Моя ведуча. Роздiл 12. Лжедонецьк

Високо летить Орлик, Зіггі дивиться по бокам, захоплюється кольорами неба і формами хмар, а Чет наче скам'янів, закрив очі, тримає шаблю так міцно, що аж руки побіліли, трохи тремтить. Чет відчуває, що це останній похід. Що зараз все вирішиться. Не те, щоб Чет не був цьому радий, просто він розуміє, що у кожної великої справа є своя велика ціна. І чи готовий він заплатити ту ціну? Якщо треба буде віддати життя, чи віддасть він його з радістю, як справжній патріот, чи буде трястися над ним, як скнара над копійкою? Чет хоче бути спокійним і впевненим. Чи не сам він собі казав, що страшне те життя, в якому нема нічого, за що можна накласти голову. Життя не повинно виступати самоціллю. Життя не повинно затуляти смерть, про яку треба пам'ятати і не тікати від неї, а готуватися до неї. Все так, але Чет відчуває якусь слабкість, невпевненість, страх перед тим, що наближається, він наче дитина, яку ведуть на прийом до стоматолога.
- Зіггі.
- Що?
- Якщо треба буде загинути у бою, ти підеш у бій?
- Загинути? Якого дідька?
- Нас чекає велика битва.
- З ким?
- З тим, хто викрав дівчат.
- Битва, так битва, ми вже пройшли їх достатньо.
- А якщо прийдеться загинути?
- До чого тут загибель, Чете? Ми пройшли важкий шлях не для того, щоб загинути. Ти ж вигадуєш сценарії для фільмів, то сам зрозумій, що у нашій ситуації можливий тільки хепі-енд.
- Не обов’язково.
- Обов’язково! Ти бачив фільм, в якому герої долали стільки перешкод, стільки разів дивом рятувалися, для того, щоб загинути у кінці?
- Є такі фільми.
- Лайно то, а не фільми. У нас же буде гарний фільм з класною кінцівкою.
- Якою?
- Ти що, не розумієш?
- Ні.
- Чете, куди тобі писати сценарії, коли ти не бачиш ясного? Ми прилетимо у той Лжедонецьк, наваляємо клятим ворогам і звільнимо дівчаток. Після того візьмемо їх за руки і виведемо на світ білий. А потім весілля і кохання без краю!
- Але ж може бути по іншому?
- Що, по іншому?
- Ми можемо загинути.
- Дурня! Ми через таке пройшли і не загинули, що вже не загинемо!
- А як дівчат вже немає в живих?
- Живі, вони, живі, я серцем це відчуваю.
- Ну добре, а якщо твоя Оксана не зрозуміє тебе?
- Як це?
- Якщо ти їй не сподобаєшся?
- Чете, я геній і в мене довгий член! Як я можу не сподобатися! Та жінки валяться переді мною штабелями! Вони відчувають мою первісну силу, тілесну міць, те статеве божевілля, що переповнює мене, коли я малюю картину чи займаюся сексом! Вона закохається в мене, тільки побачить. Це беззаперечний факт!
- Слухай, а чого ж тоді ти не підходив до неї раніше? Чому слідкував за нею, фотографував, записував її з телевізора, а не підійшов і не узяв її? Чому, Зіггі?
Чет дуже сподівався, що Зіггі запнеться, що для нього це буде незручне питання, що він почне хвилюватися і брехати. Але Зіггі відповідає миттєво.
- Вона ж була моя муза!
- Хто?
- Муза! Я черпав з неї своє натхнення, свій захват при малюванні! Я наче мокав у неї свого пензля, хоч як це звучить вульгарно, але саме так. Я слідкував за нею, фотографував її в магазинах і на пляжах, на зупинках і в бібліотеці, потім приходив додому і починав малювати. Розумієш, це в мене такий метод. Я не можу малювати, коли я не закоханий. Одні бухають, хтось курить травку, щоб розколихати своє уявлення, а я повинен закохатися. Кохання, це ж наркотик, дуже міцний і приємний, та ще й натуральний. Коли ти закоханий, усе змінюється, ти робишся іншим, ти бачиш світ по іншому – багато, насичено, цікаво!
- То вона була твоєю чорнильницею?
- Фактично так. Розумієш, кохання справа, яка потребує великих затрат. Ти закохуєшся в жінку, ти п'єш вино цього кохання, усе добре, але потім починається похмілля. Жінка починає казати про шлюб, чи вимагати більше часу, або просити грошей. І все, вже ніякого кохання, а одні лайки. Я кілька разів проходив через все це. Я не люблю скандалів, я не хочу витрачати себе на лайки і пояснення. То я придумав закохатися на відстані. Щоб не підпускати жінки ближче, бо всяка жінка, коли бачить мене, коли хоч трохи узнає мене, то неодмінно закохується. Я підбирав кандидатуру і тут випадково побачив Оксану. О-па, подумав я, хіба можна на закохатися у дівчину з таким поглядом і з таким задом! Я закохався в неї, але таємно, вона ні про що не знала.
- А як же ти звісточки по телефону?
- Це був елемент гри. Вона не повинна була знати про мене, але вона могла знати про моє кохання. Це інтригувало її, вона зробилася трохи схвильованою, вона все чекала, що я от підійду…
- Вона жила з якимось хлопцем!
- Тільки до тих пір, поки я б не прийшов. Кажу ж тобі, що жінки відразу відчувають мою силу.
- А ти б прийшов таки до неї?
- Обов'язково. Я вже завершував цикл картин для Москви, на які мене надихнула Оксана. Потім збирався іти до неї, можливо ми б навіть одружилися. Та ось вона зникла! Буквально за кілька днів до того, як я збирався підійти до неї! Це мені видалося нахабним. Викрадачі наче вдарили мене по носу, а я таких жартів не прощаю! Я їм відповім! Тому я і вирішив у цю довгу подорож. Яка, нарешті, добігає свого щасливого кінця.
Зіггі посміхався і почав насвистувати якусь веселу мелодію. Чет був у поганому гуморі. Щось почало зудіти у його серці. Цього не було вже давно, а ось почалося. Думки. Що вони таки прийдуть у той клятий Лжедонецьк і звільнять дівчат, в цьому Чет не сумнівався. Але от що далі? Як поведе себе Ягнятко? Чет згадував одну історію, коли у місті пропала дівчина. Вийшла з тренування і більше ніхто її не бачив. Її шукали, робили, що могли, але марно. Хлопець тієї дівчини ледь не збожеволів і все могло закінчитися дуже погано, якби за справу не узявся один прокурор. Слава Клінков, той, який розповів про викрадання людей на органи. Це зараз він інвалід, а тоді він був кращій слідчий у області, слідчий від Бога, якщо така комбінація можлива, він розплутував такі клубки, що усі казали, наче він продав душу. Брехня, просто талант. Так ось Славко знайшов її. Керувався інстинктом чи інтуїцією, хтось казав, що випадково, але не може бути так, що одна людина випадково робить раз за разом те, що не можуть зробити усі інші. То він знайшов зниклу дівчину. Її викрав якійсь зек, тримав у себе в хаті і ґвалтував. Коли Слава прийшов, то зек вдарив його ножем і спробував втекти. Але невдало, міліція загнала його на річку, справа була зимою, але лід був тонкий, то той покидьок провалився і потонув. Собаці собача смерть. Дівчина повернулася додому, її хлопець, весь посивілий, не знав як їй нарадуватися. А через кілька тижнів вона пішла від нього. Нічого не пояснюючи. Просто зібрала речі і пішла. Потім і зовсім поїхала з міста. Кажуть, що до Києва. Кажуть, що її там кілька разів бачили. Завжди п'яною.
Ось так. Чет розумів, що відбулося. Дівчина пережила те, що нелегко витримати, про що неможливо забути. Є такі види досвіду, яки змінюють людину. А зміна, це не завжди добре, зміна може бути і переломом. Ту дівчину було зламано. Вона вже не могла жити, як раніше. Її хлопець, він кохав її, він хотів, як краще, але він не зрозумів, що ластиться зовсім до іншої жінки. Яка не схотіла, точніше не змогла жити, як раніше і втекла, щоб десь у чужому місті тікати далі, тепер вже за допомогою горілки. Чет згадував ту історію, про яку докладно писав і думав, що з Ягнятко може статися те саме. Невідомо, що прийшлося їй пережити у полоні. Які страхи і тортури пройти. Як вони подіють на неї. Чи зрадіє вона йому, чи він буде болісним нагадуванням про спокійне минуле, яке пройшло назавжди.
