Моя ведуча. Роздiл 9. У грi

Темний коридор, сміття під ногами, слизькі стіни, все ближче постріли, крики, десь поруч щось вибухнуло, у Зіггі аж вуха заклало. Він, було, сіпнувся назад, але Чет ішов уперед, не можна кидати товариша, до того ж зовсім самому залишатися страшно. То пішов за ним.
- Що це робиться, Чете? Що це таке?
- Не знаю.
- Чому ми туди йдемо?
- Треба.
У Чета трохи схвильований і якийсь солодкий від передчуття голос. Аби було світліше, то Зіггі побачив би, як широко роздуваються ніздрі товариша, як блищать його очі.
- Ти щось знаєш?
- Мені здається, що вони тут.
- Хто?
- Дівчата.
- Тут? Тут війна! Тут....
Зіггі не встигає сказати більше, бо зненацька на них біжить щось, що у темряві лише реве та смердить, два палаючі вогники, що стрімко наближаються. Зіггі перелякано дивиться на них, нічого не розуміючи, окрім того, що це смерть. А Чет стріляє, цілиться у голову, у ті вогники, встигає зробити лише кілька пострілів, як його збиває з ніг якась волохата маса, збиває і Зіггі, вони клубком летять кудись, аж поки зупиняються. Зіггі вдарився головою, він, як у тумані, якісь повільні і не зрозумілі думки, зверху тисне щось важке, погано дихати, треба вилазити, Зіггі починає борсатися, в рот лізе чийся смух, паморочить.
Чет приходить до тями скоріше, вилазить з-під здоровезного тигра. Справжнього тигра, точніше не справжнього, а шаблезубого тигра, який, це ще в школі вчать, давно вже зник. Але темно, Чет кримінальний журналіст, а не зоолог, він не розбирається, що це за тигр, він шукає Зіггі, допомагає тому вилізти нагору.
- Ну, як ти?
- Що це було?
- Тигр, здається.
- Звідки він узявся?
- Не знаю. Пішли.
- Куди?
- Вперед.
- А якщо там ще є тигри?
- Ми будемо вбивати їх, як вбили ось цього.
- Чете, це дуже ризиковано!
- Дівчата тут.
- Як вони могли вижити серед тигрів!
- Не тут, а далі. Вони в полоні, я відчуваю це.
- Це неправильно, Чете!
- Що?
- Це підземелля! Не може бути підземелля зі стріляниною і тиграми! Принаймні в Сумах точно не може!
- Ти колись грав у комп’ютерні ігри?
- Ніколи! В мене немає часу на дурниці!
- Якби грав, то зрозумів би, що може бути. Це чергова гра. Нам треба пройти усі рівні, щоб дістатися дівчат.
- Чете, що ти верзеш!
- Зіггі, я вірю в те, що кажу. Якщо хочеш, залишайся. А я піду вперед. Я думав, що Ягнятко мертва, а зараз я розумію, що вона жива, вона десь тут, і я знайду її!
Чет підводиться, перевіряє зброю, думає, що патронів не так вже багато, а судячи зі стрілянини, яка спалахує то там, то тут, боєприпасів тут потрібно побільше. Нічого, добуде у бою. Рідний брат Четового діда у 1942-му році пішов на фронт у штрафбаті. Сидів за те що побив комсомольців, які забирали крупорушку, дивом вижив в Сибіру, потім пішов на фронт, щоб кров’ю спокутувати гріхи перед "нашей советской Родиной". Розповідав, що їх привезли до лінії фронту, видали по двісті грамів горілки і послали в атаку, з наказом здобути зброю у ворога у бою. А позаду стояли добре озброєні нквс-ники, які підтримували патріотичний дух штрафбатівців з кулеметів. Добре, що хоч ніч була, то штрафбатівці долізли майже до німецьких окопів, поки їх побачили, потім сійнули вбивчим дощем на німців і зброю добули. Через тиждень у діда відірвало руку, і його відпустили з фронту. Дід оселився десь під Казанню, швидко одружився, бо його родина в Сибіру давно загинула, а по селах, де зовсім не залишилося чоловіків, його одірвана рука каліцтвом не вважалася.
Чет трусонув головою, щоб не відволікатися. Тут на секунду спізнишся - і вже труп. Йшли коридорами. Десь поруч спалахували справжні бої.
- Слідкуй, щоб на нас не напали ззаду. Як побачиш щось підозріле, відразу стріляй. Тримай пістолет міцніше, щоб в руці не плигав. Зрозумів?
- Так.
- І не бійся. Я в іграх завжди проходив усі рівні. Пройдемо й зараз.
- Але це ж не гра, Чете! Тут нас можуть вбити!
- У грі теж можуть вбити, але ми не дамо цього зробити. Пішли.
Вони пройшли ще метрів сто по коридору, коли Чет побачив невеликі, трохи відчинені двері, з-під яких вибивалося світло. Пішов туди, відчинив і побачив невеличкі ящики з червоними хрестами на білих квадратах, що просто висіли в повітрі і потроху гойдалися, наче на невидимих хвилях.
- О, це здоров’я! Набирай, Зіггі!
Чет побіг прямо на ящики, стукався об них животом і ящики зникали.
- Давай, давай!
- Що це таке?
- Це здоров’я, бери усе!
- Навіщо?
- Якщо в тебе попадуть, ти не загинеш!
- Чете, ти ідіот!
- Зіггі, це гра, тут такі правила, і я - не ідіот! Якщо хочеш загинути, то не бери здоров’я - і все!
Зіггі не хотів загинути, він теж пішов на ті ящики, торкався їх своїм животом, вони зникали, залишаючи по собі відчуття нових сил.
- Пішли далі, нам треба знайти зброю кращу, аніж пістолети.
Вони вибігли з кімнати у темряву коридору, йшли кудись далі, коли Зіггі почав розуміти, що дещо бачить. Мабуть очі звикли. Чет різко зупинився і присів, Зіггі не чекав цього, бо ж йшли швидко, то не встиг зупинитися, перелетів через Чета і гепнувся на кам’яну підлогу. Тут же черга пострілів, кулі вибивали іскри з стін. Потім постріл і крик. Тиша. Кілька секунд.
- Чете!
Знову черга і крик Зіггі. Він схопився за свою ногу і скиглив. Чет схопив його за комір і кудись потягнув, знову черга, потім щось залізне вдарилося і покотилося підлогою. Швидкий рух Чета, який підібрав гранату і встиг відкинути її. Вибух у повітрі, і Чет вже біжить вперед, стріляє. Повертається з автоматом і ще двома гранатами.
- Ну, тепер ми повоюємо!
- Чете, нога!
- Що?
- Мене підстрелили!
- Вставай, пішли!
- Куди, я поранений!
- Ні!
Чет говорить це так впевнено, що Зіггі вибухає. Як це "ні"! Та в нього майже ногу відірвало! Біль, кров, здається, зачепило кістку! Йому треба до лікаря!
- Зіггі! Цить!
І Зіггі замовкає, бо цей клятий Чет вміє говорити так, що його слухаєшся, хоч не хочеш, а слухаєшся. Таке враження, що він вкладає в кожне слово по гумовій кулі, по набою енергії, який примушує виконувати наказ Чета.
- Торкнися своєї ноги, просто торкнися.
Він говорить тихо і весь час озирається, бо знає, що на постріли можуть прибігти вороги. Зіггі щупає свою ногу і здивовано розуміє, що вона не так вже і болить.
- Поворуши нею.
Ворушить, і все виходить.
- Тепер вставай.
Зіггі встає і ступає на ногу, вона витримує, наче нічого і не було.
- Що це таке, Чете, як це так?
- Здоров’я, Зіггі, здоров’я. В мене колись граната вибухнула на животі. Кишки розкидало по стінах. Та в мене було багато здоров’я, то через кілька хвилин я вже йшов далі.
- Але боляче було по-справжньому!
- Мабуть, тут такі правила. То треба перетерпіти, поки здоров’я все залікує. А ще краще, не лізти під кулі. От і все. Пішли.
Вони йшли далі. Чет з автоматом, Зіггі з пістолетами в кожній руці. Йшли коридором, коли той двоївся, то Чет завжди звертав праворуч, бо ж був православний, до того ж цей метод добре показав себе у комп’ютерних іграх. Стрілянина десь поруч, Чет припадає до підлоги, Зіггі дивиться на нього, тільки потім гепається і сам, але встигає отримати кілька куль. Стогне, думає, що це, мабуть, кінець. Вибух гранати, крик, хтось стогне поруч, потім кілька пострілів і тиша. Чиїсь кроки, задоволений сміх. Чет дає чергу, коротку але вправну. Біжить і бачить два трупи. Один, наче людина, він загинув перший, у другого на плечах - собача голова, а в руках - автомат.
- Зіггі, бери зброю.
- Я вмираю.
- Ще ні, бери.
Зіггі відчуває, що дійсно не вмирає. Торкається пробитих грудей. Кров вщухла і вже не так боляче.
- Бери і пішли.
- Що це таке?
- Автомат!
- Що це за істота?
- Собакоголовий.
- Як це?
- Наче людина, але голова собача.
- Звідки ти про них знаєш?
- Незвідки. Я їх уперше бачу, але як їх ще назвеш? Ходімо звідси.
Коридори, кімнати, знову коридору, десь поруч вирує життя, життя з пострілів стогонів і передсмертних криків. Чет різко зупиняється, Зіггі тільки трохи наштовхується на нього, хоче спитати, в чому справа, але здогадується, що не можна, треба зберігати тишу. Стоять, Чет дивиться вперед, але темрява, нічого не видно.
