Моя ведуча. Роздiл 8. На органи

Хлопці стояли на кухні Зігового будинку і похапцем готували їжу. Вони були голодні та змерзлі, тільки-но приїхали з порнографічного полону, аж із самої Шостки, і тепер бажали наїстися смачненького та лягти у нормальне ліжко з теплою ковдрою. Точніше, Зіггі цього бажав, а Чет щось собі думав, ще з самого від'їзду з Шостки, де їм вдалося оминути міліцію і залізти без квитків до потягу. Контролер, було, до них сунувся, але Чет так на нього подивився, що бідолашний аж побілів і більше питань не задавав. Подумав, що вони відсиділи у шосткинській колонії і тепер повертаються додому, щоб трохи погуляти, ще когось убити чи зґвалтувати і повернутися за грати. Таких краще не чіпати, і контролер пішов геть, а Чет продовжував думати.
Він багато думав останнім часом, коли сидів у камері порнотюрми. Час був, зйомки займали одну-дві години на добу, потім Чет думав. Спочатку лежав на підлозі, а потім згадав, як хтось казав, що при ході більшає потік крові до мозку, і той краще працює. То почав ходити – чотири кроки до стіни, поворот, ще чотири кроки, поворот. Звісно, Чет думав про те, де дівчата. Не де вони є, а хто це зробив, бо ж Чет був дорослою людиною і розумів, що пройшло забагато часу, щоб вони були живі та здорові. Чет уявляв мертву Ягнятко і холодів до того, що серце його ставало каменем, який волав про помсту. Чет починав скреготати зубами, його обличчя наче застигало у глибоких зморшках, стиснуті кулаки плямилися збілілими кісточками, а серце починало боліти так, що хотілося кричати.
Чет мовчав, примушував себе думати. Голова відмовлялася, Господи, він вже обдумав усе, що міг, він тільки і думає про це, але без жодного результату. Йому хотілося волати, битися головою об стінку, щоб якось збити морок, що накочувався на нього непереборною хвилею. Але він знав, що це відчай, а відчаю він не міг собі дозволити. Ані граму відчаю, ані шпаринки для відчаю. Спокій, холодний розум, шукати і знайти зачіпки, які приведуть до дівчат. Точніше до того, куди вони ділися. Потім - помста. Що буде далі, Чет ніколи не думав, бо казав собі, що не має права ані про що інше думати, окрім, як про дівчат. Він думав. Від тих думок в нього почала боліти голова, вона майже розривалася, але хіба міг Чет скоритися болю? Він думав, що Ягнятку дісталося куди більше, то його біль - це смішно, це якась дрібниця, звертати увагу на яку не можна.
Отак він борсався у своїх думках, аж поки не опинився на кухні будинку Зіггі, де швидко кромсав картоплю на сковороду. Це була проста робота, то щоб не втрачати час, Чет наказав собі знову думати. Не поспішати, бо він вже запізнився рятувати Ягнятко, бути щільним і неухильним. Перебирати факт за фактом, поки знайти. Інший би вже давно сказав собі, що перебрав усе тисячу разів і немає сенсу шукати ще щось. Але Чет знову і знову думав про загадкове зникнення Ягнятка і тої, іншої, дикторки.
Він стояв, сік картоплю ножем, швидко, потім повільніше, потім зовсім зупинився. Стояв, мружив лоба, щось шепотів. Посміхнувся. Вперше за довгий час посміхнувся. Йому здалося, що він знайшов слід. Чим більше він думав про це, тим більше впевнювався, що знайшов. Як же він раніше не здогадався! Це ж було на поверхні! Чет вдарив себе по лобу. Він частенько бив себе по лобу, коли в чомусь звинувачував. Але зараз він забув, що тримав в руці ніж, яким різав картоплю. Поранив лоба, виступила кров.
- Ти що робиш, Чете!
Зіггі, який порався з м’ясом, трохи злякався таких дій, а Четові навіть не було соромно за себе. Він кинув ніж на стіл, підійшов до Зіггі і обняв його, ледь стримуючи сльози.
- Що таке, що трапилося!
- Я знайшов їх.
Чет сказав це так спокійно, наче просив подати сіль чи серветку, то Зіггі не зрозумів його.
- Кого знайшов?
- Дівчат.
- Як знайшов?
- Точніше, зрозумів, де вони і що з ними.
- А лоб навіщо різати?
- При чому тут лоб! Де Б'янка, хай заліпить мені рану!
- Вона спить.
- То буди її!
- Вона дуже міцно спить!
Зіггі не хотів казати Чету, що Б'янка, здається, знову узялася за старе. На ліжку біля неї Зіггі бачив шприц. І вона не прокинулася, хоч Зіггі тряс її за плечі. Та хай лежить, нічого не казати, бо ж Чет знову почне боротьбу з наркоманією на цій дівчинці.
- Хай поспить.
- Гаразд, сам усе зроблю!
Чет пішов у ванну.
- То де дівчата, де моя Оксанка?
Зіггі побіг услід за Четом, як цуценя за мамкою, він зненацька почав відчувати якусь слабкість, може, це всі оті нервові дні у порнов'язниці подіяли.
- Де вони, Чете, де вони?
Чет зупинився і розвернувся так різко, що Зіггі не встиг загальмувати і напоровся на нього, вимазавшись в кров. Чет відштовхнув товариша, потім подивився на нього неживими очами.
- Вони вже в землі. Мертві. З них узяли органи і продали якимось багатим тьотям на Заході. А дівчат уже немає.
Чет пішов далі, залишивши Зіггі хапати повітря ротом. Чет зайшов до ванни, почав втирати кров, потім узяв фен, почав дути ним, щоб кров скоріше згорталася. У ванну забіг Зіггі.
- Але вони живі! Оксанка точно жива!
- Звідки ти це узяв?
- Я це відчуваю! Вона жива! Я тобі точно це кажу! Жива!
- Ти не можеш цього знати.
- Можу, бо я кохаю її!
Чет повернувся до Зіггі і подивився на нього з презирством.
- Ти кохаєш її?
Він спитав так, наче цього не могло бути ніколи.
- Так, кохаю!
- А як же всі ті розповіді про дівок, з якими ти спав?
- При чому тут це?
- Як це причому?
- А так це! То секс! А це кохання, це ж зовсім інше!
- Інше?
- Інше! Я ж тобі вже казав! Ти що, не розумієш! Кохання - це високе почуття, ідеальне почуття, яке допомагає людині в творчості! Але кожна людина, складається із верху та низу, кожна! Від цього нікуди не дітися! І низ бажає сексу! Я здоровий чоловік, мої залози вироблять гормони, які потребують виходу у сексі. То, звісно, що я спав з жінками, але це аж ніяк не стосується мого кохання!
- А це ти добре придумав! Люблю одну, роздягаю іншу! Супервідмазка!
- Мені не треба відмазуватися!
- Ти ж зраджував їй!
- Ні.
- Так!
- Можеш думати що заманеться, але я не зраджував їй. Бо це ж дуже різні речі. Високе кохання та секс. Іноді вони збігаються, таке буває і це називається щастям, але все одно це різні речі.
- Ти спав з проститутками і казав собі, що кохаєш її!
- Не казав, не казав, а кохав! Кохаю! Чого б оце я пішов шукати її, якби не кохав!
- Ти збоченець, Зіггі.
- Я ні, а ось ти, можливо, що і так!
- Якщо не зраджувати - це збочення, то я збоченець.
- Не в тому річ! Що ти робив, коли твоє Ягнятко пішло від тебе, а жінки в тебе не було? Ти досить вправний йобур, Чете, як ти вгамовував свій член?
- Не твоя справа!
- Дрочив? І ця людина називає мене збоченцем!
Чету дуже хотілося вдарити Зіггі. Але він переборов себе. Втерся рушником і пішов до виходу. Він не хоче продовжувати цю дурну бесіду. Зіггі - бовтун, він завжди зробить так, що наче він правий, хоч насправді - ні.
- Куди ти?
- В місто.
- Почекай, поїмо.
- Не хочу.
- Та це ж швидко!
- Я не хочу їсти.
- Добре, добре! Але куди саме ти йдеш? І де дівчата?
- Я вже сказав, де.
- Ні, вони живі! Оксана точно жива!
- Думай, як хочеш.
- То де вони? Ти ж казав, що знайшов їх!
- Не їх, а куди вони поділися.
- Куди?
- Їх вкрали і розібрали на органи.
- Що ти верзеш!
- Це великий бізнес.
- Щось я про нього не чув!
- Про нього ніхто і ніколи не почує.
- Я не розумію!
- Якщо хочеш іти зі мною, то одягайся.
- Добре, добре, почекай.