- Диви, Чете, що то чорніє?
Попереду на хлопців наступала величезна чорна хмара, яка виглядала досить погрозливо. Чет налагодив шаблю і приказав Зіггі триматися міцніше. Став сам щось шепотіти на вухо Орлику. Тим часом хмара наближалася, здавалося що її чорні крила наче обхоплюють хлопців з боків. Чет здалося, що тут, в українському небі, зараз відбудеться їх з Зіггі остання битва. Відчув хвилювання і згадав, що коли страшно, то треба співати. І заспівав вірш, який вигадав сам, ще під час подорожей Росією.

Віддати Україні
І серце і душу
Покласти життя на вівтар Перемоги
Підвестися с колін заради Вкраїни
І стать на коліна в молитві до Бога
Нехай ми загинемо в битві останній
Нехай нам не буде хрестів на могилах
Нехай не побачимо більше ми друзів
Нехай не почуємо подиху милої
Та кров наша просто в землі не загубиться
Фундаментом буде новій Україні
Розквітне яка від Сяну до Дону
Змахнувши з обличчя минулого тіні

Ось чорна хмара погрозливим муром насунулася на хлопців і поглинула їх, Чет махнув шаблею, але вона легко пошматувала повітря, не знайшовши нічого підозрілого. Орлик теж спокійно летів, тільки трохи почав чхати. За ним почали чхати і хлопці, бо в хмарі майже нічим було дихати, тільки сморід, наче з вихлопної труби.
- Що це в біса таке, Чете?
- Здається, ми прилетіли на Донбас.
- А що це за хмара?
- Це дим з труб місцевих комбінатів.
- Як можна тут жити, Чете, коли дим не дає дихати і затуляє сонце?
- Людина виживає і в нелюдських умовах. Але людина, яка ніколи не бачила сонця, чи ніколи не дихала чистим повітрям, то вже зовсім інша людина.
- Я задихаюся, Чете, мені паморочить від цього сморіду!
- Тримайся, Орлик вже почав знижатися.
Ще кілька хвилин у чорній хмарі, аж ось перед очами розвиднилося і хлопці побачили попереду землю, зґвалтовану багатьма шахтами та заводами. Серед них лежало місто Донецьк, біля якого Орлик і приземлився. Хлопці сплигнули на землю, Чет поправив шаблю, а Зіггі озирався по бокам дивлячись на місцеві, не дуже привабливі краєвиди.
- І куди далі?
- Під землю. Мишко сказав, що Лжедонецьк повинен бути десь під землею. Треба шукати вхід. А ти, Орлику, чекай нас тут три дні. Якщо ми повернемося, то ти понесеш нас до Сум на весілля, а якщо ні, то лети і чекай інших, які будуть більш щасливими.
Орлик махає своєю великою головою і розумними очами дивиться на Чета. Зіггі сіпає його за руку.
- Що ти там верзеш! "Не повернемося", "інші"! Що це за дурня! Ми герої, ми пройшли довгий шлях і ми переможемо!
- Я теж сподіваюсь на це.
- Не сподівайся, а вір! Пішли шукати, той грьобаний Лжедонецьк!
Хлопці пішли, пройшли метрів може двісті, коли побачили величезні залізні ворота, які вели під землю.
- Здається тут.
Чет постукав у ворота, які загули, наче гігантські барабани. Хвилина чекання і ніякої реакції.
- Ну що ж, не хочете нас пускати, ми самі прийдемо.
Чет різко замахнувся і вдарив шаблею. Потім ще і ще і ще. Вирізав здоровезну дірку у воротах.
- Ось нам і вхід, пішли.
Чет поліз у дірку, а Зіггі залишився стояти.
- Що таке, Зіггі?
- Та нічого.
- Пішли.
- Слухай, а обов'язково треба лізти в підземелля?
Зіггі якось непевно оглядався по бокам. Чете подивився на нього.
- Зіггі, хіба геній може чогось лякатися?
- Я не лякаюся!
- То пішли.
- Пішли!
Зіггі поліз у дірку, вона виявилася трохи замалою для його дебелого тіла, то трохи порізався об гострі залізні краї. Хлопці зробили кілька кроків якимось сходами, які вели вниз. Навколо було темно, Чет обережно ступав першим, тримаючи шаблю напоготові.
- Зараз би ліхтарик.
- Еге ж і мапу.
- Ми беззахисні у цій темряві, на нас нападуть, а ми і не помітимо.
- Коли чекати, що на тебе нападуть, на тебе нападуть, Зіггі.
- Просто не хочеться загинути просто так.
- Ми не загинемо просто так.
- Звідки ти знаєш?
- Ми загинемо за Україну.
- Але не в темряві, не так даремно!
- Зіггі, не буває даремних жертв, даремними бувають тільки втрати. Що це?
Хлопці зупинилися. Десь попереду чулися якісь незрозумілі звуки.
- Що це, Чете?
- Скоро дізнаємося.
Чет ступив у темряву так рішуче, наче у останню битву. Його нога під слизнулася на сходинці і Чет шкереберть полетів вниз. Зіггі звав його, щось кричав, але Чет не відкликався. Зіггі постояв у темряві і почав спускатися сам, обережно крокуючи височенними кам'яними сходинками і хвилюючись, чи не стало з товаришем чого поганого.

КіноЧет. Сценарій дванадцятий. Після війни

Машина стрибала по розбитій дорозі, Чет схопився за лавку рукою і намагався не впасти. Дивився по бокам і не впізнавав рідного міста, що лежало в руїнах, мертве і спустіле. Людей майже не було, тільки іноді виникала чиясь постать, щоб відразу сховатися у руїнах. Чет слухав розмови сусідів по машині, що тут точилися жорстокі бої, місто тричі переходило з рук в руки, а потім ще російська авіація допомагала, коли блакитні тікали. Сам нічого не казав, бо що тут можна казати, коли він нарешті вдома. Усі ті місяці на війні, тижні у шпиталі, він же думав тільки про дім. Боявся, бо ж війна, бо ж він бачив стільки смертей, стільки зруйнованих доль і міст, що сподіватися на краще було б нахабством. То він думав не про повернення, а про життя до війни, спокійне і тихе життя. Яке стерли, наче крейду зі шкільної дошки.
- Ось тут, зупини.
Він попрохав про це тихим хриплим голосом, водій не почув, Чет прокашлявся, вже крикнув, хтось із пасажирів почав стукати по даху кабіни. Машина зупинилася. Чету допомогли злізти, подали наплічник і милиці. Якась жіночка ще й сунула півхлібини. Чет намагався відмовитися, казав, що його вдома чекають, але жінка просто сунула хліб у наплічник. Сама дивилася в бік. Вже коли машина поїхала, то Чет зрозумів, чому жінка дала йому хліб. Пожаліла солдатика, якого ніхто міг і не чекати. Бо дому просто могло не бути. Чет аж затремтів увесь, горлянку звела судома, він почав кахикати і ледь не впав.
Геть від проклятих думок. Чет зашкандибав на милицях по вулиці, колись рідній, а зараз чужій і невпізнаній. Швидше, швидше, ось вигоріла майже вщент дев'ятиповерхівка, а за нею його хрущовка, його рідний будиночок з квартирою на другому поверсі. В тому домі жили його дід і бабуся, він ріс тут, а потім успадкував квартиру. Вони з Ягнятком встигли зробити ремонт, поміняти труби, унітаз і ванну, поставив нові вікна, а меблів купити не встигли, бо війна.
