишив його, чому помстився лише їй?
- Я не мстився їй!
- Добре, ти вершив правосуддя.
- Нічого я не вершив! Невже ви не розумієте, що я кохав її! Що якби хтось захотів образити її, я б перегриз йому горлянку!
- То ти схильний до насильства?
- Господи, та забудьте про мене! Шукайте її! Вона зараз головна!
- Допоможи нам.
- Я допомагаю, розповів усе, що знав!
- Ми знайшли кров.
- Яку кров?
- На твоїй одежі.
- Звісно кров, ви ж зробили з мене котлету!
- Це її кров.
- Дурниці! Не може бути її крові, бо вже давно я бачив її тільки по телевізору, у цих йобаних новинах обласного телебачення.
- Експертиза каже інше.
- Та не брешіть! Благаю вас, шукайте її, шукайте! Я не при чому, я не винен, я її пальцем не торкався, забудьте про мене! Шукайте її!
Вони не стали мене бити, просто пішли геть. Я залишився сидіти у кімнаті. Я, стілець, стіл, на якому миска з супом і хліб. Я тримав свою голову, мені здавалося, що вона розсічеться на тисячі частин. Моя принцеса зникла! Хтось украв її! Хтось злий, що він зробить з нею! Невже я більше не побачу її! Я не хочу жити без неї, вона - все, що в мене є! Господи, врятуй її, врятуй! Я підвівся і відразу сів. Права нога, вони пошкодили її. Ідіоти, вони били мене, коли треба було шукати її! Мою Оксану, мою кохану! Тримайся, Оксано, тримайся, все буде добре! Господи, що я тут роблю! Я повинен шукати її, моє серце приведе до неї, бо ж я кохаю її, а замість цього я сиджу за ґратами!
Стукаю в двері.
- Хочу на детектор, швидше на детектор! Я не винний! Не винний! Шукайте її! Вона жива, я відчуваю це, але вона в небезпеці!
У відповідь тиша. Кімнатою йде запах супу, від якого мене вивертає. Де вона, у чиїх жахливих лапах? Тримайся, моє сонечко, тримайся!

Звісточка: Хтось запитав мене
За щоб віддав життя
Згадав я погляд Ваш
У миті забуття
Звісточка: Хтось запитав мене
Чи є щось краще волі
Я знову Вас згадав
Коли лежали голі
Звісточка: Хтось запитав мене
Як це – біліше білого
Відразу я згадав
Про Вашу ніжну шкіру

Я їхав до телецентру. Щоб вийти з редакції у робочий час, треба було доповісти Коху про мету та заплановану тривалість відсутності. Кох вважав, що журналісти тільки і мріють, як байдикувати, частенько перевіряв, чи справді ми бували там, де казали. Сьогодні Кох може зателефонувати до телецентру. Атож я поїхав на дві години, чи не вирішив усі справи за десять хвилин, а інший час, оплачений німецькими інвесторами робочий час, прогультіпайствував десь. Коли вже на цього Коха знайдеться свій Кузнєцов, так він задовбав своїм комплексним підходом до контролю за працею журналістів.
- Привіт, Чет!
- Привіт.
Мене в телецентрі багато хто знав, все ж таки я більше десяти років провів у журналістиці.
- Ваша перепустка.
Переді мною став охоронець. Такого ще не було, мене навіть в податкову чи прокуратуру пускали без перепустки.
- Я - Чет Загорулько з "Газети по-сумськи", ось моє посвідчення.
- Перепустка, без перепустки не можна.
- Що?
- Чет, це зараз такі правила. Після того, як пропала Ксенія, ми, як в облозі.
Я дивлюся на охоронця, як на багно, дуже хочу дати йому проміж очей і піти собі, але замість цього глибоко дихаю і посміхаюся. Я - досить агресивна людина, мені треба стримувати себе, щоб не наробити дурниць.
- Зателефонуй своєму директору. Він чекає на мене.
- Зараз.
Охоронець телефонує, оператор з телебачення, який уже докурив цигарку, стоїть поруч.
- Ти через Ксенію прийшов?
- Так. Хочу дізнатися про неї побільше.
- У нас усі дуже знервовані через її зникнення.
- Думаю, що нічого страшного, молода дівчина, кохання-махання, задурило голову, от і все.
