поки без назви

ЗОЛОТЕ МІСТО


На трьох невисоких пагорбах розкинулося Золоте місто. І це не просто назва. Воно справді золоте. Не лише дахи чи верхівки башт. А все. Будинки з різнокольорового золота стоять на землі з червоного золота. Чоловічки білого золота ходять по бруківці з жовтого золота. Сяючі золотом метелики літають над золотими квітами, збираючи золотий пилок…

А через все це золоте місто поважно текла золота ріка. В ній так любили купатися золоті діти! Так само, як, мабуть і ви. Особливо, коли на вулиці спекотне літо, а в тебе розпочалися канікули… Так думав хлопчик на ім’я Златко, який щойно прокинувся і, лежачи в ліжку, розмірковував з чого розпочати такий чудовий день. На Річку!

Правду кажучи, тутешні жителі мало відрізняються від нас з вами. Тобто дітлахи ходять до школи, а дорослі на роботу, вони люблять цукерки та яблука, а в їхніх жилах тече справжня кров. Хіба що все було золоте: і школа, і цукерки, і кров. Та ще одяг був дещо чудернацький. Та це просто мода в них така була.

Тож Златко швиденько випив золоте молоко, заїв його золотим і дуже смачним пирогом, вдягнув сорочку з білого золота, на якій були замість ґудзиків помпони із червоного золота, штанці із зеленого золота, довгоносі черевики із жовтого золота, а на голову натягнув загострений ковпак також із великим помпоном.

На золотому піску вже зібралися всі друзі Златка. Вони радісно будували золотий замок, потім купалися в густій золотій воді, а потім хвалилися, хто куди поїде на канікули. І виявилося, що всі їдуть з міста: хто в табір, до бабусі в село, хто до моря… Лише Златку доведеться залишися в місті – його рідні мали працювати все-все літо. А поїхати йому було ні до кого: на всьому світи в нього тільки й були - мама та бабуся. Хоча, колись краєчком вуха він чув, що колись в нього був тато. Але про нього не дуже любили згадувати – він був мідний! Лише іноді мама тихцем зітхала, а бабуся щось бубоніла під носа. Для золотого хлопчика дуже прикро мати мідного батька, але нічого не поробиш… Звичайно, у всіх окрім золота було намішано різного: і срібла, і платини, і навіть міді… В декого більше, в декого менше. Але в Златка, мабуть, було занадто багато міді в крові, бо іноді його золота шкіра починала тьмяніти. Мама зітхала, казала що все через те, що він ходить купатися до річки, а там б’ють сірчані ключі. Вона старанно стирала наліт вологим рушником і забороняла ходити на річку. Але що ж втримає непосидючого хлопця? Особливо коли тому доводиться довге і спекотне літо сидіти в Золотому місті. Самому.

Дітлахи поступово роз’їжджалися, а Златко гуляв на самоті, ходив у кіно, їв золоте морозиво, дивився телевізор, перечитав майже всі книжки, що стояли вдома на поличках і навіть записався до бібліотеки. Та скоро все це набридло. Єдине, що розважало хлопця, так це прогулянки пляжем. Туди він приходив вранці, а додому повертався лише ввечері. Мама з бабусею поверталися додому коли він вже спав, а прокидалися, коли Златко вже біг розпеченими вулицями до річки.



Літо доходило свого кінця. Але друзі, як на зло, чомусь поверталися всі разом. Лише за 2 дні до початку уроків у школі. Коли нарешті прийшов цей день, Златко швиденько вдягнувся і побіг на річку, щоб дізнатися, хто й як розважився цим літом.

Дітлахи вже сиділи на пісочку і радісно віталися один з одним. Златко, побачивши їх, зшаленів! Кинув сумку з рушником і кинувся до них:

- Хлопці! Привіт! Як я за вами скучив!
-
Та всі раптом замовкли і поглядали на нього якось непривітно.

- Гей, друзі! Як відпочили?
-
- А ти хто такий? Чому ми маємо тобі щось розповідати?
-
- Як? – розгубився хлопчик. – Я ж Златко! Ви що, забули мене?
-
- Чому ж? Златко ми пам’ятаємо. Але ти – не він!
-
- Як це?..
-
- В нашого Златка шкіра із ніжного рожевого золота. А ти – мідний! В нього волосся із червоного золота, а в тебе якесь рудувате...
-
- Та це ж я… Можливо, я просто надто часто ходив до сірчаних ключів, але…
-
- Сірчані ключі лише мідним шкідливі! Гей, хлопці! Та цей самозванець не лише прикидається Златком, а й одяг його вкрав! А-ну знімай! Ти - мідний! От і носи мідний одяг!
-
Хлопчаки стягнули з розгубленого Златка його капелюх, сорочку та штанці. А коли він подумав сперечатися, то ще й стусана дали.