- Чуєш?
- Що?
- Щось попереду.
Зіггі вслухається. Спочатку нічого, а потім наче тихенький свист, як хтось дубцем ріже повітря.
- Щось є. Ліхтарик би.
- Не можна. Почекай тут, я зараз.
Зіггі не встигає нічого сказати, як Чет вже зникає. Страшні хвилини, очікування, Зіггі наставляє на темряву автомат і каже собі, що він же чоловік, чоловік з автоматом, то йому нічого боятися, він захиститься від любого будь-якого. Тінь, Зіггі ледь не дає чергу, коли впізнає різкі рухи Чета.
- Пішли.
- Ти знаєш куди?
- Треба шукати переходів на інший рівень.
Вони знову йшли коридорами.
- Стій.
- Що?
- Там великі ножі - це вони свистять. Треба проскочити між ними, а то вони пошинкують тебе як капусту. Я піду перший, потім підсвічу тобі ліхтариком.
- Це ж небезпечно.
- Але краще, чим ніж поріже тебе надвоє.
Не треба було йому цього казати, бо Зіггі почав дуже хвилюватися. Навіть те, що Чет легко проскочив між ножами і почав світити, не заспокоювало. Навпаки, бо Зіггі бачив широченні леза, які швидко перерізали коридор, зникаючи то у підлозі, то у стелі. Страшні леза. Такі леза легко розрізали б і слона, що там казати вже про людину, навіть про таку дебелу, як Зіггі.
- Давай, швидше!
- Я не можу!
- Зіггі, нам треба рятувати дівчат!
- Треба! Але мертвий я їх не врятую!
- Зіггі, я ж проскочив ножі, і ти це зробиш, це легко!
- Ні!
- Позаду!
Зіггі повертається і бачить, як на нього сунеться щось схоже на величезну черепаху, озброєну клешнями. Ті клешні погрозливо стискаються. Зіггі натискає на гачок, автомат плигає у нього в руках, та все ж кілька куль потрапляють у чудовисько, яке не звертає на них жодної уваги.
- Зіггі, давай, воно вб'є тебе!
Щодо цього, то у Зіггі немає жодних сумнівів. Це чудовисько народжене вбивати, воно розріже його навпіл своїми клешнями і буде їсти. Колись Зіггі відпочивав у Керчі і бачив, як рятувальники дістали утопленицю. Її тіло посиніло і роздулося, а зверху сиділо кілька крабів, які встигли добре поснідати. Зіггі не хотів, щоб його з'їв якийсь безхребетний, то він побіг на ножі. Ось перший зник у підлозі, Зіггі плигає, ось другий зник у стелі, Зіггі ще раз плигає, встигає подумати, що це ж так легко, чого це він так боявся, коли різкий біль, Чет кудись тягне його.
- Не кричи! Не кричи!
- А-а-а! Що таке Чете! Я не можу! Боляче!
Зіггі трохи не розрахував, треба було плигати трохи далі, а так ніж пройшовся по сраці і відрізав добрий шмендель м'яса. Чет тягне товариша, потім починає дивиться рану.
- Боляче, Чете, боляче!
- Я знаю.
- Чого біль не проходить?
- В тебе вже немає здоров'я.
- То я помру?
- Ні, зараз я замотаю рану, треба зупинити кров.
- Боляче, Чете, я не зможу йти!
- Зможеш, срака найменшважливий орган. Вона потрібна, щоб сидіти, а нам тут треба буде бігати. Лежи мовчки і не вий. На ось, стисни зуби.
Чет засовує в рот Зіггі якусь ганчірку і починає чаклувати над раною. Звісно, непогано б було продезінфікувати її, але нічим, то Чет просто замотує її власною сорочкою.
- Тепер вставай, пішли.
- Я не можу.
- Можеш. Буде боляче, але ти звикнеш, людина до всього звикає. Пішли.
Чет допомагає Зіггі підвестися, майже тягне його за собою.
- Навіщо все це?
- Що?
- Ці чудовиська?
- Хтось вигадав.
- Навіщо?
- Це гра, люди граються.
- Але для нас це не гра!
- Для нас - ні. Для нас усе по-справжньому. Ми повинні пройти усі рівні і звільнити дівчат.
- Ти впевнений, що вони тут?
- Так.
- А може, ні?
- Запах. Пам’ятаєш, я казав про запах Ягнятка.
- Ні, не пам'ятаю.
- А, це я Б'янці розповідав. Не важливо, я відчуваю її запах, то я впевнений, що Ягнятко тут.
- Ти не можеш помилятися?
- Тільки не в цьому. О, світло!
Попереду видно світлу пляму, яка все збільшується.
- Так, іди сам, мені треба бути наготові.
Чет іде попереду з автоматом, Зіггі шкандибає позаду. Йому спадає на думку, що якщо дівчата дійсно тут, то він прийде до Оксанки в поганому вигляді. Це ж треба, отримати поранення у сраку, це анекдот якийсь. А з анекдотів кохання не починається. Зіггі хвилюється, що кохана побачить його у такому кумедному вигляді. Думає, що треба обов’язково перевдягтися. Хоча б штани змінити. І сказати Четові, щоб мовчав про поранення.
Вже бачать вихід з коридору, але Чет не поспішає, він знає, що виходити небезпечно. Спочатку виглядає, бачить велику площу на якій лежить кілька трупів різномастих істот. Площа закінчується великими воротами. Зараз вони зачинені. Чет впевнений, що за тими воротами починається інший рівень. Перевіряє зброю.
- Зараз під стіною підемо до воріт. Скоріше за все на нас нападуть, то нам треба дати відсіч. Бережися, бо в тебе майже немає здоров'я. І поспішай, ми повинні пройти площу, якомога швидше. Зрозумів?
- Так.
- Ось набої, заряди ріжок повністю.
- А як це зробити?
- Ти що, в школі не вчився!
Чет дістає ріжок, заповняє його набоями, ставить на місце. Потім те ж саме робить зі своїм, перезаряджає і пістолети.
- Так, здається, усе. Тримаємося разом, рухаємося швидко, якщо нас атакують, відразу падай на підлогу і чекай моєї команди.
- Добре.
- Пішли.
Вони виходять з коридору на площу і йдуть уздовж стіни. Тихо, пусто, аби не ті трупи, так можна було подумати, що тут немає нічого небезпечного. Швидко йдуть, Чет гальмує біля кожного коридору, що їх багато виходить до площі. В кожнім можуть бути вороги.
- Диви, пташки.
Зіггі показує вгору, юрмиться кілька десятків птахів, що починають хутко знижатися.
- До нас летять.
Чет дивиться на пташок і тут же натискає на гачок. Такі правила гри, якщо щось наближається до тебе, його треба вбити першим. Кілька птахів клубком падають вниз, інші летять далі, зненацька сіпають крилами. І щось летить на хлопців.
- Тікай!
Чет штовхає Зіггі і біжить до ближнього коридору. Повітря ріжуть гострі залізні пір'я, які штрикаються у стіни і вибухають. Смертельне пір'я.
- Побігли.
Чет хапає Зіггі, витягає його, біжать далі, поки птахи десь угорі, не повертаються, щоб знову кинути пір'я. Чет зустрічає їх чергою і плигає у коридор. Там Зіггі стріляє по собакоголовому, вбиває його, підбігає.
- Ти що робиш?
Зіггі знімає з убитого штани.
- Ти що робиш?
- Я не хочу світити скривавленою сракою!
Зіггі нарешті знімає штани з собакоголового, вбирається в них сам.
- Вони ж малі на тебе!
- Нічого!
Але вони дійсно малі. Ці собакоголові, усі худі, як гончі, а в Зіггі сто десять кілограмів. Як не намагається, але штани не налазять. Чет сміється.
- Ти виглядаєш, як ідіот.
- Пішов ти!
- Кидай ті кляті штани, добудемо тобі по розміру!
Зіггі не згоден їх кидати, пов'язує на поясі, хоч якось закривають сраку. Чет виглядає з коридору, птахів наче немає.
- Пішли.
Біжать, до воріт вже зовсім недалеко, коли з коридора, який поруч, вискакують тигри. Тепер добре видно, що вони шаблезубі, виблискують іклами, легкими та міцними стрибками мчать до хлопців. Чет стріляє.
- Зіггі, давай!
Починає стріляти і Зіггі, але автомат скаче у руках, як скажений, як можна поцілити ним у тигра!
- Точніше!
Чет стріляє, як чемпіон, короткі черги і мертві тигри котяться по бруківці, але тигрів багато, а ще зверху знову з'являються птахи.
- Птахи, по птахах!
Чет стріляє тільки по тиграх, потім дістає гранати, бо ріжок майже пустий, а тигри все біжать, коли ж вони скінчаться! Вибухи гранат. Зіггі починає стріляти по птахах і збиває одну, але інші наближаються і струшують крилами. Хмара смерті летить до них! Чет встигає збити Зіггі з ніг і прикрити собою. Два пера влучають йому в спину і вибухають. Кров, біль, вивернуті ребра, здоров'я майже не залишилося. Лежачи Чет дістає пістолет і стріляє по тиграх. Кілька їх попали під пір'я і вже мертві, ще двох доводиться вбивати з пістолета. Чет ледь підводиться.
- Пішли! Швидше!
- Чете, в тебе спина!
- На *** спину! Пішли!