Через кілька хвилин вони вже тупцювали до маршрутки. Чет хутко йшов попереду, а Зіггі незграбно біг поруч, розкидаючи ногам свіжий сніг.
- Ну, кажи, кажи!
- Я мало що про це знаю.
- То чому вирішив, що знаєш!
- Бо це у їх стилі. Безслідне зникнення.
- Якому це "їх", про що ти говориш?
- Не знаю, якась таємна корпорація.
- Як вона може бути таємною в нашій країні?
- За допомогою страху. Страху смерті.
- Це як?
- Той, хто бодай щось знає про неї, мовчить, бо буде вбитий, тільки-но розповість хоч щось.
- Вбитий? Це ти в газетах таке прочитав?
- Ні, це мені розповила одна надійна людина.
- І її вбили?
- Майже, вони зробили з нього інваліда.
- Як зробили?
- Куля у хребет і тепер той хлопець не може навіть язиком поворухнути.
- Язиком?
- Все, що у нього залишилося, це очі і два пальці на лівій руці.
- А куди ми зараз йдемо?
- До нього.
- Навіщо?
- Щоб розпитати більше.
- Він щось знає?
- Щось знає.
- Що саме?
- Не знаю. Мабуть, небагато, бо живий досі.
- Але звідки він знає?
- Він - колишній прокурор. Якось він розслідував справу про зникнення людей, була ціла слідча група, але він захворів і потрапив у лікарню. Група, тим часом, вийшла на слід викрадачів, когось там змогли розколоти, потяглися якісь дивні сліди. Коли комісія з Генпрокуратури. Знайшли багато порушень, слідчу групу розпустили, справу пустили на гальмах, потім і зовсім закрили, наче нічого і не було. А потім усі члени слідчої групи вмерли.
- Як це?
- Хтось від сердечного нападу, хтось потрапив під машину, хтось потонув, хтось поліз в зашморг. Ото так. Всі до єдиного, окрім цього хлопця. Мабуть, вважали, що він нічого не знає. Але потім все одно зробили інвалідом.
- Хто це робить?
- Тихо.
Вони сіли в маршрутку і їхали мовчки аж до самого центру. Зіггі намагався шепотіти на вухо, йому ж було дуже цікаво, але Чет мовчав, як партизан. Нарешті вийшли.
- То хто це?
- Не знаю. Якась дуже могутня організація, мабуть. Зараз спитаємо.
- У кого?
- У того хлопця.
- Ти ж казав, що він язиком не ворочає.
- Не ворочає, але два пальці в нього є.
Чет звернув з вулиці у двір п’ятиповерхового будинку, зайшов у під’їзд і подзвонив до одної з квартир на першому поверсі.
- Хто там?
- Маша, це Чет, пам’ятаєш, я з газети, товаришував зі Славою.
Важкі чорні броньовані двері легко відчинилися перед хлопцями. На них дивилася симпатична дівчина років за двадцять. Вона якось так ласкаво посміхалася, що Зіггі схотілося її намалювати.
- Заходьте, Чет.
- А це мій товариш, Зігфрид. У нас є невеличка справа до Слави.
- Проходьте, він біля малого.
- Дякую.
Хлопці пройшли всередину, у простору і добре обставлену квартиру. Маша зачинила двері і повела до зали, великої і світлої. Там стояло дитяче ліжко з огорожею, в якому борсався малюк місяців семи. Поруч стояв візок, на якому сидів здоровезний чоловік.
- Славо, до нас гості. Чет, із газети.
Чоловік продовжував сидіти спиною до них, наче не почув. Жінка розвернула візок, щоб чоловік бачив їх.
- Привіт, Славо.
Чет махнув інваліду рукою, той ніяк не реагував, наче не бачив.
- Зараз, я принесу комп’ютер, щоб він міг відповідати.
Жінка вийшла і швидко повернулася з ноутбуком, який вправно приладнала на колінах у чоловіка. Поклала ліву руку на клавіатуру, ввімкнула якийсь пристрій. Вона все робила так впевнено і з такою помітною ніжністю, що Чет аж трохи позаздрив знайомому. Який сидів у візку, пінь пнем, наче не живий. Колись він був здоровезний чолов’яга, але зараз схуд, від минулого залишилися лише великі кістки, обтягнуті жовтуватою шкірою. Ось жінка підняла його голову, щоб він міг дивитися на монітор ноутбука, поцілувала в щоку і усміхнулася гостям.
- Він готовий. Вітає вас.
Зіггі спершу не зрозумів, як цей каліка може когось вітати, але потім побачив, як чоловік неквапливо тисне пальцями на клавіатуру. Двома пальцями лівої руки. Він набирає те, що хоче сказати, а жінка читає з екрану. Спілкуватися так було досить важко, то хлопці пробули у гостях аж чотири години. Цей Славко дійсно знав небагато, скоріше, здогадувався. Що є велика і могутня організація, яка займається видобутком людських органів. Мабуть, її філіали є у всіх більш-менш великих містах. У Сумах теж. Організація викрадає людей, молодих та здорових, вилучає органи, які потім збувають десь за кордоном. Хоча, можливо, що деякий відсоток реалізується і українським можновладцям, принаймні в організації покровителі аж з самого Києва.
То будь-які спроби вийти на неї присікаються вже в самому зародку. До того ж сама організація дуже втаємничена, працює за всіма правилами конспірації. І краще навіть не думати про неї, бо вона - смерть, вірна і невідворотна смерть. З вісьмох членів слідчої групи не залишилося нікого. А це були слідчі з досвідом, не зелені хлопчики. Та загинули всі. Він не загинув лише завдяки важкому грипу, з яким пролежав три тижні у лікарні. Він би нічого і не знав про здобутки групи, але якось приходив один знайомий і на вухо пошепотів, що розкопують щось страшне і самі вже не раді. Потім почалося.
Чет питав, Славко ворушив своїми пальцями, дуже неквапливо, тиснув на клавіші. Жінка читала з екрану. Іноді відходила до дитини, потім знову поверталася і читала. Частіше за все їй вистачало кількох перших букв, щоб прочитати слово. Вона дивилася в очі чоловікові, чи права, чи ні. Вона явно кохала цього інваліда, чому Зіггі дуже здивувався. Бо інвалідів завжди кидають. Принаймні не кохають. Але ця жінка, вона була щаслива поруч з калікою. Ще дитина. Як він не міг ворухнути язиком, то звідки дитина?
- Звідки дитина, Чете?
Вони вже йшли вулицею.
- Його. Я так розумію, що яйця в нього працюють, то сперма виробляється. Далі – справа техніки.
- Та ні, вона з кимось йому зраджує.
- Що ти верзеш?
- Чого б вона була така щаслива?
- Вона кохає його.
- Інваліда?
- Слухай, вона кохала його, коли йшла за нього і кохає його зараз. Вона народила від нього дитину! Ти бачив як вона торкалася його?
- Бачив.
- Коли я дивлюся на це мені вити хочеться.
- Чому?
- Тому що мене ніхто ніколи так не торкався. Навіть Ягнятко, коли в нас усе було добре.
- Ну, може все ще попереду.
Зіггі перелякано подивився на порожні очі Чета. Бідолашний, він заздрить каліці, от до чого дожився.
- Чете, не переймайся, зате ти здоровий, а він - інвалід.
- Я думаю, що він радий, що так трапилося.
- Радий?
- Так.
- Дурниці! Що ти таке кажеш, Чете?
- Радий. Бо лише каліцтво допомогло йому зрозуміти сенс життя.
- Що?
- Він був непоганий хлопець, ми товаришували кілька років, то я непогано його знав. Він був жорсткий, але не підлий. Він ламав людей, але ніколи не робив цього заради хибного задоволення чи помсти. В нього була ціль – зробити кар’єру і він йшов до неї, не дивлячись ані на що. Але він ніколи не п’янів від влади. Не ламав людей тільки тому, що міг зламати.
- Тепер зламали його.
- Зламали і завдяки цьому він усе зрозумів.
- Що усе?
- Що вона кохає його.
- А що, раніше він цього не знав?
- Ні. Він одружився з нею, бо в прокуратурі почали скоса дивитися на його парубоцтво. Він хотів робити кар’єру, то одружився, щоб про нього не пліткували, що він - ****ун або імпотент. Він підібрав собі жіночку, як бачиш, дуже непогану жіночку, одружився з нею і будував кар’єру далі. Жіночка кохала його, а він вважав це почуття звичайним, бо ж він узяв її з бідної родини, дав їй гроші і впевненість. Потім трапився той випадок, і він став інвалідом. Усі чекали, що жінка піде від нього. Бо ж їй тільки двадцять п’ять, хто це погодиться зробитися сиділкою у такому віці? Але вона не пішла, бо вона ж кохала його. Саме його, а не гроші чи квартиру. Він зрозумів це, помітив те, чого не помічав раніше. І сам закохався в неї.
