Чабанець

Українська народна казка редагована в ейдо-сонорному ключі.
Текст, направлений на тренування концентрації уваги. Як наслідок,
поліпшуються навички запам'ятання, утримування уваги довго
на якось об'єкті чи суб'єкті міркування.

Текст відредаговано Валентином Лученком.

Колись давно - предавно жив-нетужив собі Чабанець. Ото ж такий він був, що з самого малечку вівці пас, а більш нічого й знати не знав. Якось в чудову годину випав йому з неба камінь – такий собі пудів з вісім. Чабанець зразу ж прилип до того каменю. Все грається ним: причепить його до батога та як кине вгору, а сам до сну ляже на ціленький день: прокинеться - аж і камінь летить, та як упаде, то такеньки бува в землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, каменем його навалить, аж хай там три чоловіки або і більшенько, а не візьмуть. Мати ж було його лає:

- Що ти ниньки тягнешся з отим каменем? Ще надірвешся!
А Чабанцеві на те байдуже: котить собі та й котить каменя небесного. Он же ж до того царя, що в Чабанцевому царстві правив, став підступати Змій: пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та накладає, палац собі будує та ще й вимагає, аби Цар за нього свою доньку віддав. Як же ж то Цар напудився та з того переляку давай надсилати гінців по всенькому царству, чи не знайдеться де який богатир, щоб Змія страшного занапастив. Шукали-гукали, не знаходиться ніц ніхто. Аж те Чабанець почув та й похвалився:

- Я б того змія,- мовить,- батогом забив.
Люди взяли й донесли та вклали цареві у вуха Чабанцеві слова, той тут таки і звелів, аби привели до нього хлопака, може й буде яка справа. От приступив він до Царя, а той подивився, що він такий малий, та й каже:
- Що ти язиком своїм мелеш! Ти ще такий малий!
А він, звісно, хлоп'я-хлоп’ям :
- Нічого,- мовить, Царю мій милий, царю мій владарю, дай мені війська трохи, то й побачиш сам на що я здатен!
Ото ж та й дає йому цар два полки солдатів (полк співаків і полк музик). Чабанець вийшов до війська та як скомандував, ніби він років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув та сльозу пустив, розчулившись.
Виступив Чабанець з військом на герць зі Змієм. Йшли вони йшли та не доходячи за дві милі до Змія того капосного, кидає Чабанець свої полки.

- Пильнуйте ж,- каже,- як Змієвий палац димом застелиться, то я його побив, а як піде полум'я, то він мене. Покинув Чабанець своє військо, пішовши один на прю зі Змієм. А Зміюка такий був дужий, що за гони до себе не підпускає, так усе вогнем палить-зпопеляє. А як завидів Змій нашого Чабанця, то як дмухне., аж стерня зайнялася. Аж ні, наш хлоп і не зворухнеться!
- Ну,- питає,- за чим, хлопче-молодче, прийшов? Чи будемо битися, чи миритися?
- Не для того прийшов я, щоб миритися, а для того, щоб битися.
Змій йому на те й каже:
- Та ти ще три роки погуляй, а тоді й приходь.
- Ні,- каже,- я вже доста нагулявся.
- А чим же ти,- питає змій,- мене битимеш?
- А оцим батіжком.
А в нього до батога камінь небесний на кінці прив'язаний.
- Ну,- мовив Змій,- на бий мене!
- Ні, бий ти мене попереду.А в Змія шаблюка на три сажні залізна, як ударить він Чабанця нею, так тая шаблюка на шматки і розсипалася.
- Тримайся же, Змію - каже Чабанець,- тепер же я тебе гепну!
Та як вперіще його тим камінцем,- змій тут і розпластавсь, аж дим йому з усік дірок пішов.
Тут військо, побачивши як дим здійнявся, так зраділо, музики грають, співаки співають, Цар Чабанця зустрічає, бере тутоньки під руку, веде до палацу та й вчиняє на честь Чабанця банкет. Ото скільки меду було випито, скільки наїдків коштовних було з’їдено. Три дні пили-гуляли, Чабанцеву перемогу святкували!
Спливло кілька літ як один день та й віддав цар за Чабанця доньку, побудував їм палац, живуть вони собі поживають в мирі та злагоді в щасті та достатку. Аж тут інші царі почали казати, що як же це так Цар свою єдину дочку віддав за простого чабана! Воно вже й сам Цар жалкувати почав і таємно позасилав всюди гінців своїх, а чи не знайдеться де такий богатир, щоб Чабанця йому осоружного міг убити. Небагато й часу пройшло та й знайшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до нашого Чабанця, а він сидить за столом, книжку читає та між тим чує вже, що до нього битися йдуть. Ото пришвендяли ті двоє, а він і питає:
- З чим прийшли? Чи будемо битися, чи миритися?
- Авжеж,- кажуть, - що битися.
От один як ударить через ліве плече, так його меч на друзки і розпався. А другий як ударить навхрест через праве плече - тільки сорочку перерубав. Тоді Чабанець устав, згріб їх обох, та як здавить докупи, аж кістки з них і посипались. І так йому досадно на Царя стало, пішов він до нього кинув йому під ноги торбу з кістками отих лиходійників та вже не величаючи тестя, а прямо по-простому каже:
- Дивись, Царю, бо як вдарю, то й тобі таке буде!
Ох же ж як напудився Цар, сполотнів, руки трусяться, зуби цокотять. Тут таки взяв перо та й переписав у грамоті царство на свою дочку. З тих пір стали царювати Царівна з Чабанцем разом, а Цар доживав віка у монастирі.


©2007 Валентин Лученко