Чет зупинився. Ошелешено дивився на кучу обгорілого сміття. Невелику таку кучу. На місці будинку. А будинку немає. Жодного з п’яти під’їздів. Як і не було. Тільки сміття. Небагато сміття. Хіба з великого п’ятиповерхового дому може залишитися така маленька купка сміття? Та це дурниці, Чет щось наплутав, щось неправильно розуміє, а ще в нього болить голова, після контузії вона часто болить і не дуже добре думає, пам'яті зовсім немає, він помилився, він не туди прийшов, треба знайти справжнє місце, де розташований його дім, а потім він, хоч і на милицях, збіжить на другий поверх і постукає в двері, старі, оббиті дермонтином двері, він їх теж не встиг поміняти.
Чет хоче кудись йти, але змушує себе залишитися. Збирає думки до купи, стискає кулаки на ручках милиць, крехтить і скрегоче зубами. Нікуди не треба йти. Бо це його дім. Оця купа сміття, це і є його дім, в якому він провів дитинство, в якому прожив більше року з нареченою. Чет обвис на милицях. Якби не вони, він би впав, бо нога, єдина його нога підігнулася. Але Чет якось встояв. Трохи відійшов і сів на розбиту шафу. Звідки вибіг щур, зневажливо подивився на Чета і побіг по своїм справам до руїн. Чет заплакав. Він думав, що вже своє виплакав. Ще тоді в полоні, коли йому вибили усі зуби, чи після контузії, коли кожну ніч в голові у нього вибухали снаряди і череп розлітався дрібними шматочками по всій палаті. А потім ще поранення, операції, гангрена, ампутація. Коли він лежав на ліжку і розумів, що йому двадцять шість, а він інвалід. Без ноги. Навіщо жити? Хотілося вити, тоді Чет згадував її. Маленьку Аню. Її посмішку, дотик її рук, її погляд, коли він йшов на війну, її слова. Вона обіцяла дочекатися. Чет знав, що на війні слова нічого не варті. Зараз ти кажеш одне, а завтра тебе вбито, чи вбито того, кому ти казав, чи ще щось. Війна руйнує міста з цегли і бетону, що там казати про людські слова.
Але в нього нічого не залишалося окрім тих слів. Нічого. Тільки її слова і спогади про неї. Єдині ліки від болю і відчаю. Іноді Чет прокидався вночі і торкався рукою ковдри, як раз там, де повинна була бути його нога. І згадував розмови, що вся справа в тому, що перші операції робив лікар без досвіду, в якого не було достатньо ліків і хтось не підготував як слід інструменти. Так війна ж, його оперували у фронтовому шпиталі, десь поруч гримали гармати, поранених було багато, персонал був зморений, валився з ніг, хтось, щось не доробив, не догледів і все. Він щупав повітря замість ноги і хотів кричати, хотів схопити милиці і розтрощити цей клятий шпиталь, що зробив його інвалідом.
- Що з тобою? Чого ти плачеш?
Чет відірвав від обличчя долоні і побачив перед собою літнього чоловіка з торбою.
- В тебе жив хтось у цьому будинку?
Чоловік махнув рукою у бік кучі обгорілого сміття.
- Я тут жив.
Це Чет хотів сказати, але ще після "я" зірвався і почав плакати, відчуваючи страшну, пропасну слабкість.
- Не треба, не треба.
Чоловік хлопав Чета по спині і втішав. Порадив сходити до стовпа з об'явами.
- Усі, хто у домі жив, залишили об'яви, де вони зараз є. Піди, подивися.
Чет підвівся і пошкандибав. До стовпа з прибитими дверцятами від шафи було метрів п'ятдесят, але Чет тричі зупинявся. Наче щоб відпочити, а насправді, бо боявся. Він вже втратив все, він вже збирався лягти і вмирати, а той дядько заспокоїв, сказав, що у зруйнованих будинках мало хто загинув, бо люди знали про бомбування і втекли у приватний сектор. Ось коли бомби почали падати туди, людей дійсно багато загинуло. Але, дякувати Богові, розбомбили приватного сектору зовсім небагато. Чет наче заново народився, коли подумав, що вона жива, десь чекає його. Але зараз лякався, що обшукає усю дошку, а об'яви від неї не знайде. Хотів навіть плюнути на ту дошку і піти собі, але куди йому йти? Куди і до кого? А ще питання навіщо. Навіщо кудись йти? Навіщо йому жити, якщо Ганнусі нема?
Чет стоїть серед руїн, повиснув усім тілом на милиці і дрібно тремтить. Він не думав, що йому робити, якщо її немає. Він не хотів про це думати, він заборонив собі про це думати і він не думав. Хоч чув розмови у шпиталі. Про те, що кожен хто вижив, той щасливець і тому вже великий вибір. Тому що чоловіків загинуло куди більше аніж жінок, то, значить, попит на живих буде великий. Розповідали анекдот про те як жінки розбирали хворих зі шпиталю. Узяли і одноногих і одноруких і сліпих і глухих, не взяли тільки бідолаху, у якого одбило осколком член. Не взяли з формулюванням "А кому такий інвалід потрібен!". Сусіди по палаті реготали і чекали на виписку, радісні, майже щасливі. А чому б не радіти, коли війна завершилася, а вони залишилися живі, пройшли через саме пекло і залишилися живі! Тепер жити і ще раз жити, тепер наздоганяти усе, що не встигли за кляту війну!
Щоправда були і тверезі голови, які казали, що країна в руїнах, що всі, хто міг, втекли звідси. А залишилися лише старі, слабі та мертві. В цій країні буде важко і здоровим, що вже казати про інвалідів. Де вони знайдуть роботу, хто за них піде заміж? Кому вони потрібні, скалічені та хворі? Держава і та навряд чи дасть їм пенсію, бо у держави нема грошей. Оце така картина. За такі слова, тверезим головам доставалося кулаками, ногами, милицями, бо ж хлопці вижили, хлопці пройшли скрізь смерть, то вони і чути не хотіли про якісь проблеми і труднощі. І Чет не хотів слухати, ані тих, ані інших, він думав, що якщо вона його чекає, то усе буде добре. А якщо не чекає, то... про це не можна думати. Значить, усе буде добре.
Чет такі підійшов до стовпа і подивився на клаптики паперу, здебільшого старі – жовті, з плямами розмитих чорнил. Якісь люди писали іншим про те, що живі і де їх знайти. Іноді траплялися знайомі фамілії сусідів. Добре, що вони живи, значить і вона, але де вона, де Ганнуся, де її звісточка, її клаптик паперу для нього, де! Де! Де!
Чет плакав, хапав ротом повітря, втирав сльози і читав, читав, читав, наче топлячись у відчаю. Коли блискавка, удар, постріл, вибух! Її літерки, її нервові і дрібні літерки! "Ми живі". Далі адреса. Вулиця Лермонтова. Він не знав де це, але хіба це питання! Вона жива! Його Ганнуся жива! Чет закричав, замахнувся руками, забув, про милиці і впав у багнюку. Але тут же підвівся, спочатку на коліна, потім вже скакав вперед. Вулиця Лермонтова. Хто в біса, той Лермонтов? Поет, чи що? Чет щось згадував про школу, але після контузії, він погано пам’ятав школу, якісь уривки. Він навіть писати почав погано. Це буле дивно, у нього завжди був каліграфічний почерк, він завжди заповнював класні журнали, в інституті вів зразкові конспекти, які потім продавав студентам з молодших курсів, а то писати почав коряво і непевно, наче п'яний дядько, що продав порося, зайшов до шинку, добряче випив, а тепер згадує літери по одній, а руки не слухають, у голові все крутиться.
- Не підкажете, де вулиця Лермонтова?
Чету пояснювали, куди йти. Зовсім поруч. Якби він був на своїх двох, він би за десять хвилин добіг, але ті милиці, на них не побіжиш. Тим більше, що доріг майже не залишилося, треба кожного разу дивитися, куди ті милиці ставиш. Та хіба це проблема, коли вона жива! Жива і чекає його на тій прекрасній вулиці Лермонтова! Слава пану Лермонтову! Чет підніме перший тост за пана Лермонтова, коли сяде з нею за святковий стіл! Швидше, швидше, швидше!
- Підвезти, брату?
- Що?
Чет як прокидається, бачить поруч машину, добряче биту, але на ходу. В кабіні сидить чолов'яга у формі і з пов'язкою на оці. Свій, теж з війни.
- Підвезти, кажу. А то дивлюся ти аж біжиш.
- Та, побіжиш тут.