- Звідки ти знаєш?
- Очі. Ти бачив, як він дивиться на неї? Він кохає її. І, як на мене, таке кохання варте того, щоб стати інвалідом.
- Кому як, Чете. Якби я опинився на його місці, я б збожеволів.
- Людина не може божеволіти з бажання.
- Як можна жити, коли ти можеш рухатись лише двома пальцями?
- А навіщо усі ті пальці, усі ті руки та ноги, коли ніхто не дивиться на тебе так, як вона, не торкається так?
Зіггі не відповів, бо почув в голосі Чета такий біль, що вирішив не роздмухувати бурю. Цей Чет, як сірник, спалахує майже відразу. Так говорить про те кохання. Але це ж не правильно, не можна втрачати голову. Кохання - велика річ, та треба тримати його під контролем, щоб не наробило біди.
- Ось ми і прийшли.
Чет зупинився біля затишного та дорого офісу у старому районі між проспектом Шевченка (Карла Маркса) та вулицею Дзержинського (колишньою Троїцькою). Ніхто не знав, чого німецького теоретика комунізму перейменували, а польського вбивцю комуністичних поглядів залишили.
- Це лікарня, Чете. Тобі треба в лікарню?
- Нам треба, Зіггі, нам.
- Навіщо?
- Бо тут може бути зачіпка.
- Яка зачіпка?
- Славко сказав, що директор цієї лікарні може щось знати. Ти що, не чув?
- Я трохи замислився.
- Про що?
- Я хотів би їх намалювати. Цього Славу, він дуже фактурний. І його жінку, її дотики, її погляди.
- Хіба таке можна вималювати?
- Звісно, можна. Я вже бачу, як це треба робити. Оті його великі кістки під жовтуватою шкірою, ота безсила голова.
- Потім, зараз у нас буде серйозна розмова.
Чет пішов у відкриті ворота, поруч з табличкою приватної лікарні, судячи зі всього, дуже дорогої лікарні. Газон вкритий снігом, з невеличкою бесідкою серед кам'яного саду, мертвий фонтан, скульптури, будинок с колонами, броньовані двері і камера спостереження над ними. Чет натиснув на дзвінок.
- Слухаю вас.
Приємний жіночий голос у динаміку. Чет сказав, що вони прийшли до Сергія Петровича.
- Ви домовлялися?
- Ні, але перекажіть йому, що ми з пожежної інспекції.
Кілька секунд роздумів - і дівчина погоджується це передати. Здається, що ще більш ласкавим голосом. Потім клацають замки і двері відчиняються. Хлопці проходять і опиняються у стильній розкоші. Це вам не бюджетний євроремонт, тут були вкладені великі гроші, вкладені зі смаком. Зіггі подобається приміщення, він ледь поспішає за Четом, який хутко кудись іде. Людей не видно, може, тому що субота. Ось приймальня, там сидить гарна дівчина – секретарка. Усміхається і каже, що Сергій Петрович вже чекає. Зіггі дивиться на її губи і думає, що зайнявся б з нею коханням прямо зараз. Оце темно-русяве волосся, широкий лоб, щоки зі скромним рум'янцем, кругленькі плечі, майже декольте блузки, за яким пишні груди. Зіггі подобалися пишні груди, в них він впізнавав первісну родючість. Зіггі дивиться на неї і вона бачить, розуміє його погляд, сама трохи всміхається. Зіггі вже готовий на усілякі необачності, та згадує свої невдачі у порнополоні і трохи знічується, поспішає за Четом. Заходять в кабінет. З чудовим дизайном. Зіггі бував у багатьох розкішних кабінетах і майже завжди їхнім господарям зраджував смак. Але не тут.
- Добрий день.
Їх вітає чоловік років сорока у спортивному костюмі, він сидить за величезним столом, на якому лише ноутбук.
- Добрий день, Сергію Петровичу.
Чет підходить до господаря, протягає руку, тисне її, потім зненацька заламує її і валить чоловіка на підлогу.
- Тихо!
Говорить ледь чутно, але дуже впевнено. Чет вміє розмовляти переконливо, то цей Сергій Петрович робиться тихіший за мишу.
- Що вам треба?
Майже шепоче.
- Інформація.
- Що?
- Про організацію.
- Слухайте, в мене біла бухгалтерія, вся інформація є в податковій, що вам від мене потрібно?
- Я питаю не про твою лікарню. Я питаю про тих, на кого ти працюєш.
- Я - єдиний засновник підприємства...
- Зіггі, дай мені ніж зі стіни.
На одній із стін висить колекція холодної зброї. Зіггі вибирає найкрасивіший кинжал і протягує Чету. Сергій Петрович починає сіпатися і шепотіти, що це якась помилка і він ані в чому не винний.
- Слухай сюди. Я задаю питання, ти відповідаєш. По суті. Якщо ні, то я відрізаю тобі вухо. Ось бачиш, я приладнав кинжал так, що це можна зробити дуже легко. Кинжал то гострий.
- Зачекай, я нічого не знаю, я...
Чет робить рух кинджалом, який легко торкається вуха. Сергій Петрович здригається усім тілом. Він бізнесмен з досвідом, він пройшов страшні дев’яності, коли в нього стріляли, коли йому у вікно будинку кидали бомбу, коли якось наклали кучу гівна на робочому столі. Він все це пережив і думав, що все позаду, аж ось приходять якісь ідіоти і хочуть відрізати йому вухо. Йому не можна без вуха. Ніхто не буде лікуватися в елітній лікарні, власнику якої відрізали вухо. Підуть плітки про те, за що відрізали, будуть смішки за спиною. Це кінець. А він же вклав у цей бізнес усі свої гроші! Вклав усього себе! Скільки років він працював на те, щоб мати власну лікарню!
- Розповідай про організацію.
- Про яку...
Ще рух кинжалу, здається, виступила перша крапля крові.
- Не ріж, не ріж!
- Відповідай.
- Слухайте, давайте так...
- Я буду казати як. Не ти, а я.
- Добре, добре.
Сергій Петрович думає. В нього ж світла голова, він добре грає в преферанс, бо вміє прораховувати ходи. Спочатку він хотів блефувати. Сказати, що вбивайте, хоч що зробіть, тільки він нічого не розповість. Бо організація занадто могутня, щоб про неї патякати. Так він загине сам, а якщо почне говорити, то загине і його родина. Точніше, в нього немає родини, в нього ціла тічка коханок, яких він може змінювати ледь не через день, бо він же заможна людина. Але можна вигадати родину, заради порятунку. Сергій Петрович відчуває гостроту леза біля вуха і розуміє, що це поганий варіант. Ці жевжики відріжуть йому вухо і будуть ще різати. Блеф має занадто високу ціну.
- То ти будеш говорити?
- Так, тільки прибери кинжал.
- Добре. Тільки не жартуй з нами.
Він і не збирався, він завжди непогано розбирався в людях і відразу зрозумів, що з цим хлопцем краще не жартувати.
- Ні, не буду.
Чет відводить Сергія Петровича до дивану, садить його, сам стоїть поруч, з кинджалом напоготові.
- Кажи.
- Хлопці, ви точно хочете це почути?
- Кажи.
- Бо це ж буде смертний вирок для вас.
- Ми вже давно мертві, кажи.
Сергій Петрович киває головою. Він знає не дуже багато. Бо діяльність організації досить втаємничена. Кілька разів на місяць йому привозять партії вантажу. Зазвичай уночі, коли він у лікарні сам. Йому потрібно провести діагностику вантажу. Тобто людей. Усі люди під впливом якихось наркотиків, то нічого не розуміють. Він бере в них аналізи, швиденько робить їх на сучасному обладнанні і сповіщає про результати. Якщо аналізи добрі, то вантаж відвозять кудись далі, якщо погані, то відпускають. Люди потім приходять до тями на сходах своїх будинків, думають, що просто знепритомніли.
- Куди везуть тих, хто пройшов аналізи?
- Не знаю. Так розумію, що система побудована на засадах конспірації. Хтось привозить мені вантаж і залишає його. Я проводжу аналізи, забирає вантаж вже інша машина. Куди везе, не знаю. Думаю, що в Київ, а потім - в Європу, бо вантаж після аналізів садять у спеціальні ящики для транспортування.
- А що в Європі?
- Мабуть їх розбирають на органи. Можливо, і ні.
- Тобто?
- Є такі плітки, що ведуться роботи з пересадки свідомості.
- Як це?
- З мозку на мозок. Якийсь старий пердун з Німеччини або Англії наскладав грошей і хоче молодості. Раніше він міг лише міняти органи і продовжувати своє життя. Але це і дорого, і важко. Краще просто купити молоде тіло і пересадити в його мозок свою свідомість.
