Моя ведуча. Роздiл 2. Чет оголошуэ вiйну

Я прокинувся трохи раніше, аніж зателенькав будильник у мобільному. Таке бувало, мабуть, в організмі був годинник, як у Штирліца, який міг засинати по команді і прокидатися, коли треба. Мені приємно було думати про власну схожість з такими особистостями, як Штирліц. Мабуть, я б непогано виглядав у есесівській формі. І був би непоганим шпигуном. Справжнім шпигуном, не таким пластмасовим лайном, як Джеймс Бонд, а кимось на зразок того ж самого Штирліца. До речі, його вбили, чи там як? Яка подальша доля у славетного полковника Ісаєва? Здається, він дочекався червоного прапора над рейхстагом, а потім пішов етапом до Сибіру. Ні, був розстріляний в якійсь із секретних тюрем. Я побачив ряд солдат з гвинтівками, офіцера, який дивився убік, а потім махнув рукою. Хоча ні, це занадто романтично, а НКВС - це ж була фабрика, там треба було давати план, не до сентиментів. Вели вузьким коридором у підвалі, пістолет до потилиці - і постріл. Потім тягнуть за ноги до купи тіл, яку вночі вивезуть і зариють десь у лісі.
Будильник телефону нарешті прокинувся, я аж злякався, схопив його і примусив замовкнути. Я не люблю мобільник. Колись він робив мене божевільним. Коли я ще чекав на дзвінок від Ягнятка. Я перевіряв його по ста разів на день. Я йшов до кухні за чаєм, повертався і дивився на екран, виходив з туалету і перевіряв, навіть зранку мав надію, що буде хоч дзвінок, хоч звісточка. Але нічого. Я ненавидів його, хотів розтоптати і забути, я б так і зробив, але правила редакції вимагали, щоб я був завжди на зв’язку. До того ж вирішив, що ця маленька техніка мене не переможе. Я примусив себе не дивитися на нього і нічого не чекати. Ну, окрім програми про погоду.
Я дивлюся у стелю. Краще не закривати очі, бо тоді захочеться спати далі і буде важко підніматися. Стеля, вона біла і я знаю її, як свої п’ять пальців. Ця стеля дещо може розповісти. Он той невеличкий кратер - це Ягнятко відкривала пляшку з шампанським. А та тріщина з’явилася, коли сусід з гори не втримав гирю. А ота хмарка - то слід від комара. Ягнятко дуже не любила комарів, які завжди нападали лише на неї, не звертаючи жодної уваги на мене. То я лазив по всій квартирі з мухобійкою, щоб захистити мою солодку від кровожерливих посягань. Ото вбив одного товариша, а він виявився повний крові і залишив після себе таку неоковирну пляму.
Я піднімаюсь, ставлю ноги на холодну підлогу. Бр-р-р-р, де мої капці? Ось вони, красунчики з міховою оторочкою. Лізу в них і плентаюсь до кухні. Тисну на кнопку електрочайника, ріжу хліб тонкими шматочками, суну його в тостер і потім йду вмиватися. Дивлюся у дзеркало. Вже не такий опухлий, як вчора. Уважно голюся. Я ж працюю в редакції з німецьким капіталом, то повинен виглядати відповідно. Кох може відправити додому голитися, а потім ще вирахує гроші за цілий день. Гауляйтор, хай йому грець.
Чую, як дзяволить дзвінок на дверях. Дивуюся, бо нікого не чекаю і ніхто у такий час до мене не приходить. Навіть для єговістів чи агентів мережевого маркетингу зарано. Може помилилися? Хтось із сусідів йде п’яний після нічної гулянки, ось і дзвонить у чужі двері. Ще раз дзвонить. Впевнено, з натяком, що просто так не піде. Ну добре, чого мені ховатися? Я йду до дверей, звичайно дивлюся у вічко. Я кримінальний журналіст, то знаю, що не треба нехтувати правилами безпеки. Бачу якогось хлопця. Він виглядає, як молодий слідчий. Намагається триматися впевнено, але хвилюється. Що йому потрібно?
- Хто там?
Питаю про всяк випадок.
- Оперуповноважений Сердюк, в мене до вас кілька питань.
- До мене?
Я щиро дивуюся, які у міліції можуть бути до мене питання? Зазвичай навпаки – у мене питання до міліції. Відчиняю двері. Махаю рукою, щоб заходив. Він перелякано дивиться на мене.
- Я голився, що таке?
- Ви Четвер Загорулько?
- Так.
- Де ви були вчора ввечері?
- Що?
- Де ви були вчора ввечері?
Я дивлюся на нього, як дивився б на чужопланетника. Бо я дійсно здивований.
- Хлопче, ти задаєш мені питання?
- Так, ми проводимо опит свідків.
- Свідків чого?
- То де ви були вчора увечері?
- Хлопче, послухай мене. Я - Чет Загорулько. Спитай у своїх товаришів, хто я такий, якщо не знаєш сам. Це, по-перше. А по-друге, я дуже сподіваюся, що в тебе була дуже поважна причина, що ти вранці прийшов задавати мені дебільні питання.
- Я прошу не ображати мене!
- А я прошу не відволікати мене. Кажи, що трапилося.
- А що повинно було трапитися?
- Хлопчику, ти хочеш зі мною погратися? Ловити на словах? Це помилка з твого боку.
Він не знає, що казати, він нервує, почервонів весь. За ті кілька місяців, що працює, він же встиг звикнути лякати людей своїм положенням. Але від бачить, що я не боюсь його, що мені плювати на його.
- Ви знали Ганну Михайлик?
Скажу чесно: це був удар. Я не чекав, я продовжував усміхатися, але відчував що та усмішка розсипається на шматочки і осипається з мого обличчя, як жовтневе листя. Цей сцикун помітив мій стан, відразу відчув впевненість, трохи заспокоївся.
- То ви знали її?
- Знав.
- Які у вас були відносини?
А оце він спитав зайве. Я аж сіпнувся, я б поклав його на підлогу лівим аперкотом, але я вмію втримувати себе. Я ковтаю якийсь ком у горлі.
- Хлопчику, мої відносини будь із ким - це не твоя справа. Кажи, що трапилося.
- А що трапилося?
- Слухай, не грайся зі мною! Якщо ти прийшов, то щось трапилося! Кажи, що!
Я зробив вигляд, що зараз в хід підуть кулаки, і він зламався. Він боявся бути побитим, бо ж це зламає його і так невеличкий авторитет. Він притиснувся до стінки і трохи тремтів.
- Вона зникла.
- Що?
- Зникла. Ви були одним із тих, хто бачив її перед цим, ми проводимо перевірку. То де ви були увечері?
- До сьомої на роботі, в редакції, потім заходив в магазин, тут поруч, там мене всі знають. Десь біля восьмої прийшов додому, консьєржка мене бачила. Коли вона зникла?
- Близько восьмої. Але я не маю права про це говорити.
- Близько восьмої і ніхто мене не повідомив!
Я був не на жарт розлючений. Джерела задрипані! Я їх ще пивом пригощаю!
- Питання ще до мене є?
- Після восьмої ви не бачилися з нею?
- Ні, і я не знаю де вона зараз. Що ще?
- Нічого, дякую.
Я закрив за ним двері і став біля стінки. Я не чекав. Чесно не чекав. Це був якийсь підступний удар. Задзвонив телефон. От і джерела.
- Слухаю.
- Чет, тут у нас ****ець!
- Чого я дізнаюся про це тільки зараз!
- Ти вже знаєш?
- Знаю, але чому тільки зараз, чому не вчора ввечері, чому не вночі!
- Слухай, заяви прийшла тільки о третій ночі.
- Що відомо?
- Майже нічого. Біля восьмої вечора її привезли додому на машині. Був наказ директора телецентру розвозити всіх жінок. Вона попросила висадити її біля магазину, хотіла щось купити. В магазині її наче ще бачили, а потім - ні. Її подруга, з якою вона жила, довго чекала. Каже, що зникла іноді затримувалася. Зателефонувала в міліцію лише о третій. Почався ****ець, генерал гримає, чекаємо комісію з Києва, всіх підняли на ноги, опитуємо свідків, але поки що ніяких зачіпок.
- Мене навіть вже опитали.
- Тебе?
- Я вчора був у телецентрі, розмовляв з керівництвом і її бачив. А що з затриманим?
- Мабуть його випустять. Через кілька днів, поки трохи відійде, з ним же працювали.
- Думаєте не він?
- Друге зникнення, плюс поліграф, мабуть ні.
- Тримай мене в курсі.
- Добре, Чет, ти там не дуже нападайся на міліцію, ми робимо, що можемо.
- Вітю, знайдіть її і я вірші про вас напишу!
- Ми намагаємося. А чого тобі так важливо, щоб ми знайшли її?
- Тому, що люди люблять гарні новини. Ми вже написали про одне зникнення і зараз краще написати про щось добре, аніж про інше зникнення. Головний редактор вимагає балансу між негативом і позитивом. То знайдіть їх, хоча б одну, і дуже добре, аби живу.
- Ми робимо все що можемо, Чет, підняли геть усіх.
Чай вирішив не пити, бо не було часу і бажання. Відчував якусь порожнечу в грудях. Це образа, я дуже добре вивчив її прояви. Страшна, вселенська образа, яка відразу і жаба, і змія, душить і жалить. Таке вже було, коли Ягнятко пішла. І таке от зараз, коли у мене забрали можливість навіть бачити її по телевізору. Так не можна!

Звісточка: Лише очі закрию – бачу я Вас
Лише задумаюсь – мрії про Тебе
Лише засну – Ви в моїх снах
І мені прокидатись не треба.
