Моя ведуча. Роздiл 5. Змова чужопланетникiв

- Чете, Чете, вставай!
- Зіггі, йому краще полежати хоча б день.
- В нас нема цього дня! Я знайшов їх, Чете!
- Що?
Чет трохи підводиться з ліжка, в голові у нього шумить, він відчуває слабкість, бажання трохи полаятись і лягти знову.
- Їх, Чете, дівчат! Я знайшов дівчат!
Зіггі увесь мокрий, на вулиці хлище дощ, Чет не зовсім розуміє де він і що зараз день, чи ніч. В голові усе переплуталося, а тут ще Зіггі, збуджений, як підліток, що побачив в кущах голу тьотю.
- Я, я знайшов їх!
Головне тут було слово "Я".
- То відведи їх додому.
Чет знову ліг, відчувши, що йому дуже неприємно. Не розумів, чому саме.
- Ні, я тільки знайшов їх. Точніше зрозумів куди вони поділися. Тобто стратегічно знайшов. Тепер їх треба знайти тактично, а потім визволити. То піднімайся і підемо.
- Завдяки твоїй дурості я не ходок.
- Після моєї дурості ти ходив, а це вже твоя дурість!
- Хіба мені не стало зле?
- Ні, вчора тебе ****онув залізною урною шофер.
- Який шофер?
- Якого ти вранці побив в автобусі. Ну, коли ми поверталися від чорних чаклунів.
- Він сам поліз битися.
- Чете, вибач, ми зараз з тобою як партнери, майже друзі...
- Друзі не їбошать один одного палицями!
- По-перше, ти теж кілька разів бив мене. По-друге, скажу тобі чесно – ти дуже агресивний. Не дуже розумний і дуже агресивний. Тому не дивно, що твоє Ягнятко пішло від тебе.
- Зіггі, навіщо ти? Чете, не переймайся.
Б’янка хотіла поправити пов’язку на голові Чета, але той рішуче відсторонив її. Подивився на Зіггі вузенькими майже гострими очима.
- Повтори, що ти сказав.
Зіггі зробив крок назад. Йому здавалося, що зараз він на безпечній відстані від Чета.
- Ти непогана людина, Чете, але ти не дуже розумний і дуже агресивний. Замість того, щоб подумати, пошукати інші варіанти, окрім силового, спробувати діяти словами і таке інше, замість всіх цих метод і засобів, які дала нам цивілізація, культура, ти використовуєш лише силу, тобто залишаєшся на рівні якогось троглодита.
- А ти на якому рівні?
- Я на рівні людини. Не просто людини, а митця.
- Кого?
- Митця. Я талановитий художник. А ти Чет, ти непогана людина, але ті ніхто, ти сіра нікчема. Ти розумієш це, дратуєшся і цим я пояснюю твою агресивність. Дивно, що доля звела нас з тобою, саме нас, представників клясів антагоністів.
- Яких клясів?
- Це моя теорії. Що людство поділяється на три групи людей. Митців, звичайних і бойовиків. Митці опановують світ, митці відчиняють своє серце і продукують нові ідеї та поняття. Звичайні люди просто живуть, не ставлять перед собою якихось великих цілей. Бойовики намагаються узяти світ силою, вони агресивні і схильні до руйнації, в тому числі і до саморуйнації. Я митець, а ти бойовик.
- Це ти сам визначив?
- Це може легко перевірити, бо у належності до того, чи іншого класу є чіткі ознаки.
- Які? Невидиме тавро?
- Ні, це довжина ***. У митців він довгий, у звичайних – звичайний, у бойовиків – малий. Не знаю, як працює механізм цього явища. Можливо, хлопці, у яких невеличкий член, травмуються цим фактом і становляться агресивними, тобто бойовиками. Але скоріше, що це матінка природа обмежує бойовиків, які через свою агресивність мали б витіснити усі інші групи. Але маленький хуй – мала вірогідність того, що саме сперма з цього хуя залишить потомство. Жінки не люблять маленькі хуї, тому бойовики робляться ще більш агресивними. Як ось ти. Але ми забалакалися, треба йти.
- Ні, зачекай. Ти дійсно вважаєш себе митцем?
- Звісно. Я малюю картини, які добре продаються, у Москві в мене було вже три персональні виставки, навесні буде четверта. Зараз мною зацікавилися на Заході. Можливо, скоро я поїду в Берлін.
- То ти став митцем завдяки довгому члену?
- Ні, не так все просто. Скоріше за все, довгий член просто знак особливих якостей людини. І це необхідна, але недостатня умова. Тобто людина з довгим членом може не бути митцем. Рідко, але це трапляється. Але митець не може бути без довгого члена. Без тої сили і впевненості, що породжує довгий член. Починаючи від Гомера і до наших днів у всіх митців був довгий член, який дозволяв їм завойовувати людей, у доброму сенсі завойовувати.
- Тобто і в Шевченка був довгий член?
- У Шевченко він був справжня зміюка! Бо Шевченко, фактично сотворив цілий народ, сотворив нас, українців! Без Шевченка, без його генію, а геній це дуже довгий член, так ось без нього, ми були б Малоросією і не більше того! У Шевченко був один з найдовших членів в історії, мабуть не коротше, аніж у Пушкіна, чи того ж самого Гомера. А ось у Сашка Македонського був маленький член. У Юлія Цезаря теж. І у Чингізхана! І у Наполеона. У Гітлера та Сталіна членів майже не було, так, якісь ошурки. Саме через те, ці люди і були такі кровожерливі, що страждали від смішної довжини свого члена. Вони не могли впоратися зі звичайною жінкою, то намагалися покорити, тобто виїбати увесь світ. До речі, думаю, що у Буша дуже невеличкий член. У Путіна, здається його і зовсім немає. Мені казали, що усім гебістам член відрізали, щоб він не заважав у роботі. Так ось, вся історія людства, це протистояння митців і бойовиків, тобто довгохуїх і короткохуїх. Але іноді, як ось в нашому випадку, представники двох ворогуючих клясів об’єднуються. І як показали наші пригоди, це досить ефективне поєднання. То підводься і підемо, я знаю, де дівчата.
- Пішов ти.
Чет повернувся спиною до Зіггі.
- Ти образився? Так, дійсно, я сказав не дуже приємні речі, але це правда. І ти мусиш знати її, мусиш змиритися з нею, мусиш перебороти свою агресію. Ти непогана людина, Чете, ти не Гітлер чи Путін, просто ти повинен здолати свою агресію і стати звичайною людиною. Тоді, можливо, твоє Ягнятко повернеться до тебе.
- Пішов ти.
- Чете, ти хочеш врятувати її? Мовчиш? Тобто вже ні? Тебе образило, що вона пішла від тебе через твій короткий ***? Але вона підкорялася інстинктам, які підказують жінці шукати чоловіка з довгим хуєм.
- Зіггі, що ти верзеш!
- Б’янка, це відомо усім, я нічого не верзу! А ти, Чете, ти не повинен ображатися, бо це ж одне з джерел вашої агресивності. Образа, чому у мене такий короткий ***! Це непродуктивно!
- Пішов ти!
- Слухай, Чете. Я розумніший за тебе, я бачу тебе як на долоні, я не реагую на твої вихватки. Я тільки прошу, щоб ти подумав. Я знайшов дівчат, залишається лише визволити їх. Я можу зробити це сам, але я прийшов за тобою, бо маю надію, що Ягнятко оцінить твою участь у її порятунку. Не хочеш брати в цьому участь – справа твоя.
- Пішов ти!
- Ну добре, як хочеш. Ти так і не зміг вийти зі своєї рольовки короткохуйого. На жаль, не зміг. То я пішов. Я врятую дівчат, сам врятую. Але я скажу твоєму Оленятку, що ти теж намагався визволити її. Ми, довгохуї, не мстиві.
Зіггі пішов до дверей свого будинку, за ним побігла Б’янка, а Чет залишився лежати. У нього в голові творилося щось незрозуміле. Він намагався заспокоїтися, намагався упевнити себе, що все це дурниці від Зіггі. При чому тут довжина члена, коли Ягнятко пішла від нього до дівчини! У якої і зовсім члена немає! Товстий ідіот, цей Зіггі, він справжній божевільний, а ще він лисуватий і в нього криві зуби! І тхне потом! Митець, блять! Чет посміхнувся. Та це ж блазень! *** у нього довгий! Цей ідіот навіть не здогадується, що не в довжині сенс, а в умінні! Дебіл!