- Це якась фантастика.
- Так, але чутки ходять. Можливо, зараз цього ще немає, але над цим працюють.
- В тебе є картотека людей, які пройшли аналізи?
- Жодних картотек. Нічого. Усі аналізи спалюються в спеціальній печі, якщо прийти з ранку, то не знайдеш жодних ознак, що в моїй лікарні робились якісь аналізи. Жодних слідів.
- Але ти ж пам’ятаєш, які саме люди були. Стать, вік, обличчя.
- Зазвичай це молоді чоловіки. В обличчя пам’ятаю менше.
- Чого саме чоловіки?
- Мабуть такий попит. Жінок мало, десь одна на п’ять чоловіків.
- Десь місяць тому не було оцих жінок?
Чет показує фото Ягнятка і дикторки. Сергій Петрович дивиться на них.
- Та це ж ті, що зникли!
- Звідки ти знаєш?
- Я по телевізору бачив, їх же стільки разів показували!
- То вони проходили?
- Ні.
- Точно?
- Точно. Я ж кажу, що жінок йде небагато. Дітей і то більше.
- Дітей? Крадуть і дітей?
- Звісно, органи ж потрібні усім.
- Подивись мені в очі.
Чет каже це тихо. Сергій Петрович піднімає своє обличчя і дивиться йому в очі.
- Цих дівчат не було?
- Ні.
Витримує погляд.
- Розумієте, організація намагається вести справи тихо. Вони ж не ідіоти, щоб красти журналістів, нехай і з обласного телебачення. Їм не потрібен розголос, вони завжди прораховують наслідки наперед. То вони не брали цих дівчат. Навпаки, після їх зникнення організація призупинила поставки товару, бо тут же було забагато міліції.
Він говорить це і дивиться Чету в очі. Чет бачить полегшення в погляді лікаря. Або він геніальний артист, або дівчат тут дійсно не було. Кілька секунд думає. Слова Сергія Петровича виглядають логічними.
- Добре. Тільки я не розумію. Добре тут, кожного можна купити чи залякати. Але як у Європі, у США? Як система працює там?
Чет пожив у Європі, він же знає, як там все відбувається. Сергій Петрович розводить руками.
- Просто працює. Так розумію, що люди платять гроші і все. Кілька десятків мільйонів, можливо, навіть просто кілька мільйонів - і тобі дають нове тіло. Звичайно, ці операції не афішуються, щоб не викликати заздрощів у тих, в кого немає грошей.
- Але це ж протизаконно.
- Ну то що? Ви ж повинні розуміти, на що здатна людина заради того, щоб не вмерти. А ці операції з тілом, якщо вони дійсно проводяться, - це ж майже вічне життя. Ти живеш у тілі, коли воно зношується, просто змінюєш його і живеш далі. Так довго, скільки грошей на тіла в тебе вистачить. Заради цього люди підуть на все, переступлять через будь-що.
- Але Бог!
- Бог не для них. Бог для смертних людей, які горнуться до нього зі страху перед смертю, з надією про вічне життя .чи що ще там обіцяє релігія. А ці товариші, вони самостійно вирішили головне питання людського буття. Вони безсмертні, вони майже боги.
- Він покарає їх.
- Не знаю. Можливо, покарає. А можливо, піде на пенсію, бо Бог не потрібен людству, яке навчилося перемагати смерть.
- Але це не перемога! Жити буде залишатися лише дехто, а інші, більшість, будуть вмирати!
- Так, але подібна нерівність була завжди. Світ поділений на господарів життя і лузерів, невдах. Одні беруть від життя усе, інші тільки скиглять. Одні залишають свою сперму в десятках жінок, а інші покірно ростять чужих дітей. Так було, так є і так буде завжди.
- Нісенітниця!
- Можливо, але це підтверджується наукою. Ви знаєте, що у людства був один предок?
- Так, Адам.
- Можливо, і Адам, тільки він навряд чи знав, як його звуть. Так ось той предок жив більше ста тисяч років десь у Африці. І усі нинішні люди - це його нащадки.
- То й що?
- А то, що він не був єдиним самцем групи чи племені. Були і інші, але саме він запліднював жінок, усі діти племені були саме його! А інші самці лише смоктали лапу! І так завжди. Якщо провести генний аналіз, то виявиться, що майже усі діти кожної популяції належать лише третині самців. Лише вони, найсильніші і найспритніші, залишають свою сперму, принаймні у найкращих самицях. Задля інтересу я робив аналізи генів своїх знайомих. Більше аніж в половині випадків діти були чужі для своїх батьків. Ось як! Хтось залишає по собі десятки дітей, інший - жодного, хтось може купити собі нове тіло, інші - ні. Нерівність завжди була і буде, від неї нікуди не дітися.
- Дурниці. Колись люди дізнаються, про нові тіла і заборонять це.
- Ніколи цього не буде. Кожним суспільством керують еліти, ті самі чоловіки, які запліднюють більшість дівчат. Вони схочуть жити вічно і не віддадуть нікому такої можливості. Чи силою, чи хитрощами, але вони залишать собі безсмертя.
- Ти теж сподіваєшся на безсмертя?
- Ні, хіба що воно буде коштувати не мільйони, а десятки тисяч баксів. Тоді можливо.
- А тобі не огидно, що ти продаєш своїх братів на смерть?
- В мене немає братів, я один у родині.
- Ти продаєш українців.
- Я нікого не продаю, я лікар, і я лише роблю аналізи. За які добре платять. Ось і все.
- Але ж ти розумієш, для чого ті аналізи.
- Так, але це нічого не змінює.
- Тобі плювати на свій народ?
- Я не вірю у народ, свій чи чужий. Людина народжується одна і живе одна. А усі ці балачки про народ, вони для слабаків, які хочуть сховатися за чимось більшим, аніж вони самі.
Сергій Петрович дивиться, як кинулися очі Чета, і розуміє, що сказав зайве. Він, взагалі, сказав дуже багато зайвого. Його, що називається, понесло. Замість того, щоб помовчати, він почав нести якусь філософію. Кидав бісер під ноги свиням, дурню. Тепер Сергій Петрович напружено мовчить і чекає вироку Чета. Той увесь напружився, наче хижий звір перед стрибком.
- Я дуже хотів би вбити тебе за твої слова. Але я не хочу вбивати. То живи, можливо, Господь проявить до тебе милість свою.
Сергій Петрович тремтить, наче побачив поруч отруйну гадюку, Чет відходить, Зіггі біжить до нього, шепоче на вухо, що людина може брехати, що треба ще якось перевірити. Чет киває головою.
- Він не бреше.
- Стійте.
- Що?
Сергій Петрович підходить до них. Він зблід, кусає свої тонкі губи, ламає пальці.
- Я не знаю, як ви мене знайшли. Не знаю, хто вам про мене розповів, не знаю і знати не хочу. Але мені потрібно, щоб про цей ваш візит ніхто не дізнався.
- Ми не будемо давати оголошень в газеті.
- Хлопці, це краще ж для вас. Бо якщо організація довідається, що ви щось знаєте про неї, вона вб'є вас.
- Хай спочатку знайде.
- Вона знайде і вб'є. Ви не знаєте з чим граєтесь.
- Ми все знаємо.
Чет вміє розмовляти так, що люди не сперечаються. Цей Сергій Петрович киває головою, коли хлопці йдуть, то дістає пляшку віскі і п’є. Потім стогне. Йому страшно. Бо організація - це страшний механізм. Вони можуть дізнатися про візит, навіть якщо хлопці не почнуть базікати. У них можуть бути камери спостереження, або записуючі пристрої, або Надя може працювати на них. Його Надя. Сергій Петрович витягується весь від хіті і знову стогне. Він знайшов цю дівчину в районі, де вона бідувала продавщицею на базарі. Витяг її з того болота, дав грошей на освіту, випрямлення зубів та модний одяг. Вона зробилася красунею, всі товариші його тільки цикали. Сергій Петрович теж. Він намагався триматися, щоб почуття не забивали розум. Не балував її, узяв на роботу, строго слідкував, щоб старалася, щоб життя медом не здавалося. Але строгим вдавалося бути тільки на людях, а коли залишалися один на один, то плавився Сергій Петрович, як масло на сонці, не мав в собі ніяких сил, хапався за неї і починалося.
Надя. Він знову випив і подумав, чи не час тікати. У нього давно була така ідея, що колись кинути все і втекти далеко-далеко. Він же непоганий лікар, він роботу собі знайде. Узяти Надю, узяти гроші на чорний день і втекти кудись у теплу країну, кудись на узбережжя. Сергій Петрович знову застогнав. Бо знав, що нікуди не поїде. Бо він же розумна людина. Він знає, що від організації нікуди не втекти. Нікуди, ніколи і нікому. Сидіти тихо і сподіватися, що ніхто не дізнається про візит цих божевільних. Як вони дізналися про нього? Сергій Петрович стогне, бо розуміє, що організація дізнається про все. І вб'є. Там же все просто вирішується.