Звісточка: Найсолодша у світі
Шкіра як сніг
Як би хотів лягти я левом
У Ваших гладеньких ніг
Звісточка: Оксано, Ваші очі
Як липневі ночі
Темні, теплі і зіркові
Переповнені любов'ю

Мене перестали бити і запитувати. Залишили в камері самого і наче забули. Я стукав, я хотів дізнатися, що там з нею, чи знайшли вони її, чи ні. Але ніхто не відповідав. Мене як викреслили з життя. Мені навіть подумалося, а якщо мене забудуть тут навіки? Будуть проходити роки, я буду збивати руку об ці металеві двері, а відповіддю мені буде лише миска юшки раз на добу. Якийсь папірець, який вирішує мою долю у цій системі, той папірець завалиться кудись - і все, я зникну. Може через багато років, коли цей заклад буде перевіряти якась поважна комісія, мою камеру, врешті-решт, відчинять. І я вийду посивілий, зі збитими кулаками і виплаканими очима. Я забуду людську мову, буду, наче дикий звір, і мене відправлять у психіатричну лікарню.
Мені навіть схотілося намалювати себе через тридцять або сорок років за ґратами в одиночній камері, але я згадав, що Оксана зникла. Поки я тут вигадую бозна-що, її десь там, на волі, може, катує якійсь злочинець, якійсь маніяк. Якби мені знайти його! Я би вбив його власними руками! Це не балачки, я знаю, що таке вбивати. І знаю ціну, яку за це доводиться платити. То я вб'ю будь-кого, хто образить Оксану. Оксанку, я завжди про себе називав її Оксанкою. Таку ніжну та боязку, справжню дитинку у жорстокому світі дорослих. Я бив у двері, але марно, мене наче не помічали. Сволота. Я не знав, що робити. Я згадував її, щоб набратися сил і впевненості.

Звісточка: Голос хвилюючий
Вогники в очах
Усмішка царська
Ви єдиний зміст цих новин не потрібних нікому.
Звісточка: Виходить море з берегів
А в Лохвиці ростуть банани
Буя глобальне потепління
Бо Вас кохаю до нестями
Звісточка: Цьом-цьом-цьом
Співає в саду соловейко
І хмарки на небі
У формі серця
Бо весна у мене і кохання
Міцності червоного перця

Я прийняв рішення, ще як ішов на роботу. Мені потрібно було рішення, бо без нього, я б збожеволів, моя б голова розлетілася на тисячу дрібних шматочків! Я мусив щось робити, мусив шукати Ягнятко і знайти її, але я не знав, що саме робити. Куди бігти, в кого питати, де шукати. Якась мішанина в голові і порожнеча у грудях, порожнеча, яка дерла мене зсередини, яка не давала мені спокою, порожнеча, яка випалювала мене. Хотілося лягти і кричати. Але я - Чет Загорулько. Будь дорослим завжди. Не відвертайся від проблеми Не роби те, що зробити найлегше. Це все мої правила, яким мене навчив покійний батько. І я виконую ті правила. Я зібрав себе в кулак і наказав завершувати скиглити. Від того скиглення ніякого сенсу. Бути холодним і логічним. Шукати Ягнятко і знайти її. Це буде нелегко, це потребує усіх моїх сил і усього часу. Але я працюю у щоденній газеті, де не може бути перерв за винятком суботи. То саме зараз мені треба піти. Це не виконання моєї давньої мети про те, що колись я плюну Коху в очі або блювану йому прямо на стіл. Це мрії забитих клерків, яки тримаються за свої оплачувані стільці і дозволяють собі партизанщину лише у вигляді таємних мрій, які нікому, ніколи не розповідають, що там вже казати про здійснення. Це зовсім інше. Мені потрібно зосередитися на пошуку Ягнятка, то я йду. Що буде далі? Я буду шукати її. Доки не знайду, ніякого далі не існує. Ось так.
Коли я сказав Коху, що йду, очі в нього полізли на лоба. Він так багато говорив журналістам, що наша редакція - це рай, що й сам у це повірив. У рай з німецькими інвестиціями. З раю не йдуть, з раю можуть лише вигнати. Він казав мені про зарплатню, з нового року її піднімуть ще на чверть. Про оплачуване пломбування зубів, корпоративні вечірки і поїздки на тренінги за кордон, про нові комп’ютери з безпечними для очей моніторами, про великі перспективи і пристойну пенсію десь там попереду. Це були пряники. Коли я пішов збирати речі, пішли батоги. Що мене ніде не візьмуть на роботу в Сумах. Інших газет немає, а радіо і телебачення він попередить. Я складав усе своє хламіддя у великий наплічник.
- Ти розраховуєш на Київ? Так от, я зроблю все, щоб і в Києві знали, що ти не надійна людина! Розумієш! Тобі і там не буде роботи, принаймні доброї роботи! Ти перекреслиш сам себе!
Кох кричав, а усі журналісти тупили у монітори, удаючи, що нічого не чують і не бачать, а лише працюють. Але вони чули і бачили, що Кох кричав. Ця зміюка ніколи не кричала, вона полюбляла вбивати людину тихеньким спокійним голосом, який дуже чемно лупив в тебе цвяшок за цвяшком. І ось Кох волав, розчервонівся, нервував. Він і сам зрозумів, що робить помилку, вийшов з редакційної кімнати. Чекав на мене в коридорі. З новою порцією батогів.
- Ти не отримаєш останньої зарплатні.
- Звичайно.
- Негайно поверни диктофон і фотоапарат.
- Вони лежать на столі. Там же картка з мобільного. Усе ціле і в робочому стані. Ще є питання?
- Ти поспішаєш?
- Так.
- Їдеш з міста?
- Ні.
- Ти розумієш, що зворотної дороги немає?
- Так.
- Потім ти можеш навіть стати на коліна, але я не візьму тебе.
- Чет Загорулько ніколи і ні перед ким не ставав на коліна.
- Ти подобаєшся собі?
- Що?
- Зараз ти видаєшся собі героєм? Так? Думаєш, от який я сміливий, от який я молодець!
- Кох, я хочу стати героєм, але повір, звільнитися з твоєї редакції - це зовсім не героїзм. Для цього не треба чогось особливого. Просто прийти і сказати.
- Кох? Ти назвав мене Кохом?
- Я думаю, що багато хто тебе називає так само.
- Це через паличку Коха?
- Ні, через гауляйтера України. Вибач, мені треба йти.
- Я подам на тебе в суд.
- Це твоє право.
- Ти будеш шкодувати про свій вчинок!
- Можливо.
І я пішов. Раніше я так любив подумати про те, як буду йти з цієї редакції, але зараз я майже не звернув на це уваги. Я думав про Ягнятко. Де шукати її, що з нею? Я був кримінальний кореспондент, то знав, що трапляється з гарними дівчатками, які зненацька зникають. Думка про те, що якийсь збоченець зараз катує моє Ягнятко, робить з нею все, що бажає його хвороблива уява, ця думка вдарила мене, як блискавка. Я ж багато чого бачив, всі ці жахливі трупи, від одного погляду на які, хотілося увести смертну кару і тут же виконати вирок. Я відчув біль. Людина може прожити багато років і не знати, що таке біль, справжній біль, той біль, що охоплює тебе вогнем зсередини, який пече тебе і душить, який розриває серце, стискає голову, забиває горлянку, біль, який майже неможливо терпіти, біль, від якого нікуди не втекти.
Мені хотілося кричати, здавалося, що це єдиний шанс врятуватися, вистрибнути хоча б на кілька секунд з цього болю. Забігти кудись, сховатися у місці, де нікого-нікого, і кричати, волати до небес, благаючи про допомогу. Я ледь не зірвався бігти кудись, але наказав собі зупинитися. Треба бути дорослим. Це моє правило. Що б тобі там не бажалося, але треба робити те, що треба. Зараз треба шукати її. З кожною секундою шанси на те, щоб знайти Ягнятко живою зменшуються. То мені потрібен спокій і ясний розум. Я стиснув кулаки і зуби, я нагадав собі, що найлегший шлях майже завжди не найкращий. Я став думати.
Ягнятко зникло. Це не міг бути жарт, бо незважаючи на усю свою різкість, Ягнятко завжди намагалася нікого не образити. Якщо її чекала подруга, то вона б не пішла просто куди очі, як любила це робити. До того ж вона розуміла ситуацію, знала, що усі напружені і нервові. Щось дійсно трапилося. Це щось, скоріше за все, не було пов’язане з її знайомими. Скоріше за все, воно було пов’язане з першим зникненням. Єдиною ниткою, яка пов'язувала ці два випадки, був той затриманий. Міліція вважає, що він не винен, але міліція часто помиляється. Усі слідчі з досвідом давно вже пішли звідти, залишилися лише зовсім тупі або молодь, якій було ще вчитися і вчитися. Та ні в кого. Окрім цього затриманого, більше жодних зачіпок.
- Алло, це Чет.
- Привіт.
- Що нового?
- Нічого. Одні неприємності. Скандал набув такого розголосу, що тепер можуть навіть генерала зняти. З Києва їде комісія, а ти сам розумієш, що це майже вирок...
- Що з пошуками?
- Нічого. Вже опитали усіх знайомих другої зниклої – ніхто нічого не знає. Свідків її зникнення немає. В магазині бачили, до квартири не дійшла. Нічого підозрілого дорогою не знайшли. Ані слідів боротьби, ані чого іншого.
- А що за чутки про порнографію?
- Які чутки?
- Такі чутки! Кажи, що знаєш!