- Ні, вона не така. Я її вже два роки знаю. Вона така спокійна, домашня, не схильна до різких рухів. До того ж навесні вона збиралися йти заміж. Її хлопець дуже нервує.
- Якісь версії тут є?
- Жодних. Усі тільки говорять, що трапилося щось страшне. А правда, що спіймали якого маніяка?
- Когось спіймали, але, можливо, він не має до зникнення ніякого відношення.
- А хто має?
- Не знаю.
- Це охорона, тут до вас прийшов Чет Загорулько. Добре.
Охоронець кладе трубку, дивиться на мене дуже вороже.
- Можете проходити.
- Дякую.
Ми з оператором заходимо у будинок.
- А знаєш, що ще кажуть?
Оператор шепоче і нервово озирається. Я прислухаюся, я люблю усілякі таємні чутки, хоч частіше за все це якісь дурниці. .
- Що?
- Що їй пропонували знятися в порно. Де вона ведуча, тільки гола.
- Що?
- Це такі чутки. Вона була дівчина порядна й відмовила. А через кілька днів зникла. Кажуть, що не просто так зникла. Тільки це так - балачки.
- Я зрозумів. Нічого такого не чув, думаю, що навряд чи.
- О, Чет!
Директор зустрічає мене в коридорі, оператор миттю кудись зникає. Директор, середнього росту, худий чолов’яга, бере мене за руку і веде до себе в кабінет.
- Анжело, зроби дві кави.
Анжела - це квітуча блондинка років двадцяти. Директор - відомий жінколюб, частенько виїздить із журналістками на практику за місто, секретарки в нього завжди такі, що пальчики оближеш.
- Чет, сідай, що ти хочеш знати?
- Та про обстановку на телебаченні, чи є у вас власні версії зникнення Ксенії, хто замінить її у новинах.
- Обстановка складна. Повно слідчих, які усе винюхують, задають неприємні питання і таке інше. Мене вчора обклали з усіх боків, дізнавалися, чи спав я з нею, чи ні. Звісно, ні! Я - жоната людина! І я казав їм, що причини зникнення Ксенії не в телецентрі, а поза ним! Та вони не хочуть мене слухати!
- Вони повинні перевірити усі версії. А що ви думаєте? Куди вона зникла?
- Чесно кажучи, не знаю. Вона була така домашня, така мамина доця. З роботи додому, хіба що до подруги.
- А її хлопець підозри не викликає?
- Ні, у них було таке зразкове кохання, він ледь не щодня зустрічав її біля телецентру, завжди з квітами. Я так зрозумів, що у міліції до нього теж нема питань.
- Та наче нема. Слухайте, а фотографії її у вас є?
- Так, звичайно. Ось.
Директор достав купку світлин з Ксенією. Така собі середня дівчинка, не сказати, що красуня, не сказати, що потвора. Але молода, а це багато додає.
- Це давні фотографії?
- Та ні, місяці, може три-чотири, у нас тут було весілля, оператор з редактором одружився, то вони приїздили сюди з фотографом, наробили багато фотографій.
- Добре, я візьму кілька, редактор подивиться, які підуть у публікацію.
- Звісно, бери. А що там слідство? Нічого не відомо?
Він заглядав мені в очі, наче я знав усе. Ну, в принципі, така легенда про мене ходила, що Чет Загорулько знає усе. Це перебільшення, але я знав дійсно багато.
- Поки мало втішного. Вони сіпають одного хлопця, але, здається, він не винний. Інших варіантів немає. Важка історія.
- У нас всі її так любили.
Бреше. Тут такій серпентарій, що кожен проти кожного. Бабусі-ветерани боялися, що їх випхають на пенсію, молоді воювали за програми та мріяли звалити на Київ - там же справжнє життя, майже європейські гроші, там круто, а тут - відстій. Ніхто тут нікого не любить. Просто люди злякалися, що на місті цієї Ксенії, могли бути вони. Ось і бояться.
- Будемо сподіватися на краще.