- Але ж я дійсно – Златко!
-
- Не бреши! Те, що ти мідний, ми тобі пробачимо. А от за брехню можемо й побити! Та на перший раз... іди! Тільки що б ми тебе більше не бачили! Зустрінемо ще раз… - і хлопчаки красномовно показали кулаки.
-
- Та що ж мені робити?
-
- Йди у своє Мідне місто. І не пхайся до золотих! Мідний, - а туди ж! Всім хочеться до золотих примазатися!
-


Златко побіг додому, довго тер себе вологим рушником, як колись мама, але наліт був надто товстий і ніяк не затирався. «Чому я не слухав маму?! Що я тепер скажу своїм рідним? А якщо вони також не впізнають мене? І виженуть?!! Ні, краще я сам піду.» Златко взяв аркуш тонкої золотої фольги та витиснув на ній записку: «Любі мамо і бабуся. Я, здається, став мідним. Що б у вас не було неприємностей я йду з дому. Ваш син і онук Златко». Потім він подумав і викреслив слова «син і онук».



Йшов Златко дорогою. Вже й городи закінчилися, де він з опудала стягнув одяг, що б не йти голяка. Вже й поля простягнулися від краю до краю. А Златко ковтав сльози і не міг зрозуміти. Що ж сталося… І що тепер робити бідному хлопчаку? Залишається лише йти в Мідне місто. Може, хоч там вдасться щось з’ясувати. І, можливо, там розкажуть, що робити мідно-золотому хлопчині.



МІДНЕ МІСТО



Довгенько довелося Златку йти звивистим шляхом. Коли нарешті з-за лісу виглянули темні мідні дахи, на яких сяяли яскраво начищені флюгери.

Золотий хлопчик здивовано поглянув на мідну стіну фортеці, яка ховала за собою все місто, - вона вся позеленіла від часу, а кой-де на стіні було видно вм’ятини. Златко стис плечима й зайшов у місто через широкі й високі ворота.

Місто виглядало брудним і похмурими, адже Златко звик до яскраво сяючого золота навколо. А в цьому місті все було мідне. Мідь швидко старіла і вкривалася патиною. Тому будинки, дерева, ліхтарі, все-все було зеленкувате, червонувате, кой-де синє чи чорне… Лише бруківка, якою весь час ходили мідні люди, вилискувала червонуватими боками.

Можливо, роздивлятися все це було б цікаво хлопчику, якби зараз він приїхав сюди, наприклад, зі шкільною екскурсією. Але зараз він був не він. “Ось тут мені й доведеться жити…” - зітхнув Златко. Та життя не дозволяю сумувати: хлопчику дуже хотілося їсти. “По-перше треба знайти щось поїсти. Як же ж смачно пахне з вікон того будинку!” Ніс уже майже завів хлопчика до будинку, як раптом двері перегородила груба тітка з червоним обличчям.

- Хто такий? Чого пхаєшся без дозволу на герцогську кухню?! Чи ти злодюжка? Так з такими у нас суворо!
-
- Ні! – злякався Златко. – я не злодій! Просто дуже хчу їсти. Та я не краду і не жебракую. Я відпрацюю!
-
- Хм! – полагіднішала повариха. – Що ж, подивимося, на що ти годишся. Бачиш той казан? Ти маєш вичистити його. Якщо добре попрацюєш, - погодую. Як раз куліш доварюється. Та дивися! Що б вилискував, як золотий! – остання фраза донеслася вже іншої кімнати, де щось хлюпало і булькало.
-
Золотий хлопчик оглянув казан (для цього довелося зробити величеньке коло) і вирішив, що в ньому можуть викупатися разом він і ще четверо його друзів. “тільки мені це не допоможе” – зітхнув Златко і взявся до роботи. Жорсткі щітки шурхотіли і скрипіли, боляче терли руки, які не звикли до важкої праці, - та Златко знав: просто так ніхто не нагодує. Він так старався, що стер руки до крові, а вона, хоч хлопчик і загорів, залишалася золотою. Проте й казан сяяв, як новий. Сонячний промінчик заскочив у мідну кімнату і засяяв на вичищеному боці казана, а потім обережно торкнув зранених рук Златко. І тут же полицям застрибали сонячні зайчики.

- Ти диви! І правда, - блищить, мов золотий! Оце молодець! Давно я не наймала такого гарного чистильника! Та в цей казан може сам герцог замість люстерка дивитися! Як золотий! Зачекай, - повариха раптом побачила руки Златко. – Та в тебе ж руки золоті! Ану розповідай! Ні, зачекай, я тобі герцогського кулешу дам.
-
До кінця миски Златко закінчив розповідати свою історію.