Потім Чет подумав, що його Ягнятко не могла піти через таку причину. В них все добре виходило, вона завжди кінчала і ніколи не скаржилася, хоч Ягнятко була дуже легка на язик. Він згадав її язик, такий гостренький, такий швидкий і збуджуючий. Що вона витворяла тим язиком! Чет аж застогнав від споминів.
- Тобі погано?
- Нічого, нормально. Куди поперлося те одоробло?
- На міське кладовище.
- Розкопувати могили і ґвалтувати трупи?
- Він каже, що там база чужопланетників.
- Кого?
- Чужопланетників. Зіггі впевнений, що саме вони вкрали дівчат.
- Навіщо?
- Він припускає, що чужопланетники готують вторгнення на Землю. Їм буде потрібно висловити свої умови людям. То вони роблять окупаційне телебачення. До того ж, Зіггі каже, що дівчата добре знають англійську, то вони б могли працювати і на англомовні країни.
Чет замислився. Про дикторку не знав, але Ягнятко дійсно знала англійську, вона ж вчилася на викладача іноземної мови.
- Але які докази, що саме чужопланетники вкрали?
- Зіггі каже, що біля будинків дівчат з’явилися чорні кола. Міліція не звернула на них уваги, але Зіггі каже, що це сліди від капканів.
- Навіщо ловити дівчат капканами? Достатньо одного чоловіка, щоб схопити кожну з них.
- Зіггі каже, що можливо це через те, що чужопланетники мають рідку консистенцію.
- Що мають?
- Вони рідкі, а може й зовсім газоподібні.
- Що це за дурня!
- Зіггі каже, що чужопланетники зовсім не схожі на людей.
- І вони сидять на міському цвинтарі?
- Зіггі каже, що там є така стара піраміда. Невідомо хто і коли її збудував, але зараз це база чужопланетників.
- База у центрі міста?
- На цвинтарі завжди мало людей, а вночі і зовсім нікого. Я не знаю, це Зіггі так каже.
- Він ідіот. Можливо і з довгим членом, але ідіот. Ту піраміду побудували ще до революції кримчаки. Така невеличка іудейська секта, представники якої жили тоді в Сумах. При чому тут чужопланетники?
- Можливо він помиляється. Але тоді де дівчата?
- Не знаю. Мені боляче про це думати, але самий вірогідний варіант, що вони мертві. Їх вбив якісь маніяк і закопав. А ми тут ходимо до чаклунів, вбиваємо торговців живим товаром, тепер ось до чужопланетників дійшли. Яка ж дурня!
- Ти не звертай увагу на слова Зіггі. Від довжини члена залежить не так багато, як він розповідає.
- Я знаю, він же дебіл.
- Як ся маєш?
- Трохи краще. Але я слабкий. Наче після важкого грипу.
- Нічого, в тебе міцна голова. Зараз я приготую поїсти, поснідаєш і ще поспиш.
Він повернувся до неї.
- Б’янко.
- Що?
- А чого ти тут сидиш? Чого прислужуєш нам?
- А куди мені йти? Дози тут є, їжа теж, тут тепло. А в мене немає теплого одягу. Я буду тут сидіти поки не виженете.
- Ти непогана людина, Б’янко.
- Тільки не кажи, що тобі жаль мене, за те, що я наркоманка.
- Жаль, чесно жаль.
- Не треба мене жаліти. Я доросла людина, я зробила свій вибір сама. Не через обставини, не життя примусило, але сама. То сама і отримаю.
- А навіщо ти зробила такий вибір?
- А навіщо ти закохався у своє Ягнятко?
- Закохуються не через причини чи наслідки.
- А чому?
- Закохуються, бо відчувають в людині величезну близькість, родинність. Наче ти знав цю людину давним-давно, потім ви розійшлися, а ось зараз знову якимось дивом зустрілися. Коли закохуєшся, то людина стає частиною тебе. Тому так болісно, коли вона йде, бо це як різати по-живому.
- Можливо це просто гординя. Образа, що вийшло не так, як ти планував. Ось і все.
- Я придушив свою гординю, втопив як сліпих кошенят. Бо гординя диктувала мене інше, якісь зовсім зарозумілі речі. Не відпустити Ягнятко, вкрасти її, або вбити і вкоротити життя собі, дуже багато варіантів. Однаково жорстоких і приємних для моєї гордині. Я різка людина, Б’янко, не довго думаю, швидко все роблю і я міг зробити все, про що думав. Це були не пусті мріяння. Та я придушив свою гординю. Я дуже кохав Ягнятко і силою того кохання я примусив себе вбити гординю. Не робити нічого, що могло нанести їй шкоду. Бути поодаль від неї. Це було важко, повір мені, це було дуже важко, бо Чет Загорулько з тих людей, які не перед чим не вклоняються. Але я примусив себе. Я не міг забути Ягнятко, бо вона назавжди в серці моєму, але я зміг змусити себе скоритися долі. Я дозволив собі лише єдину пільгу – кожен вечір дивиться погоду. П’ять днів на тиждень, я дивився на Ягнятка, яка розповідала про циклони, хмарність та опади. То я не думаю, що це гординя. Скоріше розгубленість, бо я не знаю, як жити далі, жити без Ягнятка.
Чет закахикав, щось стало йому поперек горлянки. Б’янка принесла йому теплої води, напоїла його, перевірила пов’язки на голові.
- Все добре, Чете, якщо не було струсу мозку, то все буде добре.
- А там нічому струшуватися.
Вона посміхнулася.
- Знаєш, дивно, але я ніколи не закохувалася.
- Нічого дивного, ти ще молода.
- Мені вже майже двадцять.
- А мені тридцять чотири. І перший раз я по-справжньому закохався у Ягнятко. В тебе все попереду.
- В мене дуже мало чого попереду.
- Ти можеш сплигнути.
- Навіть якщо так, скоріше за все я віл-інфікована. Я вешталася по дуже поганим компаніям.
- Але чому, звідки цей потяг до самогубства?
- Та не звідки. Просто стало сумно. Якось була у компанії, два знайомі хлопці пішли в ванну, я проходила поруч. Вони нюхали кокаїн, дали і мені, це було класно. А потім хтось казав, що нічого не може зрівнятися з тим, що пускається по вені. Я спробувала і це дійсно було краще за все, що я відчувала в житті. Тоді я вирішила, що це непоганий шлях до смерті. Я ж була розумна дівчина, то знала, що це шлях до смерті. Вся ця ширка в невідомих компаніях.
- Ти не жалкуєш?
- А ти?
- Я? Ні. Попри все, попри увесь той біль і відчай, який я пережив і до сих пір ношу у серці, я знаю, що моменти з Ягнятком, це найкраще, що було у моєму житті.
- А в моєму це були моменти приходу.
Б’янка щось хотіла розповісти ще, але Чет, як людина закохана, хотів говорити тільки про своє кохання.
- Знаєш, коли я впевнився, що по-справжньому кохаю її?
- Ні.
- Десь через тиждень, як вона пішла. Я був у вогні, у справжньому вогні, який випалював мене наче напалм джунглі. Я не міг сидіти на місці. Мені треба було кудись йти. Аби куди, просто йти, хапатися очами за все, що зустрічалося і цим відволікатися від думок про неї. Я йшов міським парком, там багато асфальтованих доріжок і мало людей, там можна довго ходити, наче насолоджуєшся тишею і чистим повітрям. Моя ж насолода була у втечі, я йшов, дивився то на річку, то на дерева, то на небо, я намагався думати про те, що бачу, але все рівно збивався на те, що мене палило. Я майже біг по парку, я мав виглядати не дуже добре, бо вже кілька ночей не спав, давно не голився і не вмивався, я був схожий на божевільного, з тим скаженим блиском в очах, я щось шепотів, щось собі доводив, щось думав про Ягнятко, коли вдарився обличчям. Об щось тверде і кострубате, наче кора дерева. Я сильно вдарився, та навіть не звернув уваги. Як і на те, що я не побачив дерева. Я вдарився об дерево, але не побачив його. Це ж дивно, як могло так статися? Але в мене були інші питання і я пішов далі, я тоді багато думав про самогубство, про те, щоб плигнути у річку, пробити тоненький перший лід і відкрити рота. Мабуть, під водою я кричав би "Ягнятко!".