- Ти якийсь злий, Чет.
- Їбати тебе за ногу, кажи!
- Є плітки, що першій, тій, яка новини вела, наче пропонували знятися у порнофільмі. Якісь студенти.
- Ви знайшли їх?
- І не шукали. По-перше, це тільки чутки, по-друге, якщо пропозиція і була, то більше року тому, який тут зв’язок?
- А що затриманий?
- Завтра відпускаємо. Він нічого не знає.
- Він підозрілий.
- Підозрілий, але він сидів у камері, коли зникла друга дівчина.
Я не став йому пояснювати, що це ж дуже простий і красивий хід. Бувають же перехресні вбивства, а це перехресне викрадення. Спочатку цей хлопець…
- Як його звуть?
- Зігфрід Перламудров. А що?
- Та так, думаю.
Так ось, спочатку цей Зігфрід з якимось приятелем крадуть першу дівчину. Вони чекають, що Зігфрідом займуться, просто чекають міліцію. Та його хапає, працює з ним, Зігфрід крекче, але не здається і чекає. Як ось зникає друга дівчина. Це ж майже стовідсоткове алібі, Зігфрід ні при чому, це якийсь маніяк працює в місті. А тим часом і перша дівчина і Ягнятко сидять десь у полоні, цей хлопець вийде і візьметься за свою дикторку. А його знайомий, той, здається, зацікавлений Ягнятком.
- Сволота!
- Що?
- Кажуть, цей Зігфрід жив у власному будинку?
- Так, непоганий такий будинок в районі Басів, під самим лісом.
- Ви його обшукували?
- Звичайно, але нічого цікавого.
- Підвали там якісь були?
- Ні.
Дивно, зазвичай у таких будинках є підвали.
- Як ти думаєш, Чет, вони ще живі?
Це погане питання. Болюче питання. Якщо моя версія правильна, то, звичайно, живі. Але якщо це маніяк, то їх уже немає на світі білому. Я забороняю собі думати про те, як мені жити, якщо Ягнятка не стане. Ніяких думок, окрім тих, що допоможуть знайти її.
- То живі?
- Сподіваюся, що так. Але шансів, чесно кажучи, небагато.
Я ще спитав адресу цього Зігфріда. Так, наче про всяк випадок. Але я вирішив обшукати його будинок сам. Міліції не можна довіряти, їм на все плювати. Колись дорогою на озера під містом зникла дівчина. Півсотні міліціянтів послали обшукати невеличкий лісок поруч. Вони обшукали і нічого не знайшли. Потім випадково вийшли на вбивцю, який намагався продати телефон дівчини. Вбивця показав, де тіло. У тому лісочку, в кущах. Як його можна було не помітити? Вбивця навіть не присипав його нічим, просто кинув у кущі і втік. А ті бовдури у формі не помітили. Ось так і довіряй міліції.
Через півгодини я був на місці. Зробив коло біля будинку на той випадок, якщо міліція стежить за ним. Але нікого. Я знав в обличчя майже всіх оперативників та номери їх машин. Порожньо. А будинок хороший. На два поверхи, обнесений високим цегляним парканом. Цей хлопець, він працював сторожем, але жив явно не зарплатню. Зайшов з городу, там була відчинена хвіртка. Не просто відчинена, а зірвана з петель і тепер просто приставлена до паркану. Мабуть міліція штурмувала будинок. Я пройшов далі, у двір. Газони, травичка, чистенько та красиво. Цей хлопець вмів жити. І, мабуть, він причетний до зникнень.
Я побачив, що двері в будинок відчинені. Міліція у всій красі – забрати хазяїна і кинути хату напризволяще. Я зайшов всередину і відразу відчув знайомий запах. Я ж кримінальний журналіст, то не раз бував у помешканнях наркоманів. Пахло ширкою. Тут нещодавно варили ширку. Я здивувався. В міліції робили різні довбойоби, але наркоманів там не було, бо їх же перевіряли на медичних комісіях. Я прислухався – тиша. Пожалкував, що не взяв свій пістолет. В мене був пістолет, який подарували міліціонери за плідну співпрацю. Газовий, але виглядав серйозно.
Обережно пройшов далі і побачив у кімнаті (це, мабуть, була зала, така велика, зі здоровенними вікнами) кілька хлопців і дівчину, що лежали прямо на підлозі. Поруч шприци. Кайфували. Ось хто варив ширку. Місцеві наркуші почули, що хазяїна будинку забрала міліція і вирішили використати помешкання. Ще й телевізор в сумку запакували, відеомагнітофон, якийсь посуд. Ідіоти, навіть не втекли відразу, а вирішили покайфувати.
Я не люблю наркоманів. Вони напівлюди, вони думають тільки про наступну дозу заради неї зроблять геть усе. Набрав на кухні відро холодної води і почав їх поливати. Вони підхоплювались.
- На *** звідси, щоб я вас більше не бачив!
Хлопці, їх було четверо, змогли підвестися і піти геть. А ось дівчині було погано, вона щось булькотіла і не могла підвестися. Я поклав її на диван. Зовсім молода. Але руки, руки вже усі сколоті. Скільки їй залишилося? Рік, чи два? Вона вже підчепила СНІД, чи міняє шприци на чисті? Я кілька разів писав про наркоманів, ще в тій, старій, донімецькій газеті. Коли прийшов Кох, то писати про це стало не можна. По-перше, ми повинні були шукати щось добре і обнадійливе. По-друге, ми були інформаційні журналісти, то в основі нашої праці повинні були завжди бути події. А які можуть бути події у наркоманів? Вони ширяються, сідають в тюрму, вмирають. Ось і все.
Я згадав про Ягнятко і аж підскочив. Я повинен знайти сліди. Якісь докази, дороговкази, бо хазяїн цього будинку причетний до зникнень. Мені хотілося так думати, бо інакше в мене не було нічого, ніяких зачіпок, тільки жах і відчай. Я ходив кімнатами. Вони були маже порожні, тільки картини на стінах. Картини з жінкою. Мабуть, то була дикторка, але точно сказати було важко, бо ж сучасне мистецтво: коли чим дивніше, тим краще.
Повернувся в залу, почав ритися в наркоманських валізах. Знайшов програвач і коробки з дисками. На кожному диску акуратні цифри. Мабуть дати випусків новин. Оце б наркомани розчарувалися. Я став на коліна і пішов нишпорити по підлозі. Я шукав якийсь хід у підвал. Він повинен бути, той підвал, бо перший поверх будинку розташований досить високо. Ні, я не думав, що Ягнятко може бути в цьому підвалі, бо ж той Зігфрід не такий вже дурний, він розумів, що міліція буде обшукувати його будинок. Просто у підвалі могли бути якісь докази.
Я знайшов люк під сходами, що вели на другий поверх. Там був навалений якісь мотлох, то міг присягнутися, що міліція не лазила вниз. Я так і знав, що на них не можна покластися. Спустився, там було темно, я довгенько мацав руками по стінах, сподіваючись знайти вмикач. Але його не було. Я поліз нагору, щоб узяти сірники або ліхтар. Почув кроки у залі, чийсь голос. Обережно пройшов туди. Подумав, що, мабуть, прийшов товариш затриманого і добре б його схопити і допитати. Він усе розповість - і я знайду Ягнятко! Ягнятко живе, він не зробив їй нічого поганого, а якщо зробив, то заплатить за все, заплатить великою ціною.
Я вискочив до зали і побачив високого повнявого хлопця з лисиною. Він схилився до наркоманки на дивані і щось перелякано їй казав. Здається, просив отямитися. Мене він не бачив до самого останнього моменту, поки я не поклав його на підлогу ударом в щелепу. Я займався боксом, з огляду на журналістську спеціалізацію, мав певну практику застосування силових методів, то цей негідник не мав шансів. Я сів на нього зверху, став шукати чим би зв’язати йому руки. Не знайшов нічого кращого, ніж пояс із наркоманки. Та він був міцний. Потім перевернув прибульця на спину, полив водою.
- Кажи - де вона!
- Що?
- Де вона? Кажи, або тобі буде дуже боляче.
Він зненацька розсміявся.
- Це що, сон?
- Я тобі покажу сон!
Я вдарив його по губах, бо його питання і його сміх здалися мені образливими. Потім побачив, що він весь у синцях. Це було дивно, де так його побили? Як у міліції. Я вже здогадувався, хто це, але подзвонив в міськвідділ.
- Це Чет, привіт.
- Привіт.
- Що нового?
- Нічого, зовсім нічого. Таке враження, що їх і не було. Зараз допитують директора телецентру.
 - Навіщо?
- Здається, він чи спав з обома, чи намагався укласти їх під себе.
- Дурне, він не причетний.
- У нас немає інших версій.
- А той затриманий?
- Ми його відпустили.
- Як?
- З Києва приїхала комісія, якби побачили його, могли б виникнути питання. А так він підписався, що жодних претензій немає.
- Зрозуміло. Добре, я передзвоню пізніше.
- А чого ти дзвониш з чужого телефону?
- Це тепер мій номер, в нас міняють корпоративні картки, то видали тимчасові.
- Зрозуміло.
Я не хотів казати йому, що звільнився. Подивився на свого полоненого. Ляснув по щоках.
- Давай, давай, приходь до тями.
Він одкрив очі. Він не боявся мене. Це було дивно, бо ж він був зв’язаний, а я стояв над ним.
- Ти Зігфрід?
- А ти хто?
- Питання тут задаю я. Все зрозуміло?
- Я тобі нічого не скажу.
- Чому?
- Я не розмовляю із незнайомими людьми.
- Я буду тебе бити.