- Що з тобою?
- Все добре, мила, все добре.
Він усміхається, тягне до неї руки. Вона не повинна нічого запідозрити. Може, вона і не працює на організацію, але хто знає. Сергій Петрович спочатку кривиться, що не може довіряти коханій дівчині, а потім думає, що світ такий і є. Довіряти не можна нікому, бо усі проти усіх. Людина людині - вовк, а єдина радість у житті, це радість володіння цим ніжним та податливим тілом, яке він хапає і мне, як хижак здобич.
- Піди, зачини двері.
Вона іде, так як може ходити тільки вона, Сергій Петрович дивиться на неї і похапцем роздягається. Вона така, вона може пройтися або подивитися так, що чоловіки божеволіють. Ось вона повертається, зараз вона буде роздягатися перед ним, роздягатися і танцювати, як Сергій Петрович любить.
Вже потім він лежить і думає, що не так вже страшно і жити на світі. Організація, так організація. Тільки б не дізналися про той візит і усе буде добре. До того ж, це був не його вибір, не його помилка. Просто одного разу до нього прийшли і запропонували роботу. Він погодився, бо потрібні були гроші. Якби не погодився, то вмер би. Зараз це він дуже добре розуміє. Організація не залишає слідів. Або ти працюєш з нею, або тебе немає. Строгий принцип, але завдяки йому ці хлопці, чи дівчата, ці люди, залишаються у тіні. Величезний обіг, тільки з Сум щоденно вивозиться по кілька десятків людей, по всій Україні рахунок, мабуть, йде на тисячі, але ніхто нічого не помічає. Що там газети мовчать, навіть пліток про організацію немає. Навіть пліток. Тобто, якщо хтось хоч щось знає, то мовчить, паралізований жахом. Ось так.
- Про що ти думаєш?
- Про тебе.
- Ні, коли ти думаєш про мене, у тебе інше обличчя.
Вона усміхається, Сергій Петрович теж. Пригортає її до себе, трохи прикушує сосок, вона починає стогнати. Якось вона сказала, що це її надзвичайно збуджує. Брехала. Якось Сергій Петрович вколов їй снодійне і погриз соски. Вона ніяк не зреагувала. То вигадала все. І кінчала вона з ним не завжди, хоча завжди робила вигляд. Але це нічого, вона хотіла зробити йому приємне, за це не можна картати. Сергій Петрович гладить її стегно, що в неї за шкіра! Згадує, як один знайомий з Києва вмовляв уступити дівчину. Обіцяв великі гроші, але Сергій Петрович і сам заробляв непогано. Організація допомогла з кредитами на будівництво лікарні, вирішила питання з отриманням ліцензій і платила за кожний аналіз. Сергій Петрович був заможною людиною. То тільки усміхнувся. Але столичний товариш не на жарт закохався у Надю і спробував діяти навпростець. Обіцяв їй золоті гори, вабив виконанням усіх бажань. Але вона залишилася з ним. Можливо, тому, що так схотіла організація, але це не важливо.
- Я вагітна.
- Що?
- Я вагітна.
- Ти ж пила пігулки.
- На День народження у твого брата я дуже набралася. Мабуть не випила пігулку. Пам’ятаю, що пляшечку з ліками брала, а ось чи глитала пігулку не пам’ятаю. Мабуть, ні.
Сергій Петрович дивиться на її плоский натренований (двічі на тиждень фітнес і двічі басейн) живіт і не вірить, що в ньому зараз ховається нове життя. Щось хоче спитати, коли двері відчиняються і в кабінет забігають люди з пістолетами. Надя хутко підводиться і йде в бік, спокійно каже.
- До нього приходило двоє. Питали про організацію. Він дещо розповів.
Сергій Петрович спокійно дивиться на неї, потім на цих хлопців із пістолетами. От дурна, вона ж навіть не подумала, що її теж вб'ють. Організація не залишає слідів, в принципі не залишає. Постріли. Падає спочатку він, потім дівчина. Люди з пістолетами ховають зброю, кладуть тіла на диван.
- Підключайте апаратуру!
До голови Сергій Петровича та Наді тягнуть якісь проводи, чіпляють їх.
- Почати сканування. Відсортувати файли пам'яті по даті. Знищити усі зміни за дві останніх години.
Через півгодини люди виходять, сідають на дві машини і їдуть геть. За цим спостерігають Чет та Зіггі, які ховаються в під'їзді сусіднього будинку.
- Ти бачиш, кому ми наступили на хвіст?
- Вони вбили їх?
- Думаю так.
- Ти впевнений, що дівчат не вкрали на органи?
- Скоріше за все. У Ягнятка була жовтуха, її б не взяли на органи, туди ж брали лише людей з хорошим здоров'ям.
- А Оксана?
- Не знаю, але мені здається, що дівчат вкрали одні і ті ж люди. То якщо ці гади не чіпали Ягнятко, вони не чіпали і твою Оксану.
- То де ж вони?
- Не знаю. Пішли.
- Куди?
- Треба спалити це кодло.
- Навіщо?
- Слухай, українських людей крадуть і ріжуть на органи! Ми мусимо припинити це!
- Ти думаєш, що ми спалимо лікарню і все припиниться?
- Ні. Але загальмується. А коли ми знайдемо дівчат, то зможемо боротися з цими негідниками вже по-справжньому.
- Коли ми знайдемо дівчат, я і на крок від Оксани не відійду.
- Справа твоя. А зараз пішли.
Вони зайшли всередину, на вході була невелика аптека. Чет заліз туди, знайшов кілька пакунків с пляшечками спирту. Розлив його на меблі і паркет, чиркнув сірником. Полум’я палахнуло швидко і міцно.
- Пішли.
Хлопці вийшли і швидко заховалися серед хрущовок. Коли полум’я охопило кабінет, Сергій Петрович відкрив одне око, але так і зрозумів, що вогонь, це - не сон. Згоріли разом, можливо навіть не відчули смерті.
Між тим, хлопці кудись бігли. Чет попереду, Зіггі за ним.
- Куди далі?
- Нам треба сховатися. Бо нас будуть шукати.
- Як вони дізнаються, де нас шукати?
- Дізнаються, ти ж бачив, яка це організація. Треба забрати Б’янку і тікати.
- Куди?
- Я знаю одне місце. Швидше!
Вони зупинили таксі, поїхали додому. Б’янку знайшли на підлозі в кухні, поруч шприц. Дівчина була непритомна.
- Вона знову почала ширятися цим лайном!
- Вона - наркоманка, Чете.
- Вона обіцяла зав’язати!
- Ти ж розумієш, що це важко.
- Я нічого не хочу розуміти! Коли людина дає слово, його потрібно дотримуватися.
Чет ще б лаявся, але він розумів, що треба діяти швидко. То замовчав, узяв теплої одежі, зброю і їжу, яка була в холодильнику.
- Ще миски, кружки, ніж та ложки.
- Навіщо?
- Нам треба бути залягти на дно, десь на місяць.
- Яке дно, а дівчата?
- Мертві ми їх точно не знайдемо.
Чет думав собі, що дівчата вже мертві, то можна не поспішати. Їх вже не врятуєш, залишилося тільки помститися. А це страва холодна. Чет дуже хотів подумати, що зробить з тими людьми, які вбили його Ягнятко, але він заборонив собі про це думати.
- Пішли.
Чет ніс речі, а Зіггі позаду тягнув Б’янку. Чет пропонував кинути її вдома, хай вбивають, все одно з наркоманки не буду ніякого толку, але Зіггі тягнув її.
- Куди ми йдемо?
- Одне місце, там нас не повинні знайти.
- Якась квартира?
- Побачиш. І візьми дівчину під руку, а то тягнеш на плечі, нас же менти відразу пов'яжуть.
Зіггі узяв Б’янку під руку і потягнув, наче вона була трохи п’яна. Йшли довго, Зіггі не розумів куди, потім Чет зупинився. На якомусь пустирі з кучугурами сміття, ледь присипаними снігом.
- Що ти робиш?
- Треба відчинити люк.
- Навіщо?
Чет сковирнув люк і махнув рукою.
- Запрошую у наш новий дім.
- Що?
- Лізь, не стовбич!
Чет поліз перший, потім закинув речі.
- Давай, давай!
- Ми будемо жити на теплотрасі?
- А що, є інші варіанти?
- Як бомжі?
- Краще, як бомжі, аніж як мерці. Залазь!
Зіггі спочатку спустив Б’янку, потім поліз сам.
- І зачиняй люк, не напускай холоду!