Чесно кажучи, я не сподівався. Дев’яносто дев'ять відсотків того, що дівчина вже мертва. І не обов’язково, що вона потрапила до рук якогось маніяка чи ще щось таке. Скоріше просто поганий збіг обставин. Два роки тому зникла студентка одного з університетів. Вона писала курсову роботу, цілий день просиділа в центральній бібліотеці, де її бачило багато знайомих. Потім пішла додому і все. Зникла. Шукали довго і досить активно, у дівчини виявились впливові родичі, але без толку. Через кілька місяців міліція затримала бомжа, який вкрав на базарі палку ковбаси. На бомжа вирішили повісити ще кілька злочинів, щоб покращити статистику, трохи дали по морді і бомж у всьому зізнався. А ще розповів, що бачив труп. Колись спав на трубах теплопункту, коли зверху відкрили люк і щось кинули. Вранці бомж побачив, що то труп дівчини. Відразу втік.
Коли згадав і розповів міліції. Менти не вірили, дали по пиці і примусили мовчати. На бомжа повісили з десяток крадіжок і досить. Через кілька тижнів у міліцію звернулись робітники ТЄЦ. Ремонтна бригада знайшла в одному з теплопунктів труп. Він лежав прямо на гарячих трубах, то можна уявити, що з них залишилося. Діставали їх рятувальники у протигазах і костюмах хімзахисту. Містом пішли страшні чутки, потім по годиннику на руці змогли впізнати, що це рештки зниклої дівчини. Хтось із ментів згадав розповідь бомжа. Його забрали із СІЗО, почали допитувати. Він пам’ятав лише що тіло скидали вже у вечері, ті, хто скидав звали один одного Сірий і Мак. Наче так. Це мало що давало, коли в черговій частині згадали, що в той день був дзвінок. Невідомий скаржився, що якісь хлопці нишпорять біля теплопункту, мабуть хочуть вирізати якесь обладнання на метал. Невідомий назвав марку машини та її колір. Але перевіряти тоді дзвінок не стали, бо усі сили кинули на пошуки дівчини.
Перевірили пізніше, виявилося, що машин такої моделі і кольору в місті лише три. Та одна в день зникнення була аж у Києві, де водія штрафували за порушення – щодо чого були відмітки. Друга машина була в Сумах, але її господар, колишній працівник прокуратури, поважна людина, сумнівів не викликав. А от господарем третьої машини виявився дрібний підприємець з прізвиськом Макуха. То він спокійно міг бути Маком. Але на допиті все заперечував. Його відпустили, і він відразу хотів утекти. А ще зателефонував другу Сергію і теж порадив тікати. Не знав, бідолашний, що його телефон прослуховується. Хлопців узяли і скоро вони в усьому зізналися. Що їхали трохи напідпитку, хотілось пригод, а тут гарненька дівчина йшла уздоріжжям. Йшла, бо до тротуару було не дістатися розмоклим газоном. Хлопці запропонували підвезти. Дівчина відмовилася. Тут Сірий, який був вже зовсім хороший, схопив її за руку і потягнув у машину. Мак погнав, ніхто їх не бачив, бо ж було темно. А може, і бачив, та не звернув уваги. Вони виїхали за місто, там зґвалтували дівчину, потім везли її додому, коли подумали, що не хочуть у тюрму. Відомо ж, що там із ґвалтівниками роблять. То вбили її, а тіло викинули у теплопункт. Думали, що зійде з рук, але не зійшло. Суд дав їм по п’ятнадцять років. Зараз батьки вбитої оскаржували вирок, вимагали довічного.
Оце така сумна історія до того, що і ця Ксенія могла нарватися на якихось хлопців, не маніяків, а п’яненьких, невлаштованих у статевому плані, які могли через власну дурість наробити страшних речей.
- Привіт.
Це був її голос. Ягнятка. Коли я йшов сюди, то сподівався, що не зустріну її, адже до вечора ще далеко, вона мабуть вибирає одежу для сьогоднішньої передачі.
- О, привіт.
- Яким вітром?
От ведуча погоди, без якого-небудь метеоявища і запитати не може.
- Пишу статтю про твою зниклу колежанку.
- Ви знайомі?
Директор з інтересом дивився на нас. Може він має якісь плани на Ягнятко, то ревнує?
- Усі журналісти в цьому місті знайомі один з одним. Як справи?
- Та все добре.
- Як Ліда?
- Не знаю.
- Тобто?
- Вона вже кілька місяців, як подалась до Києва.
- А, не знав.
- Вибач, я поспішаю. Якось стелефонуємось.
- Добре.
Вона пішла, я намагався не дивитися їй услід.
- Красуня, еге ж?
- Та тут у вас цілий квітник.