Думки про скору смерть давали полегшення, коли я знову вдарився і знову об дерево, було боляче і це був такий приємний біль, бо він відволікав від думок про Ягнятка і справжнього болю. Я пішов далі і знову вдарився. Тоді я зупинився і подивився навкруги. І тут тільки дотумкав, що нічого не бачу. Перед моїми очима була якась біло-сіра стіна. Скоріше біла. Куди б я не дивився, усюди бачив тільки білу стіну. Я завжди думав, що сліпота, це, наче вимкнули світло, суцільна темрява. А тоді було зовсім не темно. Навпаки дуже світло, наче за білою стіною стояли потужні лампи.
- Ти по справжньому осліп?
- Кажу ж тобі, я нічогісінько не бачив. Я зупинився, я не знав, що думати, а потім знову став палати у думках про Ягнятко. Я довгенько там стояв, коли хтось з перехожих спитав, чи не зле мені. Мені було зле. Дуже зле, але щоб не казати про Ягнятко, я сказав, що зненацька осліп. Чоловік, який звернув на мене увагу, пообіцяв викликати швидку. Зазвичай люди не звертають уваги на інших. Можна впасти прямо в центрі і вмерти, навряд чи хтось буде вами перейматися. Але в того чоловіка, як виявилося, загинув син. Він вчився в Харкові, святкував з друзями кінець першого семестру, забагато випив, коли йшов до гуртожитку, то впав і не зміг підвестися. Люди проходило мимо, сотні людей, але ніхто не допоміг йому, не викликав швидку, чи хоч би відтягнув до теплого під'їзду. І хлопець загинув. А його батько не зміг пройти повз мене, бо подумав, що я теж чийсь син. І хоч я був схожий на божевільного чи наркомана, він викликав мені швидку. А коли вона не приїхала, то узяв за руку і повів до лікарні.
Він дуже допоміг мені. Навіть не тим, що вивів з парку. Я б і так якось вийшов. Іншим. Він був чужою мені людиною. І він допоміг мені, щоб я жив. Бо він дуже боляче переживав смерть сина. Який не хотів вмирати і вмер. То я подумав, що мені не можна вмирати, вкорочувати собі життя. Жити. Якщо таке сталося в моєму житті, то я повинен пережити це, зрозуміти навіщо Господь дав мені такий урок.
- Ти віруючий?
- Так. Я рідко причащаюсь, але я вірю у Господа.
- Ти просив у нього допомоги?
- Тоді ні, бо не можна турбувати Господа по таким дрібницям. До того ж що просити? Поверни її, Господи! Але вона така ж людина, як і я, вона вільна і має право вирішувати свою долю. Ось зараз, коли вона зникла, я зараз прошу Господа, щоб він врятував її. А тоді ні, тоді я повинен був справитися з усим тим сам.
- І як ти отримав зір знову?
- Мене поклали в лікарню, констатували нервове виснаження, почали колоти якісь ліки. Я на кілька днів потрапив у якісь суцільний сон, в якому ми з Ягнятком ходили узявшись за руки, сміялися і їли яблука. У цьому сні до мене приходили лікарі, колеги з редакції, дальні родичі. Щось казали мені, я їх не бачив і майже не чув, бо був весь у снах. А потім я прокинувся від нестерпної розкоші, я відчув найкращий запах у світі, мабуть так пахне щастя, я почав плакати, бо щастя, як і кохання, це спомин про щось райське, сховане у давнині. Тут я почув голос Ягнятка. Вона почула, що зі мною сталося і прийшла провідати. Щось там принесла, щось там казала, потім поцілувала в лоба і пішла. Я лежав скам'янілий і тільки одна думка жевріла у мене в голові. Ця думка була в тому, що я кохаю її, бо той запах, який я чув, це був запах кохання. Нічого іншого.
- Запах кохання?
- Так, кохання можна розрізнити по запаху. Я не міг бачити її, але я відразу зрозумів, що то вона прийшла, моє Ягнятко.
- І що, зір знову з'явився?
- Так, через три дні я почав бачити так же зненацька, як і перестав. Лікарі казали, що це все нерви.
- Більше ти не нервував?
- Так, як тоді ні. Я вийшов із лікарні з двома висновками. Перший – жити. Я вирішив жити й далі, ніяких думок про самогубство. Жити і все. Другий – жити біля Ягнятко, жити так, щоб мати можливість бачити її хоч зрідка. То я залишився в Сумах, хоч мене звали в Київ.
- А якби вона поїхала В Київ, ти слідом би?
- Слідом. В мене там багато друзів, ще по інституту, до того ж кримінальні журналісти потрібні усюди.
- Слухай, а те, що вона пішла до жінки, це тебе ще більше дратувало?
- Навпаки. Мені здається, що з жінкою це так, вона тільки бавиться. Гірше, якби вона пішла до чоловіка, тоді б не знаю, що робив. З чоловіком мені б було важче втриматися. Я б начистив йому пику, чи зовсім вбив, тоді я був у такому стані, що майже не контролював себе. А жінку, Чет Загорулько ніколи не бив жінок, це моє правило, а я людина, що дотримується правил.
- Дивно, ти такий кріпкий, така залізна людина, а на Ягнятці ти зробився таким слабким та кволим.
- Нічого дивного. В мене був слідчий в прокуратурі, дуже талановитий слідчий, найкращий з тих, кого я зустрічав. Так ось цей слідчий казав, що в кожної людини є слабке місце, треба тільки пошукати. Він знав, що казав, він переламав дуже багато людей, але я дивився на нього і не вірив. Він був заввишки в два з гаком метри, важив півтора центнери, суцільна глиба, а не людина. Я думав, що у нього немає слабких місць. А потім він попав у випадкову перестрілку на вокзалі, куля потрапила йому в спину і він зробився інвалідом, зараз його жінка катає на возку. То Зверослав був правий.
- Хто?
- Зверослав, це його так звали – Зверослав Клінков. В нього батько був з Сибіру і назвав сина на честь діда, який був мисливцем. Так ось у кожної людини, якою б сильною і щільною вона не здавалась, є слабке місце. Було воно і в мене.
Чет зітхнув. Стало якось важко і паморочливо.
- Слухай, я трохи полежу, а то мені щось погано.
- Відпочивай, відпочивай. Я піди приготовлю обід, може ж він буде святковий.
- Не буде, той ідіот нічого не знайде.
- Чете, ви б поменше ображали один одного.
- Це не образа, це правда.
Чет закрив очі і згадав, як бив Зіггі в обличчя. Це була приємна згадка, Чет аж посміхнувся. Справді, як же добре. Потім він думав про Ягнятко, як вони разом колись готували курицю, а дверці в духовці заклинило. Куриця лежала така смачненька і красива, а вони ніяк не могли до неї дістатися. Поки Чет не викрутив ті дверці к єбеням.

КіноЧет. Сценарій п'ятий. Перевірка кохання

Ягнятко сидить і плаче у парку. На одній з дерев'яних лавок, що розтикані по широким парковим алеям, пустим та трохи кострубатим, через коріння, що випинається крізь асфальт. Ягнятко в чорному полу-пальто, по коміру якого розсипане золото її дрібних кучерів, в чорній короткій спідниці і чорних панчохах. Вона така тендітна та елегантна, що треба мати кам'яне серце, щоб не зупинитися, коли Ягнятко плаче. Не просто пускає сльозу за сльозою, а ридає, здригаючись всім своїм маленьким, але таким принадним тілом.
Чет йде невідомо куди і навіщо, але зупиняється, потім сідає поруч, говорить щось заспокійливе, дивиться на нервове напруження її спини, яке видно і крізь пальто, думає, що як би добре було обхопити цю осину талію, підхопити цю солодку малечу на руки і піти в щастя, яке так близько, яке десь от тут, Чет це відчуває і розгублено посміхається. Щось говорить далі, мабуть щось смішне, бо Ягнятко трохи заспокоюється, а потім починає всміхатися, прямо скрізь сльози. Чет намагається не дивитись на її гострі колінка, але так трудно відірватися від них, або від запаху її волосся.