Зачинив, зробилося темно, але Чет запалив свічку. Ось навіщо він їх брав!
- Ну що, розташовуйся.
- Це божевілля, Чете!
- Чому? Тут нас не знайдуть і тут тепло.
- Але тут сморід! Тут стовідсотково є клопи чи блохи, тут темно, тут немає вентиляції!
- І каналізації, а також телебачення і телефонного зв’язку. Зіггі, я знаю мінуси цього місця, але також знаю, що нічого кращого в нас немає. А тепер давай трохи приберемо, бо тут дійсно ще той гармидер.
Вони почали підмітати. Неприємна справа, бо раніше тут жили бомжі, які залишили по собі багато всякого сміття. Але Чет був готовий до цього, навіть віник з совком узяв. Згребли сміття докупи і відтягли його у дальній кут. Потім Чет побризкав труби дихлофосом.
- Комахи нам тут не потрібні, так же?
Чет усміхався і потроху його веселий настрій передався Зіггі. Пересиділи, поки дихлофос трохи вивітрився, стали мостити місця для спання. Потім сіли пообідати.
- А ще й нічого вийшло.
- Так, будемо жити як у палаці. Тепло та затишно.
- Як ти здогадався тут сховатися, Чете?
- Ну, в мене є досвід ховання.
- Тобто?
- Та, давня історія.
- То розкажи, в нас тепер багато вільного часу.
Чет дожував шматок хліба з салом, витер руки.
- Розказати?
- Ага.
- Ти не повіриш.
- Чого це?
- Не повіриш і все.
- Та ні, повірю, ти розповіси, чого це тобі доводилося ховатись.
- Я був вбивцею.
- Ким?
- Замовним вбивцею, кілером.
- Кілером?
Зіггі всміхнувся.
- Я ж казав, що ти не повіриш.
- Чого ж, вірю. Ти можеш бути кілером. Ти такий різкий, агресивний. І кого ти вбивав?
- Людей. Різних людей, кого замовляли.
- Оце так. А як ти став кілером? Як можна стати замовним вбивцею?
- Випадково. Якось я побився з одним хлопцем і його друзями. Їх було четверо, але вони не вміли битися. То я поклав їх, а вночі за мною приїхала міліція. Бо один з тих покидьків виявився племінником прокурора міста. По водостічній трубі заліз зі свого четвертого поверху на дах, перебіг до останнього під'їзду, зійшов сходами і зник. Мене шукали, то довелося втікати з рідного міста. Я поїхав до Москви. Працював на базарі. Спочатку вантажником, потім продавцем. Якось почув, розмову. Один з бандюків, які тримали наш ринок, скаржився іншому, що треба прибрати якогось конкурента, а нема надійних людей. Я чув, що за таку роботу непогано платять. Я займався біатлоном, то стріляв непогано. Увечері підійшов до бандюка і запропонував послугу. Він ледь мене не пристрелив, думав, що я провокатор. Але потім дав зброю і адресу.
Справа була не важка. Жертва жила в будинку біля парку. Той чоловік завжди ходив з охороною, чоловік десять озброєних биків. На дверях під'їзду були броньовані двері з кодом. До того ж він їздив на броньованому мерсі, одному з перших у Москві. Великий бандит, серйозна людина. Але не подумав, що можна залізти на одне з дерев у парку. Дочекатися, поки сяде навпроти вікна. Потім лише один постріл. Швидко злізти і піти. Вони тільки зранку здогадалися звідки пролунав постріл. Я на той час уже отримав гроші і зник з міста. Найманим вбивцям непогано платять, але й живуть вони недовго. То треба було бути обережним.
Я з'явився у Москві через місяць, знайшов свого першого замовника і спитав його про роботу. Він відрекомендував мене знайомим, то робота з'явилася досить швидко. Спочатку якийсь бандит, потім - колишній мент, який створив охоронну фірму, потім - якісь чеченці. Я займався цим майже три роки, вбив прірву людей.
- А що потім?
- Що потім?
- Ну, останнім часом ти ж працюєш журналістом.
- Працював.
- Але ти пішов з кілерів. Як ти зупинився?
- Випадково. Або ні, це залежить від того, як сприймати те, що сталося.
- А що сталося?
- Мене ледь не схопили. Я повинен був прибрати одного бандита, чи бізнесмена, на той час ці поняття ще не дуже розрізнялися. Так ось мені замовили одну людину, яку дуже прискіпливо охороняли. Та я звик, що легко не буває, заліз на дах сусіднього будинку, прорізав дірку в залізі даху, звідки можна було вести прицільний вогонь. Мені був потрібен один постріл, я завжди стріляв лише раз. Так повинно було бути і цього разу, та мене заклали. Я думаю, що замовник чи перелякався, чи зміг таки домовитися з жертвою, та розповів про мене. Охорона почала шукати мене по сусідніх будинках. Я спробував втекти, вони почали стріляти, я теж. Снайперська гвинтівка не найзручніша зброя для ближнього бою. Але я встиг покласти двох, вони мене поранили, я виплигнув з третього поверху і побіг. Я знав, що далеко мені не втекти, бо день, а в мене пробитий бік. Хоч одежа була темна, то кров не було видно.
Я біг, відчував як слабішаю, коли побачив церкву. Я ніколи раніше не був в церкві, навіть на Пасху встигав напитися до того, як треба було йти до церкви. А тоді забіг всередину, там було майже порожньо, я озирнувся і пішов в праве крило. Там в кутку сидів якийсь чоловік і плакав. Я присів неподалік, щоб здавалося, наче ми з ним разом. Шукали ж одного, а нас двоє. Шанси на порятунок були досить невеликі, але були. Я подивився, як чоловік хреститься і почав робити те сам. Хотів підслухати молитви, але чоловік шепотів не молитви. Він благав Бога врятувати якусь дівчину. Він говорив якось заплутано, складно було щось зрозуміти, наче якусь дівчину побили, дівчина була дуже хороша і, мабуть, близька для цього чоловіка, бо він плакав і благав Бога врятувати її. Я подумав, що він ідіот, що треба бігти в лікарню і домовлятися з лікарями, щоб вони старалися, щоб знайшли потрібні ліки, а він тут слину розпустив.
Я почув гомін. І зрозумів, що зараз. Це погоня, в них пістолети, вони знайдуть мене і добре, якщо вб'ють відразу. Гірше, якщо повезуть живцем до свого босса. Я знав, що роблять в цих випадках. Я сидів, нахилившись до підлоги і чекав. Бігти я вже не міг, зброї в мене не було, я мусив вмерти або швидко, або болісно. Іншого вибору в мене не було. Я закрив очі і став благати Бога врятувати мене. Ні, я не сподівався, що цим замаскуюсь так, що вони не впізнають мене. Звісно, впізнають. Просто мені у той момент стало якось надзвичайно страшно. Я ніколи і нічого не боявся, а тоді мене, як паралізувало. Я зрозумів, що усе. Крапка. Я мертвий. Не те, щоб я дуже тримався за своє життя, але це був жах. Холод смерті і я попросив Бога врятувати мене. Я навіть не промовив це, просто поворушив губами і подумав. Та зненацька я відчув, що мене хтось чує. Не знаю, як було насправді, але тоді я був впевнений, що Господь почув мене. Він нічого не сказав мені, він лише слухав, але і від цього я ледь не збожеволів. Я не знаю, як можна розповісти про те, що я тоді відчув. Скажу, що ніколи не відчував нічого подібного. Можливо, це моя гординя, бо багато людей роками моляться і не відчувають, що Господь чує їх, а я, вбивця, я вперше попросив Господа і він почув мене. Та я думаю, що то було його нескінченне милосердя.
- І він врятував тебе?
- Врятував, але не в тому сенсі, що зробив мене невидимим. Ні, охоронці забігли в церкву і бачили мене, але вони подумали, що я один із прочан, бо я ж хрестився і плакав.
- Плакав?
- Плакав. Я ніколи до того не плакав, хіба що в дитинстві, але й тоді дуже мало. А то сидів у церкві і плакав, дякуючи йому за милість.
- То він все ж врятував тебе?
- Він відкрив мені очі на те, що я живу у гріху, що так жити не можна. Він пробудив мене, дозволив зробити вибір між добром і злом.
- Тобто?
- Я довго сидів у церкві, і я дав Богові слово, що більше не буду вбивати. Незважаючи на обставини, не буду - і все. І я тримав це слово, аж поки ми не пішли до людоловів. Коли ти упустив їх і вони кинулися на нас, спрацював інстинкт. Я і подумати не встиг, як уже вбив їх. Тому я дуже образився на тебе, бо не хотів убивати, як би не було важко.
- Важко?