Вони біжать до воріт. Згори кричать птахи, які повертаються у чергову атаку.
- Швидше!
Чет розуміє, що ще одне перо і він загине. Чет біжить, Зіггі слідом. Ось вони біля сходів до воріт. Високі кам’яні сходи, які треба швидко здолати. Скачуть. Птахи вже десь поруч. Рахунок іде на секунди! Сходинка, ще сходинка, ворота! Чет б'ється об них всім тілом і відчуває, що вони зачинені. Ну звісно ж! Так завжди, їх ще треба відчинити, як же він забув!
- Тікаємо!
Чет штовхає Зіггі, вони біжать до краю сходів. Добряча висота, метрів вісім, але немає часу вагатися! Чета плигає сам і тягне за собою Зіггі. Вони летять, а десь за ними вибухає пір'я. Падають, Зіггі кричить. Він зламав ногу. Чи просто вивернув. Кричить. Чет підбирає його автомат, бачить у стіні великий важіль, хапається за нього і тягне до себе, той здригається, чутно, як скриплять ворота.
- Пішли, ворота відчинені!
- Я не можу! Нога!
Зіггі скиглить, схопившись за праву ногу. Чет підхоплює його, кладе на плече і тягне. Це дуже важко, ноги підламуються, але треба тікати звідси. Сходинка за сходинкою, величезні та важкі, у Чета паморочиться в голові. Він повертається і починає стріляти з автомата Зіггі по птахах, які знову йдуть в атаку. Стріляє влучно, птахи збиваються і падають, не встигнувши сіпнути крилами, інші відлітають. Чет підводиться і тягне Зіггі далі, до відкритих воріт. Ще крок, ще б крок.
- Вниз!
Чет не знав чому Зіггі крикнув, але впав на коліна і над хлопцями пролетіла вогняна куля яка розбивлася полум'ям на дві сходинки вище.
- Чорт!
Чет побачив на площі слонів. Наче звичайних, але вони якось напинали хоботами вогняні кулі і кидали їх у хлопців. Ось летить одна, за нею ще одна. Чет тягне Зіггі вбік, потім ще.
- Пусти! Я сам!
Кулі вогню розбиваються поруч, спалахують, у Чета обпікає шкіру на голій руці. Ворота починають зачинятися.
- Вперед!
Чет кидає автомат, хапає Зіггі і біжить, навіть плигає по сходах, хоч сил на це, здається, немає вже давно. Ворота, кляті ворота, вони зачиняються так швидко! Чет рикає і лізе вгору, ось остання сходинка, потім ще кілька метрів, важких метрів, ворота майже зачинилися, лише невелика шпарина, Чет кидає туди Зіггі і лізе сам. Його притискає, та він встигає вислизнути, після чого падає і весь здригається. Поруч борсається Зіггі, який гасить вогонь на одежі. Одна з куль трохи зачепила його.
Коли Зіггі збиває полум'я, він дивиться по боках. Навколо - ліс. Звичайний осінній ліс. Багряне золото листя, тиша, легкий вітерець десь нагорі. Справжня ідилія, особливо після пекла позаду.
- Чете, де це ми?
Чет ледь піднімає голову, дивиться.
- Не знаю. Це повинен бути інший рівень.
- Теж з чудовиськами?
- Можливо.
- Але тут так спокійно.
- Поки спокійно.
Чет підводиться і сідає. Він досі важко дихає.
- Я думав, що нам кранти. Що в тебе з ногою?
- Та нормально, мабуть трохи потягнув м'язи.
Зіггі думає, що треба подякувати Четові бо той же врятував йому життя, прикрив від вбивчого пір'я. Але Зіггі завжди все робив сам і не звик комусь дякувати.
- Куди далі, Чете?
- Зараз, трохи відпочинемо і вирішимо.
Чет дивиться на ліс. Згадує, що була така гра, де треба було у французькому лісі воювати з німцями. Що наче десь тут повинен бути німецький бункер, в який треба дійти і виконати там свою місію. Можливо, дівчата саме в тому бункері.
- Тут можуть бути фашисти.
- Фашисти?
- Ага, есесівці.
- Звідки вони тут?
- А звідки птахи з пір'ям-бомбами?
- Есесівці - це погано. Ти вмієш розмовляти німецькою?
- Ні, тільки французькою.
- Французькою?
- Так, я прожив майже два роки у Бельгії.
- І що ти там робив?
- Мив підлоги. Я працював прибиральником.
- А як ти там опинився?
- Нелегально. Спочатку перейшов чеський кордон. Потім заліз у вантажний вагон, думав вилізти в Німеччині, а мене занесло аж у Голандію. Звідти потрапив у Бельгію.
- І де ти жив?
- В порожньому будинку. Центр Брюсселя, але в тім районі мешкало багато мігрантів, то бельгійці намагалися виїхати звідти. Залишалося багато покинутих будинків, в них селилися хто хотів. Я зайняв кімнату під дахом. Поруч жили марокканці і чотири родини індусів.
- Ти жив сам?
- Спочатку - так. А потім я пустив Люсьєну і Мармазетку.
- Це ще хто?
- Дві дівчини, з Африки. Вони працювали проститутками на центральному вокзалі.
- А чого їх так звали?
- Це я їх так звав, їх справжні імена важко було вимовити.
- Ти був їх сутенером?
- Зіггі, я - порядна людина.
- Ну то й що?
- Я ніколи не заробляв би цим гроші.
- А я заробляв.
- Ти?
- Я. Я продав дівчину у бордель.
- Що ти верзеш!
- Я жив тоді у Москві. Вдень малював, увечері ходив по барах. Познайомився з одною тьолкою. Ми кілька разів потрахалися, а потім я дізнався, що вона заміжня, в неї чоловік – банкір, дитина є. Я послав її подалі, бо ж розумів, що її чоловік - впливова людина і може розчавити мене, як блоху. Але та сучка не послухалася мене, приходила далі, розповідала, що кохає мене, пропонувала кинути чоловіка і оселитися у мене. Казала, що кохає мене, що я теж кохаю її і інша маячня. Я наплів, що в мене родина в Україні, жінка та троє дітей, але вона казала, що нічого страшного, я повинен розлучитися, вона навіть згодна доглядати за моїми дітьми. Здається, вона була божевільна. Бо скільки я не казав їй, що це маячня, вона не хотіла слухати. Плакала, казала, що не може без мене жити, погрожувала накласти на себе руки. Уявляєш! Ми тільки і того, що кілька разів займалися сексом, майже не розмовляли, я навіть не малював її! А вона вирішила, що нам конче потрібно бути разом. Вона ходила кожного дня, а колись прийшла з валізою і сказала, що пішла з дому. Оце так! Кинула свого чоловіка, кинула дитину! Проміняла усе на мій ***! Звісно, він в мене довгий та вмілий, але це не виправдання!
І я вирішив її провчити. Ця розбещена сучка звикла жити, як сир в маслі. Вона була донька заможних батьків, чоловік її кохав, виконував всі забаганки, в неї було дві покоївки, кухарка та гувернантка, яка слідкувала за дитиною! А ця сучка казилася з жиру. То я вирішав дати їй урок, щоб вона зрозуміла, що таке жити, як лайно в ополонці. Я зателефонував знайомому, той ще одному. Вони приїхали, дали мені тисячу баксів і забрали її. Потім відвезли в бордель. Я поміняв квартиру, а через місяць написав її чоловіку, як її можна знайти. Я думаю, що за місяць в борделі вона повинна була все зрозуміти. А як ні, то тоді вона невиправна. Ось така історія.
- Ну, моїх дівчат виправляти не треба було. Вони знали, що таке життя, яке било їх і досить міцно. Били і клієнти, вони досить часто приходили у синцях, які було видно навіть на їх чорній шкірі.
- Ти спав з ними?
- Ні.
- Чому?
- Я не можу спати з жінкою просто так. Я вважаю, що повинні бути почуття. До них в мене не було жодного почуття, окрім жалю. Я того і пустив їх до себе, бо їм ніде було ночувати, вони спали у вокзальному туалеті.
- Вони були гарненькі?
- Вони були добрі. Це дивна річ, як можна залишитися добрими при такому житті, як в них. Вони приходили з підбитими очами, приходили зморені і без грошей, але все одно знаходили сили посміхнутися мені і ніколи не жалілись.
- І що далі?
- Нічого. Ми прожили разом більше року, вони приходили з роботи під ранок, я якраз ішов на роботу. Коли приходив, вони збиралися на вулицю. Я купував продукти, вони готовили їсти, прали мені і прибирали в кімнаті. Ми добре жили, а потім була велика облава. Якась чергова операція по боротьбі з нелегалами, людей сотнями хапали і депортували. Дівчата прибігли перелякані, за ними гналася поліція, але я знав район, ми вийшли чорним ходом, потім дворами, ми б вислизнули, та, мабуть, хтось бачив нас і зателефонував в поліцію. Бо нас знайшли і оточили. Тоді я сховав дівчат під сходами, а сам вибив шибку і побіг. Поліція погналася за мною, за десять хвилин, поки я бігав, дівчата встигли переховатися. А мене заарештували.
- Заради чого ти врятував їх?