- Так, чистильнику, сумну історію ти мені розповів! Та нічого, я тобі ще їжі покладу. А там, може, щось і придумаємо.
-
- А чому Ви мене чистильником називаєте? Чистильник…
-
- Це ж професія така.
-
- Я про неї раніше не знав.
-
- Це тому, що золото і так завжди сяє – його чистити не потрібно. А в нашому Мідному місті без чистильників нікуди – мідь швидко тьмяніє, чорніє, зеленіє… Без чистильників ми б тут мохом позаростали. Проте гарний чистильник таку красу зробити може!
-
- І що, вам всім доводиться все навкруги весь час чистити?!
-
- Ха! Та ти ще не бачив, що в Залізному місті твориться! Річка там – червоного кольору! А все тому, що в Залізному місті все ржавіє. Жителі там чистятся- чистятся- чистятся, доки не зчистяться до ниток! А вся ця червона іржа й тече замість води!
-
- Їм не позаздриш!..
-
- А ось вони всім заздрять. На нас навіть війною ходили, та через кріпосну стіну не змогли перелізти.
-
- А. Я бачив, що вона вся побита.
-
- Так, ми відбилися. Більше за все вони, звісно, вас, золотих, не люблять. Хотіли і з вами воювати, та Золоте місто далеко – вся їхня армія дорогою заіржавіла.
-
- Треба ж! А ми нічого про це не знали!..
-
- Все. Досить теревенити. Я дещо придумала. Ходімо.
-
- Куди?
-
- До Головного Графського Чарівника. Він, напевно, знає, як тобі допомогти.
-
Повариха взяла в одну руку важке добре прокопчене мідне стегно, іншою поправила свої руді скуйовджені коси і вони пішли. Спочатку широкими мідними сходами, потім вузькими мідними сходами, потім вузьким темним (давно не чищеним) коридором, потім довгою гвинтовими сходами, яка закінчувалася вузьким лазом на стелі. В нього повариха і закинула спочатку важенне копчене стегно, потім залізла сама, а після затягла туди і Златка.

- Світляк! Світляк! – заволала вона так, ніби загриміли великі мідні тарілки в імператорському оркестрі. І пошепки пояснила:
-
- Ми його так звемо тому, що він завжди сяє, - в нього найкращій чистильник.
-
З-за портьєри викотився низенький і пузатий, як самовар, чарівник. І тепер вже він отримав всю порцію розповіді від Златка і тяжке стегно від поварихи.

- Хм! – оглянув стегно Світляк. – Я бачу два шляхи, йдучи якими ти можеш знову озолотитися. Перший простий: можна зчистити з тебе всю твою темну шкіру. Але без шкіри жити не можна! Тому залишається єдиний шлях: вплавити в тебе білий метал. Ти ж бачив, що золото буває різного кольору: жовте, червоне, зеленкувате і навіть біле. А все через те, що золото ніколи не буває чистим. В нього завжди додають ще якісь метали: якщо мідь, - золото стане жовтим чи червонуватим, якщо платину чи нікель – білим, а коли срібло – зеленуватим… Нажаль, до Нікелевих копалень дуже-дуже далеко, а шлях до Платинового міста так засекречено, що його навіть ті, хто засекречували не знають… Так що, йди, хлопче, до Срібного міста. Там живе багато чудових майстрів. Можливо, вони щось придумають.
-


Тітонька Мідянка довела хлопчика до самого виходу із міста.

- Ну що, хлопче, може, залишися? Шлях складний та небезпечний. Та ще й не відомо, чи вдасться тобі знову стати золотим. Не йди, ти тут найкращим чистильником будеш, всі тебе поважатимуть…
-
- І що, від усіх ховатися та все життя приховувати, що я насправді золотий? Ні, я так не можу. Будь-що я маю знову стати самим собою. А Вам, тітонько, дякую за турботу.
-
- Зачекай, я тобі торбинку зібрала. Ну, хлібець з маслом, шматочок шинки…
-
- Та я ж золотий – можу хоч ніколи не їсти!
-
- Ага, можеш, але не виростеш! І кволим станеш, до Срібного міста не дійдеш! – Потім, тихше, додала: - І, коли що… повертайся сюди, я тобі завжди буду рада.
-
Златко йшов мідним шляхом, з-під його ніг піднімалася синя курява, а коло воріт Мідного міста ще довго стояла могутня повариха, витираючи яскраві мідні сльози.



ЗАЛІЗНІ РОЗБІЙНИКИ



А в той самий час в кущах понад дорогою сиділи розбійники. Були вони геть поіржавілі, за кожним рухом голосно скреготали, а іноді в них навіть щось відпадало. Отаман залізних харцизяк був чистішим за інших – його весь час чистив власний чистильник.