- Так. Знаєш, що робилося зі мною, коли Ягнятко пішла? Як я хотів вбити спочатку її, потім її подругу, потім їх обох і себе на додачу. Це були такі солодкі думки, це було так легко зробити, але тоді виявилося б, що я обманув Господа. І я примусив себе тримати слово, примусив забути думати про вбивство, примусив себе зрозуміти, що отримаю те, що заслужив.
- Не розумію тебе, Чете?
- Якби ти знайшов Оксанку, що б трапилося далі?
- Я б сказав їй, як кохаю її, вона б мене теж покохала.
- А якщо ні?
- Як це ні? Я ж геній, в мене довгий член, жінки завжди закохуються у мене. А ти чого чекаєш, коли ми знайдемо твоє Ягнятко?
- Нічого.
- Як це?
- Я просто визволю її і піду геть.
- Ти ж кохаєш її!
- Але вона - ні.
- Вона оцінить твій подвиг!
- Не можна назвати подвигом те, що робиться заради майбутньої оцінки.
- Дурня!
- Ні. Справедливість. Я спочатку не розумів, чому все трапилося саме так, а потім мені відкрилося, що інакше і бути не могло.
- Чому?
- Бо я вбивав людей.
- І що?
- Я вбивав людей, я робив страшні гріхи і мені треба відмолювати їх, благати Господа про милість, щоб він простив мене. Та хіба б я згадував про свої гріхи, коли був щасливий? Ні. Я б думав тільки про Ягнятко, коли б вона не пішла від мене.
- То Бог покарав тебе?
- Врятував.
- Примусив мучитися!
- Відкрив очі! Забрав Ягнятко, мою солодку отруту, кинув моє серце в пекло. Вогонь болю примусив мене згадати свої гріхи і каятися.
- Де ж спасіння?
- Каяття і є спасіння, без каяття не буду Царства Небесного.
- Ти віриш у царство небесне?
- Вірю.
Свічка догоріла, вони сиділи в темряві, відчуваючи один одного лише за голосом. Зіггі ламав голову, щоб такого і собі розповісти високого. Йому було трохи заздрісно, що Чет, ця проста, чи навіть примітивна особистість, зненацька заговорив про такі високі і не зовсім зрозумілі матерії. Та ще виявився вбивцею, що додавало йому романтичного флеру. Ти ба, наче звичайнісінький писака, а така історія, майже епос. В тому, що Чет розповів правду, Зіггі не сумнівався, бо той же був надто простий, щоб вигадувати таке. А про Бога, зрозуміло, Зіггі колись дивився по телевізору передачу, де пояснювалося, що віра в Бога виникає через вади в будові окремих дільниць мозку. Здається, на лобі є якісь місця, що по ним якщо добре гепнути, то починає людина бачити бозна-що, чути якісь голоси, відчувати, що вона не сама, що хтось її чує. Людина живе собі, живе, як усі, а потім - голоси, видіння, відчуття, що не сам. Чету ось здалося, що його хтось почув. Мабуть, йому у бійці по лобу дали, він згарячу біг, а потім почало діяти.
- А ти знаєш яке головне з мистецтв?
Це Зіггі придумав, що розповісти.
- Кіно.
- Ну ти скажеш! Що за дурниці!
- Це хтось з комуністів таке казав, Ленін чи що.
- Знайшов кого слухати!
- Та я не слухаю, просто мені кіно більше за все подобається. Від книг в мене голова болить, музики не розумію, а кіно – саме те, що треба.
- Нічого ти не розумієш. Головне мистецтво, це малювання.
- Чого це?
- Того що перше.
- Як це перше?
- А так. Спочатку людина почала малювати. Ще розмовляти толком не почала, а вже малювала. У печерах картини знаходять. Тварини там зображені, вогонь, полювання і таке інше. Малювання - це перше і головне мистецтво для людини.
- Можливо, співати раніше почали.
- Які співи, коли мови не було! А без мови - то не спів, а мугикання! Ще скажи, що вовки співають, коли на місяць виють! Кажу тобі, що малювання - це споконвічне мистецтво. Вчені навіть кажуть так, що поки малювання не було, то і людини не було, а коли перша мавпа на стіні печери щось намалювала, то це вже людина була.
- Ні, неправильно, брешуть вчені.
- Як це брешуть?
- Просто брешуть. Людина людиною стала, коли про смерть задумалася.
- Про що?
- Про смерть. Страх смерті і бажання життя вічного, тобто релігія зробила людину людиною. Без релігії людини немає.
- А як же тоді атеїсти?
- Я про риску між тваринами і людиною. А атеїсти, це така справа. Бог створив цей світ, якщо є в ньому атеїсти, то й вони для чогось Господові потрібні.
- Що ти за людина, Чете? Тільки почни щось розповідати, ти зразу на Бога звернеш.
- Я про нього багато думаю.
- Ну і думай!
Хлопці замовкли, сиділи в темряві, потім трохи задрімали. Зіггі снилася Оксана, її широкі та принадні стегна, від яких у нього збивалось дихання. Як представник споконвічного мистецтва, Зіггі дуже цінував первісні форми у жінок і не терпів малозадих, хоч вони були зараз в моді. Але Зіггі думав, що це лише свідоцтво загального падіння моралі з тотальним наступом гомосексуалізму. Бо від жінок з маленькими задами недалеко і до хлопчиків. А це вже бозна-що, за таке в первісному суспільстві кам’яною сокирою по голові і до побачення. Бо підори непридатні для мистецтва люди. До справжнього мистецтва. Зіггі це знав напевне. Він не знав жодного талановитого художника з підорів. Бо мистецтво народжується від переживання жінки, саме вона - джерело творчості. Якщо ти не розумієш жінку, ти нічого не напишеш путнього.
Зіггі згадував Оксану, називав її первісною Венерою і усміхався у тьмі, впевнений, що знайде її, і буде в них таке кохання, яке і намалювати важко, не кажучи вже про вираження через інші, більш примітивні види мистецтв.
Чет думав про Ягнятко. Він знав, що вона мертва, то згадував її, і сльози бігли по щоках. Потім заснув, бо трохи заморився, а у цій норі було так тепло і затишно.

КіноЧет. Сценарій восьмий. Сміття

- Що трапилося?
Вона (сорок сім років, колись вродлива, зараз доглянута жінка, з ладною стрижкою, манікюром, дорогим кольє, сидить на ліжку, обхопивши голову) починає плакати. Ніколи раніше не плакала, а вони прожили разом вже двадцять років, різних років, серед яких були і дуже важкі роки, коли можна було і плакати, і вити. Він (за паспортом п’ятдесят, але він ходить в басейн, зробив вже дві операції по підтяжці шкіри, насадив цілий чуб добірного волосся, то більше сорока йому дають лише вороги) підходить до неї і сідає поруч.
- Слухай, не лякай мене, ти ж знаєш моє серце (було кілька нападів, бо робота пов’язана зі стресами).
Вона плаче.
- Елен, що трапилося?
Він тихенько обіймає її, пригортає до себе. Вона кидається обличчям до його плеча і починає ридати.
- Господи, та що ж трапилося! Елен, скажи мені, чи ти хочеш чергового нападу!
Вона піднімає обличчя, дивиться на нього, він бачить, як вона постарішала років на п’ятнадцять.
- Я вбила її.
- Що?
- Вбила її. Я не хотіла, не хотіла, не хотіла!
Вона знову плаче і б’ється головою об нього. Він стривожено дивиться.
- Кого ти вбила?
- Ту шльондру.
- Ти путалася зі шльондрами?
- Твою шльондру!
- Мою шльондру?
- З якою ти спав!
- Коли?
- Вчора!
- Ту біляву дурочку?
- Так!
- Навіщо?
Вона плаче. Вона не збиралися вбивати. Просто налякати. Чи подивитися на неї, що в ній знайшов Нікі. Ця сучка (Ягнятко в короткому халаті і з божевільними оченятами після доріжки кокаїну) відчинила двері, вона була під кайфом, чи що. Сміялася, навіть не стала брехати, що не спить з її чоловіком, сказала, що той любить мінет і позу місіонера. І тут щось трапилося. Елен до сих пір не розуміє, що - якась ненависть, холодна лють, вона схопила вазу, важку вазу для квітів, для квітів, які приносив її Нікі, схопила і вдарила по голові тої шльондри.
- Ти впевнена, що вбила її?
- Так, вона не дихала.
- Тебе хтось бачив?
- Ні.
- Труп залишився на місці?
- Так.
- А ваза?
- Теж.
- Добре, зараз я поїду туди, а ти заспокойся.
- Навіщо тобі туди їхати? Вона мертва!
- Та мені начхати, мертва вона, чи жива! Я не хочу, щоб ти потрапила в тюрму!
Він повертається через кілька годин. Усміхається.