Ось вони вже у ресторані. У Ягнятко тільки почервонілі очі, але вона всміхається, слухає Четові балачки, а іноді дивиться на нього, дивиться тим самим поглядом, який мріє побачити від коханої жінки кожен чоловік. Цей погляд збуджує Чета робить нестерпним перебування у ресторані. Чет дивиться на її тонкі руки і хоче, щоб вони пестили його, Чет дивиться на її рожеві губи і хоче цілувати їх, Чет вже відчуває аромат її грудей, згадує її коліна, хоче обняти її талію і притиснути до себе з такої силою-ніжністю, з якою не обнімав ще жодну жінку.
Вони виходять з таксі і починаються цілуватися прямо на вулиці. Навкруги якісь приватний сектор, калюжі, старі дерева, кучі будівельних матеріалів і просто сміття, Ягнятко показує рукою куди треба йти. Чет цілує ту руку від плеча до самих біленьких та теплих пальчиків. Вправних пальчиків, пальчиків, які ще скажуть своє слово. Ягнятко сміється. Він підхвачує її на руки, таку легку і солодку, наче цукерна вата. Несе її у сутінки, довго несе, але він у такому стані, що ніс би цю принцесу хоч до Києва. Аж ось невеличка хвіртка, що ховається в кущах, потім будинок. Ззовні звичайний для цього району, але в середині євроремонт і величезна кухня, оббита оцинкованим залізом і від того схожа на корабель чужопланетників у фантастичних фільмах 50-х років.
- Моя принцеса любить готувати?
- Твоя принцеса любить тебе.
Ягнятко цілує Чета і той у несамовитому розпалі не знає куди бігти, а потім помічає величезний стіл і згадує безліч сцен з кіно. Стіл дуже добре місце для початку роману, хоч продовжувати його краще вже в ліжку. Чет рукою змітає зі столу посуд. Металеві миски та ножі, з ними нічого не станеться, Чет навіть у розпалі страсті залишається хазяйновитим. Кладе Ягнятко на стіл і починає роздягати. Вона займається їм. Ось полетіли чорними птахами плащ та полу-пальто, ось її светр, ось спідниця. Чет не знімає ліфчику та трусів. Він починає пестити Ягнятко. Ніколи не їж холодної їжі та не кохайся з холодною жінкою. І те і інше потрібно розігріти.
Це одне з правил Чета Загорулька. А він людина, що дотримується правил. І він залишає її солодкі та сильні губи, він каже собі, що, як справжній мандрівник, повинен пройти усю цю землю, від початку і до кінця. Він цілує її, покусує, стискує, Ягнятко стогне і звивається, вона хватає його чорні кучері і притискує його обличчя до свого білого тіла. Чет пестить її реберця, Чет не випускає з рук її груди, Чет працює, аж поки не відчуває, що повінь йде і нічого не може її зупинити. Тоді пташенятами летять труси та ліфчик, Чет входить в Ягнятко і слухається її команд про темп та глибину.
Вранці вони прокидаються вже в ліжку. Чет дивиться на Ягнятко, що посапує на його руці. Обережно піднімає ковдру, бо хоче побачити її тіло знову. Воно неперевершене, Чет повний бажання, але Ягнятко так солодко і довірливо спить, що він вирішує зачекати. Попереду у них ще так багато кохання. Чет обережно виймає руку з-під голови Ягнятка і йде на кухню. Там готує кофе і тости. Ягнятку захочеться їсти, вона втратила стільки енергії за ніч. Він посміхається і тре шию на якій стоять кілька засосів. Ягнятко така гаряча, така несамовита в ліжку, хіба Чет не шукав саме таку жінку? Він ставить чашки та тарілки на піднос і йде до спальні. В коридорі бачить якийсь мішок, наче з кривавими плямами, але не звертає на це уваги, бо кохання туманить мозок не гірше, аніж алкоголь.
- Кохана, доброго ранку.
Ягнятко відкриває очі і потягається, так солодко, що Чету хочеться кинути той клятий підніс і зайнятися нею.
- Завжди я прокидаюся першою.
Вона всміхається, Чет ставить підніс, вони разом п'ють каву, хрустять тостами, а потім знову займаються коханням. Ягнятко каже, що б він не йшов на роботу. Чет дзвонить і каже, що захворів. Він і дійсно як захворів, якась лихоманка, вони тільки і роблять, що займаються коханням, з перервою на їжу та розмови. Чет хоче сходити в магазин, купити випивки, але Ягнятко просить не виходити з хати, щоб сусідам ні про що було розпускати плітки. Чет і радий нікуди не йти, він і так наче п'яний. Він цілує Ягнятко, пестить її носик з невеличкою горбинкою, шепоче на вушко різні соромнощі, знову кохання. Потім Ягнятко приносить чаю, щоб підкріпити сили. Чет шуткує, що в нього стільки сил, хоч груші можна трусити, але чай п'є. Він якийсь дивний на смак, Ягнятко каже, що це настій на різних травах. Чет випиває і зненацька відчуває, як заморився, хоче лягти, робить крок, другий, а потім падає на підлогу з висоту своїх 176-ти сантиметрів.
Коли приходить до тями, то лежить на столі, на тому самому столі, де вони займалися коханням з Ягнятком перший раз. Він думає, що Ягнятко хоче зробити дубль, вона ж така дотепниця у цих справах. Відчуває, як стає член, хоче його заспокоїти, коли відчуває, що він зв'язаний. Він лежить на столі повністю голий и прив’язаний міцними шкіряними ремінцями. Чет анітрохи не боїться, думає про себе, якими це іграми хоче побавитися Ягнятко? Чекає, що вона зараз зайде в чорному шкіряному вбранні, чорне так пасує її білій шкірі, ніжній, тонкій, майже прозорій шкірі. Ту шкіру хотілося цілувати і пестити, нюхати і захоплюватися, шкіра Ягнятка, була як і сама Ягнятко – ніжна, свіжа, солодка, гарячкувата і тендітна.
Чет хотів позвати Ягнятко, бо вже скучив за неї і член дарма стоїть як головний елемент сонячних годинників у очікуванні сонгця. Чет хоче крикнути, але у роті кляп. Чет посміхається винахідливості Ягнятка. Навіть кляп придумала. Щоб потім вирвати його і цілуватися. Чет згадує смак її губ, її язичка, в неї такий гостренький та швидкий язичок.
Ягнятко з'являється зненацька. На ній велика фартушина, як у жінок з рибзаводів, Чет бачив колись фільм про те, як робляться рибні консерви. В руках у Ягнятка ніж. Чет посміхається її кумедному вигляду.
- Не посміхайся любий, нічого смішного тут немає. Зараз тобі буде боляче, дуже боляче. Щоб не було зайвих питань – я відьма. Я невмируща, але щоб підтримувати своє життя мені потрібні життя інших людей. Бачу, що ти мені не віриш. Зараз повіриш.
Ягнятко бере і відсікає Чету палець. Мизинець на правій руці. Кидає собі у рота, як кидають насіння робочі на зупинках. Чет здригається і стогне, Ягнятко плямка.
- Оце так смак, давно вже такого не було. Розумієш, для життя мені потрібна мужність, а зараз так мало мужніх чоловіків, їх майже не знайдеш. Я їла культуристів і боксерів, їла футболістів та поетів, кого тільки не їла, але все то була трава. А ось ти, ти мій любий Чет виправдовуєш найсміліші очікування. Що ти сіпаєш головою? Ти хочеш щось сказати мені? Щоб я пощадила тебе? Ти ж розумієш, що це не можливо. Ще щось хочеш сказати? Ну добре.
Ягнятко виймає кліп, Чет дивиться на неї очами повними почуття. Здається, що навіть його очкові яблука стають формою схожі на невеличкі серця.
- Я кохаю тебе.
- Що?
- Я кохаю тебе.
- Дивно, усі інші намагалися звати на допомогу, коли я відкривала їм рота. Але це не має сенсу, бо тут дуже добра звукоізоляція.
- Я кохаю тебе.
- Я не вірю в кохання.
- Подивись мені в очі.
- Я не вірю чоловічим очам. До того ж зараз ти будеш ненавидіти мене, чи боятися.
Ягнятко втирає кров з губ, спльовує ніготь з Четового пальця і починає вирізати шматок з ноги. Чет стискує зуби, виє, здригається, борсається на столі, але ремінці такі міцні, нічого не зробиш з тими ремінцями, що ріжуть шкіру, але не відпускають. Ягнятко вирізає шматок м'яса і кидає його до рота. Жує ще живу, ще агонізуючу плоть, кров тече по її губам, по її білій, солодкій, атласній, зефірній шкірі. Ягнятко схожа на якусь прадавню богиню вбивств, страшну і прекрасну одночасно.