- Ну, що там? Йде хтось? – грізно поглянув він на двох коричнево-червоних розвідників.
-
Ті заздрісно втягнули носами запах дорогої машинної олії, якою тхнув отаман. Зітхнули і доповіли:

- Шляхом рухається хлопчак.
-
- Який?
-
- Ніби…га…а…па…- щелепа іржаво заскреготіла і, як вояка не намагався, не рухалась.
-
- Срібний?
-
- А-а…
-
- Золотий?! – аж підвівся отаман.
-
- А-ма-му!
-
- А невже платиновий?!. - пошепки промовив старший. – Улийте йому трохи олії! Оце вже – бляшанка іржава!
-
Розбійник змастив рота і задоволено продовжив:

- Ніби мідний. А скоріше – латунний.
-
- Тю… то не має різниці. А що він має?
-
- Мішечок…
-
- Не багато… Та всеодно – ми нікого ніколи не пропускали! Будемо брати!
-


ЧЕРВОНА СТЕЖКА



Червоно-зелено-синє листя дерев Мідної країни скоро зовсім щезло. А замість них обабіч стежки розпустили пазурі кущі з покрученими голими гілками. Іржава трава з неприємним шурхотом ламалася під ногами, намагаючись упитися в тіло гострими брудними уламками.

Златко йшов червоною стежкою і зітхав, бачачи, як все від найлегшого дотику розсипається на залізний попіл – вдома, в Золотому місті, він не бачив, що б метал руйнувався, щоб на ньому з’являлася патина чи що б металеві чоловічки гинули.

За цими сумними думками Златко не відразу помітив перешкоду на своєму шляху. Спочатку йому здалося, що посеред стежки виросло велике страшенно заіржавіла дерево без гілок. Та раптом стовбур заскреготів і забрязкав:

- Стій! Жи-ги-ття чи га-а-а-м…
-
- Та Ви ж зовсім заіржавіли! Навіть слова вимовити не можете! Чекайте! В мене тут десь трохи масла було.
-
Хлопець хутко зняв наплічника, розв’язав, дістав канапки з маслом, що йому так турботливо наготувала тітонька Мідянка. Обережно, що б не потрапили крихти, хлопець зняв масло і помазав де тільки можна заіржавілого розбійника.

- Ану. Поворушіть ногою. А тепер рукою… Добре! Так що ви хотіли сказати?
-
- Руки догори! Це пограбування! – гаркнув харцизяка і сам здивувався – давно він вже не говорив так ясно і голосно.
-
- Так Ви грабіжник?! Але в мене не має що брати. Хіба що канапки…
-
- Та я й сам бачу… Ех, якби ти був золотий, чи хоча б срібний… Та всеодно, отаман велів нікого не пропускати!
-
Розбійник мав страшенно грізний вигляд, та насправді дуже радів, що знову може вільно рухатися. Давно вже ніхто не робив йому такої ласки…

- Отаман велів усіх затримувати! Та я так повільно рухаюся… – підморгнув Златку залізний чоловік, - поки роззирнуся… - І розбійник злегка підштовхнув хлопця, а сам відвернувся.
-
Златка не потрібно було вмовляти. Тому за мить він хутко побіг стежкою. В цей самий момент з-за кущів показалися інші розбійники.

- Тримайте! Здобич тікає! – заволав отаман. – А ти чого його не затримав?!
-
- Ой, я зовсім заіржавів… Давно ти не давав нам ніякої олії…
-
Здалека почулися якісь крики, тупіт, потім знову шум. І хтось крикнув:

- Командире! Ми його майже піймали! Та він такий верткий… Але Брухт його трохи подряпав і кров у того мідного хлопця… золота!
-
- Що?! За ним! А з тобою я пізніше розберусь…
-
“Золотий! Золотий!” – рознеслося лісом, а відразу за тим заскреготало іржаве залізо, за гупали важкі ноги, задзвенів метал об метал… “Наздогнати, впіймати! Житиму як король! Більше не іржавітиму!!!” І одна думка: “Втекти! Втекти! Втекти!”

Златко біг між товстих іржавих дерев, крізь дряпучі гілки, по гострій траві. Якби хоч листячко, хоч кущики, десь сховатися… Але все навколо рудо-буре, голе. Холодне повітря дряпало горло, змокла сорочка липнула до холодної спини… Втекти, встигнути, що б повернутися… додому, до мами… Але ззаду чути стукіт, скрегіт, потім хтось важкий стрибнув на спину, схопив за руки і ніби в порожній бочці заревіло:

- Мій! Я впіймав!!!
-
Раптом волога земля попливла під ногам, все навколо закрутилося і Златко, в міцних обіймах розбійника, покотився вниз, кудись у яр, за кущі, між дерев. Розбійник і Злако боляче стукалися об сухі стовбури та залізні обійми не слабшали, а ставали ще міцнішими. Кілька хвилин стусанів, падіння, скреготу і раптом – тиша. Тільки тихенько шурхотить струмок. Раптом десь нагорі почувся брязкіт, важкий тупіт і скриплячі голоси:

- Де він? Туди біг…А може впав? Та не видно там нічого. Хочеш полізти подивитися? Е ні, там вода, я там зовсім заіржавію. Чуєш? Десь там гілки рухались!..
-
Гупання. І знов тиша. Обліплені багнюкою і прілим листям лежали грабіжник і хлопець. Златко спробував поворухнутися, бо лиходій, здається, втратив свідомість. Та все було марно. Під час падіння від залізного розбійника відпали якісь частини, його іржаві суглоби заїло намертво. Почувся тихенький скрегіт-зітхання.