- Сідай.
Чет сідає, він вже запихався, він досить зморився, він чотири дні був у дорозі, повертаючись з далекого шпиталю біля Херсону, погано спав, майже не їв, а ще думки, а ще хвилювання, ось зараз сів, а перед очима усе крутиться, як скажене.
- Куди тобі?
- На вулицю Лермонтова.
- Додому?
- Та не знаю. Мій дім розбомбили, там дошка поруч, жінка написала, що чекає.
Він завжди казав, що Ягнятко його жінка, хоч одружені вони не були. Та хіба щось значить той штамп у паспорті? Нічого не значить! Вона його жінка і вона його чекала. Він згадує її і якось весь аж слабішає.
- Діти є?
- Ще ні.
- Будуть. Після війни, знаєш як кохається!
Чоловік сміється і каже, що його жінка вже завагітніла.
- І не в останній раз! В мене двоє, це третій буде і ще народимо! Тому що мало нас залишилося! Треба землю свою заселяти! А ще як смерть понюхаєш добряче, так життя зовсім по іншому цінувати починаєш!
Чоловік сміється, штовхає Чета по плечу, той і сам всміхається. Потім починають розповідати один одному про війну. Де хто воював, в яких частинах. Чоловік дізнається, що Чет і в полоні побував, дивиться на нього куди поважніше.
- Там, кажуть, пекло було?
- Що було, то загуло. Ну його. Живий і добре.
Чет не хоче згадувати нічого поганого. Він думає про неї, про дитину, яка в них буде. Про дітей. Про багато дітей.
- Який номер дома?
Машина заїхала в район приватних будиночків, дороги тут вже нема і натяків, тільки свіжа весняна багнюка.
- Який номер?
Тут Чет сіпається, він же тільки-но пам’ятав той клятий номер, а зараз він вилетів з голови і все. От, йолоп! Б'є себе по лобу.
- Що? Що таке?
- Не пам’ятаю. Номер не пам’ятаю! Контузія клята, ось же пам’ятав!
Чет ледь не плаче. Чому він не записав номер! Дурень! Запиши ж номер! Знає ж, що все треба записувати. Нічого в цій голові не тримається!
- Дурню, дурню!
- Та ладно, чого ти, зараз все зробимо!
Чоловік пригальмовує біля якоїсь жіночки, що тягне на плечі дровиняку.
- Шановна, а не підкажете, в якій хаті тут з міста біженці живуть?
- Та майже всюди і живуть. У кожній хаті. Нас ж не бомбили, то люди сюди втекли. А хто вам потрібний?
Водій дивиться на Чета, той виглядає у двері.
- Ганнуся. Вона невеличка, худенька, волоссячко таке біленьке.
- А, з дитинкою?
- Ні, ні, без дитинки.
- Тоді не знаю, походіть по дворам.
- Дякуємо.
Жінка йде собі далі. Чет вилазить за автомобіля, стає на милиці.
- Спасибі, що довезли, тут вже сам знайду.
- Знайдеш, скільки пройшов, то обов'язково знайдеш.
Чоловік посміхається Четові і їде далі. Його машина реве, борсаючись у багнюці, але вперто просувається далі. Чет махає чоловікові рукою, потім думає, куди б йому йти. Іде вправо, придивляється до дворів, сподіваючись побачити її. Головне не знепритомніти, не впасти, треба встояти на ногах. Якось впевненіше підійти. Не інвалідом безпорадним. Чета охоплюють дурні думки про те, як вона подивиться на його каліцтво. Все ж таки нога не палець. Та він все побачить. По її погляду все побачить. Якщо він буде непотрібний, він піде. Недалеко, далеко йому важко. Кудись в кущі, дістане з наплічника пістолет з повною обоймою, до скроні і до побачення. Це ж легко.
- Чи шукаєш кого, солдатику?
Питає сивий дід, що курить цигарку на лавці під парканом. Лавка вмощена трохи всередину, що діда спочатку і не видно, сидить, як партизан.
- Шукаю. Тут моя жінка десь повинна жити. Вона з міста, наш будинок розбомбили.
- Тут багато таких. Яка вона з себе?
- Невеличка, худенька, білява, кучери такі дрібненькі.
- Ганна, звуть?
- Ганна!
- Через три двори, он бачиш, де каштан, там вона. Так куди ти скакаєш, впадеш ще!
Чет нічого не чує, він плигає, з силою вистромлює милиці з розпареної сонцем землі, ставить їх, плигає далі, смикає милиці, та вони дуже глибоко влізли в землю, вони смикають Чета і він падає, знову у багнюку. Він не може швидко підвестися, борсається, весь забруднюється, знову скакає і ось біля каштану. Береться за хвіртку і забирає руку. Хіба можна в такому вигляді заходити. У багнюці, точно свиня. Хоч руки помити, він шкандибає до калюжки, присідає, починає мити руки. Бачить себе у воді - ще й обличчя забруднене. А ще від нього тхне кислятиною. Останній раз він мився ще у шпиталю, а потім дорога, важка повоєнна дорога. Він дивиться на себе. Хто скаже, що йому тільки двадцять шість? Посивілий, у зморшках, йому сорок, не менше. Це якщо ще не бачити каліцтва, а з ним він і зовсім дід. Чет аж стогне, від цих думок.
- Чого тобі, солдатику?
Жіночий голос, добрий, трохи стривожений.
- Що там, тьотя Свєта?
- Та солдатику погано. Ой ти, господи!
Чет так і не встояв, хоч збирався. Але почув її голос і наче по голові вдарили. Темрява, морок, провалля. Він упав, добре хоч не в калюжу, а то б ще захлинувся. Впав на спину, як раз до каштану. Жіночка підбігла його піднімати, вискочила і Ягнятко. Допомагала занести бідолашного у двір, поклали на порозі, почали знімати брудний і сирий одяг, Ягнятко побачила обличчя і як скаменіла.
- Що таке, Аня, що таке?
Стара бачила побілівши обличчя і не розуміла, що трапилося.
- Це він.
- Хто?
- Чет.
- Чоловік твій?
- Так?
- Так чого ти сидиш, як дурна!
- А що робити?
- Радій! Ти ж так його чекала! Радій! Повернувся він!
Коли Чет приходить до тями, він лежить на дивані у незнайомій кімнаті. Над ним сидить Ягнятко і плаче.
- Чете!
- Аня!
Вона вклоняється до нього, він хапає її і притискує до себе, навіть не цілує, просто притискує, щоб відчути, що це вона, не сон, не примара, не видіння, а вона, його Ягнятко. Він плаче.
- Аня!
Він хотів так багато їй сказати. Скільки речей він вигадав за весь цей час, цілу книжку, багато книжок самого головного, що він повинен їй сказати, але ось зараз нічого в голову не приходить, тільки її ім'я.
- Аня!
- Чете!
Він цілує її, він гладить її волосся, як же він любить її волосся, її рожеві вушка, колись, до війни, він навіть намалював картину "Солодке вушко", він же непогано малює, малював до контузії. Ягнятко тоді вийшла така гарненька з двома рожевими вушками, що виглядають з волосся. Він хоче погладити те вушко та Ягнятко відсахується від нього, наче він образив чи вдарив її. Підхоплюється і відходить в сторону.
- Аня!
Він не може нічого більше сказати, він не розуміє, що відбувається, підводиться, хоче підійти до неї, але милиць поруч немає, то як дістатися до неї? Він не хоче плигати на одній нозі, як каліка. Він хоче саме підійти.
- Аня!