- А зараз що ти мене скажеш, милий?
Вона вклоняється до Чета і посміхається йому. А він посміхається їй.
- Я кохаю тебе, кохаю як нікого не кохав. Кохаю, як ніхто не буде кохати тебе.
- Невже ти думаєш, що я повірю твоїм словам і залишу тобі життя?
- Я кохаю тебе. Це головне і це єдине, що я хочу тобі сказати. Ти жінка моїх мрій, я шукав тебе багато років і знайшов.
- Ти хотів, щоб тебе різали на шматки?
- Ні. Я хотів кохатися з тобою. Моє Ягнятко.
- Ягнятко?
Вона сміється.
- А тобі не здається, що я скоріше сірий вовк, а не Ягнятко?
- Я кохаю тебе і для мене ти назавжди моє Ягнятко.
Вона бере сокиру, велику сокиру, які є у базарних рубачів м'яса.
- Вибач, милий, але зараз ти забудеш про всі ті слова, які зараз казав.
Ягнятко підкладає Чету дубову дошку під плече. Чет дивиться на Ягнятко очима, сповненими кохання. Вона замахується і б'є. Видно, що в неї великий досвід, бо вона так вправно порається з важкою сокирою і з одного разу відсікає Чету руку. Він кричить. Кричить так, як тільки може кричати людина. А Ягнятко присідає і підставляє обличчя під кров, що хлище з Чета.
- Яка смачна. Милий, я ніколи не пила такої смачної крові.
Ягнятко заглядає Чету в очі і бачить там лише жовту муть болю.
- Я ж казала, що ти швидко розлюбиш мене. Але нічого, я звикла до чоловічих зрад. Зате ось маю чим наїстися.
Ягнятко хапає зубами руку Чета і жадібно жує.
- Милий, ти справді надзвичайний. Ніколи в житті я не їла такого смачного чоловіка, а я ж прожила вже більше чотирьох сот років! То скоштувала цілу армії чоловіків. Мій смачненький Чет, я запам'ятаю тебе назавжди.
Вона вклоняється і цілує його спітніле чоло. Посміхається, а потім відсахується, як од нечистої сили. Бо він посміхається і в очах його таке почуття, що Ягнятко здригається.
- Я кохаю тебе.
Він хрипко шепоче, бо зірвав голос од крику і не може говорити.
- Кохаю тебе, моє Ягнятко.
Вона заглядає йому в очі і бачить очкові яблука у формі серця.
- Ти хочеш обдурити мене! Я не повірю жодному твоєму слову! Ти все одно труп! Щоб ти там не казав!
- Я кохаю тебе.
Чет непритомніє, бо втратив занадто багато сил. Ягнятко підхоплюється і хапає сокиру.
- Брехун, сволота, я тобі покажу!
Вона рубає йому ноги. Спочатку праву, потім ліву. Чет приходить до тями і кричить, потім знову непритомніє від больового шоку. Ягнятко хватає зубами свіже м'ясо і посміхається.
- Мене не обдуриш, мене не обдуриш. Я пожила на світі, бачила!
Вона рубить відсічене на порціонні шматки і відносить до великого холодильнику.
- Зараз милий, я займуся і тулубом. Я розріжу тебе і буду їсти потроху, щоб вистачило на довше. Ти найсмачніший чоловік у моєму житті!
- Я кохаю тебе.
Він ледь-ледь каже це, слабкий і блідий.
- Що! Що ти сказав! Брехун! Я тобі покажу!
Вона кидається до Чета, відкриває йому рота, хапає язик і ріже його ножем. Чет весь тремтить і виє.
- Щоб знав, як брехати! Щоб знав!
Ягнятко кидає язика собі в рот, починає жувати і завмирає, наче поперхнулася. Лізе рукою в рот, дістає Четів язик, дивиться на нього, пробує жувати знову. Стоїть розгублена. Випльовує язик. Підохоть до Чета, плаче. Він також плаче і скрізь сльози видно серця в його очах.
- Ти по справжньому кохаєш мене?
Чет киває головою.
- Я перестала бути відьмою. Розумієш, я стала звичайною жінкою. Я не думала, що це можливо, я не вірила, що хтось буде кохати мене так сильно.
Вона цілує його і Чет відповідає їй губами.
Узбережжя моря, набережна, на лаві сидить засмаглий дід з цигаркою. Розповідає якомусь хлопцю з диктофоном.
- Вони з'явилися в цих містах у 2008-му році. Їх важко було не помітити. Чоловік був інвалід, без обох ніг, без лівої руки, ще й на правій не було одного пальця. І німий. А жінка була гарненька. Така блондинка, фігурна, в неї були такі маленькі та сердиті цицьки і дрібні кучери. До неї багато хто підбивав клинки, навіть я, до неї підкатував. Зрозуміло, що в неї чоловік, але ж він її навіть обняти не міг. Інвалід і є інвалід.
- І що, вона зрадила йому?
- Жодного разу. Навіть пліток не ходило, а плітки ж тут ходять і про те що було і про те, чого не було. Але про неї жодного разу. Її поважали усі. І жінки, і чоловіки. Тому що то було справжнє кохання. Ви б бачили, як вона турбувалася про свого чоловіка! Ми усі дивилися на нього і заздрили. Розумієш! Він був інвалід, без ніг, а ми йому заздрили. Тому що знали, що нас ніколи так не покохає жінка, ніколи ніхто не буде турбуватися за нами, як вона за ним.
- Вона щось розповідала про себе?
- Нічого. Тільки віталася. Говорила вона лише з ним, здавалося, що усі інші зайві для них. Тільки вона і він. Вона везла його на візку по набережній і завжди щось говорила. Потім зупинялася, сідала на лаву, повертала його до себе і знову щось говорила. А він посміхався і кивав головою. Іноді вони сиділи мовчки. Але все одно посміхалися. Просто дивилися один на одного і посміхалися.
- Невідомо, де він скалічився?
- Про них не було нічого відомо. Вони просто з'явилися, купили тут будинок і почали жити.
- В них були гроші?
- Звісно були, бо ж вона не працювала, вона увесь час проводила з ним. Жили вони не дуже заможно, але й не бідували. Вона кожного дня ходила на базар за свіжими продуктами, потім готувала йому їжу. Мабуть непогано готувала, їх сусіди казали, що запахи були надзвичайні.
- До них хто-небудь приїздив?
- Жодного разу. Вони жили самі. Там їм нікого не було потрібно. Вони були щасливі.
- Щасливі?
- Якби ви бачили їх очі. У неї на руках був чоловік інвалід, якого потрібно було порати і порати, але очі в неї світилися щастям. І в нього, хоч він був інвалід, майже шматок м'яса на возку. А очі у нього були переповнені щастям. Чесно кажучи, я заздрив йому. Це дивно звучить, заздрити інваліду, але якби ви побачили його очі, ви б все зрозуміли.
- І вони жили тут увесь час?
- Так, рік за роком. Звісно, потроху старіли, всім, але не очами. Очі в них залишалися ті ж самі, повні щастя і якоїсь такої радощі, якої тут нема. Вони були як прибульці з іншої планети. Коли я бачив їх очі, я починав пиячити, бо в мене ніколи, розумієте, ніколи не було таких очей. Такого щастя!
Старий дивиться у море і витирає сльози. Згадує їх, Ягнятка і Чета, які теж дивляться на море.
- Як вони вмерли?
- Як у приказці, в один день. Вони жили довго та щасливо і вмерли в один день. Сусіди звернули увагу, що цілу ніч в їх будинку палало світло, а вранці жінка не пішла на базар. І не вивезла чоловіка на прогулянку. Викликали міліцію, вони знайшли їх у ліжку. Вони лежали мертві, але посміхалися. Чоловік обіймав жінку своєю єдиною рукою. Їх поховали, будинок продали, ось і все. А навіщо вам потрібна ця історія?
- Можливо з неї вийде непогане кіно, тільки б знати, що було до того, як вони приїхали сюди.
- Навряд чи про це хтось знає.
Старий кидає недопалок на землю і дивиться на море, воно неспокійне, у крутінні хвиль, у ледь жовтуватій піні він бачить кучери тієї жінки, яку він запам’ятав на все життя.

