Перехiд до справжнiх нас

Привіт. Мне звати Діма. Маю дев’ятнадцять років. Відсвяткував ось нещодавно день народження, але вже не з Вами, а з Вами - справжніми. Навколо мене зараз гармонія: не має лихого та вонючого, все у минулому залишилося...

Стояти на кухні у гуртожитку в наш час неприємно. Мені особисто там воняє. Стара шкарлупа яєць вонюча, вонючий посуд, вонюча дєвка котра зараз сюди зайшла, вонючий я, бо води нема, і митися нема де. Але я себе поборов. Спасибі моєму сусіду по кімнаті, який одного разу мені сказав: «Ти ще лайна не нюхав», це після того як в перший день ми пішли у чоловічий туалет.
Гуртожиток в цілому добре місце, я тут почуваю себе трохи популярним, мене знають більше ніж дві людини. А дома тільки дві: мама та папа. Я ненавидів жити у своєму місті. Там кончєно. Там неприємно виходити на вулицю. Я боявся бути там, хоча в мене не було ворогів; я боявся ходити до школи, бо в мене не було добрих друзів, з якими можна бути собою і не матюкатися заради схожості з ними. Мене там не існувало.
Були спроби зблизитися з людьми, але вони розлетілися одразу. Чесно, це було не самоціль, просто мій язик почав забувати, що таке спілкування, а мозок, що таке відповідь на питання. З приятелями я не знайомився, просто прийшов до них з однокласником. У нього була вже тьолка, він мав її, його вважали крутим. Ми прийшли у компанію, в центр, все у найкращих традиціях нашого міста: лавочка, пиво, «світські бесіди» про те, хто кому набив пику, та дівки у коротких спідницях з цигаркою. Деякі на мене дивилися, було приємно. Але коли мені сказали «Пішли бомжа заб’ємо», я пішов від них. І посадив себе на три тижня в домашню в’язницю. А взагалі історії з життя це нудно та не цікаво, тим більше коли ці історії мої. Гірших, та не цікавіших ніж вони, ви і уявити собі не зможете. Хоча з них можна непогано поржати.

Все ж таки канікули прикольна штука – сорок дев’ятий день на самоті, с сплячими в ніч батьками. З веселого: я навчився витрушувати пил з пилососа не виходячи на вулицю, дякую унітазу. Хотів прочитати книгу, якусь альтернативну але почався «дом2», і я кинув її, мені цікавіше цю годину прожити з ними, їхнім життям, а не своїм. Якщо порахувати скільки годин я дивлюсь «дом2» , напевно більше двох чистих місяців вийде. Екзамен вступний скоро, мама сказала «вчи», почав.
Моя ненависть до негрів, до хачів, до евреїв, до бидла, до політиків, до людей – це хвороба, я сам собі поставив цей діагноз. Ця видумана нелюбов, її сила влучніше підходе до мене, чим більше я кажу, що вони уроди, тим ще більш саме я жалюгідний і жовтий.
Момент радості - я вступив до університету. Першим ділом я звичайно шукаю хто більш мені не подобається, і кого більше я можу «лупити» у своїй голові – обрав. Я з цією людиною ще не знайом але вона твар, це точно.

Кіт має право на життя. Досить їх лупити ногами, та називати тупими. У мого родича був кіт, але нажаль я його не бачив. Так ось він казав, мій троюрідний брат, що кіт який жив у нього був надзвичайно розумний та культурний. Він казав що він вміє відкривати двері за ручку, він має здібності лікаря, каже, що кіт не один раз рятував його від смерті. Сто раз на Великдень брат розповідав усім родичам про те, що його кіт вміє співати, і знає слова пісень останнього альбому Розенбаума. Мені, чесно, подобалося слухати ці історії, особливо коли був малий, я вірив йому, і мріяв одного разу піти до нього додому та послухати пісеньку з останнього альбому Розенбаума в виконанні кота. Прикро. Брат помер, в 22 роки. Наркоманом був, кажуть перепробував всі види наркотиків.
І тільки зараз я зрозумів, що він брехав, і не спеціально, щоб мене порадувати малого, а з-за того що був під наркотиками, під кайфом і йому все бачилося. Сука, а я так хотів побачити розумного кота співаючого Розенбаума. Тепер кіт не має право на життя – він тупий.