Вона починає плакати. Вона дивиться у вікно, стоїть до Чета спиною і вся здригається від ридання. Майже півтора року жодних вістей від нього. Хіба вона не мала права думати, що він загинув? Скоріше за всього десь біля Сум, у перші дні, коли він тільки пішов шукати повстанців. У ті дні, коли почався терор. Коли хтось доніс на неї у контррозвідку. Що її хлопець серед повстанців. А вона їх розвідниця. З неї вимагали прізвища і адреси усієї мережі підпільників у місті. Вони били її, гримали, що вб'ють, вони дійсно могли її вбити, кожної ночі вона чули постріли, то вбивали полонених і шпигунів, а вона ж була шпигунка. І нічого не сказала, бо нічого не знала. Їй би могли почати заганяти голки під нігті, або припікати праскою, як це робили з іншими. Але у контррозвідці швидко зрозуміли, що вона нічого не знає. Їй відрізали вухо, а вона тільки кричала. Дійсно нічого не знає. А ще вона молода і гарненька. Яка біла шкіра, які тугі, ще не розквітлі груди, ці її кучери, які майже затулять дірку від вуха. Принцеса. Принцеса і вісім гномів. Чим погана казка? Тому й і не випустили. Три місяці тримали її в окремій камері, куди ходили по одному і групами. Завжди п'яні, бо ще не здичавілі до того стану, щоб ґвалтувати тверезими. Коли здичавілі, що вже могли, вона виявилася вагітною. Ця справа легко б вирішилася – чоботом по животу і працюй далі, суко, але увесь відділ контррозвідки попав у засідку десь за містом. Замість них прийшли нові люди, яким вона видалася нецікавою і Ягнятко випустили.
Вона прийшла додому, в пусту, пограбовану квартиру, сіла на підлогу і почала плакати. Від болі, відчаю, ненависті. Вона хотіла загинути, вийшла навіть на балкон, але ж другий поверх. В квартирі не залишилося ані ножа, ані мотузки, не кажучи вже про пігулки. В тій квартирі навіть не було чим себе вбити. То вона лягла і почала плакати. Мабуть би там і вмерла, та її підібрала сусідка, яка пам’ятала Чета ще з дитинства. То не кинула його дівчину. Сусідка жила сама, чоловік давно помер, а син-наркоман десь зник. То їй з Ягнятком було навіть краще. Ягнятку теж. Сусідка повернула її до життя. І переконала не вбивати дитину. Ягнятко хотіла робити аборт, бо в ній жило сім'я тих покидьків, що катували і ґвалтували її. Але сусідка казала, що дитина не винна, що як не хоче бачити, то нехай народить, а потом віддасть комусь, бо вбивати невинну дитину – страшний гріх. Сусідка розповідала, що чоловік в неї був їбливий, запобіжників не признавав, то прийшлося їй робити безліч абортів. Тепер вона думала, що Господь покарав її за те, зробивши єдиного сина наркоманом.
- А ти не бери на себе гріха, не бери.
Ягнятко не хотіла носити те сім'я, але сусідка так про це прохала, що вона погодилася. Думала народити і зразу ж збути з рук, щоб і не бачити. Вона ненавиділа ту дитину, що нахабно вертілася в середині неї, тупцювала ногами і висмоктувала усі соки. Їжі було мало, Ягнятко слабшала і думала, що може і сама загине, через ту дитину. Слабкість заспокоювала ненависть, Ягнятко лежала і спокійно думала, що смертю усе закінчиться і це добре. Вночі їй часто бачилися сцени з тюрми, вона кричала і прокидалася уся в поту. Сусідка заспокоювала, її, гладила, обіймала, просила на хвилюватися. Ягнятко вся тремтіла і жалкувала, що ті покидьки не вбили її. Краще б вбили, їй Богу, краще б вбили.
Потім настав день пологів. Важкий і болючий день, Ягнятко була у якомусь мареві, кілька разів їй здавалося, що вона вмерла, але сусідка і її знайомий, колишній сільський фельдшер, кричали їй, щоб напружувалася. Їй здавалося, що вона зараз розлізеться на частини, як гнила сукня, вона кричала, а потім втратила свідомість. Коли прийшла до тями, що маленьке та живе лежало з нею поруч і впевнено ссало її грудь. Ягнятко хотіла роздратувався, хотіла відкинути це чудовисько, але вона була така слабка, в очах паморочилось. А потім вона чомусь пригорнула той шматочок життя до себе, переклала до іншої груді, потім поцілувала його. І відчула таку щемлячу ніжність, таке сильне і глибоке почуття, що заплакала. Сусідка сиділа поруч і заспокоювала її.
- Ось бачиш! Воно ж твоє! Рідне. Не чиєсь, а твоє. Дівчинка, мамина доця.
Потім Ягнятко багато разів з жахом думала, яку дурницю могла б зробити. Вона була дуже вдячна сусідці, яка врятувала її Лялю. Лялечку. Її красуню, її крикуху, її донечку, світ і сенс життя. Коли бої підійшли до міста, пішли чутки, що будуть бомбування. Сусідка наказала Ягнятку йти до своєї родички на вулицю Лермонтова. Так ще раз врятувала життя і мамі і доньці. Сама залишилася сторожувати квартиру і загинула. А Ягнятко жила далі, турбувалася за доньку, добувала їжу. Це було важко. Роботи ніякої. Майже голод, у Ягнятко нічого не було, щоб поміняти на їжу. Коли в місті відкрили місію Сил відновлення, дівчата могли знімати іноземців і трохи заробляти. Ягнятко не могла, бо коли навіть думала про секс, то починала тремтіти від огиди. Вона ледь влаштувалася прибиральницею. Вечорами мила брудні підлоги, отримувала трохи грошей і продукти. Якийсь американець майже закохався у неї. В нього були гроші, а Ляля хворіла, то Ягнятко навчилася удавати, що її тремтіння, це не відраза, а збудження. Вона вилікувала Лялю, вона навіть іноді купували їй молоко, бо у самої його не було після бомбардування міста.
Потім американець запропонував їй одружитися. Він був готовий не помічати її відрізане вухо, він навіть готовий був посприяти тому, щоб Ляля попала на усиновлення до хорошої родини. А самі вони нароблять купу дітей, той американець був з якоїсь секти, де багато дітей вважалися даром божим. Він пропонував їй покинути зруйновану країну у якої не було майбутнього, він обіцяв, що хірурги зроблять їй нове вухо, а психотерапевти вилікують від жахів минулого. Він давав їй перепустку в рай. Але для цього треба було віддати Лялю. Вона не погодилася, її звільнили, вона була вимушена піти робити в перший у місті ресторан, де мила підлогу за їжу. Їжу, яка залишалася від клієнтів, завжди іноземців, бо наші, навіть наші з грошами, ще з'їдали усе під чисту, бо пам'ятали, що таке голод.
І вона пам'ятала. Тому раділа і такій роботі, раділа, що може приносити з робити пакунок з їжею, яку віддавала хазяйці. Та вимінювала на неї молоко, вимінювала у якихось багатоступінних операціях. Молоко йшло Лялі, маленькій Лялі, такій розумній, яка так раділа, коли бачила маму. Ягнятко теж раділа, вона притискувала доньку до себе і відчувала себе щасливою. Легше жити, коли є заради чого жити. В неї була Ляля, треба було її ростити, проста ціль, яку Ягнятко старанно виконувала.
Та ось прийшов Чет. Чет, якого вона давно поховала, про якого і думати забула. Забула після тої камери у підвалі колишнього управління СБУ, де сиділа контррозвідка блакитних. Чи не забула, а просто вмерла. Колишня Аня вмерла там, у тій камері. І Чет, колишній Чет, він загинув на тій клятій війні. Вони обоє загинули там. Тому Ягнятко і стояла біля вікна та плакала. По загиблих, які кохали одне одного, які клялися, що будуть разом. І разом загинули. А зустрілися разом зовсім інші, зовсім чужі люди. Вона з відрізаним вухом і нічними жахами, він без ноги. Два каліки. Навіщо вони одне одному, їм краще забути те, що було і все.
- Аня!
Вона не дивилася на нього. Вона знала, що буде. Він дізнається про Лялю і в кращому разі піде. В гіршому буде ревнувати, кричати і докоряти. Хоча в чому вона винна? В тому, що він приходив зі зброєю додому і його помітили, про що донесли? Чи в тому, що кати побачили ту кляту картину, те "Солодке вушко", тому й вирішили відрізати їй саме вухо? Чи в тому вона винна, що ґвалтівники і не думали уберігатися, а вона завагітніла? В чому ще вона винна! І для чого ця зустріч, для чого він вижив, для чого пришкандибав сюди! Щоб сказати їй щось образливе! Щоб зробити боляче! Неначе мало їй було образ і болю!
- Аня.