- Я вже звик.
- А як що до голок під нігті або праски на пузо?
- Спробуй.
Зараза, він дійсно не боявся. Він що, божевільний?
- Ти наркоман?
- Що?
- Це твоя дівчина? Їй потрібно в лікарню.
Зігфрид кивав у бік наркоманки. Я засміявся, диви який турботливий.
- Якщо не будеш відповідати, тебе і лікарня не врятує.
- Що тобі потрібно від мене?
- Де дівчата?
- Які дівчата?
- З телебачення.
- Не знаю.
- Знаєш.
- Слухай, навіть ці довбойоби з міліції зрозуміли, що не знаю!
- Ти причетний до цього.
- До чого?
- До їх зникнення. Я знаю про всі ці записи передач, я бачив картини з дикторкою. Ти ж був закоханий у неї.
- Був і є.
- Ти то є, а її, може, вже і нема.
Він аж сіпнувся, в нього пожовтіли від люті очі.
- Вона жива!
- То ти знаєш, де вона?
- Вона жива!
- Звідки ти знаєш?
- Я відчуваю це! Якби вона вмерла, моє серце розірвалося б на частини! Вона жива! Жива!
- Слухай, я пропоную угоду. Мені не потрібна твоя дикторка. Скажи, де моє Ягнятко, і я забуду про тебе.
- Де хто?
- Де ведуча погоди.
- Якої погоди?
- Такої погоди! Не крути тут! Попереджаю, якщо з нею щось станеться, я вб'ю тебе!
Він не звернув уваги на мої слова. Мабуть, божевільний, що не боїться смерті. Та навіть божевільного можна налякати.
- І твою дикторку вб'ю!
Він сіпнувся, я вдарив його ногою в груди, щоб не тріпався.
- Не смій таке казати!
- Вб'ю. Якщо хоч волосинка впаде з голови Ягнятка, твоїй дикторці ****ець. І тобі теж!
- Що за Ягнятко, я не знаю ніякого Ягнятка!
- Вона вела погоду на телебаченні!
- А, ця. Мене питали про неї, але я нічого не знаю.
- Кажи це ментам, а я тебе виведу на чисту воду.
- Виводь, тільки потім, зараз розв’яжи мене.
- Навіщо?
- Я повинен знайти Оксанку.
- Цю дикторку?
- Так.
- І де ти будеш її шукати?
- Ще не знаю. Але я повинен її знайти!
- Ти брешеш.
- Подивись мені в очі! Я не знаю де вона! Але я кохаю її, кохаю до безтями! І я повинен знайти її. Інакше я не хочу жити! Розумієш!
Я розумів його, дуже добре розумів. І він, наче, казав правду. Може, він якийсь справжній маніяк, який може так справно брехати? Може, його треба катувати, щоб видавити з нього правду? Але я боявся, що пущу його на смуги, та нічого не дізнаюся.
- Прошу тебе - розв’яжи мене.
- І що ти будеш робити?
- Намагатимуся заснути.
- Що?
- Я загадаю сон. Він підкаже мені, де Оксанка.
- Сон? Ти віриш у сни?
- В тебе є інший варіант? Давай зробимо, як ти вважаєш за потрібне!
- В мене немає варіантів, але це дурість - сподіватися на сон.
- Мені сни частенько допомагали. І можна казати, що це не сон, це робота мозку, який у стані сну здатен знаходити правильні відповіді.
Це було дуже схоже на морочення голови. Всі ці розповіді про сон. Мені хотілося вдарити цього бевзя і бити, аж поки він не скаже, де Ягнятко. Я навіть підскочив і зібрав руку в кулак. Але я мусив бути дорослим і відповідальним. Не давати волю почуттям, я мусив знайти Ягнятко, допомогти їй. Бути спокійним, бути розсудливим.
- У тебе є хоч якісь версії?
- Ні. Все вийшло так раптово. Увечері я ще дивився новини з нею, а наступного дня мене вже били в міліції.
- А чому ти там не загадав сон?
- Я дуже хвилююсь, не можу заснути. Я просив у них заспокійливе, але вони не дали. А тут в мене є кілька пігулок.
- Зникнення пов’язані одне з одним?
- Не знаю, я запитаю у сні.
- Я не дуже тобі довіряю.
- Ти її чоловік?
- Кого її?
- Дівчини з погоди.
- Яка твоя справа?
- Ніякої. Просто твої очі – вони, наче випалені сумом. Ти кохаєш її. Це добре, зараз такі почуття – рідкість. Зараз люди бояться почуттів, віддаючи перевагу грошам.
- Слухай, не забалакуй мене.
- Давай так. У мене є пістолет, справжній пістолет з набоями. Менти не знайшли його. Я скажу тобі де він, ти візьмеш його і будеш тримати мене на мушці.
- Навіщо?
- Мені треба заснути, тоді я буду знати.
- Що знати?
- Що з нею. Що з ними, якщо вони разом.
- Так.
- Ти будеш з пістолетом, розв’яжеш мене, почекаєш, поки я вип’ю пігулки і засну.
- Навіщо мені пістолет?
- Ти ж мені не довіряєш. Якщо я спробую напасти на тебе, ти мене просто вб’єш.
- Якщо ти схочеш напасти на мене, я тебе вб’ю і голими руками.
- Добре, як хочеш. Тільки розв’яжи мене і дай мені пігулки.
І я почав його розв’язувати. Ні, я не вірив у ці балачки про сон, але в мене не було іншого варіанту! Куди бігти, де шукати Ягнятко? Я уявив, що хтось катує її і затремтів. Наказав собі стримувати думки. Якщо думати, що все буде погано, то все буде погано. Я тричі прочитав "Отець наш" і попрохав у Господа порятунку для Ягнятка. Я розумів, що жив дуже недобре, що рідко ходив до церкви і, може, не маю права просити. Але я просив за Ягнятко, я мав право просити з її порятунок, яким би я не був.
- Добре, я розв’яжу тебе, але не роби дурниць.
- Пістолет лежить у схованці в кухні, якщо тебе це заспокоїть.
- Я справлюся з тобою і без пістолета.
Розв’язав йому руки, допоміг підвестися.
- Снодійне у спальні, я йду туди.
- Йди, тільки спокійно.
- А що робити з дівчиною? Вона твоя?
- Ні, якась наркоманка.
- То що з нею робити?
- Нічого. Здається, вона буде жити. Хай приходить до тями.
Скоро ми повернулися у зал. Хазяїн випив пігулки і ліг.
- Треба почекати хвилин десять, поки почне діяти.
Він помітно нервував, непевно посміхався і заламував свої довгі пальці. Пальці хай, але в нього були пишні, майже вареником, губи. Я дуже підозріло ставився до людей з такими губами. В таких губах була хіть і обжерливість, щось порочне і гріховне. Мені здавалося, що у гомосексуалістів повинні бути саме такі губи. Цей хлопець, наче не підор, але оці його губи. Я відвернувся, щоб не дивитися на них і не дратуватися.
- Чекаємо.
Ми трохи помовчали. Дівчина поруч стогнала. Якось непевно і страшно, наче вмирала.
- Що з нею?
- Нічого, спи.
- Треба відволіктися, а то ці думки. Давай поговоримо. Трохи.
- Про що?
- Будь про що.
- Добре. Кого ти вбив?
- Що?
- Я знаю, що тебе ледь не посадили за вбивство.
- Звідки ти знаєш?
- Знаю.
- Мене визнали невинним.
- Хабарі?
- Ні, я не про суд.
- А про кого?
- Про батька вбитого.
- Не зрозумів.
- Я приходив до нього. Запропонував себе вбити. Чисто. При мене була передсмертна записка, на пістолеті - мої відбитки. Він міг одягти рукавички і вбити мене. Або я міг застрелитися, якби він схотів.
- Що ти верзеш?
- Це так і було. Я відчув, що не можу далі жити. Ти навіть не уявляєш як це: відчувати, що ти вбив людину. Це якась безодня безповоротності. Це неможливо витерпіти. Я розумів, що я винен, я ж був п’яний і тому вбив. Я пішов до батька вбитого, щоб він міг відплатити, помститися. Це повинно було б зменшити його біль. Я все продумав. Щоб його не підставляти, все повинно бути інсценоване під самогубство. І так би все і було. Бо ж записка, мої відбитки на моєму пістолеті. Він нічим не ризикував, я про це йому відразу сказав.
- Ти прийшов до батька вбитого хлопця?
- Так. Став на коліна, сказав, що винен і запропонував вбити себе. Він міг натиснути на гачок сам. Міг сказати, щоб це зробив я.
- І що він?
- Одягнув рукавички, узяв пістолет, приставив мені до скроні, почекав кілька секунд, а потім прибрав.
- Що ти відчував?
- Майже нічого. Я стояв на колінах, із закритими очима і чекав смерті. Мені було так важко, що я, мабуть, мріяв про смерть. Щоб усе скінчилося.
- Ти божевільний!
- Ні, я нормальний. Я божевільний тільки, коли забагато вип’ю. Мене як перемикає. Я роблюся страшною людиною. Як тоді. Це було у Харкові, я там вчився на художника, якось пішли з друзями на виставку. Там фуршет, ми добряче набралися, коли поверталися, вирішили випити по пиву. Підійшли до кіоску. А там якийсь хлопець бив продавщицю. Я так розумію, що він не тільки найняв її, але й жив з нею, а тут вона щось украла. Тепер кричала і плакала, а він бив. Я попросив його не чіпати дівчину, він кинув її і пішов на мене. Пам’ятаю, як він ударив перший раз, а потім темрява. Я прийшов до тями, коли друзі притискали мене до асфальту, а поруч лежав той хлопець з пробитою головою.