Гуртожиток прийняв мене в трьох позиціях, це нагло, злякано та байдужо. Саме таких вперше я побачив свої односельців – второкурсників. Нічого не скажу окрім того що, я їх не люблю. А чому я повинен їх любити? Дуже хочу залізти їм у голову та знати справжнє відношення до мене, хочу в живу почути «Ти дебіл!» а не постійно через очі чути це.
Хлопці такі ж як я, але ходять в гості до друзів, а я сиджу сам, скучно тут онанізмом не займешся, ще не привик. Вони роблять уроки, та гуляють, а я не гуляю і нічого не роблю. З ними я спілкуюсь, вони стали майже моїми друзями, як би знати як виглядає та дружба, я би точно сказав, а так майже.
Перший поверх – це ми, наша кімната має повагу, хлопці мають славу, а в мене вахтер досі питає пропуск, таке воно сіре життя.
До якогось часу мені все подобалось, так багато роботи язика свого я не бачив, я виговорив за день більше слів, ніж дома за місяць – прогрес. Не подобається тільки пил, вона постійно забиває ніс, з того часу до негрів і жидів – моїх ворогів додалася і пил, тварюка, робить забагато кіз у носі.

Якщо в мою чашку налити звичайну воду, то вода перетворюється в кофе, така чорна та не мита в мене чашка.

Зошит, ручка та 5 гривень – це один день в університеті. Після трьох пар живіт майже торкається позвонка, а кістки болять від сидіння на лавці в аудиторії. У роті – наче вбита кішка посилилася – такі вони пари з восьми годин. Три слова, так три слова я точно нарахував, рівно стільки слів сьогодні було звернуто до мене, два: «відкрий вікно, а то жарко!», та «Дай пройду, встань» - Нічо, бувало ще гірше.
Іду в гуртожиток – по любому спати буду. Брудні кросівки, я люблю шмотки красиві, перед дзеркалом дома, велике-е дома у мне дзеркало, красуватися. Фоткав себе в нових шмотках, бувало, стовідсотковий збочинець. До речі, жирні волосся краще зачісуються, так що, і сьогодні голову не буду мити. А на день першокурсника не піду, боюсь та стидно самому йти, хоча збочинцям личе самим бути.
Кістлява рука під головою зовсім затекла, а в кімнаті повно народу: сміх, чай та дівчата, їм весело, я прокинувся а ніхто уваги не звернув, не сказав «Добрий ранок!», «Як спалося?», «О, прокинувся соня!».та інше, всі просто сміються, всі ковтають чай, та всі дівчата сидять. Кімната повна. Зате завтра вранці мені легше буде зачісувати волосся!

Лариса приходе до нас доволі часто, дивиться серіал, у нас є телик а в неї його нема. За це вона нам дає вареників в упаковці, ті, що у супермаркеті. Лариса має негарну зовнішність та жахливе обличчя зі шрамом на лобі. Вона сміється зі оскалом, як собака, і постійно тре себе за щоки. Я дякую їй за те що вона зі мною не закрутила роман, кажуть, що це у неї дуже добре виходе. А ще наш сусід розповів, про її звички, і що вони означають. Так, коли Лариса дивиться тобі у очі, значить вона хоче, щоб ти зробив їй чай с трьома ложками цукру, коли дивіться на ширінку - з чотирма. Коли вона тобі каже: «Дай мені поласувати цукерочку», це означає, що ти повинен її дати цукерку, та ще щось поїсти на перше.
Знайомство з Ларисою, моя кімната, зовсім не передбачала. Сиділи ми у трьох - як завжди мовчали, та ось до нас заходе, не постукавши, вона. Каже: «Привіт ребятки!», серед нас всі сором’язливі, і навіть такій жахливій некрасивій уродині ми відповіли «Привіт!», а далі почався серіал, і вона сказала, що хоче подивитися його у нас, бо в неї нема телевізора.
Лариса охайна дівчина, і добре робить все, за що взялася. А одного разу вона не зробила «щось» добре, не помила ноги, це і була остання її серія у нашій кімнаті. Ми сором’язливі та ще й охайні і завжди миємо ноги, після жаркого дня на вулиці…
Після цього у нас на двері маркером написано «заходити тільки з помитими ногами». Дивна історія та нецікава історія. Зате правдива.