- Чете, Чете. Ти що плачеш?
Б’янка стояла над Четом і тримала його за плече.
- Та так, наснилося.
Чет сів на диван. В кімнаті вже було темно.
- Вона?
- Що, вона?
- Наснилася.
- Окрім неї мені ніхто і не сниться.
- Кохання-махання.
- Еге ж.
- Зіггі до сих пір немає.
- То й що?
- Хоч би чого з ним не сталося.
- А що з тим бовдуром може статися? В нього ж довгий член і особлива вдача!
- Чете, не злися, зараз тобі краще не нервувати. Лягай, відпочинь, а я скоро прийду.
Лише зараз Чет помітив, що Б’янка одягнена.
- А куди ти?
- Збігаю на цвинтар. Я хвилююся за Зіггі.
- І що ти будеш робити на цвинтарі?
- Подивлюся, можливо зустріну Зіггі.
- Чого ти так їм переймаєшся?
- Не знаю. Він непогана людина і картини в нього дуже хороші.
- Ота мазня з голими бабами?
- В них можна багато чого побачити.
- Сіськи-піськи?
- Чет, не дратуйся. Відпочинь. Якщо захочеш їсти, суп на плиті, яєчня на столі. Я все приготувала і швидко повернусь.
Він не міг відпустити дівчину одну, це було одне з правил Чета Загорулько – захищати жінок від небезпечних справ.
- Зачекай.
- Що?
- Я піду з тобою.
- Краще відпочинь.
- Подишу свіжим повітрям.
Коли Чет почав зав’язувати шнурки на туфлях, то відчув, як паморочиться голова. Схопився за руку Б’янкі.
- Може краще залишишся?
- Ні, підемо.
Вона узяла його за руку і вони вийшли, як парочка закоханих.
- Зіггі ще щось казав про цвинтар?
- Ні, тільки що там піраміда і там, можливо, є штаб чужоплантеників.
- Ідіот.
- Чете, не треба.
- Скоріше за все, він зараз накачується десь горілкою, бо прийшов на цвинтар, нічого там не знайшов і засумував за своєю Ксенією.
- Ти якось вороже проти неї налаштований.
- Я не довіряю жінкам з великим задом і маленькими грудьми. Вони брехливі.
- Багатьом чоловікам подобається такий тип.
- Ну, вони з Зіггі будуть два чоботи – пара.
- Слухай, ще трохи і я почну сумніватися чи таку вже дурницю сказав Зіггі про тебе. Не можна бути таким агресивним.
Чет подивився на неї, хотів відповісти щось зле, але вона була маленька жінка, Чет Загорулько ніколи не ображав жінок.
- Вибач, зараз я заспокоюся.
Він наказав собі не згадувати того ідіота, почав розмовляти на загальні теми, сіли в маршрутку, спокійно доїхали до цвинтаря. Темного та безлюдного. Влітку там частенько сиділи компанії алкоголіків, але зараз було сумно та холодно.
- Ти знаєш де та піраміда?
- Здається так, ми колись писали про неї.
- І що то воно таке?
- Та не дуже зрозуміло. Наче культова споруда кримчаків, це така невеличка іудейська група, вони торгували у Сумах до революції, а потім кудись поділися. Але багато пліток. Що вона забита людськими кістками, що поруч з нею колись знайшли труп немовля, що іноді взимку на снігу біля неї виступає кров. І таке інше, жахливе та незрозуміле.
- Ти не віриш в ці плітки?
- Ні. Якщо кров виступає, вона повинна звідкись братися. З тіла, наприклад. Але якщо тіла немає, то немає і крові.
- А мені страшно.
Б’янко тісніше притиснулася до Чета, а той з радістю помацав пістолет у кармані. Зброя заспокоювала і давала впевненість, хоч шли вони по темній і вузькуватій стежині.
- Ще метрів сто і праворуч буде піраміда.
- Може не треба відразу підходити, може краще послідкувати.
- Б’янка, у цій темряві ми нічогісінько не побачимо. Пішли. Про всяк випадок, не лякайся, якщо я буду тебе цілувати.
- Що?
- Будемо удавати з себе закохану парочку.
- Перед ким?
- Бозна.
Вони підійшли до піраміди, що височіла в темряві над сусідніми могилами. Заввишки метрів сім, досить дебела, але не дуже то схожа на штаб чужопланетників, хіба що вони зовсім невеличкі.
- Я так тебе кохаю.
Чет підхопив Б’янку за талію і потягнув до піраміди. Б’янка не злякалася, почала цілуватися, навіть занадто правдиво. Підійшли до будівлі, наче цілувалися далі, Чет оглядався і прислухався. Нічого підозрілого. А що він чекав? Це ж дурість, сподіватися знайти щось в піраміді, яка побудована майже сто років тому. Чет вже хотів йти, коли позаду почулися кроки.
- Що це ви тут робите?
Питав чоловічій голос, грубий та гучний. Ось серед темряві вийшов і сам чоловік, здоровезний, наче гора. Чет не злякався, він багато разів у житті доводив теорему, що велика шафа гучно падає, то і зараз лише сховав за собою Б’янку.
- А тобі яка справа?
- Я сторож, а ну йдіть звідси!
Чоловік насувався, даючи зрозуміти, що якщо вони не послухаються, він примусить їх це зробити. Чет щось хотів ще сказати, він був не дуже налаштований битися, але побачив, як чоловік підняв руки. Наче ведмідь. Чет вже знав, як покласти справжнього ведмедя, то якийсь цвинтарний сторож був йому не страшний.
- Не бійся.
Чет зробив крок вперед, далі планував вдарити велетня ногою по мудям, потім додати ліктем по потилиці і розпитати, чи не бачив сторож Зіггі або чогось підозрілого. Чет дочекався влучного моменту, що було не важко, бо велетень піднявши руки, йшов, перевалюючись з ноги на ногу і анітрохи не захищаючись. Чет вдарив ногою і тут трапилось дивне. Нога замість того, щоб вдарити і відскочити, зненацька встряла в велетні, наче в болоті. Аж хлюпнуло. Більше того, велетень не здригнувся від болі, не затремтів, не крикнув, а почав тягти до Чета свої руки. Чет намагався вирвати ногу, але її наче засмоктувало кудись, до того ж сморід. Якийсь густий та настояний сморід, від якого Чета почало паморочити. він ще встиг побачити товсті руку, що тягнулися до його шиї, та відчайдушно смикнувся ногою. Зміг її видряпати, але велетень впав на Чета і майже поховав його.
Чет опинився у душній і сморідній темряві, наче впав у калюжу якогось гнилого м’яса, Чет намагався зіштовхнути з себе велетня, але руки топилися в мерзотному кисілю. Чету відчув, що задихається, тягнувся до пістолету, що був недосяжний у кишені плащу, коли удар, туша велетня вся здригнулась і затихла. Чет продовжував борсатися під нею, відчайдушно стискував губи, щоб не відкрити рота і задихнутися. Відчув, що хтось його тягне за ногу. Борсався, намагався допомогти і таки виліз з-під велетня. Відкрив рота і дихав. Звичайна людина знепритомніла б від того смороду, але Чету повітря здавалось свіжим і приємним.
- Що це було?
- Де?
- Що це таке?
Б’янка сіпала його за плече, вона була перелякана і вся тремтіла. Чет подивився в бік і побачив тушу велетня. Тільки тут зрозумів, як вона смердить.
- Пішли звідси.
Чет хотів відійти від туши, але побачив, що сам він весь у тому кисілю, з якого був зроблений сторож.
- Що це?
Б’янку ледь не вивертало. Чета теж, але він був чоловік, який ніколи б не почав блювати при жінці.
- Що це, Чете?
- Тихіше. Це труп.
- Хто?
- Труп. Небіжчик, який вже багато пролежав у землі.
- Що ти верзеш?
- Вони так і пахнуть. Колись мені довелося бути присутнім при ексгумації. Знайшли мертвого наркомана, зарили разом з бомжами, а потім виявилося, що він з заможної родини і батьки зажадали перепоховати сина. Мені треба було писати про це. Я з фотографом стояв і дивився, як трактор розриває могилу. Там був такий самий сморід.
- Але трупи не можуть ходити!
- І нападати не можуть, ось що і дивно. То ти його пригостила?