- Чим ти пробив йому голову?
- Руками. Об асфальт. Так потім виявилося, сам я нічого не пам’ятаю.
- І що далі?
- Приїхали менти, заарештували мене, я чекав суду. Мені казали, що посадять надовго, бо у загиблого були впливові батьки. Мені б дали років п’ятнадцять, коли з’явився запис. Там поруч із кіоском був банк, камери спостереження записали всю бійку. Було видно, що він перший почав бити мене, повалив на землю, намагався душити, навіть ніж дістав. А вже потім я. Мене б все одно посадили, хоч років на п’ять, та в мене є родичі у Москві. Вони найняли адвоката і той зробив так, що мене відпустили. Тоді я пішов до батька загиблого. Я розумів, що не маю права жити. Не маю, ось і все.
- Але він не вбив тебе?
- Ні. Він потримав пістолет біля скроні, а потім сказав, щоб я забирався геть.
- Чому він не схотів тебе вбити?
- Не знаю. Мені сказав, що його син був дурень, який шукав власну смерть і знайшов.
- А навіщо ставив тобі пістолет до скроні?
- Мабуть, хотів перевірити, чи дійсно я готовий вмерти.
- Більше ти його не бачив?
- Ні. Чув що він потім одружився з молодою дівчиною, і в них народився син. Я б випив чарку за їх здоров’я, але відтоді я не п’ю.
- Зовсім?
- Ані краплі. Мені не можна пити, я роблюся божевільним і можу зробити бозна що.
- Не засинаєш?
- Поки ні.
- Слухай, а в тебе не було ворогів?
- В якому сенсі?
- Людей, які хотіли помститися тобі.
- Помститися? Ні.
- Точно? Добре подумай. Можливо, зникнення твоєї дикторки - то помста?
- Ні. Ніхто не знав про наші відношення.
- Такого не може бути: Суми - маленьке місто, тут все про всіх знають.
- Кажу тобі, що ні!
- Ну, ви ж якось познайомились, кудись ходили.
- Ні.
- Ви незнайомі?
- Ні.
- Ти кохав дівчину, яку не знав?
- Я кохав і кохаю її! І дуже добре знаю її. Але ми були не знайомі.
- Ти просто побачив її по телевізору?
- Ні. Я працюю сторожем в одній фірмі. В них добрі комп’ютери, а мені іноді треба попрацювати на них, тому я тримався того місця. Колись я прийшов трохи раніше, хлопці ще працювали, а тут прийшла дівчина. Вона хотіла зробити подарунок батьку, якусь чашку, розмальовану квітками. Хлопці робили ті малюнки, а я сидів і не міг відвести від неї очей. Це, як блискавка. От ще кілька хвилин тому ти не знав цю людину, а ось ти вже розумієш, що вона - єдине, що тобі дійсно потрібно в цьому житті. Дивна річ.
Він став мрійливо дивитися кудись, потім на його очах виступили сльози. Я не любив, коли чоловіки плакали, це жіноча справа, чоловік повинен залишатися міцним і впевненим. Щоб він зовсім не розплакався, я спитав:
- І що далі?
- Я, чогось, не зміг з нею заговорити. Мене як заціпило. Вона залишила свій мобільний телефон хлопцям, щоб ті зателефонували, коли чашка буде готова. Я запам’ятав його, купив собі телефон і почав писати їй звісточки.
- І все?
- Що значить: все?
- Ну, ви не зустрічалися, не трахалися, таке інше.
- Це некоректне питання.
- Добре. Вибач. Просто мені трохи не зрозуміло. Якщо ти кохаєш дівчину, то ти йдеш і говориш їй про це.
- Я говорив їй своїми звісточками.
- Але ж вона не відповідала тобі!
- Ну то й що?
- Наскільки я знаю, в неї був хлопець.
- Що це змінює?
- Нічого. Але в тобі не було розчарування?
- Ні. Вона чудова дівчина, вона - моя мрія, моя мета. Я кохав і кохаю її, як ніколи і нікого не кохав. Я розповідав їй про це кохання, я писав сотні звісточок. Вона читала їх. Якби вона не хотіла їх отримувати, вона б написала про це мені. І я б перестав їх слати. Але вона читала їх, мабуть, вони подобалися їй. І я чекав, я сподівався, я впевнений, що колись вона зрозуміє, що ніхто в світі не кохатиме її так, як я.
Він почав говорити дуже повільно і кліпати очима. Пігулки почали діяти.
- Коли ми знайдемо їх, все зміниться, повір мені.
Це я сказав, щоб підбадьорити його. Зігфрід лише кивнув головою. Він уже майже заснув, то погодився б з усім, щоб я не говорив. Закрив очі і спокійно засопів. Дебелий хлопець, рум’янець на його щоках пробивався через синці. Здоровезний лоб. Мабуть, він розумний, хоч і працює сторожем. Якби не ті ****ські губи, нормальна людина була б. Та хай їм грець, тим губам.
Я сів на підлогу і почав думати. Ні я не сподівався, що коли знайду Ягнятко, то все зміниться і почнеться щастя. Я знав, що життя жорстоке і часто все відбувається не так, як ти бажаєш. Головне було знайти її, головне було, щоб вона була жива і щоб я міг кожного вечора дивитись погоду. По великому рахунку, це було єдине, що цікавило мене в житті. Ото так. Якщо не стане погоди з Ягнятком, я не знаю, що буде робити.
Я почав кахикати, у горлі стала якась грудка. Щоб не розбудити Зігфріда, я пішов в сусідню кімнату. Треба було щось робити, бо ці думки про неї, ці порожні думки, вони вб'ють мене. Так сумно було тоді, коли Ягнятко пішла. Я був десь біля чи то самогубства, чи то божевілля.

КіноЧет. Сценарій другий. Біг.

Тримайся, тримайся, тримайся! Моя мила, моя кохана, моя маленька! Тримайся! Господи, для неї кожен крок – кара, кожен крок катування! Вона кричить і тремтить! Тримайся! Тримайся! Я врятую тебе, вже недовго, ще трошки - і ми будемо на дорозі! Я зупиню машину і ми помчимо до лікарні! Тримайся! Тримайся! Тримайся!
Чет біжить лісом, на руках у нього Ягнятко з ногою, замотаною у скривавлене ганчір'я. Ягнятко стогне, Ягнятко заганяє зуби в плече Чета, а той притискує її голову і біжить вузенькою стежкою, серед кущів і кропиви. Він задихається, час від часу спльовує густу, наче смола слину, намагається робити кроки обережно, щоб не трясти її, але це так важко на стежині, що матляється між деревами, що кострубатиться коріннями, виблискує ямами та кротячими норами.
Ще годину тому Чет і Ягнятко лежали на березі невеличкого лісового озерця з майже кришталевою водою. Можна було б піти покупатися на пляж поближче, але там усюди багато народу, що рятується від спеки, яка знесилює місто. Чет знав про лісне озерце. На вихідних туди приїздять люди, а ось у будні там майже нікого.
- Ціле озеро і нікого! Лише я і ти.
Ягнятко всміхається. Вона любить пригоди, вона ще ніколи не була на лісовому озері, то вони їдуть туди спершу маршруткою, потім ідуть лісом. Чет трохи хвилюється, бо боїться заблукати, все ж не так добре знає ці місця, але коли поруч Ягнятко йому важко хвилюватися будь про що. Думає тільки про неї, слухає її сміх, тримає її руку, потім притягує до себе і починає цілувати. Вона сміється, каже, що тут одна кропива навкруги. І дійсно одна кропива, вони йдуть далі, Чет чує слабість в ногах, повсякчасну слабкість, коли Ягнятко поруч. Він дивиться, як вона біжить попереду, вона ж не може просто йти, вона біжить, повертається, сміється, знову кудись біжить, щось помічає, чомусь радіє. Вона така весела і чесна. Не те, що її батько. У Чета погіршується настрій, коли він думає про її батька. Кремезного і жорстокого. Який дуже не любить Чета, бо вважає його невдахою. А як інакше, Чет лише торгує автомобілями, але не може заробити на них. Він так і питав у доньки, що "як можна зустрічатися з чоловіком, який не може заробити на машину?". Сам він - колишній військовий, вже давно працює у банку. Добряче заробляє, вони живуть досить заможно. Батько хотів для доньки багатого жениха, а вона вибрала якогось продавця з автосалону.
Чет теж не любить її батька, але намагається цього не показувати. Бо Ягнятко батька любить і їй буде неприємно, коли в них виникнуть непорозуміння. А коли Ягнятку неприємно, то і Четові неприємно. Він усміхається якомусь її жарту, вона ж так любить шуткувати, сам чекає дуба. Такий величезний дуб на невеличкій галявинці, від нього треба повернути праворуч і там уже недалеко до озера. Але дуба все немає і немає, Чет потроху нервує, бо дуже не хоче осоромитися перед Ягнятком. І так її батько любить казати, що Чет нездара, дурень, ідіот і єдине, що в нього є - це фігура. Але ж фігура важлива для жінки, а не для чоловіка! Її батько любить це казати гучно, щоб Чет слухав. Ягнятко завжди сміється і просить не звертати уваги. Каже, що любов може штовхати людину на дурні речі, а тато її любить.