- Бо вони жінки, бо їм треба було повертатися до Африки, а там їх могли посадити в тюрму. Та я й сам збирався їхати в Україну. Це був кінець 2004 року, вибори, про це казали у всіх новинах, мені здавалося, що треба вертатися, бо ж вирішувалася доля Батьківщини. Тому я і врятував дівчат. Втрачати мені було нічого, а так ще й полетів додому за рахунок бельгійського уряду. Чим погано?
- А що з ними?
- Не знаю, я ж не був більше в Бельгії. Добре, відпочили, треба йти.
Вони пішли. Чет попереду, Зіггі позаду. Дивився по боках, сподіваючись знайти ще здоров'я, щоб залікувати рані на сідниці, яка сильно боліла. Та навколо - ліс. Дивно, що осінній, бо ж зима, а так звичайний ліс.
- Щось не видно німців.
- І добре, що не видно. У нас зброї немає, постріляють, як зайців.
- А ми скажемо, що ми проти комуністів, що хочемо в поліцаї.
- Хто там тебе слухати буде, Зіггі, це ж воєнний час, все швидко.
- Ну так, ще ж ти обрізаний.
- Що?
- Коли ми були у генерала Садиби, він сказав, що ти обрізаний, тобто єврей.
- Який він генерал! Він блазень!
- Але ти обрізаний, я сам бачив.
- Обрізаний, тому що лікар в школі перевіряв, сказав, що мені треба на операцію! Написав направлення, я пішов і лікарню, там все зробили. Тобто не обрізання, а операція! І ніякий я не єврей! Не буває євреїв з прізвищем Загорулько!
- Ну, Чете, ти вже вибач, але я знав єврея з прізвищем Благонравов. Такий видавець з Москви. А ще знав єврея Боголюбова. То прізвище ані про що не говорить.
- Ще раз кажу, я - українець! І предки в мене усі українці, з козаків, бо Загорулько - це козацьке прізвище!
- Та мені байдуже, хто ти! Просто якщо до німців потрапимо, то твій обрізаний член буде не нашу користь! Ось і все.
- То попадатися не можна!
Далі йшли мовчки. Чет, як звір, все прислухався, чи не почує чого, а Зіггі дивився на осінні фарби. З естетичної точки зору осінній ліс був довершеним, але малювати його Зіггі не хотів, бо віддавав перевагу зображенню людей.
Чет знову зненацька зупинився, Зіггі знову на нього налетів.
- Дивись!
Попереду виднілася невелика галявинка, а поруч з нею наче хатинка. Хлопці обережно пройшли далі. Справді хатинка і в ній хтось жив, бо з труби дим в'ється.
- Підемо туди?
- Спочатку подивимося.
- Та що там дивитися! Я їсти хочу!
Зіггі відштовхнув Чета і пішов до хати. Рана болить, їсти хочеться, до того ж у хаті повинно бути тепло, а Зіггі змерз вже, бо в лісі ж осінь, прохолодно, а одежі на хлопцях небагато і та чи продрана чи обпалена. Може ще і одежі попросить. Хоча б якоїсь. Зіггі йшов собі і дивувався, що Чет і зупиняти його не став і слідом не пішов. В кущах залишився. Наче ж смілива людина, а хатки злякався. Що там лякатися? Хатка старенька вже, дерев'яна, скособочена трохи, дах солом'яний, в дірках, мабуть якась стара тут живе. Це і добре, зі старими Зіггі завжди спільну мову знаходив, бо був схожий на красеня сорокових років. З чубом, пишними губами, з рум'яними щоками та густим басовитим голосом.
Зіггі задумався, який він красивий хлопець і зовсім не звернув уваги на те, що хатка стояла на галявині одна. Ані сараю поруч, ані паркану, навіть туалету і того немає. А ще не вело до хатки жодної стежини. Так наче ніхто до неї не ходив. Та Зіггі на все це уваги не звернув, дивився на димок за дахом, уявляв, як у пічці танцює вогник, гріє смачну юшку, дарує тепло, от як добре. Підійшов до дверей Зіггі, постукав і став чекати. Точніше, ще навіть і не став, як зненацька відчинилися двері, виперлися вперед, обхопили Зіггі і як не було його. Хатинка уся задоволено здригнулася і піднялася на курячих лапах та попленталася у ліс.
Чет дивився на те диво з відкритим ротом. Чекав він якоїсь напасті, чи то засади фашистської чи то навіть відьми, але щоб хатинка така, не чекав. Побіг слідом, ледь встигав, бо хатинка хоч і виглядала старою, але бігла собі вправно, наче спортсмен. Ще б кілька кілометрів і не витримав би Чет ритму, але хатинка зупинилася біля невеличкого пагорба, в якому була печера. В ту печеру зайшла, присіла і задрімала. Переварювала обід. Хто той обід Чет знав і сподівався лише на те, що як у хатинки ноги курячі то й інший устрій такий самий. Тобто зубів немає, як у всіх птахів. А як зубів немає, то ковтнула вона Зіггі не жуючи, тепер буде переварювати шлунковими соками. Тобто Зіггі ще живий, хоч йому там і не солодко.
Чет почав крастися до печери. Робити це було легко, бо поруч були наваляні кучугури кісток, здебільшого людських. Ховаючись за ними, Чет швидко дістався печери, заглянув туди. Хатинка спокійно собі спала. Зараз можна було роздивитися, що два віконця її, не що інше, як очі, а двері – здоровезний рот, який і корову міг прийняти, не то що людину. От би зараз автомат, та в око б чергу, а потім сокирою прорубати шлях і врятувати бідолашного Зіггі. Але зброї не було, то почав Чет оглядатися, шукаючи якогось виходу.
Та нічого придумати не міг. Пішов від печери, порився в кучугурах, сподіваючись щось знайти, але там одні кістки. Почав згадувати казки, але там якось ніяких рецептів з боротьби з хатинками на курячих ніжках не було. Чет подумав, що це якесь соромництво буде, якщо Зіггі отакою дурною смертю загине. Захвилювався, поліз по кишенях, щоб хоч щось знайти, але тільки і того, що запальничка, кілька набоїв та кілька монеток. І тут Чет згадав, про дах хатини. Наче солом'яний. А як і ні, то все одно горіти повинна. То можна його підпалити. Хатинка побіжить з печери і тут би її добре було зупинити.
Чет побіг у ліс, знайшов там палицю з гострим кінцем, деревину довжелезну і пішов до печери. На вході вкопав деревину у пісок, потім тихесенько біля хатинки пройшов, підкрався, запальничкою підпалив солому. Була вона сира, то горіла кволо. Але горіла потроху, дим пішов, хатинка чхати почала, відкрила свої віконця-очі. А Чет в одне з них палицю свою як вгонить. Закричала хатинка, підхопилася, давай бігати по печері, за Четом ганятися, а вогонь знай розгоряється. Хатинка давай з печери тікати, вискочила і якраз на деревину вкопану нахромилася. Кричить бідолашна, бо ж полум’я уже на всю силу палає, але чим більше сіпається, тим більше на деревину наштрикується.
Трохи подригалася і вмерла. Вогонь її трохи пожував, усе пір'я спалив і потух. Чет підскочив, давай хатинку дерти. Голими руками так-сяк ледь прорвав м'ясо, до шлунка добрався, витяг звідки Зіггі, який вже непритомний був. На плечі - і потяг його до джерела, яке поруч було. В те джерельце кинув, давай мити, дивиться, а з Зіггі шкіра шматками сходить, наче він у вогню побував.
Подумав Чет, що пропав товариш, плакати став, бо уже звик до Зіггі, скільки разом пройшли, скільки пережили. Плаче.
- Ти чого?
Чет дивиться, а це Зіггі питає. Шкіра то з нього злізла, але замість неї нова виросла. Молоденька така, біленька, наче у немовляти.
- Живий ти!
- Живий. А хата де?
- А хата не жива, вбив я хату, бо вона тебе ледь не з'їла! Зіггі, я думав, ти вже вмер!
- Та ні, не вмер, я так себе відчуваю, наче народився знову!
Зіггі піднявся і справді, як новий. Ані шраму, ані ранки, шкіра біла та чиста.
- Оце так джерельце!
Чет і сам туди поліз, полежав трішки і виліз теж молодше років на десять.
- Оце б зараз до дівчат! Такі ми з тобою красені!
- Еге ж, усі рани позагоювалися. Золота водиця!
- Слухай, Зіггі, я ось що думаю. Ми, мабуть, у сні.
- Як у сні?
- Оті всі чудовиська, хатинка, а головне, оцей струмок - це ж сон.
- Ну, воно не дуже на правду схоже, але всяке на світі буває.
- Ні, Зіггі, у все готовий повірити, тільки не в цей струмок.
- Чому?
- Тому, що він дає молодість, а це зараз знаєш який дорогоцінний товар! Якби такий струмок був, його б вже давно по пляшках розлили і продавали за великі гроші! Бо ж зараз час такий, коли усі хочуть бути вічно молодими, щоб споживати без краю. Зараз я про це заспіваю.
Чет хутко підводиться, махає рукою, підбираючи ритм, потім заводить:

Суспільство споживання
Вже заїбало в ногу
За білими зубами
Стирчать пекельні роги
Людину виміряють
В американських грошах
Хто мало заробляє
Той лох и хай єбошить

Приспів: А як же душа?
Як же погляд до неба?
Як думки про вічність?
Їх нема і не треба?
Свинями нас робить
Суспільство споживання
Єдине чого хоче
Це розпалить бажання

Нові машини і нові одежі
Новий мобільник і нова дівчина
У гонитві за новим та модним
Забутий Шевченко, забутий Тичина
І сама людина хоче стать новою
Батоксом дує рум'яні щоки
*** подовжує, а пузо скорочує
На вічну молодість великий попит

Приспів

Супермаркети стали замість церков
Знижки як найбільша чеснота
Ось де тепер люди службу ведуть
Во славу і міць великого Рота
Продається усе, продаються усі
Замість кохання прайс на пусі
А замість бога велика Жопа
Бо їй вклоняється весь світ і Європа

Приспів

То зупиниться браття!
Навколо подивіться!
Повстаньте з цього мороку,
Де гамбургер і піца,
Де тюнінг і рінгтони,
Порнуха й хіт паради,
Браття, все це нам і на *** не надо!
Згадайте про країну, про нашу Україну,
Про степи широкі й червону калину,
Про пісні співучі, про дівчат квітучих,
Про традиційні цінності,
Що не втрачають чинності.
Геть Ротожопію, відмінимо гроші
Хай серце нам каже, що погане, що хороше!
За руки візьмемося,
Пліч-о-пліч підемо,
Для нашої Батьківщини
Волю знайдемо.
Козачий наш рід
Положить край
Суспільству споживання
І буде в нас рай.

Соловейко тьох-тьох-тьох,
Свіжий хліб на столі
І шматочок біленького сала
Я кохаю тебе, я йду до тебе
Ти моя Україно-і-Ганна.

 - Ось так.
Чет сідає поруч з Зіггі, той ошелешено дивиться на нього.
- Сам придумав?
- Ні, це Владюша Бар-Кончалаба написав, відомий сумський поет.
- Теж єврей?
- Я ж казав, що я - українець!
- А він?
- Він теж! А прізвище в нього козацьке.
- Дивне, просто.
- Козаки любили вигадувати. То в них Мамалига, то Кончалаба, то Підорван.
- Хто-хто?
- Підорван. Тобто швидкий, дзига. Коли гетьман Сагайдачний посилав до Москви послів, то серед них були саме Мамалига і Підорван.
- Сумнівне все ж прізвище.
- Нічого не сумнівне. Бо в Україні тоді збочень таких не знали. Це потім москалі та ляхи нанесли.
Чет хотів розповісти про спотворення України, але Зіггі спитав його, як би прокинутися з цього сну, що навколо.
- Навіщо прокидатися?
- А навіщо тут лазити та мучитися? То стріляють тебе, то їдять, як ковбасу! Набридло. Та й дівчат же треба шукати.
- То підемо шукати.
- Як же підемо, як це сон?
- А ми їх у сні знайдемо! Буває ж так, що сон в руку! Ото ж знайдемо їх спочатку у сні, а потім і справді знайдемо!
Зіггі цей аргумент здався переконливим, і хлопці пішли.
- Тільки той, давай намагатися більше в халепи не вляпати, щоб оце такими молодими і красивими до дівчат прийти.
- Звісно, Зіггі, пригод самі шукати не будемо.
Хлопці весело пішли собі лісом. Зіггі думав, що Оксанка як побачить його у такому вигляді, то відразу закохається і він займеться з нею сексом. Чет думав, що навіть якщо сон, то сон непоганий, приємний.
- Диви, ягоди!
Першими їх побачив Зіггі і побіг у кущі, наче ведмідь. Він вже нагуляв доброго апетиту, а ягоди були такі спокусливі.
- Солодкі! Чете, давай!
- Не хочу.
Чет завжди їв небагато, краще б зараз цигарку. Зате Зіггі їжу поважав, то годувався хвилин десять, поки наївся.
- Все, пішли.
- Зараз, зараз, такі ягоди смачні! Я таких ще не їв.
Зіггі вже йшов з кущів, коли побачив здивований Четів погляд.
- Що таке? Чого ти вирячився?
- Що в тебе з вухом?
- З яким?
Зіггі повернувся. І Чет побачив, що обидва вуха Зіггі досить виросли.
- З обома.
- Ти шуткуєш?
Зіггі помацав свої вуха.
- Що це ще таке? Чете! Що це?
Чет розгублено дивився на товариша, вуха якого стрімко росли.
- Чете!
- Це, мабуть, ягоди.
- Що?
- Ягоди. Мабуть, тут не можна їсти ягоди. Як в казках.
- Чого ж ти мене не попередив!
- Не подумав.
- Що робити, Чете!
- Не знаю.
Вуха росли ще хвилин сім. Увесь цей час Зіггі плигав, бігав, лаявся, бив себе по вухах. Потім сів на землю і заплакав. Вуха в нього стали, як лопухи середнього розміру, тобто сантиметрів сорок заввишки і сантиметрів двадцять п’ять завширшки. Виглядав він з ними дивно, точніше смішно, Чет ледь втримував усмішку, бо ж розумів, що товаришу і без того погано.
- Як же так, Чете?
- Та ти не переймайся - це ж сон.
- Я не хочу, щоб Оксанка мене бачила таким навіть у сні!
- Може, ще і не побачить!
- А куди я їх діну, куди сховаю!
Чет подумав, що якби мати шолом, то можна б було замаскувати вуха, але це ж ненадовго. Усе життя у шоломі не проведеш. Скоріше б прокинутися.
- Нічого, це ж ми спимо, а насправді їх немає.
Зіггі спочатку трохи заспокоївся, а потім знову став кричати.
- Це не сон, Чете, не сон!
- Ні, сон, сон!
- Чете! Один і той же сон не може снитися двом! Не може!
- А може, нам сняться різні сни?
- Як це?
- Ну, ти бачиш одне, а я інше.
- Але ці лопухи бачу і я, і ти!
- Ти не бачиш.
Чет хотів сказати, що не можна побачити власні вуха, але Зіггі зробив рух, вуха зійшлися попереду, йому навіть очима не треба було косити, щоб їх побачити.
- Бачу, дуже добре бачу! Це не сон, Чете, не сон!
- Ну і добре, підемо шукати дівчат і знайдемо їх!
- Які дівчата! Я не можу з'явитися перед Оксанкою у такому вигляді!
- Якщо вона кохає тебе, то буду кохати з будь-якими вухами, чи зовсім без них!
- Що ти верзеш!
Зіггі хотів крикнути, що все це дурниці, як зненацька земля затрусилася, на хлопців наповзла велика тінь, а повітря затремтіло від несамовитого реву.
- Що це?
Зіггі спитав, але Чет нічого йому не відповів, бо дивився на величезного Змія Горинича що нависав над хлопцями. Було в нього три голови з величезними пащами, в яких бурлило полум’я.
- Хто такі!
Чудовисько спитало досить непоганою українською з невідомим акцентом. Спитало лівою головою.
- Хто такі!
Хлопці мовчали. Не те щоб вони хотіли показати таким чином свою неповагу до чудовиська, просто вони були приголомшені його розмірами.
- Останній раз питаю, хто такі!
- Ми той, ми мандрівники.
Чет, у якого в житті екстремальних ситуацій було більше, оговтався першим.
- Мандрівники ми.
- Куди йдете?
- Туди.
Чет махнув рукою вперед. Оскільки місцевості не знав, то назвати мету подорожі більш точно не міг.
- А що там вам потрібно?
Чудовисько підвищило голос, зовсім трохи, але в хлопців аж вуха позакладало. Зіггі було найбільш важко, бо в нього тепер були величезні та дуже чутливі вуха.
- Та так, просто, на світ хочеться подивитися.
Чет навмисне оминав конкретики у відповідях, сподіваючись не наразитися на неприємності. Він вмів розмовляти з досить різними людьми, міг поговорити з бандитами чи міліціонерами, але як розмовляти з триголовим Змієм Гориничем не знав.
- Ти брешеш.
- Я? Ні.
- Хто тебе послав?
- Мене? Я сам іду!
- Ти розвідник богатирів?
- Кого?
- Я тут питання задаю!
Це був такий рик, що Зіггі ледь не знепритомнів, хоча і встиг закрити свої вуха руками. Чет теж аж скривився, але витримав.
- Що вони тобі сказали зробити?
- Нічого! Я не знаю ніяких богатирів!
Чудовисько зареготало так, що хлопці ледь встояли на ногах.
- Не знаєш?
- Не знаю! І я ні на кого не працюю! Я сам по собі!
- Сам по собі?
- Сам по собі.
- І хазяїна в тебе немає?
- Немає!
- От дурень.
Права голова чудовиська зненацька вискочила до Чета та відтяла йому голову, яку потім виплюнула. Інші голови засміялися. Зіггі подивився на кров, яка фонтанам бурмила з Четового тіла і знепритомнів.