Він приплигав до неї на одній нозі, бо не міг більше дивитися, як вона плаче. Обняв її, притиснув до себе.
- Не плач, не треба, мила, не треба.
Зненацька він повернув її для себе, він був такий сильний, хоч каліка, хоч тільки-но падав без тями.
- Я кохаю тебе. Я йшов до тебе, я так довго йшов до тебе. Я кохаю тебе.
І він заплакав. Він мовчав, стиснувши губи, а сльози, одна за одною, бігли по його замурзаному обличчі. Ягнятко сіпнула головою, як робила завжди, коли хвилювалася. Що він каже! Яке кохання! Яке кохання у двох калік зі спаленими серцями! Може він збожеволів! Невже він не бачить її! Не бачить її відрізаного вуха, її посивілого волосся, постарілої шкіри, погаслих очей! Яке кохання! Вона хоче крикнути це питання йому в обличчя, хоче штовхнути його, звалити з ніг і бити кулаками, вона кусає свої губи до крові, коли Ляля починає плакати. Її Ляля починає плакати. Її донечко, її сонечко, її щастя. Ягнятко забуває про все, відкидає руки Чета і біжить в сусідню кімнату, підхоплює дитинку, щось їй каже, пестить.
Чет дивиться їй в слід, він нічого не розуміє. Чому сльози, чому злість, що за дитина плаче? Він стрибає за Ягнятко і зупиняється на порозі. Він все розуміє. Він бачить, як Ягнятко тримає малюка, як пригортає до себе. Так може робити тільки мати. Чет відчуває, що починає плакати ще сильніше.
- Це вона?
Голос не слухається його, тремтить. Ягнятко дивиться на Чета, потроху закриваючи Лялю.
- Хто?
- Це наша дитина?
Чет дивиться на Лялю, то не помічає подиву Ягнятко.
- Господи, в нас є дитинка! Значить, тоді все вийшло!
Чет плигає до Ягнятко. Обличчя в нього так і світиться, від такого обличчя не можна чекати чогось поганого, то Ягнятко не затуляє дитину.
- Я думав не вийшло. А в нас є дитина! Господи, яка вона гарненька! Це ж дівчинка?
- Так.
Приголомшена Ягнятко відповідає майже на автоматі.
- Як її звуть?
- Ляля.
- Лялечка. Красуня, уся в маму.
Чет ледь торгається малої, вона зовсім не лякається його, а довірливо посміхається. Ягнятко згадує день, коли Чет пішов на війну. Нервовий і страшний день, коли в Сумах подавили повстання, а Чет сказав, що не може сидіти вдома і дивиться, як бандюковичи беруть владу в його країні. Він ходив у центр, на допомогу повсталим, але не встиг, їх розтрощили з гармат. Чет встиг дістати автомат і з ним повернутися. Хотів йти на північ, де Велика Мама давно вже не підкорялася бандитам. Він вже збирався йти, коли Ягнятко покликала його в ліжко. І відкинула звичні презервативи. Вона ж кохала його і хотіла показати це. Але через хвилювання майже нічого не вийшло, Чет узяв речі, автомат і пішов. Через тиждень її заарештували. Вона забула про той день, а Чет, Чет пам’ятав.
Витер сльози. Узяв маленьку, подивився на Ягнятко.
- Яка в нас донечка!
Ягнятко кивнула головою, потім обняла його і поцілувала. Якось спокійно подумала, що разом буде легше. Разом буде краще для Лялі. І нехай вони каліки – два інваліди це майже одна здорова людина.
- Я так довго йшов до тебе. До вас.
Чет поцілував Ягнятко і Лялю, закрив очі і подумав, що заради цієї миті варто було витримати усе, що він витримав. Так вони і стояли посеред кімнати – Чет, Ягнятко та мала у них на руках. Тьотя Свєта дивилася з сусідньої кімнати і втирала сльози, так усе виглядало зворушливо. Як в кіно.

Пройшло досить багато часу, поки Зіггі знайшов Чета у темряві. Спочатку Зіггі здалося, що товариш мертвий і він здригнувся від думки, що залишиться сам у цьому мерзотному підземеллі. Бо тут місце воїнів і Чет був воїном. А він геній, він митець, він не учасник великих битв, а їх художник. Зіггі майже прийшов у відчай, коли почув Четове дихання. Прислухався – той справді дихав. Живий! Зіггі присів поруч з товаришем, легенько штовхнув його в плече.
- Чете, Чете, той…
Він хотів сказати "прокидайся", але ж Чет не спав, він знепритомнів. Що казати в таких випадках Зіггі не знав, а тут ще звуки, ті самі звуки, що вони чули, стали куди більш виразними і лиховісними. То був якийсь пекельний гавкіт, скавуління, шипіння, клацання зубами і рев. Усе, щоб налякати людину.
- Чете, Чете…
- Що?
- Нарешті! Чого ти тут розлігся!
- Що зі мною?
- Під ноги дивитися треба, ти скотився по сходам.
- А де шабля?
- Хто?
- Шабля, де шабля?
- Не знаю, вона з тобою була.
- Треба знайти шаблю! Без неї ми програємо! Знайти шаблю!
Чет підвівся, в нього боліла голова, щось липке на волоссі, мабуть кров, він розбив голову об одну з сходинок.
- Ти вниз, а я на гору, треба прощупати кожну сходинку!
- Давай краще ти вниз, а я на гору.
Зіггі боявся наближатися до тих страшних звуків. Чет було все рівно, йому потрібна була шабля і все.
- Ну, добре.
Хлопці розбрелися, через кілька хвилин шабля була знайдена і Чет покликав Зіггі.
- Пішли.
- Куди?
- Вперед.
- А ти чуєш, що там нас чекає?
- Хоч що.
- Але ж прислухайся!
- В моїх вухах тільки "Ще не вмерла України" і нічого більше.
- Там нас чекає смерть!
- Мертві сорому не знають.
- Я не хочу буди мертвим.
- То залишайся сам, у цій темряві.
Чет наче пішов сам, але Зіггі миттєво крикнув йому, що вже іде.
- Куди ти без мене. Ми ж з тобою команда. Два богатиря.
- Десь так.
Вони йшли і все ближче робилися страшні звуки, спочатку просто погрозливі, а потім вже майже нестерпні.
- Треба закрити вуха!
Чет відірвав від своєї сорочки шматок, переполовинив його і почав засовувати у вуха. Зіггі почав робити те саме. Він увесь тремтів, бо не звик до таких звуків, а ще ж треба була побачити тих, від кого вони йдуть.
- Може я і очі зав'яжу?
- Ні, ми повинні бачити ворогів. За мною.
Чет йшов попереду, у правій руці тримав шаблю, а лівою намацував дорогу по стіні. Зіггі йшов слідом, тримаючи руку на Четовому плечі. Зіггі подумалося, який жах буде, коли ті, що рикають і клацають, нападуть на них у темряві. Що зробить Чет, коли він навіть не побачить ворога? Колись Зіггі розповідали про страшну річку, населену різноманітними чудовиськами. Там були і дерева-людожери і хижі птахи розміром з будинок і зубатки, що пили кров і ***-риби, тигрини, велетні, одноноги, сонцеїди, фашисти, шовіністи, слідчі з НКВС, підземні жуко-раки, чаклуни і таке інше. Але найстрашнішим чудовиськом там був Невидимк. Він підлітав до людини і вбивав її, а жертва нічого і не підозрювала. Просто вмирала. Інші ж починали чекати смерті кожної секунди. Кожен порив вітерцю, кожен невеличкий рух поблизу, навіть відсутність якихось рухів служили доказами, що Невидимк десь поруч і вже відкрив свою страшну невидиму пащу і зараз перекусить навпіл, як він завжди і робив. Від тих очікувань люди божеволіли, бо багато чого може витримати людина та тільки не невидимих чудовиськ. І ось зараз знову. Зіггі вже хотів розповісти Четові про свої побоювання, коли попереду стало видно якусь світлу плямку. Поступово та плямка росла і скоро вже зрозуміло було, що то вихід до якогось світлого приміщення, звідки і доносилися страшні звуки. Зіггі трохи підбадьорився, бо чудовиська при світлі були не таким вже страшним випробуванням, як чудовиська у темряві.