Нарешті дуб! Чет дивиться на дерево, як на найближчого друга, навіть торкається його товстезного стовбура. Наплітає Ягнятку якусь історію про це дерево, що от тут партизани розстріляли хлопця, який перебіг до німців, щоб врятувати свою кохану, яку гнали до Німеччини. Ягнятко трохи сумнішає, Чет же вміє так розповідати, щоб вразити дівоче серце. Його навчили цьому на тренінгах в автосалоні, знаходити шляхи до порозуміння з будь-якою людиною. Він шукав, як налагодити відносини і з її батьком, але той як зарахував його в лохи, так більше нічого чути не хотів.
- Диви, яка краса!
Ягнятко аж зупинилася. Бо видовище дійсно було надзвичайне. Озерце, в якому виблискували сонячні промені і ліс зеленою стіною навколо. Наче казка.
- Ну як тобі?
Вона цілує його. Чет на руках несе її до невеликої галявини від якої жовтий язик розпеченого піску до води. Чет стелить ковдру і кладе Ягнятко. Він би, може, поклав її і на спокусливу зелену травичку, але його вразила історія директора автосалону. Той з подругою поїхав у Пітер, набирався там культури по музеях, жили у готелі і там підхопили якусь рідкісну інфекцію, від якої тепер лікувалися, витрачали багацько грошей, а подруга могла залишитися безплідною. Така херня. Чет тепер, коли їздив на тренінги, завжди возив з собою власну постіль і навіть траві не довіряв, простилав ковдрочку.
Кохалися. Ягнятко любила цілувати та щипати його, казала, що в нього дуже красиве тіло. Він це знав, він же ходив до спортзалу, тренувався. Її батько любив казати, що так за своїм тілом стежать лише підори, а справжні чоловіки стежать за своїм гаманцем. Старий дурень. Донька в нього розумніша, знає, що треба жінці. Чет махнув рукою, Ягнятко сплигнула і він кінчив. Вони не користувалися запобіжниками, вона просила, щоб він не кінчав у неї, то ось так.
Потім пішли купатися. Вода була тепла, як молоко, але як хотілося прохолоди, то можна було пірнути глибше, де з ключів била холодна вода. Чет попередив, щоб Ягнятко дуже глибоко не пірнала, бо різкий перепад температур, судоми можуть бути. Та хіба Ягнятко переконаєш? Вона спочатку пірнала просто, а потім побачила дерево, що нависало над озерцем. Придумала пірнати з нього. Чет відмовляв. Навіть розповів, що у озері водяться змії. Він бачив вужів, але прибрехав про гадючок. Ягнятко тільки розсміялася. Казала, що ніколи не бачила змій, ось би подивитися. Полізла на те кляте дерево. Чет заспокоював сам себе, до того ж вона пообіцяла, що плигне лише один раз і солдатиком, а не щучкою. Її смішила його турбота, вона почала називати його татусем, що Чету не дуже подобалося. Він сидів на піску і дивився, як Ягнятко дереться на дерево. Вона була гола, така красива і дивна, якась романтична дикунка. Чет подумав, що ось зараз вона пірне, він дістане її з води і нашльопає по задку за погану поведінку. Він був готовий кохатися ще. Вона пірнула.
Вона якось дуже швидко випірнула, хоч любила поплавати під водою. Випірнула і заволала. Він ніколи не чув, щоб вона так волала. Вона любила шуткувати, він це знав, але тоді у нього не було жодного сумніву, що трапилося щось страшне. Він плигнув у воду і швидко поплив. Він дуже добре плавав, він же був спортсмен. І дуже добре, що він був поруч, бо Ягнятко зненацька знепритомніла, мабуть від больового шоку і пішла під воду. Чет пірнув, відкрив очі під водою, побачив її біляву голову, схопив за руки, витяг на поверхню і тягнув до берега. Виніс її і побачив страшне. Права нога, її худенька нога, вона була роздерта і зламана. Мабуть, коряга, якась коряга під водою. Розпорола ногу, зламала кістку, кров, тільки-но її не було, аж ось її багато, ціле море крові.
Чет тремтів, він не знав що робити. він тільки розумів, що Ягнятко вмирає, закричав. Вона прийшла до тями і теж закричала. Жодних слів, просто крик, крик від болю. Чет зрозумів, що треба щось робити. Підхопився, кинувся до наплічника, витяг свою сорочку і рушник. Кинувся до Ягнятка, почав перемотувати їй ногу. Дівчина кричала і пручалася, їй було боляче, вона не розуміла, що робиться. Чет ледь втримував її, таки перемотав ногу, сподіваючись хоч трошки зупинити кров. Потім подумав, що Ягнятко треба доправити до лікарні. Вони йшли пішки десь півтори години лісом. Якщо він буде бігти, то він встигне за сорок хвилин, ні за півгодини! Вибіжить на дорогу, щось зупинить - і до лікарні! Він врятує Ягнятко!
Він підхопив її, вона закричала, бо кожен рух їй був надзвичайно болісним. Чет закричав разом з нею. Але не пустив її, побіг, залишивши речі. Він намагався бігти швидко і розмірено, щоб не трясти її. Він так і біг, хвилин п'ять чи сім, а потім запихався, збавив хід. Проклятий ліс. Нікого не покличеш на допомогу! Ягнятко кричить від болю, Чет щось каже їй, заспокоює, знову біжить, щоб швидше дістатися дороги.
Тримайся, тримайся, тримайся! Все буде добре! До весілля заживе! Ми ще посміємося, як воно все трапилося! Клята коряга. Тримайся! Тримайся! Тримайся! Моя маленька, за що тобі така кара! Терпи, терпи, миленька, нічого не поробиш, зараз, зараз вже, скоро дорога! Ягняточко, маленьке Ягняточко, як же так! Тримайся, тримайся, тримайся! Все буде добре, ти сильна, ти моя маленька, нічого, нічого!
Чет біжить лісом. Чет - спортсмен, він може пробігти багато, але він ніколи не бігав з вантажем. Не просто з вантажем, який можна закинути за плечі і бігти собі, а з таким от вантажем, який треба нести якомога обережніше, вантажем, який раніше кричав, а зараз лише стогне. Чет дивиться на власну сорочку, що набрякла її кров'ю. Йому страшно. Скільки тієї крові в цьому маленькому тілі! А без крові нема життя! Треба швидше, швидше! Він біжить, вже не дуже звертаючи увагу на обережність, аби швидше, аби до дороги, а там машина і лікарня, там усе буде добре.
Він біжить, не дивиться на те, що стежина починає робитися ще більш вузькою, хоч повинно бути навпаки. Вузькою-вузькою, ось уже Чет вимушений тиснутися серед гілок боком, а ось галявинка зі слідами вогнищ і все. По-перше цієї галявини не було по дорозі, по-друге, з неї нема інших стежин, окрім тієї, якою прийшов він. Це значить, що він заблукав. Заблукав! З напівмертвим Ягнятком він заблукав! Заблукав тоді, коли кожна секунда на рахунку, коли треба швидше до дороги, до лікарні!
Чет кричить від розпачу і ненависті до себе. Спершу хоче кинутися у кущі і дертися просто вперед, куди очі дивляться. Аби він був сам, він би так і зробив, але в нього на руках Ягнятко. З нею не полізеш через стіну кущів та дерев. Треба повертатися по стежинці, шукати той поворот, де він схибив. І Чет біжить, шле прокльони сам собі і біжить, картає себе і біжить, вдарив би себе, але руки зайняті. Ягнятко вже не стогне, вона знепритомніла, її голова безсильно б'ється об Четове плече, а іноді завалюється в бік. Чет щоразу повертає голову назад, бо страшно дивитися на Ягнятко, у якої так відкинута голова. Чет біжить, Чету треба надолужити власну неуважність, треба бігти швидко, дуже швидко. І він біжить, він не дає собі і миті на відпочинок, біжить та біжить, але цей клятий ліс, він наче сміється над Четом, він кидає йому то одну стежину, то іншу, ціле павутиння стежок, в якому Чет заплутується, наче муха. Бігає і бігає, наче пізнає знайому стежку, як вже не пізнає, а потім і зовсім опиняється біля дуба! Тобто майже в самому початку шляху.
Чет кричить, він ненавидить себе і розуміє, що правий був її батько, коли казав про нього, як про дурня і нездару. Все правильно! До слова! Він - ідіот! Йому краще вмерти! І Чет згодний вмерти, хоч зараз провалитися під землю, але на руках в нього Ягнятко, Ягнятко, яка вже хрипко і через силу дихає, Ягнятко, яка вже втратила майже усю кров, його кохана Ягнятко. Чет кричить і біжить. Цього разу він не збивається, він тримається стежини і нарешті вибігає на дорогу. Вдається зупинити машину, якісь переляканий дачник везе його до лікарні, там щось путають з прийомним покоєм, нарешті Ягнятко уносять на ношах.
Чет стоїть в коридорі лікарні і тільки зараз помічає, що він голий і скривавлений. Йому дають якусь піжаму, потім приїздить міліція. З ним поводяться грубо, але Чет не помічає цього, він думає про Ягнятко, чекає новин від лікаря, щось там відповідає на дивні міліцейські питання, в нього беруть аналіз, прискакує батько Ягнятка. Чет щось хоче йому сказати, але той відштовхує його і біжить до лікарів. Чет сідає на лавку у коридорі, в голові шум, перед очами якесь миготіння, болить серце, в нього вперше в житті болить серце. Може це не серце? Звідки він знає, що це - серце?
Чет трясе головою, бо його не хвилює його серце. Що з Ягнятком? Лікарі нічого не кажуть, вони якісь серйозні і злі, з підозрою дивляться на нього. Це вже її батько попрацював. Але Чет не ображається на нього, він визнає, що дійсно винен. Він повів Ягнятко на те кляте озерце, він дозволив пірнути їй з дерева, не перевіривши дно, він потім заплутав у лісі і втратив такі цінні хвилини. Він - довбойоб, він - дурень, він винний, хай з ним буде хоч що, тільки б з Ягнятко усе було добре.