- Жіноча краса – один із найкращих стимулів для чоловіків.
Бреше. Чоловіки в телецентрі тільки бухали та паяли різну джинсу, усілякі весілля та дні народження.
- Ну добре, дякую за допомогу, читайте завтра статтю.
- Спасибі і тобі, Чет. Напиши, щоб люди усе зрозуміли, а то ці чутки, що в телецентрі щось нечисто, інші дурниці.
- Не звертайте уваги.
Ми потисли один одному руки. Я завжди звертаю увагу на те, як людина тисне руку. Це багато чого розповідає. Чи сильно тиснуть, як тримають руку, чи прикладають другу. Директор намагається тиснути міцно, але моці в нього немає, то виходить кумедно. Він намагається виглядати впевненим, господарем становища, та насправді він боїться, що через кілька років його можуть кишнути з цього курятника, де він царює вже так давно. А без директорського посту він - ніхто. Ще цей скандал зі зникненням. Бідний директор дуже нервує. Йому не хочеться втрачати слухняних тіл підлеглих, службового авто та можливості трохи подерібанити бюджетні кошти.
Я думаю про цього директора, який мені і задарма не потрібен, щоб не думати про неї. Бо якщо почну думати про неї, то настрій стане поганим, і я можу стати здатним на не дуже правильні вчинки. То подумав про директора, тепер думаю про статтю у Київ. Я повинен швиденько прийти в Інтернет-клуб, написати її і відіслати. Це раніше я міг писати, що завгодно на роботі. Зараз Кох усюди встромив своє всевидюще око, слідкує за всім, особливо за відправленими листами. Він навіть може контролювати ті листи, які відправляються з безкоштовних серверів. То з редакції краще нічого не посилати. В Інтернет-клубах теж краще не маячити, бо Коху можуть про це нашептати. У мене є знайомий, якій завжди готовий дати мені на годинку свою комору, де ніхто мене не бачить. Я поспішаю туди, дорогою купую мерзавчик коньяку, бо знайомий любить випити.
Я швиденько написав статтю, відсканував кілька фото, відіслав все це і пішов на роботу з чистою совістю. Там зустрів трохи розлюченого Коха. Він завжди був розлючений, коли версталася газета.
- Сподіваюся, стаття готова.
- Майже, зараз закінчу.
- Давай хутчіше! Що там нового?
- Затриманого перевіряють на детекторі брехні. Щось там в них затягується. Але фотограф уже там, зробить знімки.
- Ми повинні знати результат, це ж перша сторінка!
- Ми будемо знати результат. Ось її фотографії.
Він дивиться на них.
- Симпатична дівчина.
Відчуваю по голосу, що він би її трахнув. Він живе сам у найнятій квартирі, іноді викликає туди проституток. Кілька місяців тому менти накрили великий бордель. Господар не погодився платити більше, а керівництво вимагало гучну справу. То бордель узяли, проституток допитували, вони називали адреси клієнтів. Менти потім ходили до них та трусили грошенята з порядних батьків та чоловіків, які ладні були платити за те, щоб не втратити родинне щастя. Але до Коха менти не сунулися. Бо не хотіли чубитися з пресою. Тільки мені розповіли, що Кох викликав дівчат раз на тиждень, замовляв звичайний та оральний секс, обидва з презервативами, частенько просив, щоб дівчата кусали його за вуха. Збочинець, хай би сам ще кусав жіночі вуха, але давати кусати свої! Гидота. Фашист йобаний.
Я швиденько набрав статтю, потім вислухав нудоту Коха про її недоліки. Він у кожній статті знаходить недоліки. Мабуть, він думає, що редактора звільнять, якщо хоч у одній статті він не знайде недоліків. Хай йому грець.
- Як там результати?
- Зараз.
Дзвоню Віті Міськвідділу.
- Поки нічого.
- Щось дуже довго.
- Апарат показує, що він не бреше.
- Не бреше?
- Так, каже, що не знає, де зникла, що не причетний до її зникнення, що кохав її, але і думки не мав зробити їй щось погане. І прибор підтверджує, що він не бреше. Його вже по четвертому разу перевіряють.
- Може, він дійсно не винен?
- А записи, а фото, а есемески, а картини?
- Ну, він божевільний, та й годі.
- А куди тоді вона ділася?
- Не знаю. Коли перевірка скінчиться?