КіноЧет. Сценарій дев'ятий. Не по-людськи

- Хто вкрав?
- Дракон. Це не жарти. Я розумію, що звучить по-ідіотські, але дракон, я сама бачила.
- Що за дурня!
- Її треба визволяти. Я ходила в міліцію, але вони тільки ржуть.
- Ага! Так ти знайшла телепня, який в ці дурниці повірить!
- Слухай, але ж це правда! Ось!
Дівчина, до якої пішла Ягнятко, дістає свій мобільний і показує Чету картинки. Поганенька якість, білява точка голови Ягнятко, якась величезна тінь.
- Це я на мобілку знімала, вже коли дракон відходив. Я дуже перелякалася, руки тремтіли, то так усе розмазано.
Чет з ненавистю дивиться на її нервове обличчя. Що Ягнятко знайшла у цій сучці, що пішла до неї? Вона ж навіть некрасива, тільки і того, що пишні губи, а більше нічого! Сучка! Чет стискає кулаки.
- То ти врятуєш її?
- А чому я? Ти ж її кохання, ти і рятуй.
- Я жінка, що я можу зробити дракону?
- Не знаю, мене це не обходить.
- Але ти ж кохав її!
- Не твоя справа.
- Ну, як знаєш, я тобі розповіла, як воно, тобі вирішувати.
- Невже ти дійсно сподівалася, що я піду воювати з драконом?
- Я сподівалася, що ти визволиш Аню.
- Щоб потім ви і далі їздили в ліси трахатися!
- Не кричи, твої колеги дуже дивуються.
Колеги дійсно виглядають з вікон, прислухаються, що там відбувається. Вони знають, що Чет останні місяці сам не свій, в нього якісь особисті неприємності, наче дівчина покинула і ось тепер прийшла чи то вона, чи то якась інша, Чет стоїть увесь червоний і зривається на крик.
- Все, пішла звідси, я знати нічого не хочу про ту сучку!
Вночі Чет лежить на боку і плаче. Тихо-тихо, просто сльози біжать з очей. Він згадує Ягнятко. Згадує її цицьки, її сідниці, її шкіру, її усмішку, її часте дихання, її біляві кучері, якими вона так часто струшувала. Чет підводиться, скрізь зуби лається невідомо на кого, лізе до шафи, дістає звідти пістолет, рушницю, великий мисливський ніж, набої. Складає все у велику сумку, викликає таксі.
- Так, до Липової Долини. Добре, гроші вперед.
Через півгодини їде в таксі. Шофер щось питає, але Чет не відповідає, він у думках, він бачить маленьке Ягнятко у кострубатих лапах дракона, бачить її солодке тіло на гострих іклах чудовиська, весь аж здригається. Шофер занепокоєно дивиться на нього та заспокоює себе тим, що гроші вже в кишені, а що пасажир дивний, так це часто буває. Мабуть, обколотий. Нервовий, як і всі наркомани.
Ось вже Чет іде росяною стежиною по полю. Бачить попереду пагорби, де серед лісів височіють руїни старовинного поміщицького будинку. Кажуть, що дракон оселився саме там, кажуть, що дракон - нащадок поміщиків, яких розстріляли червоні. Чет не зовсім розуміє, як у дворянської родини може бути нащадок з плазунів, але так говорять.
Чет хутко піднімається по великих дерев’яних сходах і підходить до великого паркану, колись майже муру, а зараз зруйнованого в багатьох місцях. Проходить в один з проломів, опиняється у дворі, серед куп кісток.
- Виходь, змію!
Чується регіт. Чет обдивляється руїни, бачить великий пролом у стіні на другому поверсі. Сміються там, здається, змій і ще жінка.
- Що це там за клоп прийшов?
- Смерть твоя пришла, гадючко.
- Не називай мене гадючкою!
- Вужик! Виходь, все, ****ець тобі!
Рев, такий страшний, наче вулкан вивергається, в проломі з'являється змій. Він одноголовий, але та голова здоровезна, з неї летить дим та вогонь, стирчать страшні жовтаві ікла. - У, морда.
Чет піднімає рушницю і стріляє, цілиться в голову. Крупна дріб, з якою ходять на кабанів, січе дракона, той здригається, виє і кидається на Чета, щоб розчавити його одним ударом, але Чет біжить за паркан, перезаряджає рушницю, стріляє ще раз, потім дістає пістолет і методично випускає усю обійму у голову чудовиську. Той, вже агонізуючи, б'є хвостом, Чет відлітає до паркана і непритомніє. Коли приходить до тями, то чує плач. Якась жінка ридає. Чет піднімає голову і бачить Ягнятко, що обнімає скривавлену голову дракона і плаче над нею.
- Аню, ти що робиш?
Вона дивиться на нього дивним поглядом, повним ненависті.
- А ти що зробив!
- Я вбив його, ти тепер вільна.
- Що?
- Твоя подруга сказала, що дракон вкрав тебе і попросила звільнить тебе.
- Сучка, я так і знала, що вона щось вигадає! А ти - ідіот!
- Чому?
- Тому що тебе використали! Я кохала Робі.
- Кого?
- Робі! Його звали Роберт!
Ягнятко показує на мертвого дракона.
- Кохала його! А та сучка приревнувала, привела тебе, щоб зруйнувати моє щастя!
- Яке щастя, Ягнятку?
- Не називай мене так!
- Чому?
- Тільки Робі міг називати мене так!
- Але це я вигадав таке ім'я!
- Але воно моє! Робі, мій коханий, як мені тепер жити!
Ягнятко падає на голову чудовиська і плаче. Вона ніколи так не плакала. Чет відчуває обурення і заздрість. Плакати так за якимось плазуном!
- Аню, що ти робиш! Це ж дракон!
- То й що?
- Як ти могла покохати дракона?
- Я і тебе кохала! А хто ти! Сіра мишва! А Робі, Робі був такий чоловік!
- Він - плазун!
- Сам ти плазун! Він умів літати! Він катав мене в хмарах! А як він умів кохатися! Тобі ніколи не навчитися такому!
Чета, як заціпило. Він ледь змусив себе змиритися з тим, що Ягнятко пішла до дівчини. Але кохатися з драконом! Шльондра, облудна сучка, збочена тварюка!
- Робі, милий, не вмирай!
Чет підводиться і з кам’яним обличчям йде до Ягнятка, яка омиває сльозами морду дракону. Чет дістає ніж і вганяє в Ягнятко усе лезо. Вона здригається. Здивовано дивиться на нього.
- Я подарував тобі усього себе. А ти плюнула на мій дар. Ти вибрала блудити з драконом. То краще здохни, скотино.
Чет витягує ніж, Ягнятко здригається і падає на голову дракона. Чет кривиться і за ноги відтягує її вбік.
- Ви не будете разом після смерті. Не будете
Чет забирає рушницю, йде геть. Потім повертається, бере Ягнятко і несе з собою. Спускається серед дерев, зупиняється на галявинці, починає рити яму. Руками. Потім кладе туди Ягнятко, лягає сам, чутно як починає плакати. Потім постріл і тиша.