Чет чує розмову медсестер. Велика втрата крові, бідна дівчина, травми тазу, не буде дітей, нога під загрозою. Чет наче кам'яніє від цих слів. Він бачив, що травма страшна, але він думав, що лише перелом ноги. Звісно болісний, але просто перелом. І все. Вона в гіпсу, а він носить її на руках. А потім весілля, він же хотів з нею одружитися, мріяв про це і ось таке. Чет перехоплює горлянку, він кахкає, підводиться, йому треба вийти на свіже повітря, він не може, його хитає, боляче, страшно.
Чет, хитаючись, іде до виходу і не чує крику позаду. Це батьку Ягнятко сказали, що зараження крові і ногу доведеться ампутувати. Відрізати ногу у його любої донечки! У його маленької! У його зайчатка! Батько кричить і зривається з місця. Він хоче вбити того покидька, ту сволоту, що зробила його дитинку калікою! Він бачить Чета, який хитається в коридорі. Батьку здається, що мерзотник хоче втекти. Батько дістає пістолет. Він же банкір, в нього давно вже кілька років є пістолет для самозахисту. Подарував сам начальник обласного УВС, за спонсорську допомогу родинам загиблих міліціонерів. Батько кричить і біжить до Чета, а той нічого не чує, у того такий шум в голові, що здається, наче вона розірветься. Постріли. Чет падає, куля за кулею, батько вганяє в нього всю обойму.
Батька тут же хапають міліціонери, вони ще писали якісь свої папірці. Чета навіть не несуть у реанімацію. Майже усі поранення смертельні. Ягнятку роблять операцію і відтинають ногу. Коли вона виходить з лікарні, починається суд. Адвокати, робота з суддями та прокурором роблять свою справу. Її батька засуджують до умовного терміну, бо ж Чет зґвалтував його доньку, зґвалтував і скалічив, то що ще залишалося бідному батьку, як не вбити мерзотника? Через кілька місяців родина Ягнятка переїздить до Києва, потім за великі гроші в Німеччині купують дуже хороший протез. У ньому каліцтво Ягнятка не помітно. Чета не згадують.

Дзвонить телефон.
- Слухаю.
- Чет?
- Так, це я.
- А де ти?
- У знайомих.
- Правда, що ти звільнився?
- Так, сьогодні.
- А чого?
- Їду в Київ. Мені запропонували там дуже цікаву роботи. І дуже приємну зарплатню. Не міг встояти.
- А казав, що ніколи в Київ не поїдеш.
- Я казав, що не хочу туди їхати, але у всякого питання є своя ціна.
- Ну, як ціна добра, то відмовляти не можна. Слухай, а що з квартирою?
- З чим?
- Ти квартиру залишаєш, чи будеш продавати?
- Залишаю.
- Може пустиш квартирантів?
- А що, є на прикметі?
- В мене брат жінки шукає житло. Порядок гарантую, платня буде в строк.
- Я подумаю. А що зі зниклими?
- Не питай. Якась загадка. Зникли - і нема їх, наче не було. Київські тут звіряться, кричать, бігають, а в нас жодної зачіпки. Я такого і не згадаю. Зовсім нуль. Так думаю, що якась провокація.
- Провокація?
- Так, хтось хоче зняти генерала. І зніме, кажуть, що в Києві вже наказ підписали.
- І хто в цьому зацікавлений?
- Бозна. Але щось нечисте.
- Дзвони, якщо щось знайдете.
- Добре.
Я сів і стиснув голову. Хотілося щось робити, аби що, тільки б не сидіти. Я став думати, чи є в мене вороги. Так, були люди, які мене не любили. Через статті. Я наступав на мозолі багатьом. Але ніколи не переступав риску, за якою могла початися помста. Люди приїздили лаятися до мене, вимагали у Коха звільнити мене, максимум - це дзвонили і погрожували. Але обов’язково з вуличних автоматів і анонімно. Нічого більше. До того ж, ніхто не знав про Ягнятко. Може, хтось і пам’ятав, що ми колись зустрічалися, але потім ми розійшлися, я ніколи не показував, що кохаю її. Ніхто про це не знав, ніхто не знав про те, що кожного дня я дивлюся погоду, що записую усі випуски, архівую їх. То зникнення Ягнятка - це не помста мені. Щось інше.
Почув якийсь рух у залі. Там прийшла до тями наркоманка. Вона виглядала погано, не могла підвестися, я майже відтягнув її на кухню, підігрів чаю, дав випити. Господи, в неї гноїлася права рука.
- Ну що, жива?
Вони трохи порухала головою. Чи то була невпевнена, чи так зображувала ствердну відповідь.
- Розумієш, що як будеш ширятись далі, то тобі ****ець?
Мовчала. Наркомани не люблять таких розмов. Колись я їздив аж в Середню Азію, щоб привезти звідти наркомана. Мене попросила його мати, моя далека родичка, заможна жінка, у якої в місті було кілька продовольчих магазинів. Її син був наркоманом, крав усе з дому, постійно потрапляв у неприємності, мати кілька разів витягали його з-за ґрат. Потім він зник. Мати плакала, думала, що вмер, бо від нього не було ані звісточки. Коли хтось розповів, що бачив його десь в Азії, де його зробили рабом і тримали на ціпку. Мати запропонувала мені привезти сина. Вона б поїхала сама, та вона була розумна жінка і знала, що краще нехай роботу роблять професіонали.
Я погодився, не через гроші, просто мені було цікаво. Поїхав у ту Азію, два тижні лазив по спеці, поки знайшов хлопця. Ніхто його на ціпку не тримав, просто він працював, а за це отримував трохи їжі і дозу. Йому більше і не потрібно було. Їхати додому він не хотів, хоч я його вмовляв. То довелося дочекатися, поки він ширнеться і таскати на собі до вокзалу, лізти в поїзд, займати місця. Там ніхто не звертає уваги на номер місця в білеті, там хто перший зайняв, того і місце. Вимушений був повоювати, навіть ввалив якомусь пастуху, який не хотів пускати мене в купе, де закрився з вівцями. Прямо з вівцями. Вони так смерділи, що я думав викинути їх у вікно разом з хазяїном.
Добре, що вони потім вийшли, я відчинив вікно і трохи провітрив. Потім Олег, так звали хлопця, хотів виплигнути в те вікно, так йому сподобалося в Азії. Але я схопив його за ногу і втягнув у купе. Дав ще дозу перед самим кордоном. Потім ми ще довго їхали Казахстаном і Росією, аж поки дісталися Сум. Його мати була щаслива, заплатила мені серйозні гроші і повезла хлопця в дорогу клініку під Києвом. Я бачив його через рік, він був п’яний, казав, що з наркотою зав’язав і тепер тільки горілочку. Можливо, я врятував людину. Зараз мені дуже хотілося, щоб той мій порятунок пішов на залік Ягнятку.
- Ти хто?
- А ти?
- Ти з ментури?
Мене часто приймали за мента. Мабуть я багато в них набрався за роки співпраці.
- Ні. А що ти робиш в цьому будинку?
- Де?
В голові у неї залишилося не дуже багато мозків, вона мало що розуміла.
- П’ять хвилин на відпочинок і йди звідси.
- Я залишусь.
- Навіщо?
- Там холодно.
- А тут ти не потрібна.
Я залишив її обмірковувати ці слова, а сам пішов подивитися на Зігфрида. Той спав дуже неспокійно, перевертався, махав руками, щось шепотів. Невже він щось зможе знайти у сні? Подивився на картини. Мабуть, коли він малював їх, йому робилося легше. Цьому Зігфриду взагалі було легше, бо ж його дикторка не йшла від нього. Він просто чекав. Чекав її відповіді, звісно, ствердної, а дочекався цього дивного зникнення. І ось доля звела нас із ним, нещасно закоханих у зірок телебачення, нехай і обласного.

Звісточка: Кохаю Вас, принцесо ночі
Бажаю Вас, царівна снів
Співаю Вас і дуже хочу
Щоб наша пристрасть була live
Звісточка: Хтось запитав мене
Що найсмачніше в світі
А я про Вас згадав
Про ті солодкі тіті
Звісточка: Коли я бачу Вас
Завжди за чверть десята
І крила за спиною
І в серці дике свято

- Ну, чого сидиш? Отямилася, йди звідси.
Я строго дивлюся на наркоманку. Вона знесилено киває головою.
- Мені нікуди йти.
- Йди до батьків.
- Вони в Черкасах.
- Де?
- В Черкасах. Я їх більше року не бачила.
- А що ти тут робиш?
- А де "тут"?
- Ти не знаєш, в якому ти місті?
- Ні. Ми були в Харкові, там хлопців узяла міліція, а я втекла, в мене була ще доза, більше нічого не пам’ятаю.
- Все одне, йди звідси.
Вона заплакала. Я наче не помітив.
- Йди геть!
Я - не звір, я знаю, що таке милосердя. Але я знаю і чого варті сльози наркоманки. Також знаю, що їх краще не пускати в хату. Єдине, що їй потрібно - це доза. Заради неї вона зробить все, що завгодно. То я виштовхав цю дівчину на вулицю. Не пропаде, наркомани живучі, хоча живуть недовго. З моїх однокласників ширялись вісім. П’ять уже померли, один сидить в психлікарні, а двоє, здається, виявилися міцнішими за інших. Це як з горілкою, хтось спивається в один рік, а хтось випиває усе життя і більш-менш нічого.