- Не знаю. Я зателефоную.
- Давай, нам важливо знати результати.
Цей затриманий, він дратує мене. Я виглядаю якимось фальсифікатором. Теж закохався у телевізійну дівку, теж невдало, записував передачі, а ще й стежив за нею, фотографував її. Знову я у дурнях. Так уже було, колись мені снилися чудові сни про Ягнятко. Наче її захопили якісь потвори, що хочуть вкрасти її. Але тут з'являюся я. Я лечу серед хмар, буквально падаю з неба і нападаю на потвор. Я в красивих латах, в руках у мене гострий меч, яким я половиню потвор так, що аж червоно навкруги. Я прорубую собі стежку і наближаюся до клітки, в якій сидить Ягнятко. Вона кличе мене, вона плаче від жаху, а я кричу їй, що захищу її. Ось падає остання потвора, я рубаю по клітці і звільняю Ягнятко. Вона кидається до мене на руки, я кидаю меча і починаю цілувати її. Зазвичай у цей момент я прокидався, бо кінчав. Оце так, у сні, як хлопчик. Це було дивно, але непогано. До того моменту, коли я побачив фільм "Бразилія". Там головний герой бачив такі ж самі сни. Тільки потвори там були не такі вже погані, як у моєму сні і замість Ягнятка у клітці була водій вантажівки.
Фільм дуже мене засмутив. Тим більше, що знятий він був задовго до моїх геройських сновидінь. Виявляється, мені снилося не щось надзвичайне, а банальні речі, які, мабуть, сняться багатьом нещасно закоханим у всьому світі. Я завжди думав, що Чет Загорулько – унікальна особистість, руйнування цієї аксіоми було для мене дуже неприємним.
Забуркотів телефон – київській номер. Мабуть, щось хочуть уточнити. Ну, слава богу, що Кох до сих пір не прослуховує телефони.
- Слухаю.
- Чет, на сумських форумах є інформація, що зникла була порноактрисою. Це правда?
- Ні.
- Точно?
- Чутки з'явилися лише тоді, коли вона зникла. Люди люблять вигадувати.
- Добре, статтю ставимо, гроші в кінці місяця.
- Звичайно, передзвонити, якщо будуть які подробиці.
Я поклав телефон і закивав головою.
- Міліція, набрали сцикопехоти якоїсь, що не вони мені розповідають, а я їм пояснюю.
Вдарив кулаком по столу. Це я так маскувався, щоб не донесли Коху, що хтось мені дзвонить і я розповідаю про статтю. Хай думають, що це я з джерелом спілкувався.
Я дописав статтю, дочекався результатів з детектора (затриманий казав правду, що не причетний до зникнення дикторки), вставив у статтю, мав довгеньку бесіду з Кохом, який обмовився, що редакція категорично проти співпраці робітників з іншими виданнями (він чи думки мої читає?), потім поспішив у магазин і додому. Встиг на погоду, потів випив пляшку вина, на вулиці було холодно, то забажалося саме вина. Думав про Ягнятко. Вона йшла саме до Ліди, та ось виявляється, що Ліда пішла від неї геть. Дивно, в них же було таке кохання. І чи це не є мій шанс?
Я перевертаюсь на інший бік і лаю себе. Який там шанс? Я вже вирішив, що ніяких шансів, ніякої хворобливої надії! Нема нічого, що більше б ослаблювало людину, аніж надія. Через надію людина може робити різні дурниці. Ні - надії!
Я допив вино, подивився серію "Бівіса і Батхеда", щоб розвіятись, то заснув, як дитинка. Звісно, що снилася Ягнятко. Мені снилася або вона, або якісь складносюжетні історії з кримінальним відтінком, в яких чи я за кимось полював, чи хтось за мною, усе було дивно і непевно.

Звісточка: На карточці в мене
Три тисячі гривень
Ще дещо у столі
І дещо у банку
Велика сума
Вистачить неї
На посмішку
Чарівної Оксанки
Звісточка: Сашком Матросовим
На дот Вашого рота
Зоєю у зашморг
Ваших обіймів
Маратом Казеэм
Вибухну з пристрасті
Піду на таран
Й загину Гастело
Звісточка: Коли поставлять мене до стінки
Коли піднімуть солдати рушниці
Навіть коли натиснуть гачок
Я бачити буду лише Ваші циці