- Відпусти, – попросив Златко.
-
- Не відпущу, - проскреготало.
-
- Відпусти, всеодно ти не зможеш мене витягнути звідси!
-
- Не відпущу. Ти мій.
-
- Навіщо?! Заіржавіти тут?!
-
- Золото… продам… Я більше ніколи не іржавітиму!
-
- Ти божевільний! Відпусти!!!
-
- Не відпущу.
-
Йшли години. Дні. Тижні. Скоро бандит перестав розмовляти – зовсім заіржавів у вологім яру. Та від цього його обійми не ставали слабшими. Навпаки – залізо іржавіло, а іржа наповзала на Златка, ніби розбійник намагався зовсім заховати золотого хлопчика. Йшов час. Златко не міг сам а ні заіржавіти, а ні померти від голоду – золоту не потрібно їсти, що б бути. Та іржа вкрила його зовсім. Він більше нічого не бачив. Нічого не чув, а скоро і не зміг вже й говорити… Тільки думка бриніла: “Я ніколи не побачу сонця”.



ЗБИРАЧІ БРУХТУ



- Дядьку, чуєте, дядьку!
-
- Чого тобі?! Вже набрид ти зі своїми запитаннями!
-
- А раптом на нас розбійники нападуть?!
-
- Та немає їх тут вже давно. Одні заіржавіли зовсім, а інших володар звелів переловити. По тюрмах сидять…
-
- А коли ще хтось залишився? – хлопцю дуже подобалося лякатися. Це ж так весело: йти іржавим лісом, боятися іржавих розбійників і знати, що ніхто насправді не нападе.
-
- Помовчи… придивляйся краще – може, де шмат брухту лежить.
-
- А чому ми маємо якийсь шмат шукати?! Ось навкруги: всі дерева залізні!
-
- Хай жінки та дітлахи хмиз збирають! Їм також жити треба. А ми відразу великий шмат знайти маємо. Та й проіржавіли всі дерева, не кажучи про листя. А у великому шматку може бути ціле залізо, не пошкоджене. Ми за нього більше отримаємо.
-
- Дядьку, а правда, що нас, срібних, грабіжники любили ловити? Га?
-
- “Любили ловити” – тьху! І чому тебе тільки в школі вчили! Вони – вистежували! Хапали. А тоді продавали.
-
- Правда?! – очі хлопчака стали зовсім круглими. Ні, що не кажіть , а лякатися – це так захопливо! – Та якби мене захотіли впіймати, то я б отак побіг, а тоді стрибнув би…
-
- Хлопче, обережно! Ти де?!
-
- Ой-йой! Рятуйте, дядьку, я упав…
-
- Це ж треба – в яр скотився! Цілий? Вилазь! Тут не круто – сам видряпаєшся.
-
- Ой, дядьку! Дядьку! Я тут таке знайшов!!! Така купа брухту!
-
Хлопчак стояв коло великої іржавої брилі і гордо мацав здоровенну гулю на голові.

- Оце я гепнувся! Велика куля? Га?! Правда, Ви б без мене такого б не знайшли?! А ще брати мене не хотіли! А я допоміг!
-
- Та не торохти, я нічого не чую за тобою, Балаболко! - промовив шукач, стукаючи молоточком по іржі. – Так, величезний шмат залізяччя!
-
- О, так ми купу грошей заробимо! Тільки тут, здається, сама іржа – куди її?
-
- Не хвилюйся, на заводі знайдуть, що з неї зробити!
-
- А як же ми оце потягнемо?..
-
- Як? А так. Розіб’ємо на шматки і частинами перенесемо. Діставай інструмент. Допомагатимеш мені.
-
Скоро лісом задзвеніло і застукало. Під ноги шукачам сипалася суха іржа, а кой-де відпадали шматки заліза.

- Дядьку, а що це було? А, мо’ це харцизяка залізний був? Отаман! Га?
-
- Та працюй!
-
- А мо’ це він Вашого батька той… Ой!
-
Зсунувся великий шмат іржі і під ним щось зажовтіло.

- Це що?
-
- Не-е знаю, хлопче… А давай тепер обережненько… Подай ножиці і кусачки… Тут піддінь. Тримай. Та не тисни так!
-
- Точно розбійник! Це він, мабуть, мідну скриню з награбованими грошима тримав…
-
- Та ні, хлопче… Все цікавіше. Якби було мідне, чи латунне, чи бронзове, ми б так просто залізо від нього не відколупали! Та й виглядало б зовсім не таким гладеньким та лискучим. Було б все ніби в язвах… Тут ти щось таке бачиш?
-
- Ні, гладеньке жовтувате… Так з чого воно?
-
- Золото!..
-
- !!!
-
- Та тримай міцніше! Зараз цей великий шмат відірвемо. Ще трошечки…
-
- Рука!.. Це людина! Золота! – раптом хлопець відступив.
-
- Ти чого?
-
- А раптом він – мертвий? Я жах як мерців боюся!
-
- Подивимося. Допоможи. Десь отут голова має бути. Та не трусися ти!
-
Ще години дві вони намагалися обережно звільнити хоча б голову, та марно.