Чет роздивився, що з голови велетня стирчить велика лопата.
- Я. Я боялася, що він вб'є тебе.
- Дякую, Б'янко, ти врятувала мені життя.
- Він міг вбити Зіггі.
- Міг. Пішли.
- Куди?
- Це хлопець хотів відігнати нас від піраміди. То може там всередині дійсно щось цікаве?
Чет дістав пістолет, обійшов піраміду.
- Ти вибач, від мене так тхне.
- Чете, може краще викликати міліцію?
- Міліція не буде займатися живими небіжчиками, це вже повір мені. Ось якісь двері.
Чет вдарив ногою і двері полетіли кудись в середину. Чорна дірка у піраміді. Нічого не видно. Чет узяв ліхтарик, який знайшов в хаті Зіггі.
- Чекай мене тут.
- Ні, я боюся.
- Б'янка!
- Я вже врятувала тобі життя. Може ще врятую.
- Добре.
Вони пішли у темряву, яку лише трохи прорізав Четів ліхтарик. Сходи, сходи, кудись під землю.
- Ще двері.
Чет кілька разів вдарив ногою, але вони трималися незворушні.
- Добре. Відійди.
Він заховав Б'янку за собою і кілька разів вистрелив. Потім вдарив ногою і двері відчинилися. Чет забіг у якісь добре освітлений зал, разом завила сирена, в протилежному кінці відчинилися двері і звідти з'явилося кілька чоловіків, досить підозрілого вигляду. Тобто брудних, із синіми обличчями, трупів. Чет не став чекати, поки вони добіжать і зніс їм голови ще здалеку. Усі попадали, Чет перезарядив пістолет.
- Їх треба вбивати в голову?
- Не знаю. Ти ж спробувала лопатою, спроба виявилася успішною. Від добра добро не шукають. Чи не так? Пішли.
Вони побігли до дверей звідки вискочили небіжчики. Там був ще один зал, якісь апарати, великі акваріуми, щось мигкотіло. Зненацька сирена замовкла. У стіні відкрилися таємні двері і звідти виїхав невеличкий акваріум з купою іншого обладнання. Чет прицілився.
- Не надо стрелять.
- Що?
- Извините, что мы говорим с вами по-русски, у нас нет денег на покупку программы перевода на украинский.
- А ну не треба тут спекулювати мовним питанням!
- Опустите пожалуйста оружие, мы не причиним вам зла.
- Це я і так бачу. Де Зіггі?
- Ми мирные инопланетяне, мы ведем легальные исследования вашей планеты. Ведем уже тридцать лет. Мы начинали еще в СССР, поэтому у нас нет перевода на украинский язык. Последнее время расходы уменьшаются, мы даже вынуждены были перейти на местную охрану.
- Оці трупи?
- Это самое дешевое, что мы могли придумать.
- Навіщо ви викрадаєте людей?
- Для исследований.
- Де дівчата?
- Кто?
- Дві дівчини років по двадцять п’ять. Тільки не кажи, що їх тут немає!
- А, девушки! Я правильно понял, девушки?
- Де вони?
- У нас нет девушек. За последний месяц мы взяли только одного молодого мужчину. Буквально сегодня. У него интересное строение мозга, я работаю над изучением механизма творчества у людей.
Чет вистрелив. Куля пролетіла зовсім поруч з акваріумом.
- Слухай, або ти зараз кажеш де дівчата, або я тебе розтрощу і знайду їх сам!
- Не надо, не надо трощить! Прошу вас! Мы мирные существа, наша программа санкционирована правительством, нас контролируют межпланетные организации! Не надо стрелять! Я вам сейчас все покажу! Я сейчас тронусь с места, я буду ездить медленно, только не стреляйте.
- Давай, тільки без витівок.
Вони пішли за акваріумом у наступний зал. Там побачили кілька фотелів, на кшталт медичних. На одному з них лежав Зіггі, щільно утиканий проводками і трубками.
- Вот он.
- Де дівчата?
- Это все. Мы давно уже не делали заборов, а этот сам пришел сегодня.
Чет підійшов до акваріума.
- Не знаю, де в тебе голова, але я буду стріляти багато, то вражу її. Де дівчата?
- Я прошу прощения, но больше никого здесь нет. Можете провести обыск.
Чет впер пістолет у акваріум.
- Ну, не хочеш говорити, не треба.
- Чете, їх тут дійсно нема.
- Б'янка, не лізь.
- Чет, ну подивись сам, тільки не стріляй.
- Чого ти його жалієш?
- Якось недобре вбивати гостей.
- Ні*** собі гості! Вони тут тридцять років вже людей ****ять! А потом ви вбиваєте і перетворюєте їх у рабів!
- Мы никого не убиваем! Мы всех отпускаем. Просто подчищаем память, чтобы человек ничего не помнил. Никого не убиваем!
- А ті трупи звідки?
- Это покойники с кладбища. Мы раскапываем могилы и берем их на службу. Мы можем заставить их двигаться и выполнять команды, но служат они очень недолго, потому что быстро сгнивают. Есть вещества, которые могут остановить гниение, но нам не позволяют включить их в смету.
- У вас теж бухгалтери керують світом.
Чет посміхнувся і згадав, як Кох зменшував видатки за рахунок більше дешевого туалетного паперу і відмови купувати чай за редакційний кошт.
- О, вы тоже это знаете! Когда мы начинали, здесь было новейшее оборудование и семнадцать лиц персонала, не считая охраны из межгалактических войск. А теперь я тут один, оборудование уже давно морально устарело, я бы давно бросил всё это, но мне надо дотянуть до пенсии.
- Ти диви, я думав, що у акваріумів немає пенсії, їх відразу на смітник.
- Что вы, мы уже давно добились права на пенсию. Восемь лет пенсии и только затем уж списание.
- Ладно, той, давай нам цього хлопця і ми підемо звідси.
- Вы из-за него пришли?
- Ні, ми прийшли через двох дівчаток з телебачення. Але коли нема птахів, то й дупа соловейко.
- Простите, не понял.
- Нічого. Працюй.
- Да, да, конечно.
Акваріум під'їхав до фотеля, в якому лежав Зіггі. З'явилися чотири маніпулятори, які почали відключати трубки та проводи. Б'янка озиралася навкруги. Чет дивився на все це і щось собі думав.
- Слухай, а ви дійсно можете підправити пам'ять?
- Ми можем затереть определенные периоды. Вот ваш друг, он не будет помнить, что был здесь. Хотите и вам такое сделаю.
- А якщо мені потрібне видалити з пам'яті інше.
- Можно попробовать, но тут все зависит от объекта. Человеческая память устроена достаточно сложно, поэтому подправлять её достаточно не просто.
- Чет, що ти замислив?
Б'янка підозріло дивилася на товариша. Чет трохи зніяковів.
- Та тут прийшла в голову одна цікава думка.
- Яка?
- А якщо мені видалити з пам'яті Ягнятко?
- Що зробити?
- Ягнятку я не потрібен, вона живе своїм життям і не образиться. А мені стане легше, я не буду чекати тих клятих випусків погоди, щоб побачити її. Почну життя з чистого аркуша. Непогано ж?
- Чете, ти ж хотів знайти її! Вона у біді!
- Я не знаю, де вона. Можливо у біді. Я буду разом з Зіггі шукати дівчат, але просто дівчат, яких я зовсім не знаю. Слухай, ця ідея мені подобається все більше і більше!
- Чете, все це виглядає не дуже красиво.
- А воно і не може виглядати красиво. Це ж операція, медичне втручання, яка там красота.
- Чете, ти ж казав, що навчився жити без неї.
- Навчився, але це життя вимагає від мене великих щоденних зусиль. Я боюся зірватися, я як наркоман, якому постійно бачиться шприц з ширкою. Я хочу стати вільним від всього цього.
- Ти хочеш викинути Ягнятко зі свого серця?
- Так, бо це хвороба. Не Ягнятко, вона ні в чому не винна, моє сприйняття її, мої почуття до неї, ось це хвороба, справжня хвороба. Чому б не вилікуватися, якщо є можливість. Це ж безпечно, акваріум, безпечно чи ні?
- Простите, не понял вопроса.
- Это безопасно?
- О, да! Этой технологии много лет, она опробована на миллионах организмов с разных планетных систем!