Першим прийшов до тями Чет, точніше його голова, що почала звати тіло, яке, бідолашне, не знало куди поткнутися. Чудовиська вже не було, воно пішло кудись собі. Скоро прийшов до тями і Зіггі. Подивився на кров, від Четового тіла і заплакав. Бо зрозумів, що втратив єдиного друга, з яким вони стільки пройшли, який рятував йому життя, який так і не дійшов до коханої.
- Що ти там скиглиш, допоможи!
Це був голос Чета і Зіггі підхопився, як обпечений. Побачив, як у сусідньому ярку рачкує Четове тіло. А кричала йому Четова голова, яка лежала в сторонці.
- Доведе тіло до мене, а то воно знайти не може. Чого вирячився, давай!
Голові Чета довелося ще багато покричати, поки Зіггі дотумкав, що від нього хочуть, спустився у ярок і привів тіло до голови. Встановив її на місце. Чет сам помацав як воно тримається.
- Слабенько, злетить від першого струсу, ну нічого. Пішли.
- Куди пішли, тобі в лікарню треба!
Чет всміхнувся. Це виглядало страшно: нерівний шрам на шиї, багато крові і усмішка.
- Мені не лікарня потрібна.
- А що?
- Зараз.
Чет, береться руками за голову, починає танцювати і співати.
 
В мене нема голови
Але я не боюся
Знаю що ліки є
З якими я відновлюся
В мене зрубали голову
А я співаю пісні
Бо знаю ліки дієві
Твої обїйми тісні

Тисяча палких поцілунків
Цунамі живої води
І буду я з головою
А поруч зі мною ти

Раніше втрачав я голову
Коли зустрічав тебе
Тепер ти мене врятуєш
Від прикрощів КДБ
Губів рожева квітка
Твоя опрацює рани
І знову мені на плечі
Всміхаючись голова стане

Тисяча палких поцілунків
Цунамі живої води
І буду я з головою
Коли поруч зі мною ти

Лише на тебе надія
Пишноноге моє Ягнятко
Без допомоги твоєї
Я безпорадне дитятко
Та коли мене ти врятуєш
Я візьму у руки сокиру
І принесу з кремлівської фортеці
Велику медвежу шкіру

Тисяча палких поцілунків
Цунамі живої води
І буду я з головою
А на шкірі лежатимеш ти

Віддам я борги сторицею
З відсотками і пенею
За те що солодка Дідона
Врятувала життя Енею
У цій праці не знатиму втоми
Рахунок піде на мільйони
Засиплю я поцілунками
Посмішку твою, як у Мони

Тисяча палких поцілунків
Цунамі живої води
І буду я з головою
А серце моє це ти!