- Ні, хлопче, самі ми не впораємося. А людину треба рятувати. Так що біжи в місто, приводь людей з інструментами. А я поки потихеньку довбатиму.
-
- Дядьку! Та я миттю! Та… - побіг.
-
Чоловік обережно обстукував іржу, піддівав, одсовував і раптом – відпав цілий шмат і відкрилося обличчя із закритими очима.

- Гей? Живий? Чи жива? Чуєш? От я дурний!
-
Шукач швидко видряпав іржу із вуха Златка.

- Відкрий очі! Ти мене чуєш?
-
Вії тихенько стріпнулися і хлопець відкрив очі.

- Живий! Слава Ковалю! Скажи щось.
-
Хлопець застогнав.

- Зачекай. За такий час тобі щелепи мабуть зовсім звело. Я допоможу.
-
Дядько допоміг відкрити рота, Златко виплюнув шматок іржі і хрипко зітхнув. Тоді ще, і ще раз. Чоловік зачерпнув долонею воду з джерела і влив трохи Злаку до рота. Той ковтнув і закашлявся.

- Со-лод-ко – прохрипів Златко.
-
- Що, вода солодка?
-
- Ди-ха-ти солодко…
-
Чоловік відвернувся і потайки витер сльозу. Тоді зірвав травинку і засунув собі в рот.

- Тьху! – виплюнув – тут навіть трава гірка!
-
- На мо-їх сльозах ви-ро-сла…
-
- Нічого, хлопче. Потерпи ще трохи. Скоро допомога прийде, звільнимо тебе.
-
А потім прибігли люди. Дивувалися: “Не збрехав наш Балаболка. І справді золотого хлопця знайшли. Ніколи про таке не чув!” Відразу звільнити Златка не змогли, чоловіки працювали кілька днів, а жінки і дівчата, потроху годували хлопця. Потім його перенесли до лікаря, у Срібне місто.



СРІБНЕ МІСТО



Скоро там Златко одужав (так-так, справді, золотий хлопчик може довгі-довгі роки не їсти й не пити, але не помре, бо він золотий. Тільки стане дуже-дуже кволим. Навіть говорити не зможе, не те, що поворухнутися, але не помре). Тож він просто тричі снідав, двічі обідав та ще кілька раз вечеряв. Лікарю було дуже цікаво спостерігати за таким незвичним хворим (що не кажіть, але не часто знаходяться хлопчаки, що років з п’ять не їли!). Він щодня оглядав Златка, задоволено цокав язиком і казав, що напише статтю у великий науковий журнал. Це не надто тішило Златка, - не дуже вже добре почувати себе піддослідним кроликом. Тим паче, що найбільші сподівання Златка лікар не виправдав: він оглянув хлопця, вислухав його розповідь і сказав, що ніяк не може зробити його знову золотим. Тим паче, що насправді він майже на половину мідний. Можна лише переплавити Златка, але той, хто вийде з нової форми – буде іншою людиною. Можливо, навіть не пам’ятатиме з чого все почалося.

Тож Златко видужав. Лікар казав, що б хлопчик жив в нього й надалі, бо йому дуже цікаво подивитися, чи ростиме Златко, адже за всі роки, що хлопчик пролежав в залізних обіймах він зовсім не виріс. Златко погодився, бо однаково поки що не знав, що йому робити. Можливо, назавжди залишитися в Срібному місті? Звичайно, тут не так сонячно, як в Золотому. Все темно-сріблясте, дуже строге. Але люди – приязні. До того ж тут добре ставилися до різних металів. І ніхто не дивився косо на мідного хлопця, як в Золотому місті (насправді він і досі вважав себе золотим, але оточуючі, дивлячись на темнувату шкіру, вважали його за мідного, а розказувати, як все є насправді, Златко не мав бажання). Тут було багато різного народу.

Златку навіть почало подобатися тут. Він блукав вузенькими звивистими вуличками, що йшли то круто вниз, то повільно вгору. Спотикався об тверду й місцями не рівну срібну бруківку (зовсім чорну там, де рідко ходили люди і сяючо-дзеркальну на центральних вулицях) Розглядав високі витягнуті башти з загостреними шпилями і різноманітними флюгерами. І заглядав у віконця-вітрини крамниць та майстерень. Особливо весело було заглядати у широке вікно Салону краси, дивлячись, як потьмянілих срібних красунь роблять знову сяючими, обтираючи сірчаною кислотою.