- Ось бачиш. Не хвилюйся, Б'янко. Краще візьми пістолет і контролюй, щоб пан акваріум не зробив нічого поганого. Куди мені лягати?
Акваріум показав на фотель біля Зіггі. Чет ліг туди, акваріум одягнув йому на голову великий шолом.
- Подумайте о том, про что хотите забыть.
Акваріум замовк. Хвилина тиші. Б'янка дивилася на хлопців і тримала пістолет напоготові.
- Все, снимайте шлем.
- Як все, я ж не забув її!
- К сожалению, очистка невозможна. Этой женщиной пропитана почти вся ваша память. Если стереть её, это может привести к необратимым последствиям для мозга. Я не решусь на это.
- Які наслідки? Просто вичисти її з мого мозку!
- Чете, він каже, що якщо вичистити її, то у твоєму мозку мало що залишиться!
- Що за дурня!
Чет був роздратований, а Б'янка радісно посміхалася.
- Дякуємо вам, акваріуме. Ми заберемо нашого друга і підемо.
- Спасибо и вам. Я сказал бы, что приходите еще, но к сожалению, посещение баз для аборигенов запрещено. Если о вашем визите узнают в центре, я лишусь пенсии. Вы уж извините.
- Нічого, раз не можна, то не можна. Чете, бери Зіггі і пішли.
Вони підхопили Зіггі і повели. Це було не дуже легко, бо Зіггі важив більше ста кілограмів, а сам майже не йшов. Сил хватило витягнути його на вулицю. Там Зіггі притулили до піраміди і сіли відпочити.
- Ох і кабан, як ми його дотягнемо додому?
Чет не відповідав, він собі щось думав.
- Що таке, Чете?
- Виходить, вона як пухлина?
- Що?
- Вона як пухлина, вона зайняла усю мою голови, увесь мозок.
- Не вона, Чете, вона бозна де.
- Я розумію, Б'янка. Просто це ж жаливо, це дійсно хвороба.
- Чет, а якби вона була б з тобою? Ти, мабуть, був би найщасливішою людиною на землі. Хвороба, вона завжди хвороба. А це тобі просто не пощастило. І забивай цим собі голову, там і так повно. Краще думай, де вона.
- Слухай, а може спитати у чужопланетника?
- Що?
- Може вони зможуть встановити їх місцезнаходження?
- Ідея. Пішли.
- А Зіггі?
- Сам він звідси не втече, а вкрасти його ніхто не вкраде.
Вони повернулися в піраміду. Правда Чет вже дверей не виламував.
- Уважаемый, да не пугайтесь, мы сейчас уйдем. Нам бы только узнать, где находится два человека.
- У вас есть и индивидуальные номера?
- Кто?
- Индивидуальные номера. Каждому человеку присваивается двадцатисемизначный номер. Вводишь этот номер и его можно найти.
- Нет, номеров нет, есть только имена. Одну зовут Ягнятко, то есть Анна Михайлик. А другую Ксения. Как же её фамилия? А, Мельниченко, как у майора. Я еще запомнил. Ксения Мельниченко.
- Имена и фамилии ничего не дают. Есть много Ксений и Ань, вдобавок учет ведется только по номерам.
- А как их можно узнать?
- Считать с подкорки. Хотите, я считаю ваш номер?
- Мене не треба шукати. Ладно, дякую.
- Прощавайте, акваріуме.
- Прощайте, друзья. И поменьше болтайте о сегодняшних происшествиях.
- Нам все рівно ніхто не повірить.
- И то верно.
Чет з Б'янкою піднялися нагору. Зіггі з'їхав по піраміді вниз і валявся на землі. Поруч смерділо тіло велетня.
- Пішли звідси.
Вони пішли, чужопланетник полегшено зітхнув. Йому пощастило, що не почав процедуру. Вже все підключив до тіла, залишалося тільки увести зонд для наднирників, щоб качати гормони. Ті гормони чужопланетник потім збував піратам, які пару разів на рік прилітали до нього і привозили все необхідне. Сама станція була поза законом, офіційно її давно закрили, але чужопланетник добряче підсів на продукти людських наднирників, то залишився тут. Кайфував і потроху заробляв собі на життя. Здибав отого велетня, з розвинутим мозком, підключив до нього електроди, щоб викликати емоції і активізувати роботу наднирників. Та не встиг. Ну хоч ці дурні люди повірили його брехні і не пустили його на електрони, відповідно до міжгалактичних законів. Хоча які електрони, в них же немає необхідного обладнання, вони на ступені палеоінформаційного суспільства. Дикуни. Єдине, що є в них цінного, це їх наднирники, але вони цього не знають.
Чужопланетник ввів собі чергову дозу і випав зі свідомості. Тим часом Чет та Б'янка відтягнули Зіггі подалі, потім Чет набрав води з калюжі і почав прискати в обличчя Зіггі. Той потроху приходив до тями. Його посадили на лавку і тримали з обох боків, щоб не впав. Чет щось думав і кректав.
- Що таке?
- Б'янка, я не знаю, що робити далі.
- Як що? Треба шукати їх, дівчата у небезпеці.
- Де шукати, яка небезпека? Я не розумію. Я не знаю.
- Я теж, але треба думати, треба щось робити. Під лежаче каміння вода текти не буде. Подзвони своєму знайомому в міліцію.
- Міліція нічого не знає.
- Про всяк випадок. Це краще, аніж зовсім нічого не робити.
Чет хотів роздратуватися, але змусив себе посміхнутися. Не можна дратуватися на жінок. Це правило Чета Загорулька. Треба бути вдячним. Це також правило Чета Загорулько. Б'янка врятувала йому життя. То це дуже добрий привід, щоб слухати її. Дістав телефон.
- Від мене так жахливо смердить.
- Нічого, ми вже потроху звикли.
- Алло, привіт, це Чет. Що там нового по дівчатах?
- Ти ще цікавишся цією справою?
- Звісно цікавлюсь. Мене ледь в тюрму не затаскали через неї. То що там?
- Нічого нового. Ані дівчат, ані зачіпок. Точніше є одна, але ніхто не хочу за неї братися.
- Що таке?
- Дуже небезпечна справа.
- Не крути, кажи як є!
- Кажу. Випадково виявилося, що десь місяць тому в Суми приїздив генерал Садиба.
- Той самий?
- Еге ж. Мав розмову з директором телебачення, прохав спеціалістів, казав, що хоче заснувати власну станцію. Директор йому відмовив, але й нам нічого не розповідав про ту зустріч. Вийшли на неї зовсім з іншого боку.
- І що?
- Після від'їзду генералу з телебачення звільнилося з десяток робітників. Казали, що в Київ їдуть, але ми перевірили – нема їх в Києві.
- Поїхали до Садиби?
- Скоріше за все. У генерала є гроші. Але з тих, хто поїхав, жодної ведучої.
- Тобто, генерал міг вкрасти ведучих, яких йому не вистачало?
- Я цього не казав.
- Я розумію.
- Що там з квартирою? Здаси моїм родичам?
- Скажу через кілька днів. Бувай.
Чет поклав телефон у кишеню і зітхнув.
- Що?
- Здається, я знаю, де вони.
- Знаєш?
- Принаймні це куди більш реальний варіант, аніж чаклуни або чужопланетники.
- Що за варіант?
- Повели Зіггі. Нам треба швидше додому.
- Навіщо?
- Щоб відпочити. Нас чекає дальня подорож.
- Куди?
- Майже в пекло. В розкішне пекло за російські гроші. Годі балакати, пішли.
Вони підхопили Зіггі, той вже потроху чвалав ногами, то швиденько дотягнули до дороги, зупинили таксі і поїхали. Чет всміхнувся. Йому здалося, що якщо він знайде Ягнятко, визволить її, то це допоможе викинути її з голови, перехворіти і остаточно одужати. Думати про те, що Ягнятко все ж покохає його, Чет не міг бо був не досить відважний. Або ж досить розумний.
 
Звісточка: Ваш голос – ключ що відмикає серце Зілля – що лікує душі моєї рани У раю б чути голос Ваш – чарівная Оксана.
Звісточка: О – оксамитова
К – калинова
С – сонцесяйна
А – ароматна
Н – ніжношкіра
А – атласна
ОКСАНА – моє довічне кохання.
Звісточка: Чекаю Вас Шукаю Вас і прагну Ви розбудили мій вулкан і розпалили магму.