- Стій.
Чет зупинився, схопив Зіггі за руку, витягнув з одного вуха затичку. Зіггі аж сіпнувся, такий рик стояв навкруги.
- Що?
- Помолимося.
- Що?
- Помолимося!
- Добре!
Чет почав щось шепотіти і хреститися, а Зіггі зараз тільки збагнув, що не знає жодної молитви.
- Чет, ти гучніше кажи, а я буду повторювати за тобою.
- Ти що, не знаєш молитов?
- Ні, я ж художник.
- Причому тут. Ладно, повторюй. Отець наш небесний. Нехай славиться ім’я твоє, хай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш щоденний дай нині. Прости нас, як ми прощаємо боржників наших. Не введи нас у спокусу і збав від лукавого. Амінь.
Чет кричав, а Зіггі повторював усе слово в слово і хрестився. Йому було трохи соромно, що він не знав молитов, але він пояснював собі, що він же геній, то Господь, якщо він є, буди судити його зовсім по іншому, не як звичайних людей.
- Ну, з Богом.
Хлопці шли по коридору, який стрімко світлішав. От вихід і вони опинилися у великому залі, чимось схожому на стару станцію московського метро – з розкішними скульптурами і ліпниною. Навіть тунель був як в метро, тільки замість поїздів у ньому сиділи три величезних чудовиська, що рвалися з товстезних ціпків і зчиняли той страшний галас, що чули хлопці. Чудовиська рвалися одне на одного з такою люттю, що здавалося, тільки зніми з них ціпки, як вони розірвуть одне одного на мотлох. Зіггі, як художник, уважно розглядав чудовиськ, бо вже хотів їх намалювати.
От перше, схоже на великого змія, тільки з безліччю ніжок по бокам, невеличкою головкою, яку майже повністю займала паща, прикрашена шляхетною сивиною. Чудовисько не виглядало дуже вже небезпечним, але його зміїне тіло, що тремтіло від бажання вбивати, показувало, що його треба стерегтися. Зіггі назвав чудовисько Сін Сіничем, що в перекладі з англійського означало Гріх Гріхович. Зіггі хотів намалювати картину, як Сін Сінич душить своїм гадючим тілом людей, а численні руки його вже рвуть шматки ще з живих жертв. Страшний Сін Сінич, вбивчий Сін Сінич, сивочолий Сін Сінич.
Другим чудовиськом була дивна істота з величезною пащею, з якої стирчали довгі ікла, що прискали отрутою. Бігало це чудовисько на товстеньких ніжках, які можна було б прийняти за жіночі, якби не копита, що вибивали іскри з бруківки. Зіггі назвав чудовисько Юлою, бо вона в своїх безперервних рухах була схожа на дзигу, а такого українського слова він знав. Ця Юла постійно бігала, клацала своїми іклами, пирскала отрутою, а на голові її шипіли цілі кущі змій, що наче водорість то сплутувалися у косу, то розліталися у безладі, а то складалися у чорне, отрутне сердечко. Зіггі б намалював цю Юлу, коли вона вбиває своїх жертв, не просто вбиває, а спочатку кусає, а отруївши, чекає на їх смерть, з радісними криками бігаючи поруч. Підступна Юла, безжальна Юла, гадюча Юла.
Третім чудовиськом був здоровезний ведмідь, що пластував повітря страшними пазурами на своїх лапах, що ревів як ієрихонська труба, клацав немалим хлібоприймальником, а іноді чогось починав бити себе в груди, як Кінг-конг. Зіггі подумав, що ведмедя, мабуть, тренували американці, які і навчили тварину мавпячим повадкам. Які виглядали досить смішно, бо на голові у чудовиська надягнута була іржава корона. Зіггі назвав чудовисько Янучарой, такий в нього був войовничій вигляд, а пазурі були так схожі на шаблі. Зіггі намалював би Янучару, коли той шинкував своїх жертв, підкидав би шматки у гору і хапав їх своєю жадною пащею. Величезний Янучара, страшний Янучара, властолюбний Янучара.
Побачивши хлопців усі три чудовиська перестали рикати один на одного і почали роздивляться прибульців. Хлопці дивилися на чудовиськ. Тиша продовжувалася кілька секунд, поки чудовиська не почали зриватися з ціпків і кидатися вже виключно на хлопців. Зіггі показав Чету, що може краще піти звідси, але Чет вказав на тунель, який був за чудовиськами. З усього виходило, що хлопцям було потрібно туди, але ці чудовиська! Зіггі кричав Чету про них, але той нічого не чув. Поцілував шаблю, перехрестився і пішов прямо. Так виходило, що першим чудовиськом трапилася йому Юла. Ох, як кинулася вона на нього, як плюнула отрутою, як клацнула іклами, як шипіли гадюки у неї на чолі. Але була дуже розпалена ця машина смерті, дуже збуджена майбутнім вбивством, то не встигла зреагувати, як Чет відскочив у бік і рубанув по її ніжкам. Завалилася курва на бік і тут би Чет вже її добив, коли кинувся на нього Сін Сінич, сплутав ноги і хотів вкусити його, щоб заснув, бо пускав у жертву Сін Сінич не отруту, а снодійне, щоб потом нічого не мішало жерти бідолашного. Та махнув шаблею Чет і полетіла геть голова Сін Сінича, махнув ще раз і розповзлося киселем його ще тільки-но могутнє і непереборне тіло.
Побачивши гибель свого спільника, Юла зрозуміли, що і їй хана, то почала повзти до Янучари, який вже з хвилину бив себе в груди, які і вчили інструктори з-за океану. Юла шипіла і пропонувала якийсь союз, щоб разом напасти на Чета, але Яничара ніяким союзам не вчили, а вчили тільки бити себе в груди та клацати щелепами. А ще казали, що слабких треба вбивати, щоб не посилилися вони і не стали на перешкоді. То як тільки приповзла Юла, Янучар кинувся на неї і розтоптав в мотлох, плигав на її залишках, поки не прийшов Чет. Кинувся, дурень, і на Чета, а той махнув шаблею і не стало у Янучари пазурів на одній лапі, махнув ще і не стало на іншій. Що робити в таких випадках американці не вчили, то Янучар вирішив тікати, але заплутався в ціпках і впав. Чет до нього підскочив, розсік голову і став копатися в мозку. Дістав дискету, на якій була записана свідомість Янучара, розроблена американцями. Дискету зламав, рану закрив зі словами, що заживе, як на собаці. Вбивати чудовисько не став, бо без дискети був він звичайним цирковим ведмедиком. Наказав йому йти і десь працевлаштуватися. Ведмедик втік.
Чет викинув кляпи з вух, покрутив головою.
- Перший бій виграли ми. Йдемо до інших.
- Може відпочинемо?
- Немає часу.
Вони пішли у тунель, там було темнувато, лише де-інде мигкотіли слабі ліхтарики. Скоро тунель розділився на два. Хлопці стали.
- Йдемо праворуч, як завжди?
- Ні, зараз наліво.
- Чому?
- Ось чому.
Чет вказував на невеличку забруднену табличку, яку Зіггі і не побачив. "Фабрика по производству хахлов".
- Подивимося, що за підприємство таке.
Хлопці пішли лівим тунелем і скоро опинилися на великому заводі з багатьма цехами. Через усе підприємство проходив конвеєр, заповнений якимось людьми, припнутими до залізних стовпчиків. Тих людей піддавали різним видам обробки, яка, здебільшого, стосувалася голови. Чистили пам'ять, формували мозок, виправляли язик, потім ставили на лоба невидної печаті і вантажили у вагони, щоб розвести по збутовим базам.
- Мы продаем нашу продукцию в большинстве регионов Украины и в нескольких десятках стран мира!
До хлопців підбіг директор фабрики, який запропонував хлопцям екскурсію по підприємству, яке тільки-но провело повне технічне переозброєння.
- Таких хахлов как мы, не делает больше никто! Вы уж мне поверьте! Я в этом производстве уже тридцать лет!
Можливо директор ще б щось сказав, але Чет приставив йому шаблю до горлянки.
- Мовчи і показуй.