- Як тебе звуть?
Я аж сіпнувся, бо не чекав. Зігфрід підійшов тихо.
- Чого ти аж побілів?
- Нічого! Що ти бачив уві сні?
- Чорний вершник на чорному коні.
- Що?
- Він викрав Оксанку, думаю, твоя дівчина теж у нього. Як її звуть?
- Ягнятко.
- Це так і в паспорті написано?
- Ні, за паспортом вона - Ганна.
- Так от, думаю, твоя Ганна теж у цього вершника.
- Вершника? Треба їхати в кінноспортивну школу, це на Веретинівці.
- При чому тут школа?
 - Це єдине місце в Сумах, де є коні. Ну, ще цигани на Баранівці, але в них, здається, тільки старі "Жигулі", а коней вже давно немає.
- Коні тут не при чому. Я думаю, треба розуміти цей сон алегорично.
- Як?
- Алегорично.
- Що це значить?
- Непрямо. Чорний вершник - це образ, а не фотографія викрадача.
- Образи в церквах!
- Не кричи, краще постав воду. Я хочу чаю.
Я схопив його за петельки. Так, він був майже на голову вище за мене і кілограмів на тридцять важче, але я б його порвав на шматки, такий був злий.
- Ягнятко зникло! Вони зникли! Дівчата бозна-де, а ти чаю захотів! Що це, на ***, за вершник! Кажи!
- Я не знаю, треба подумати.
- Думай, думай!
- Відпусти мене.
Я кинув його, відійшов, я весь тремтів.
- Більше не роби так. Я кохаю Оксанку, я хочу її знайти і знайду. Але нерви і злість у цьому не допоможуть. Треба бути спокійним. І я буду. Заради неї. Став воду, я піду відчиню, хтось дзвонить.
Дійсно, хтось дзвонив. Кого це ще несе? Я поставив чайник з водою, коли Зігфрід повернувся з наркоманкою.
- Навіщо ти її пустив!
- Їй нікуди йти.
- Вона - наркоманка!
- То й що?
- Вони хотіли обікрасти тебе, он валізи назбирали!
- Це погано. Але що ж їй тепер, вмирати? Сідай, дівчинко, зараз будемо пити чай.
- Не люблю оце таких добрих. Ви ж такі правильні, милосердні, а насправді ви робите, як гірше!
- Не кричи, благаю, ти збиваєш мені настрій. До речі, як тебе звуть?
- Чет.
- Як?
- Не Як, а Чет.
- Чет? Ти що американець?
- Хто?
- Ну, звучить по-американськи.
- Яке там американське! Просто це скорочене ім'я. Повне – Четвер. Четвер Загорулько, але усі називають мене Чет.
- Цікаве ім'я. Добре, Чет, сідай, зараз вип'ємо чаю і щось вирішимо. А тебе як звати, красуню?
- Б'янка.
- Як?
- Та вона бреше!
- Б'янка. Мій батько був італієць, а в них це звичайні ім'я.
- Італієць із Черкас?
- Ні, з Італії. Я збрехала про Черкаси. Я місцева. Просто мені не можна додому, у мами зараз черговий жених з Америки. Вона боїться, що якщо він побачить мене, то не схоче одружуватись.
- Ти ж знову брешеш!
- Ні, я правду кажу.
- Не вірю наркоманам!
- Це правильно.
Вона сама ще казала мені, що правильно, а що ні! Я б залюбки дав їй по пиці, але стримався.
- Ладно, не сваріться. Сідайте за стіл. Треба думати, що означає чорний вершник.
- Який вершник?
- Не твоя справа, нахабо! Пустили в хату, то сиди мовчки!
- Чет, не кричи на неї. Чорний вершник, Б'янко, чорний вершник. Я побачив його уві сні, він відносив мою Оксану. Дівчину, яку я кохаю. Є підозри, що цей вершник причетний і до зникнення Ганни - дівчини Чета. Нам треба зрозуміти, хто він і де його знайти.
- Ваших дівчат викрали?
- Ну, скажімо так, вони зникли. Але ми підозрюємо, що це саме викрадення.
- А, може, вони просто загуляли?
- Не суди по собі, ****ина!
- Чет! Б'янко, ця версії не підтверджується. Їх таки хтось викрав.
Зігфрід порався біля чайника, потім витяг звідкись пачку печива, а з холодильника масло. Як це його наркомани не з'їли, мабуть, не до того було.
- А який у вершника був кінь?
Цікавість Б'янки мене дратувала, бо я розумів, що ця цікавість лише для того, щоб поїсти і залишитися у теплі. Насправді ж їй плювати на долю дівчат.
- Великий такий. Не скажу чи кінь чи конячка...
- Ні, колір якій був?
- Колір чорний. Вершник був у чорному і кінь чорний.
- Добре.
- Що тут доброго?
- Здається, я знаю, де вони.
- Ти, знаєш? Тільки не жартуй з нами!
- Що ти знаєш, Б'янко?
- Зараз. У дівчини було щось на обличчі?
- Що ти маєш на увазі?
- Якась маска, чи щось таке.
- Ні, ніякої маски.
- Точно, вона могла бути прозорою.
- Прозорою? А, так, була! Оксанка ж не могла кричати, бо її рот був наче заклеєний!
- Тоді зрозуміло.
- Що зрозуміло!
- Чет!
- Не кричи на мене. Цей вершник, це був один з чаклунів.
- З кого?
- Один із чорних чаклунів. Їх три брати, вони живуть у лісах десь під Лебедином.
Я дуже хотів ударити її. Прямо по брехливій пиці! Але Чет Загорулько не б'є жінок. Ніколи я не піднімав руку на жінку. Правила потрібні для того, щоб виконувати їх завжди. То я не вдарив її. Просто сів і налив собі чашку чаю. Господи, пройшло вже стільки часу, а я і на півкроку не наблизився до Ягнятка. Де вона і що з нею.
- Брати-чаклуни?
- Так. Вони крадуть людей, щоб збирати їх почуття.
- Почуття?
- Так. Біль, жах, відчай, сум.
- Як це, "збирати почуття"? Це ж не падалишні яблука, як їх можна зібрати?
- У них є спеціальні жаби.
- Хто?
- Жаби. Вони садять їх на обличчя жертв. Почуття виходять у людини з обличчя, то жаби накривають все обличчя, обхоплюють лапами голову, щоб міцно триматися і напитуються почуттями.
- Що за дурниці!
- Чет, заспокойся!
- Я не можу бути спокійним!
- Чет, ми повинні бути спокійними! Б'янко, звідки ти знаєш про чаклунів?
- Я була в них прислужницею. А потім втекла.
- Чому вони тебе не доїли на почуття?
- Тому що, я - наркоманка. У мене не той біль, не той відчай і не той сум, що їм потрібні.
- Вона бреше, Зігфрід, вона бреше.
- Називай мене Зіггі, Чет.
- Як?
- Не Як, а Зіггі. Ми збираємося у дорогу.
- Куди?
- В ліси під Лебедином. Б'янко, ти знаєш дорогу?
- Я намалюю вам карту.
- Ти поїдеш з нами!
- Я не можу, я дуже слабка. І мені потрібна доза.
- Ти поїдеш з нами!
- Чет, вона нам буде тільки заважати. Хай залишається.
- А якщо вона бреше? Що тоді?
- Нічого, ми повернемося і будемо шукати далі. Але якщо вона каже правду, то не хочу прийти до Оксанки з якоюсь дівчиною.
В мене не було слів. Я відвернувся. Це були дурниці, чорні чаклуни на чорних конях. Якісь дитячі казки. Але в мене не було нічого іншого. Зовсім нічого!
- Одягайся, Чет.
- Чим ми поїдемо до Лебедина?
- Маршрутки, туди ходять маршрутки.
- Може, ти ще і розклад знаєш?
- Поспішайте - на останню повинні встигнути.
- Суко, якщо ти брехала, я приїду, посаджу тебе у підвал і буду там тримати без дози стільки, скільки треба, щоб ти зрозуміла, що не треба брехати.
- Наркомани брешуть завжди. Але я казала правду.
- Зігфрід, я не довіряю їй.
- Зіггі, називай мене Зіггі.
- Чому Зіггі?
- В дитинстві я хотів бути Зорро. Зіггі, це майже Зорро.
- Це смішно.
- Смійся, але називай мене Зіггі.
- Добре, Зіггі.
- Б'янко, залишаєшся на хазяйстві.
- Добре.
- Вона винесе звідси усе.
- Треба вчитися довіряти людям, Чет, без цього ми зробимося вовками.
- У тобі помер вчитель, Зіггі.
Ми одяглися, вийшли на вулицю і пішли на зупинку. Нам треба було їхати на автовокзал, а потім - у Лебедин. Скоро почне сутеніти, ми не знаємо, куди їдемо і навіщо, карта, яку накреслила Б'янка, була схожа на дитячий малюнок. Все це було схоже на дурну авантюру, я шепотів "Ягнятко, Ягнятко", щоб заспокоїтися.

Звісточка: Це так нестерпно і так незвично
Страшний мій вирок – кохати довічно
Кохати Вас кригосердна
Кохати неподільно
Кохати, як ніколи в світі, сильно
Звісточка: Ваше волосся темно-русяве
Шкіра Ваша як пух лебединий
Згадую Вас, пісня ніжна і сумна
Відразу в голові моїй лине.
Звісточка: Ваші пальці тримають лист із новинами
Ваші очі читають букву за буквою
Ваші губи тремтять відповідними звуками
Я дивлюся на це з сподіванням і тугою