Та найбільше йому сподобалася вітрина майстра-ювеліра. На ній було розкладено прикраси із срібла з зовсім дешевими камінцями. Але як тонко й гарно було зроблено все! Здавалося, ніби сережки-метелики прямо зараз злетять у повітря і сядуть на брошку-лілію, яка, здавалося, щойно розпустилася поряд з мініатюрним букетом, що розквітнув на тонкій обручці.

Хлопець майже не щодня ходив милуватися на прикраси. Засмучувався, коли якісь зникали і радів, коли з’являлися нові. Якось він зачудовано дивився на підвіску-бабку, яка виглядала майже живою.

- Подобається, хлопче?
-
- Що? – не зрозумів Златко, дивлячись на мідного майстра, що вийшов з майстерні.
-
- Я кажу, що часто тебе тут бачу. А ти, здається, мій земляк… Не хочеш поглянути, як це робиться?
-
- Я… Не… Так! Дуже хочу!
-
Так Златко познайомився з мідним майстром-ювеліром. Той звелів називати себе просто Майстром, показав Златку, як витягувати тонесеньку, ніби волосинка, срібну проволоку, як її потім скручувати, як паяти… Це було ніби в казці! На очах хлопчика з’являлася краса! Він просидів в майстерні до пізнього вечора. Прийшов назавтра, а потім наступного дня. Через тиждень він вже майстерно витягував срібні волоски і навіть іноді скручував їх рівненько. Майстер був мовчазний, та й Златку не дуже хотілося говорити. Він лише дивився на те, що робив старший товариш і намагався повторити. А той, іноді дивлячись на те, як старається Златко задоволено посміхався у кудлаті вуса.

Нарешті хлопець почував себе щасливим, повертаючись втомленим до будинку лікаря. Нарешті можна було нікуди йти, чи чекати в темному склепінні. Одне засмучувало Златко – він не знав, чи живі його мама й бабуся, як вони почуваються… Та нічого, заспокоював він себе: сьогодні Майстер назвав мене своїм помічником і навіть виплатив невеличку зарплатню, тож, якщо складати грошики до купи, то можна буде колись відправити до Золотого міста кур’єра з листом. Їхати самому було лячно. А ще хотілося зробити власним руками прикраси для матусі та бабусі.

Дні йшли за днями й складалися в місяці. Закінчилася срібна осінь, хрустка зима, на чорних гілках з’явилися лискучі листочки.

Златко незадоволено дивися на кострубатого метелика що він зліпив з мідної проволоки, а майстер втішав:

- Пройшло трохи більше півроку, а ти вже яку красу зробив! Ти будеш справжнім майстром! Серед мідних рідко зустрічаються такі здібні до ювелірної справи хлопчаки! Найчастіше цим займаються срібні.
-
- А золоті?
-
- Вони надто пихаті, що б займатися такою працею, – зітхнув Майстер.
-
- Тому ти й поселився в Срібному місті?
-
- Щось ми заговорилися. А в тебе он срібло вже зовсім розпливлося!
-
Златко розгублено побіг до лискучої калюжі, а Майстер зателенькав малесеньким молоточком.

Як це було не прикро, але наступні три дні були святковими – ніхто не працював. І Златко ходив яскраво прикрашеним містом, не знаючи чим себе розважити. Потім все ж таки наважився і пішов до майстерні. Але її було замкнено, вікна закрито. Тоді він пішов разом зі святковим натовпом, думаючи, що, можливо, на святі знайде Майстра і попроситься в нього попрацювати сьогодні.

- Привіт! – накинувся на Златка чимось знайомий хлопець. – Пам’ятаєш, це я знайшов тебе в лісі! Ух, який ти став! Виріс на цілих пів-метри!
-
- Привіт, Балаболко! Та ти перебільшуєш. Я підріс, але зовсім трішки.
-
- Де трішки? Дивися, який я, а який ти! А що ти тут робиш такий сумний? Чому не веселишся? Пішли на гойдалки! Не хочеш? Ти на салют чекаєш? Ух! У нас такі салюти влаштовують! Таких, кажуть, навіть в Золотому місті не буває!.. Пішли на каруселі!
-
- Та ні. Я декого шукаю.
-
- А я знаю кого! Майстра свого! А його тут не знайдеш. Він на свята ніколи не ходе! Сумує.
-
- Чому?
-
- А ти що, не знаєш? Та все ж місто знає. Ха, а ти не знаєш!
-
- А що я не знаю?
-
- Майстер тужить за своєю дружиною та сином.
-
- Вони загинули?!
-
- Ні! Ну ти зовсім нічого не знаєш! В нього ж дружина була зо-ло-та! Отак! Він навіть трохи жив в Золотому місті. Та коли в них син народився золоті сноби розкричалися: «Псує нашу золоту кров! Треба їх вигнати!» Та Майстер сам пішов, не хотів, що б його дружина й син поневірялися світом… А було це якраз на якесь свято. От він і сумує святами! Отак!
-
- А… - у Златка пересохло в горлі, - як звали його …дружину?
-
- А я знаю?! В нього запитай. Тільки він такий мовчазний! Ууу! Ні про що з ним не побалакаєш! Як ти тільки з ним працюєш! Він же весь час мовчить!..
-
- Мабуть тому, що я на нього схожий. – Ледь чутно промовив Златко.
-
Раптом голосно гримнуло, потім ще раз, спалахнула блискавка і знову загриміло. Разом посипав густий дощ. Люди кинулися ховатися хто куди. Раптом хтось закричав: пожежа! Там горить! В грудях у Златка голосно гупнуло і завмерло. Він повернувся туди, куди вказували люди. Горіло в тій стороні, де була майстерня.