Мої сусіди - Паша, Марат та Руслан часто мені говорять, що раді тому що мене поселили до них, я приношу їх кімнаті колорит здорового глузду, та доброго гумору, в кращих традиціях американських молодіжних комедій, - я не дуже добре зрозумів цей комплімент, але така лєсть мені ще огидніша за іншу. Паша, взагалі добрий хлопець, спілкування з ним у мене на п’ятірку, класичні «Привіт!», «Пока», «Як справи?», - це наший з ним діалог. Він мені подобається, хоробрий хлопець, може спати з відкритими дверима. З Русланом трохи складніше, п’ємо пиво з ним, братикаємося раз на тиждень, приколюємося з лохів, та ловимо кайф від свіжих огірків та помідорів, все це в ньому класно, але є «але», він халявщик, всі гроші, що я йому позичав він не віддає, та каже, що все «ОК», цю скотину треба провчити, побити, але сила моя занадто мала, візуально, я не берусь, і знову даю йому в борг. Марат, просто не знаю, він гарний, але мажор, батьки йому купили ноутбук та телефон з двома камерами, кросівки адідас, та шапку з надписом «Сепультура». Наприклад вчора, його голова «видала» прикол, а мене не було, позавчора я спав, а він розповідав цікаву історію, неділю назад вони в трьох поїхали за його рахунок в клуб на березі Дніпра. Здається Марат, недолюблює мене та не хоче спілкуватися, сподіваюсь що це тільки догадки, і я вже скоро його побачу.
Вчора я брав у хлопців пораду, все ж таки живу с ними трохи менше пів року, треба мені стригтися наголо та робити татуху с надписом Гітлер чи ні, це в мене після перегляду «Ромпер Стомпер». Паша, як добрий співбесідник, сказав «Пока, мені треба йти», а Руслан, як дуже надійна та впевнена людина почав, виражати свою позицію «Не, ну я не знаю, як хочеш, це твій вибір, може потім, а якщо треба то роби, до речі дай пятіху». Марат, хотів його спитати, але він приїхав коли я був у холодному душі, я побачив його спину та хотів порадитися, «що робити?» або «робити чи ні?». Спасибі і за це їм, я в котрий раз зрозумів, що надіятися тут нема на кого, і, що я тут зайвий. Татуху я не буду робити, бо вчора подивився фільм «Бумер» першу та другу частину, зараз думаю «робити чи ні?» надпис на плечі «Справжній Пацан»

Потяг, тронувся. Жінка в мікрофон має неприємний голос та професіоналізм: вона добре працює та об’являє станції вчасно. Природа на вулиці через вікно здається подобається мені, проте запах калюж після дощу ставлять «стоп», перед відкриттям мною вікна. Не хочеться пояснювати що мені більше подобається літо з теплим морем, гарними дівчатами та піднятими штанцями. Чи осінь з добрими телепередачами – новий сезон, та новим тарифом Інтернету. Це нерівнозначне порівняння, адже підняття штанців досягається і через Інтернет.
Цікаво як я виглядаю, попри моє анти людське життя, та язик який давненько не відповідав на «живе» людське питання. Я помішаний своєю зовнішню, я добре вдягаюсь, мій вихід на вулицю нікого не турбує і мене ніхто не чекає там, а я все одно причешусь та накремлю туфлі. Опистати себе не важко: я високий, гарний, з непоганою фігурою та збоченими думками, да, я такий. Якщо в мене добрий настрій, це тричи на рік, то до мене приходе, як всі називають це здоровий глузд, я питаюсь зрозуміти, чому в мене така ситуація, з чого вона виникла, чому і як змінити це. Я думаю, і нажаль ніколи не даю собі відповіді, я не знаю як змінитися щоб бути як Ви, і щоб мати все як у Вас: друзі, нормальне життя, турботи, любов, людські емоції нешкідливі навколишнім. Хочу бути таким, але НЕ ЗНАЮ, що робити, я чесний перед собою, чесний перед всіма, я такий, я такий як є, і ніколи не накручував собі щось погане, завжди однаковий, і думки мої ніколи не зрозуміють, «що треба?», щоб сподобатися комусь.

