Незакiнчена та поки що без назви.. оновлено 14. 09. 07го

П’єса

Діючі особи:
1. Честер (хлопець, із роздвоєнням особистості);
2. Голос в його голові;
3. Сем (близький товариш і добрий порадник Честера);
4. Ентоні (злий персонаж, працівник книгодрукарні);
5. Марієтта (мати Честера);
6. Єлизавета (письменниця);

=*=Дія Перша=*=
(Дія відбувається на даху двадцятиповерхового будинку. Прохолодно. На задньому плані грає тиха музичка (у стилі «ембіент»). На краю даху сидять кілька голубів.
Пейзаж: пізня година, туман, місячне сяйво.)

Честер:
(стоїть не даху видавничого філіалу, притулившись спиною до стіни, за якою знаходиться ліфтова будка. Імітація будинку: у лівій частині сцени із підлоги видно лише кілька останніх поверхів будинку, вікна передостаннього поверху будинку виглядають із підлоги лише на половину.)

Мої руки перехрещені на грудях
А у думках затаївся розгубленості страх
Що там ти думаєш? В яких ти кутках?
Невже знов відчуваю розпутності я смак?

З тобою ми завжди наодинці
І зі мною ти, губиш із очей краплинки
Неначе присмак довгих літ
Зачаївся він – нікуди не втік

Зараз над нами хмар дивовижні простори,
А ти все пліткуєш про якесь наше горе.
Мої очі (тихий голос з-за сцени: чи наші?) підіймаються вгору -
Дивитися б вічно скрізь тишу на зірок коридори.

Затьмарила тебе злість нетямуча!
Поряд із нами Вона як вода.
Перед очами усе наше буття,
За що мушу все це терпіти щодня?..

Голос в його голові:
Як можеш казати незрячі речі ці?
Невже наше діло не схвалюєш ти?
І тії ночі, що були ми в роздумах разом,
Для тебе жахливою стали відразою?!

Честер:
Про які спільні роздуми кажеш ти?
Не ті, що спокутував злість мені?
Коли, я благав не карати невинних, ні разу,
Не послухався слів моїх ти!...а зараз

Засівши так глибоко, в моїй голові
Ти давиш з середини всі радощі мої.
Чудовиськом став самий я собі.
Не здатним на милість, навіть уві сні.

О муки! Моє тіло палає тобою всюди!
І так напевно завжди тепер буде..
Лиш Єлизавети не забуду бажанні очі,
Що відтепер сняться в муках щоночі.

Стоячи отут і вдивляючись у темінь
Я пам’ятатиму довічно її натхненну
Не потрібно ні слів, ні бажання щоразу,
Як бачу солодощі тіла її.. шаленію відразу!

(Задумливо та із втіхою у голосі:)
Єлизавета.. що за дівчина блаженна!
Моя кара, що не поряд я, а так далеко.
У своїх думках я, і це не легко
Подолати ворога в собі – пробач моя лелеко!


(Він замислившись іде до краю даху. Голова схилена до низу. Підійшовши до краю сідає. Запалює цигарку.
У правій стороні сцени з’являється Ентоні. Крадькома йде, часто обертаючись і потираючи руки. Честер сидить не звертаючи уваги на Ентоні. Сцена поділена навпіл і таким чином створюється ілюзія – ми спостерігаємо що відбувається із Честером на даху і з Ентоні біля цього будинку водночас)


Ентоні:
(подумки)
Із силою візьму.. чи може зваблю грішну?
А може й страждатиму від цього вічно.
Та ні! Все ж винайду доречну собі втіху я.
І буде каятись переді мною вся Земля!..


(Не натішившись собою, Ентоні швидко обертається на шум позаду. Під час цього Честер ворушить ногою – видається ілюзія, немов би до низу падає каміння. Відбувається світове затемнення (під час якого грає містична музичка). Будинок підіймається вгору, і таким чином тепер глядачі бачать перші два поверхи (верх будинку скриває завіса) під’їзд із вивіскою видавничого філіалу («Lumen et manuscriptum» і невеличкий дворик. Ентоні поволі підіймає голову уверх)

Немов сам Всевишній зрозумів наміри мої.
Та що поробиш, не маріонетка я тобі!
Не намагайся втручатися у ігри мої,
Обсудимо все потім – на Страшнім Суді.