Директор усе зрозумів, не пручався, почав водити хлопців по важливим об'єктам фабрики, які Чет нещадно трощив. Директор плакав, хапався за голову, але нічого зробити не міг. Охорона, яка було, кинулася на Чета, та як побачила його шаблю, то покидала свої смішні пістолетики і втекла світ за очі. Через годину фабрики вже майже не існувало. Чет ще покромсав конвеєр і наказав спалити напівфабрикати.
- Ось так. А тепер біжи звідси. Через кілька годин ми будемо повертатися, зайдемо сюди і не дай Боже, щоб я знайшов тебе тут. Зрозуміло? Вперед!
Директор побіг, хоч робити це було йому важко через велике пузо. Зіггі дивився на купу недороблених хахлів, які палали поруч.
- Чете, ми правильно це зробили?
- Звісно.
- Але це ж люди.
- Не, це недороблені хахли.
- Вони теж люди.
- Людина не може забути самого себе, свою Батьківщину і мову. Якщо вона робить так, то вона стає істотою, напів-твариною, в даному випадку хахлом. Ось, бери сокиру з протипожежного щита і пішли, у нас ще багато роботи.
Хлопці повернулися до місця, де тунель розходився, пішли праворуч. Йшли мовчки. Чет був зосереджений на битвах, що попереду. А Зіггі зненацька відчув, що відбувається щось дійсно важливе. Якісь такі події, які ні з чим порівняти. Раніше Зіггі вважав, що найголовніше у світі те, що виходить з-під його пензля. Усе інше дрібниці, а от його картини – це Всесвіт. Тепер шкала змінювалася, Зіггі не розумів куди і до чого, але щось відбувалося і він був у самому центрі цих подій.
- Що це?
- Де?
- Прислухайся.
Зіггі готовий був почити знов якийсь гавкіт та скиглення, але замість цього почув попереду якійсь гул.
- Наче юрба народу попереду.
- Юрба.
Чет знімає з плеча шаблю, махає нею, перевіряючи, чи готовий до бою. Зіггі крутить в руках сокиру, важку і пофарбовану у червоне. Тунель повертає і зненацька закінчується, виводячи на велику площу. Там і справді юрба. Тільки якась дивна. Зіггі ще роздивляється, а Чет вже ошелешено зітхає. Бо перед ними стояла не просто юрба. А юрба одягнених в біле людей. Не просто людей, а дівчат. Не просто дівчат, а лише дикторок і ведучих погоди. Сотні, тисячі одягнених у білі костюми Оксан і Ягняток. Кожна з них тримає в руці по довгому ножу з дешевих китайських наборів і всі дівчата щось перемовлялися між собою, чим і спричиняють гул.
- Що це, в біса, таке, Чете?
- Можливо і сам біс.
- Але це вони?
- Ні, їх же по одній, а тут тисячі.
- То це копії? Як ті, що нам вже підсовували?
- Так, але думаю ще дешевші. Бачиш, як їх багато. Оптом брали.
Зненацька уся армія дівчат замовкає, а потім викидає догори праву руку з ножем. Тисячі ножів починають блищати і це вражаюче видовище. Зіггі аж ахає. Тисячі однакових дівчат у однакових білих костюмах пнуть до гори однакові ножі. Картина. Чет посміхається.
- Найшли чим лякати.
- Нам прийдеться їх вбивати, Чете?
- Якщо нападуть, то прийдеться.
- Це буде важко, Чете.
- Це буде легко, бо брехня робить мене безжальним. А вони – брехня!
Чет махає рукою у бік дівчачої армії, та починає волати та так гучно, що хоч знову вуха затуляй. Зненацька знову тиша. І голос, неприємний голос у гучномовці.
- Якщо ви зараз підете геть, ми гарантуємо вам життя. Якщо не підете, то вас уб'ють ваші ж кохані.
Чет мовчить і починає йти вперед. Зіггі каже йому, що може краще подумати, маневр якісь зробити. Чет просто йде вперед. Голос у гучномовці починає розповідати, що їм не перемогти ціле військо, що в них нема шансів, що їм прийдеться вбивати дівчат, а це ой як недобре. Чет недобре всміхається і наказує Зіггі, не зводячи погляду з юрби.
- Коли вони підбіжать, то прикривай мене з тилу. Рубай їх сокирою, це буде легко, вони з якоїсь дешевої пластмаси.
- Добре.
- І не задивляйся на них. Просто бийся, як з лютим ворогом, шинкуй їх і ненавидь.
- Стійте!
Але хлопці йшли. І тоді голос віддав команду напасти. Дівчата зірвалися з місця і рікою чи сніговою лавиною понеслися вперед. Тисячі Оксан і Ягняток з ножами. Секунда, друга, Чет заносить шаблю і заходиться у кровавому танку смерті. Зіггі ледь встигає за ним, рубаючи повітря сокирою. Спочатку повітря, а потом божевільних дівчат, що кидаються на нього з обличчями, скривленими ненавистю. Він рубає їх по багату зараз і жодної не підпускає до Чета, який, наче лісоруб, викорчовує здоровезні галявині у юрбі нападниці. Чет рубить шаблею і кричить від напругі, він намагається не дивитися на тих, кого рубить, уявляє їх одним вбивчим білим тістом, яке треба кромсати і кромсати. Він кромсає і в боки летять голови, руки, ноги, частини тулубів дівчат. Але за кожною вбитою стає нова, а за нею ще і ще, хвиля за хвилею гарненьких вбивць, що анітрохи не лякаються смерті, а пруть і пруть, виконуючи чийсь самогубний наказ.
- Скільки їх!
- Тримайся!
- Скільки їх, Чете?
- Ще хвилинку! Я бачу їх край!
Чет бреше, нічого він бачить, тільки біла стіна з білявими і русявими головками, що шкіриться ножами, кричить і завиває, от і все що він бачить. Бачить і рубить, рикає від люті і рубить далі.
- Я не можу!
- Можеш!
- Я художник!
- Бийся!
Чет намагається співати гімн, але дихання збивається і він просто кричить та рубить білу навалу. Він не думає, чи витримає сам, не думає, чи витримає Зіггі, в нього немає сил на думки – тільки битися. Битися до останнього, битися скільки можеш, а потім впасти і зникнути. Чет заносить шаблю, наносить черговий удар, потім ще і зненацька залізо ріже повітря. Білої стіни нема, псевдодівчата закінчилися! Кілька десятків, тих, що залишилися, продовжують наскакувати, поки не падають. За ними падають Зіггі і Чет. Лежать серед понівечених нападниці і важко дихають. Зіггі аж тремтить від напруги. Він дуже заморився, йому здається, що він ніколи не підійме більше ту важенну сокиру, яка трощила дівчаток, як соломинки.
- Відбилися?
- Відбилися.
- Що далі?
- Подивимося.
Хлопці лежать і дивляться в далеку стелю, цього залу. Їм вона зараз замість неба. Чують гуркіт машини. Чет підхоплюється першим. Бачить якогось чоловіка, що їде на зеленому позашляховику. У чоловіка, строгий чорний костюм і борода. Риси обличчя трохи східні. Він сидить за кермом, наче цар. Під'їздить, глушить мотор, виходить з машину. Спокійно і впевнено. Він зовсім не боїться хлопців. Не удає, що не боїться, а саме не боїться. Чет знає, чим це відрізняється. Чет строго дивиться на цього чоловіка та бачить в ньому серйозного супротивника.
- Привіт, хлопці.
- Привіт.
- Як справи?
- Нормально.
Розмову веде Чет, він насторожено дивиться на чоловіка і тримає шаблю напоготові. Зіггі у бесіді участі не приймає, бо так заморився, що ледь язиком ворочає.
- Мене звуть Володимир Параумов.
Чоловік протягує Чету руку. Звичайно руку, досить міцну, з товстими і волохатими пальцями, на однім з яких перстень.
- Мене Четвер Загорулько. Що вам треба?
- Чесно кажучи, я збирався задати це питання вам. Бо це ж ви прийшли у наше місто озброєні, почали вбивати рідкісних представників фауни, громити беззахисних дівчат-роботів.
- То що вам треба?
- А вам?
- Нічого, ми просто йдемо до своєї цілі.
- І яка вона, та ціль?
- Звільнити дівчат.
- