Втрачена

"Ім"я мені -Втрачена.Невиправдавша.Зруйнувавша чиїсь надії,сподівання.Я втратила себе,як необачно гублять серед непотрібних речей листа від НЕкоханої-його не шкода-він лестить...але не гріє...І зовсім байдуже,що тим листом губиться чиясь душа...Я втратила саму сутність себе-розгублена дитина у темному коридорі часу,і тільки сердце голосно стукає розриваючи на шматки неба навколишню тишу.Що є я?Здається-зовсім нічого і нема...не існує нічого під тим шаром новоствореного буття.Чужі мрії,чужі погляди,чужі посмішки...і смертельно чужі думки.Наче померло все те,що робило особистістю...і тільки сумніви вночі тихенько нашепочують на вушко-"не лести собі,дівчинко,воно не померло,його ніколи і не було".Я не бачу чим я є...Лише чиясь фатальна помилка- не жінка і не чоловік,а просто дивна істота,помилково замкнена у цьому тілі.Я його не відчуваю,не розумію і не хочу.Неначе малюнок в обрубовці,дещо створене грубо і примітивно,перший нарис майбутнього шедевру.Якщо ідеєю була людина-наразі є лише лялька.Щось надто незавершене,що прописали у чуже тіло,змусили йому коритися.Живи надалі як хочеш...дівчинко(яка іронія...)Забути старе,відмовитися від звичного у пошуках СВОГО-не надто важке завдання.Не знайти себе у новому,бачити що це твоє,але тобі і у ньому бракне простору-і розуміти що ти все ще не ТУТ,але вже довно і не ТАМ-саме це висмоктує останні сили на самозбереження.
Поступово зникає відчуття потрібності і належності.Вже зовсім незрозуміло навіщо життя.Щоправда,несподіванно бляче дивитись на свої випатрані мрії-вони патологічно мертві і зовсім не гріють.Обережно ховаю їх на кладовищі пам"яті.Напевно мали право на життя...але вбивця невблаганний.Я не дивлюся йому в обличчя-надто добре знаю що побачу лише власне віддзеркалення...Суд буде коротким:я сама себе засуджу,сама винесу вирок,сама приведу його до виконання.Смертна кара.Без права на аппеляцію до жалю і совесті.
Кроки стали дуже швидкими-а дорога вже майже закінчилась.Я залишаю ці місця назавжди.Ні на що не сподіваючись,не про кого не думаючи,ні про що не жалкуючи...Моїм ім"ям назавжди приспиться безвихідність самотності...Ім"я мені-Втрачена.."
Это ЕЁ предсметртна записка,написанная 20 лет назад....ОНА затянулась...горький дым ментоловых сигарет медленно наполнял комнату.Иногда ОНА позволяла себе эту слабость-этот вкус,соль на припухших губах и воспоминания...
...ЕЁ тогда нашли...и откачали...и заставили,научили жить заново.Принимать себя такой какая есть,искать.Сейчас ЕЙ тридцать пять,у НЕЕ есть сын,любимая и настоящее счастье.А тогда...тогда казалось-жизнь закончена.Исключение из престижного юридического вуза,лихорадочное изучение своеи сущности,проблемы-проблемы-проблемы....Все казалось ненужным и неважным,а смерть-единственным выходом.Потом были метания,отрицания,улечения,становления...Врядли ОНА могла предположить что станет известнейшей женщиной-адвокатом,обьездит пол-мира и даже в своей любимой Скандинавии сможет пожить.Что будет популярна...Что будет любовь огромная и настоящая.К МУЖЧИНЕ...единственному,которого она пустит к себе в душу,судьбу,постель...и к ЖЕНЩИНЕ-всепоглощающая и раскрывающая суть. И будет чувство полного,безграничного счастья присущего человеку сделавшему правильный выбор.
Иногда,когда за окнами сыро и промозгло,когда 31 декабря за окном ни одной снежинки,любимый свитер не греет,а случайный поцелуй горчит на губах-она достает эту записку,читает,курит....плачет...Что бы завтра сказать:"Жизнь хорошая штука как не крути..."