Під час пісні Чет кілька разів знімав з плечей свою голову та жонглював нею, що зовсім не шкодило співу.
- Ось так!
- Це знову той Кончалаба?
- Він! Як же все написав!
- А при чому там КДБ і Кремль?
- Він вважає, що всі прикрощі в Україні трапляються через Москву. Але це не важливо, пішли шукати дівчат, я відчуваю, що вони десь поруч!
- Господи, які дівчата! В мене лопухи замість вух, а в тебе відкушена голова!
- Той що! Хіба це може бути перешкодою для справжнього кохання! Пішли!
- Куди! Нам треба повернутися до струмка молодості! Може він змиє мої вуха і приладить твою голову!
- Я вже сказав, що потрібно моїй голові! Тисяча палких поцілунків! Можливо, коли твоя Оксана поцілує тебе, твої лопухи відпадуть.
- Поцілунки на вуха не впливають!
- Не просто поцілунки, а поцілунки кохання!
- Ти, як п'яний!
- Я відчуваю, що вони десь поруч! Нумо!
Чет побіг вперед, притримуючи руками голову, яка все силкувалася впасти. Зіггі плюнув і побіг за ним. Його вуха полоскалися, наче вітрила, що додавало хлопцю моральних страждань. Зіггі обхопив вуха руками і притиснув їх. Так і бігли далі, тримаючись за голови. Виглядали досить кумедно, та ніхто їх не бачив.
- Зачекай, я не можу!
Чет біг би і далі, але Зіггі заморився, став, нагнувся, важко дихав, висолопивши язика.
- Відпусти вуха, вони дадуть тобі можливість легше зробити теплообмін.
- Нічого не кажи про мої вуха!
- Чого ти такий злий?
- Того що виглядаю, як ідіот!
- Ніколи не бачив ідіотів з такими вухами.
- Ні слова про вуха!
- Не кричи на мене.
- Буду кричати, бо я злий!
- Пусте. Я думаю, що це навіть на краще.
- Що на краще?
- Те, що з нами трапилося. Твої вуха, моя голова.
- Ти що, збожеволів, Чете!
- Ні. Якщо нам вдасться повернутися, ми зможемо зробити велику кар’єру. У шоу-бізнесі і кіно. Ти будеш сміятися у комедіях, а я - у фільмах жахів. За такий фінт люди будуть згодні платити великі гроші!
Чет знімає свою голову, підкидає її догори, у польоті співає "Ти ж мене підманула", ловить себе і ставить на місце.
- Ми будемо зірками, а це круто.
- Зірками?
- Так, Зіггі. Я зароблю грошей і почну знімати фільми. Це моя мрія - знімати фільми. У мене дуже багато задумок. Я хочу підняти український кінематограф. Бо це ж сором, що в нас не знімають кіно! В Росії знімають лайно, але серед двадцяти абсолютно поганих картин одна буде пристойна. А в нас немає навіть поганого кіно! Якісь жахливі спроби - і все. Я б дуже хотів зламати ситуацію.
- Ти?
- Я.
- Ти хочеш знімати кіно?
- Так.
- Але це ж творчість!
- Я розумію.
- Вибач, Чете, ти непогана людина, ти мій товариш, ти врятував мені життя, але ти не творча людина!
- Чому?
- Тому! В тебе немає свободи, немає широти і глибини! Ти плоский, Чете, можна сказати пришелепкуватий! В плані творчості.
- Чому ти так вважаєш?
- Тому що я добре розуміюся на творчості. Дуже добре. Я - сам митець, дуже талановитий митець, мої картини цінують у всьому світі! І я відразу бачу, чи творча людина, чи ні. У кращому разі ти ремісник, Чете, але аж ніяк не митець.
- Це неправда.
- Правда, Чете, правда.
- Можеш вважати, як хочеш, але я мрію знімати кіно. Кіно з Ягнятком. З неї вийде відмінна акторка. Одним рухом вій вона може показати цілий вихор почуттів.
Зіггі хоче розсміятися, але стримується, щоб не образити Чета. Хай вигадує собі, що хоче, але він не митець, і все. Чет продовжує розповідати про свої кінематографічні плани, хлопці йдуть далі. Зіггі відчуває, що в нього стоїть член. Взагалі то нічого дивного, в нього вже скільки не було жінки, але зараз якось усе по-іншому. Зіггі боїться полізти у штани та подивитися, боїться, що знайде там щось подібне до лопухів. Ще перевіряє ніс. Бо вуха взагалі-то схожі на слонячі, може ще ніс почне у хобот переростати. Зіггі згадує, як бачив слонячий член у збудженому стані. Це було в Москві, він клеїв чергову дамочку, повів її в зоопарк, бо жив поруч. Година прогулянки, потім додому і почалося. Зіггі подобалося, коли в процесі знайомства він знімав штани і завжди викликав у нових подружок вигук подиву і захоплення. Сподівався вразити і тоді, коли проходили біля вольєру слона, у якого, вочевидь, були якісь особисті складності, то він бігав уздовж паркану зі збудженим членом і трубив. Член був розміром з людину, а головка і зовсім кавунячих розмірів. Дама Зіггі зробила вигук подиву і захоплення, після чого Зіггі зрозумів, що другого вигуку сьогодні вже не буде. Це досить пошкодило його романтичний настрій, також він перестав любити слонів. І от тепер отримав їх вуха!
- Диви!
Чет показував на камінь, що стояв при дорозі, яка розбігалася відразу на три шляхи. Камінь був височенний, на ньому було висічено, що ліворуч підеш, то коня втратиш, як попрямуєш, то меча втратиш, а як праворуч, то голову.
- І куди підемо?
Чет запропонував праворуч. Аргументував тим, що завжди, коли не знає куди, повертає праворуч. Зіггі заперечив, що якщо для Чета погроза про втрату голови майже нічого не значить, то Зіггі голова його важлива, навіть з цими ****ськими вухами.
- Вуха в тебе слонячі. Влітку буде тобі добре, обмахуватися будеш, ганяти повітря.
- Не жартуй про це! Підемо прямо, мечів в нас немає, то і втрачати нічого.
- Так і коней в нас немає, пішли тоді ліворуч.
- Пішли.
- Ні, треба праворуч йти.
- Я голову втрачати не хочу!
- Цить! Їде хтось?
Воно і точно було чути кінський тупіт. Як не дивно, саме з лівої дороги, де коней повинні були втрачати. Ось з'явився вершник, у шоломі, кольчузі, з довгим списом та щитом. Побачивши хлопців, він погрозливо крикнув і помчав на них, наче хотів задавити. Зіггі, як побачив такі наміри, то сховався за камінь, а Чет залишився стояти на місці, бо не в його правилах було тікати. Вершник між тим мчав погрозливо, ще й спис вперед наставив, але перед самим Четом здибив коня, примусив того погарцювати на задніх ногах, після чого грізно запитав, хто такі.
- Ми мандрівники. А ви хто?
- Не знаєте ви мене?
- Ні.
- Я - Соловей-розбійник!
Ім'я Чету було знайоме, але згадати що саме Соловей-розбійник робив у казках і як там на нього знаходили управу, Чет не міг.
- Ви тепер мої полонені. А ну пішли!
- Куди?
- На ярмарок! Продам вас там, отримаю монет золотих!
- Нам в інший бік потрібно.
- А хто вас питає! Ви моя здобич!
- Яка ж здобич, як і битви не було?
- А яка там битва, як ви без зброї? Я вас без всякої битви у полон візьму. Нумо, в'яжіть один одному руки! А ти виходь з-за каменя, думаєш не бачу я тебе!
Соловей-розбійник кинув до ніг Чета мотузки і погрозливо струснув списом. Чолов'яга він був міцний, видно, що воїн справний, але тупуватий. З тупуватими розбиратися Чету було завжди легше.
- Дивися!
Чет крикнув, скривив перелякане обличчя і показав рукою за спину вершнику. Той різко обернувся, Чет схопив добрячу каменюку, яку вже намацав ногою, та кинув у Солов'я-розбійника. Попав в потилицю, добре попав, бо вершник завалився з коня і впав на землю. Тут Чет планував Солов'я роззброїти, провести допит і тоді вже вирішувати, що робити. Але забув, сердега, про непевне становище власної голови. Ще коли кидав каменюку, то так розмахнувся, що злетіла голова і покотилася по землі.
- Голову, голову мені дай!
Зіггі поки побіг за головою, яка котилась, як футбольний м'яч, поки доніс її до тіла, та більш-менш поставив, Соловей вже підхопився, дістав шаблю і з криком побіг вбивати нападників.
- Тікаємо!
Чет побіг, спочатку тримаючи голову на плечах, а потім знявши і притиснувши до грудей. Розрахунок був такий, що Солов'ю було років за п'ятдесят, був він кремезний, а ще у обладунках важких, то швидко бігати не зможе. Так воно і вийшло. На що вже Зіггі був не легкоатлет, так і його Соловей наздогнати не зміг, метрів сто пробіг потім захекався, впав на коліна, за серце схопився.
- Що, морда розбійна, серденько прихопило! Тренуватися треба було!
- У, я тобі зроблю! Всі руки-ноги повідтинаю!
- Ти на ноги стати спробуй!
Чет почав підбирати каміння і жбурляти у Солов'я. Робив це обережно, притримуючи однією рукою голову. Після кількох каменюк Соловей запропонував мир. Однак Чет вже почув смак перемоги, то був згоден лише на капітуляцію. Бідолашному Солов'ю так було зле, що він і погодився.
- Зброю беріть, а коня мені залиште, щоб я хоч додому доїхав.
- Залишимо, якщо підкажеш нам в одній справі.
- Якій?
- Шукаємо ми двох дівчат, яких викрали невідомі невігласи. Де ці дівчата можуть бути?
- А вони з принцес будуть?
- Без усякого сумніву.
- Тоді вони у Іллі.
- У кого?
- У Іллі, у Муромця.
- І чого це вони там?
- Змію Гориничу на дань збирає.
- Як же збирає, коли він богатир, коли він повинен Змія перемогти!
- Та ви того Змія бачили! Хто його переможе! Ілля домовився, що він буде тут головний, буде дань збирати та Змію доправляти. А дань така – десять волів відгодованих, десять коней відбірних, десять дівчат голубої крові та десять торбин із золотом.
- І коли наступну дань платити?
- Та через два дні.
- Показуй, де Ілля той живе.
- Ось там, тільки він же вас уб’є. Навіть у полон брати не бути, такий він грізний.
- А де його товариші, Добриня Нікітін та Альоша Попович?
- В підземеллі сидять. Їх туди Ілля запроторив, щоб самому царювати.
- Непорядок. Пішли, Зіггі, туди. Давай, Соловейчику, зброю свою.
- Ой, хлопці, як побачить Ілля мою зброю, зле мені зробить.
- Не зробить, остання це битва буде для Іллі.
Узяли хлопці зброю розбійничу і пішли до фортеці, в якій жив Ілля Муромець.
- Слухай, якщо він богатир, як же ми його переможемо?
- Розумом, друже, розумом. План в мене є, добрий план.
Через пару годин дійшли до фортеці – частоколу на якому висіли людські черепа.
- Грізний цей Ілля, ох і грізний. Ну і ми непогані. Ось, Зіггі, бери спис та щит, меч за пояс і викликай його на бій.
- Я?
- Ти. Я з відтятою головою битися не можу, мене б і в армію не узяли.
- А в мене вуха слонячі.
- Воно під шоломом не видно.
- Та він же мене вб'є!
- Куди там вб'є! Чи забув, що є в тебе друг вірний! Іди, викликай. Зараз швидко з ним розберемося і підемо дівчат звільняти, наших принцес улюблених.
Зіггі і пішов. Заспокоював себе тим, що у цьому краї навіть без голови можна жити. Та і Чет людина надійна.
- Агов! Ілля!
Тиша.
- Виходь!
Як не помічають Зіггі.
- А ну виходь, сучий син!
- Що?
Прокинувся хтось за частоколом.
- Що чуєш! Виходь, а то к єбеням рознесу твою халупу!
От тут вже у фортеці щось забігало, крики, коні іржуть. Потім зі скрипом ворота відчинилися і виїхав звідти вершник. Здоровезний, у червоній накидці, у блискучому шоломі, на величному коні, спис такий, як дерево.
- То це ти смерті захотів!
А голос такий басовитий, що Зіггі аж відповідати злякався. Ілля між тим коня п'ятами в боки і погнав на Зіггі. А той стоїть і чекає на свою смерть, бо що цьому танку зробиш. Та Чет зробив. Сидів він у кущах поруч, з луком, який у Солов'я узяв. Як Ілля вже поруч був, то жбурнув стрілу, та коневі прямо в око. Кінь заржав та покотився клубком разом з господарем.
- Добивай його!
Зіггі вже з життям прощався, тому не відразу второпав, що сталося. Але потім побіг і списом Іллю, який тільки підводитися хотів, вразив. Лежить той та хрипить. Підбіг Чет.
- Ну що, мерзотнику! Навіщо дівчат наших викрав!
Не відповідає, тільки кров'ю кахкає. Ну, з нього відповідей і не треба. Побігли хлопці у фортецю. Там уже зустрічають їх, як нових господарів, хліб-сіль підносять, просять не страчувати, а милувати.
- Де тут дівчата сидять!
Хлопцям запропонували жінок Іллі, яких було кілька десятків, але вони полонених шукали. Відвели їх у підземелля, там в одній з камер і знайшли вони Оксану та Ягнятко. Узяли кожен свою на руки та пішли геть. І каже Оксана:
- Зіггі, як я тебе кохаю! Як чекала я тебе, як плакала кожний день, боялася, що не врятуєш ти мене і не бувати нашому щастю!
І каже Ганна:
- Чете, коханий мій! Яка я була дурна, що пішла від тебе! Як ся картала за це довгі місяці полону! Аж ось прийшов ти, милий мій! І будемо ми тепер разом, поки смерть не розлучить нас!
Хлопці нічого не говорили, а тільки дивилися очманілими від щастя очима. Поцілунками приладнана була Четова голова, а вуха Зіггові повернули у нормальний вигляд іншими ягодами, які підказав Соловей-розбійник. Він і грошей видав на дорогу і їжі, такий радий був, що він тепер замість Іллі буде царювати. Відвів до краю землі, показав печеру, в якій вихід був і тим виходом повернулися хлопці з дівчатами в Суми. Де вже весна була, цвіло усе і буяло. Пора кохання, чим милі і зайнялися.

Звісточка: У ефірному раю знаходжу я Вас
У телепрограмі шукаю новини
В яких сяє Ваша царівня краса
В яких Ваш голос медовий лине.
Звісточка: Не вистачає слів для Вашої краси
А ті, що є, якийсь фальсифікат
Незграбна тінь довершеності Вашої
Яка відразу й нагорода й кат!
Звісточка: Соняшником ходжу за Вами
Немовлям прагну молока Вашого тіла
Як п'яниця бажаю горілку кохання
Щоб Ви мені лили і лили і лили.