- Я все зробив, ніхто нічого не здогадається.
Він не розповідає усіх подробиць. Увесь свій план. Та шльондра дійсно була мертва. Голова пробита аж до мозку. Елен, мабуть, була дуже зла. То він відрізав шльондрі голову, бо рана була дуже вже красномовна. Тільки жінка буде бити вазою по голові. Чоловік задушить, заб’є кулаками, заріже чи просто пристрелить. То не треба давати слідству зачіпок. Відрізати голову, тіло у мішок, і за місто. Викинути десь на трасі, а голову сховати десь так, щоб не знайшли. В міліції подумають, що це помста. Хтось помстився проститутці. Мабуть, чимось заразила чи стукала, чи щось таке, хіба мало приводів, щоб вбити шльондру.
- Вазу я забрав, протер усі ручки на дверях, ніхто не здогадається, що ти до цього якось причетна.
Вона вже не плаче, вона мовчить і не дивиться для чоловіка. А ось він дивиться, дуже запитливо, майже заглядає в очі.
- Тепер я хочу знати, навіщо ти це зробила.
- Я. Я боялася, що ти підеш до неї.
- Тобто піду?
- Скільки наших знайомих знайшли собі молодих жінок. Може, вона завагітніла від тебе.
Він сміється, наче вона розповіла анекдот.
- Ти ж знаєш, що я не хочу мати дітей!
- Усе може змінитися.
- То ти вбила її, щоб я не пішов до неї?
- Ні.
- А чого?
- Так. На мене щось найшло, я уявила, що ця сучка відбере тебе у мене. Якась злість, не знаю, що зі мною сталося.
Він обіймає її, гладить її волосся.
- Господи, Елен, ми живемо разом вже двадцять років, а я навіть не знав, що ти здатна на таке.
- Я теж. Що тепер?
- А що тепер?
- Не знаю. Ти подзвониш до міліції?
- Ти що, збожеволіла? Слухай, ти моя жінка, ми прожили разом скільки років, в нас з тобою бізнес!
Вона мовчить, вона сильна жінка, вона вже не плаче.
- Елен, подивися мені в очі. Я хочу зараз поставити в цій справі крапку.
- Як?
- Так, що ми - дорослі люди, і ми повинні діяти не через фантазії, а через реальні речі.
- Які?
- Такі, що я люблю тебе. Ми разом вже багато років, і я не хочу йти від тебе.
- А вона?
- Вона - це шльондра! Я платив їй гроші за мінет, який вона робила дійсно непогано.
- А я?
- Слухай, давай дивитися реальності у очі. Їй було двадцять, ти розумієш, що таке двадцятирічна шльондра після кокаїну, що вона може. Але ти ж повинна розуміти, що до неї ходив не я, а мій член! Я трахав її, але не мав жодних почуттів! Я ж не ідіот, щоб мати почуття до проститутки! Розумієш! Вона була чужа мені, як і інші жінки, яких я іноді купував! Я платив гроші, за їх молодість, за їх тіла, ось і все, що мені було від них потрібно! Все! Я не хотів створювати з ними сім’ю, не хотів мати від них дітей! Слухай, ти ж розумієш, що ці сучки, вони ж як сірники, вони приїздять з провінції, починають отримувати якісь гроші, підсажуються на наркоту і за кілька років згорають. Це сміття, чуєш, Елен, це сміття, не варте уваги! То більше, не роби дурниць. Бо я - твій чоловік, і я - твій діловий партнер. Я нікуди не збираюся від тебе йти, і всілякі шльондри тобі не конкуренти. Бо ти - людина, ти - моя дружина, а вони - сміття, про яке я забуваю у ту саму секунду, коли кінчаю їм у рота. Розумієш?
Вона трохи розгублено дивиться на нього. Він такий переконливий і щирий.
- Елен, ти ледь не зробила великої помилки, яка могла б зашкодити і тобі, і мені. Я теж не правий, що не поговорив з тобою про це раніше. Але тепер ми поговорили. Я сподіваюсь, що тобі усе зрозуміло. Час від часу подібні шльондри будуть з'являтися в мене, але вони будуть лише моїми членососками. Жінка в мене одна. Якщо хочеш, можеш і собі заводити хлопчиків. Головне не втрачати голову. І ти, і я знаємо декілька історій наших знайомих, які погано закінчили, коли дозволили собі закохуватися у молодих. Використовувати їх можливо, але з холодною головою. Без ексцесів, тим більше таких. Це моє бачення ситуації. Якщо ти не згодна, ти можеш піти. Будемо ділити ресторани, мені б цього дуже не хотілося, але я поважаю тебе, ти найближча людина для мене. То що скажеш?
Вона дивиться на нього, потім всміхається, потім цілує.
- Я була така дурна. Не знаю, що на мене знайшло.
- Нічого, кожна людина може помилитися, головне, щоб можна було виправити.
- Вони не знайдуть мене?
- Ні, я зробив усе так, щоб заплутати справу. То все добре?
- Так. Ти врятував мене.
- Я ж був винен. Пам’ятаєш, в дев’яносто шостому, коли ми тільки починали? Прийшли бандити, вони ж збиралися вбити мене, а ти викликала міліцію, і їх схопили.
- Так, важкі були часи.
- Ми пережили їх разом. То зараз розбігатися зовсім немає сенсу. Краще кинемо сили в регіони. Нам треба розробити франчайзу.
Вона знову цілує його.
- Мій молодчик. Я думаю тільки про міліцію, а ти про справу.
- Треба вміти відволікатися.
Він усміхається і цілує її. Потім ідуть в робочий кабінет розробляти бізнес-план. Міліція приходить лише через тиждень. Два молодих слідчих показують Нікі фото вбитої проститутки. Він наче хвилюється, переходить на шепіт, робить великі очі, просить товаришів слідчих, щоб жінка нічого не дізналася. Слідчі згодні проявити чоловічу солідарність, але за тисячу доларів. Торг, сходяться на трьохстах. Більше слідчі не задають запитань, все одно справа темна, хто там вбив ту проститутку, головне бабла зняти.
Вона здивована.
- Навіщо ти заплатив?
- Щоб вони не почали задавати тобі питання. Ти ще трохи нервуєш. Ось з'їздимо в Швейцарію, поправиш нерви, тоді хай запитують.
- Куди з'їздимо?
- У Швейцарію. Ось квитки, два тижні в Альпах, нам треба добре відпочити перед тим як занурюватися в регіони.
- Нікі!
Вона обіймає його. Через кілька тижнів вони вже сидять в літаку і весело про щось балакають. Господарі життя, які тільки і варті щастя. Десь там внизу, Чет ріже собі вени на тому місці, де знайшли труп Ягнятка.

- Чете, Чете!
- Що?
У темряві Чет шукає пістолет, але не може знайти.
- Що таке?
- Послухай! Це мені здається, чи ні?
Слухають разом.
- Наче стрілянина?
- Ага.
- А ось вибухи якісь.
- Чете, що це може бути?
- Не знаю. Може, війна почалася?
- Яка війна?
- Не знаю.
Чет запалює свічку.
- Ти що робиш, нас же помітять!
- Тихо.
Чет йде в куток, куди вони натягли сміття, присідає поруч.
- Наче звідси.
- Що звідси?
- Стрілянина.
- Зі сміття?
- За ним.
Чет починає розгрібати купу, Зіггі його лає, бо це ж дурниці. Але стрілянину чути вже краще.
- Дивися, дверцята.
І справді, в стіні невеличкі залізні дверцята. Щоб це значило? Чет починає їх розривати, Зіггі допомагає. За тими дверцятами наче справжня війна, постріли, вибухи, чути навіть крики.
- Треба взяти зброю.
- Чете, що це таке?
- Не знаю.
Вони беруть пістолети.
- Зараз подивимося.
Чет відчиняє двері, за ними - ціла канонада. Десь там, у темряві підземелля, йде якась дика та не зрозуміла війна.
- Може, не треба, Чете.
- Пішли, подивимося, що це за дива. Тільки двері не зачиняй.
Чет десь чув, що є такі двері, яких краще не зачиняти. Хлопці лізуть у двері і пірнають у невідомому їм битву.

Звісточка: П'яниця я
Моя горілка – Ви
Пити без міри
Пити без закуски
Впринюх Ваш подих
Впригляд Ваш погляд
І пити далі
З вечора до ранку
До втрати розуму
Солодку Оксанку.
Звісточка: Ваш погляд – як ядерний вибух
Коли Ви сіпнули носиком, на Землю впала комета
Світ руйнується, хвилюється Всесвіт
А я співаю Вам "Многіє лєта"!
Звісточка: Золото ластовиння
Діаманти очей
Срібло сміху
За Вас би я віддав увесь Сибір
І ще острови
Японцям на втіху.