(Лукаво посміхаючись, Ентоні потираючи рукою лоба зникає за темними дверима філіалу.)
((На сцену сміючись вибігає Сем. За ним поволі йде дівчина. Сем сідає на підлогу звішуючи ноги зі сцени. На півоберта він повернутий до дівчини, що стоїть позаду)

Сем:
І ночі і дні, і небесні світила разом
Мріють про тебе єдину, так ласо.
Я вдихаю твій ніжний до думок аромат
Не полишай мене в цю ніч отак!

Можливо я кволо і ледве говорю,
Та прошу – полікуй мене поволі!
Зроблю для тебе що скажеш і край,
Не порушу свого слова – кажи! Не чекай!

Лиш залишися зі мною наодинці отут
Не бійся не зроблю дій дурних жмут.
Просто ти так бажана мені.. і приємно мовчати
Поряд, у тиші з тобою. Час зупинитися благати.

Дівчина:
(потроху відходячи від нього)

Скажи для початку моє ім’я,
І це покаже хто для тебе я.
Лиш взрівши вагання твоїх очей,
Все стане помітним, без зайвих ночей...

Сем:
(Полохливо і стурбовано. Сідає на коліна перед блаженною)

Як же ж не знати?! Венера ти!
Що зводить з розуму всі думки мої!
Неначе ті квіти, як цвітуть на весні,
Дають мені сили не будь в забутті!

Дівчина:
Навіщо зі мною таке робиш ти?
Я теж людина - не звір у пітьмі.
Чи знущаєшся вміло, чи кажеш все те,
Що й справді на думці сидить у тебе?

Сем:
Може і вигляд мій не містить глузду
І очі стурбовані, в яких зараз пусто.
А обличчя пашіє від загрози втрати тебе
Невже так кохання вплинуло на мене?..

(Встає на ноги)
Рибонько люба, моя натхненна музо!
Кажу тобі правду, це все не безглуздо.
Пробач, не скажу ім’я твого я..
Та невже через це втрачу радість життя?

Дівчина:
Ми знайомі раховані дні і малесенькі ночі..
(потроху йде зі-сцени.)

Сем:
Та це не привід боятись, що ми з тобою не можемо..

Дівчина:
Бачитись і бути так близько.. задихатись хочу..

Сем:
Від близькості думок і подиху ночі.

Дівчина:
В обіймах твоїх за кордонами розуму..

Сем:
На шпальтах газет немов – розкриті, як злочини

Дівчина:
Погублені діями, об’явлені в розшуках..

Сем:
Годовані пристрастю.. заковані в скованість..

Дівчина:
Звільнені від розуму.. та дій заборгованість.
(Йде)


(Сем сідає на підлогу обличчям до глядачів. Поволі припадає обличчям у своїх долонь. Потирає очі.)

Сем:
От дивачка, таких не бачив доти.
Та все ж не можу викинути з голови сумні ноти.
Биття її серця біля мого так поруч,
І так далеко одразу ж.. не можу.. що за горе?!

Бачити її ніжні ручки і не тримати.
Не мати поруч.. себе наче не знати!
Хапатись і бігти, весь час проти вітру
За подих в долонях.. за долоню з вітром.
(Запалює цигарку. Із чорного входу філіалу виходить Честер)


Честер:
Я задихаюсь у колі знайомих невдах
У долонях осінь живе, смерті комах.
Розп’яті в серці - сидять на голках.
Ні милості Божої, ні моїх переваг.

Застиглі як спогади, без думки, неживі.
Поломані навпіл, без крил – всі мертві.
Чи то я себе отак прикував,
Своїм поглядом, чомусь до смерті припав..

(Сем поволі підіймає голову і повертається у сторону філіалу)

Вагання, як диво, навпроти з’явилось.
У вухах лунає, розумію повільно.
Шалено і тихо, напрочуд рухливо,
Володіє мною, як холод водою.

За очі та вдихи, відводить мною.
Не володіє, а краще б – заводить,
Як плинність і безупинність.
За хмарами залишилась моя чинність.

Я припинив задовольнятись любов’ю.
Давай по пліткуємо, поговоримо до волі.
Вчинків і різноманіть подарунків.
Затримки у діях, кроки за лаштунки.

Дурниць несказаних ще так нескінченно,
А проти тебе обличчя бліде, схоже на мене.
Кохання ти бачиш? От дурне вже питання,
Засіло, як сонечко до листочків припало.

Чекай моє божевілля – не йди!
Ей! Тебе вже не чутно, що там? Де ти?
Голосом затих, чи в зворотнім десь часі?
На кшталт попередніх, бувалих затьмарень.