Златко кинувся туди. Здавалося, серце залишилося там, на площі. Наздогнало воно хлопця лише коло палаючої майстерні. Незважаючи на ливень вона палала. Люди скупчилися. Хтось намагався заливати водою. Але це було намарно. Чекали на пожежників. Хтось в натовпі голосно плакав.

- Що? Як?
-
- Як –як! Отак! Майстер тільки вибіг з майстерні, що б цукерок купити, як блискавка і влучила! Враз запалало!
-
- Так з ним все гаразд?! – зрадів Златко.
-
- Де там! Він кинувся дітей рятувати. Дітки в майстерні заховалися від дощу. Він їх хотів врятувати. Та де там. Його витягли.
-
- Живий?
-
Жінка непевно похитала головою.

- Діток жаль. Там залишилися.
-
- Чому не рятують?
-
- Ти бачиш який вогонь?!!
-
Та Златко вже кинувся в саме пекло.

- Стій! – Закричали – Розплавишся!!! Стій!
-
Було спекотно. Дуже. Навколо все палало. Дах тріщав. Де вони можуть заховатися? Де? Златко доторкнувся до розпеченого стола і відсмикнув руку. Та не зміг. Хтось за неї міцно тримався. Хлопець нахилився, схопив маленьке тіло, підбіг до вікна, викинув майже невагому дитину у вікно і повернувся до стола. Знайшов другого, перекинув через підвіконня. Тонкий одяг стікав зі Златка, дах затріщав і зверху посипалися розпечені головешки. Златко відчув, що в нього плавляться пальці і зомлів.

Прийшов до тями через те, що його поливали чимось приємно-прохолодним, що приємно лоскотало шкіру. Він відкрив очі і побачив свою сяючу золотом руку.



ПОВЕРНЕННЯ



- Розповісти тобі, як ти знову став золотим? – запитав татко Златка, зручніше одягаючи наплічника на спину.
-
- Люди кажуть, що це тому, що в мене душа золота, - засміявся Златко. Тепер, як він знайшов свого батька і йшов з ним до мами він часто сміявся. Особливо приємно було цьому червоному чоловіку казати не «Майстре», а «батьку».
-
- Це правда. Якби не це, то ти б ніколи не кинувся у полум’я, рятувати дітей. Але цей вогонь і врятував тебе: він обсмалив всю ту мідну скоринку, що обліпила тебе. А потім хтось переплутав і замість води вилив у вікно кілька відер сірчаної кислоти, що стояли в сусідньому Салоні краси. Тут ти і засяяв, ніби щойно викарбувана золота монета! А інакше б тебе не знайшли!
-
- А ти звідки знаєш? Ти ж вже в лікарні в цей час був?
-
- Хм! Ти хіба Балаболки не знаєш? Та він скрізь прослизне, все провідає і всім розкаже. Коли він сказав, що ти сяєш золотом – в мене аж в грудях похололо. Я почав рахувати скільки років має бути моєму мідно-золотому синочку, та ти ж виглядаєш на багацько молодше. Це вже потім лікар розповів, що ти кілька років не ріс… Слухай, синку… лікар казав, що ти тепер ніби з чистого золота – майже вся мідь в тобі вигоріла… Слухай, давай, я просто доведу тебе до воріт Золотого міста, погляну здалека на маму і піду… а ти лишайся там, серед своїх…
-
- Не які вони мені не свої! – холодно промовив Златко. – Прийдемо. Заберемо маму й бабусю і повернемося до Срібного міста. Лише б мама й бабуся не сильно злякалися, коли ми повернемося…
-
- Хлопче… синку, ми ж їм вже скільки листів посилали! Радіють вони, чекають… не хвилюйся. Пам’ятаєш як у листі вони писали: «Любий хлопчику, чому ти втік від нас? Невже ми перестали б любити тебе, навіть мідного? Та хоч залізного! Ми так плакали всі ці роки!..» Знаєш, ти справді зробив дурницю, що дременув тоді.
-
- Я розумію… велику дурницю. Але знайшов тебе!
-
Батько у вуса засміявся.

- Татку, а давай, коли будемо повертатися, зайдемо в Мідне місто, - дуже я хочу познайомити тебе й маму з тіткою Мідянкою…
-


Закінчила 12.06.2007