Залізниця лякає своєю самостійністю та окремістю від всього. Ти тут, як не на землі, не в цьому світі, тут ти пасажир залізничного транспорту. Можна лягти спати, можна дивитися у вікно, можна рахувати тарганів та пити чай. А можна балакати з іншими пасажирами, але вони теж лячні. Вони як інопланетяни, сіли на одній планеті – станції, вийшли на іншій планеті – станції. Так залізниця це міжпланетний транспорт! І люди тут гуманоїди, вони для всіх не однакові, нові та цікаві. Мені інтересно хто ця жінка, адже я її не знаю, вона зайшла та сіла, мені потрібно знати з якої вона планети, і яке її життя, як там діти та де її робота. Я вигадую собі її день, радощі, я бачу якою вона була у дитинстві, а також спілкуюсь з її рожевощокими малими. А в реальному житті, ця жінка може бути психічною – вбивцею своїх дітей – двійнят. А я їй кажусь теж «іншим» студентом, з цікавими пригодами з гуртожитку та максималізмом, а в житті я зовсім інший, «без пригодницький студент з «помутньоними» думками про життя…» Та, це тупо. В іншому громадському транспорті так само, надумав брєд.
Потяг тутухкає далі, я сиджу так само, так само нові пасажира, так само п’ють чай, так само так само.

Мені бринькає в вуха улюблена музика з плєєра, і я чесно, кайфую, хоча голова болить досить сильно, і очі давить так, як тиски здавлюють свіжу, спілу сливу. Настрій херовий, що жити не хочеться, а музика якісна та я кайфую, під «у-ху». Сів на залізну ліжко без матрацу в трусах, холодно, музика кайфова, та голова болить сильно – сильно. Мої думки, часто бувають пустими та не цікавими. Зараз там, щось, ворушиться, і я починаю думати, під кайфову музику на холодному ліжку без матрацу з тріскучою голою, про сучасну молодь, про таких як я. Подумав, трохи, а потім, музика кайфова закінчилася, ліжко вже не холодне, а голова вже не болить. Думки «непусті» «пішли» від мене, прийшлі «старі» - пусті та не цікаві. Залишився тільки настрій херовий, від якого й жити не хочеться.
Висновок: від херового настрою, що жити не хочеться, не врятує ні кайфова музика, ні холодне ліжко без матрацу, ні голова котра може вибухнути від болю, ні «непусті» думки з ідеями та бла –бла…

Вирішив не робити тату з надписом «Справжній Пацан». Кіно тут подивися китайське, зроблю ієрогліф, прикольно, напишу на їхньому «Я вас ненавиджу».

Батарейка здохла, сигарети – не курю, водку – не п’ю, наркотики – не вживаю, людей – не вбиваю, не пєдофіл, не гей, ні ще щось. А може почати, а там дивись життя зміниться, покращиться, почати робити хоча б частину з цього: курити і пити водку. Далі можна колотися та стати геєм, точно, зміни в житті це порятунок. Єс. Так і зроблю….
Блін не виходе щось, ну його в топку. Піду просто повішусь….

Потяг прибув на третю колію. Відчуття задоволення, чого б це? Треба йти шукати собі кімнату переночувати, місто гарне, південне, море близько 45 хвилин на електричці, здорово.
Тротуари рівні, сміття нема, люди всі гарні, всі посміхаються на зустріч, приємно трохи. Авто їздять шикарні, діти бігають тихенькі – слухняні. Все якось, по-інакшому, все таке яке б мені хотілося бачити, все ідеально для мене, ось яке південне місто «не таке». Думки «ідейні», настрій вперше, начебто без «життя закінчення». Мені подобається тут, і не хочеться розкривати тайну зміни, чому тут так. Реклами нема, нема сигарет у ларьку, нема п’яних, нема плачу та крику, дерева високі, та повітря без диму, не має кислих облич. Люди на вулицях здаються такими, які мені мріялися в людському раю: чисті й світлі, с посмішкою та не мокрими очима. Завжди я хотів щоб було так, і щоб жили на землі такі, як вони, хоча, можливо, і їм так хотілося.
  Напевно це сниться, це не правда, але розумію що я стою на ногах, і мені все подобається і віриться. Хочеться кричати, плакати, сміятися, радіти, знайомитися, думати, слухати музику та жити. Точно я мертвий, адже мені хочеться жити!
Дякую потягу, туалету, високому схилу та вікну за добрий відпочинок.
 Тату – ієрогліф потім зроблю, тільки вже з надписом «Я люблю життя».
 Скоро День народження, добре буде. Прийдуть люди, справжні люди, не в житті, зате з любов’ю до нього.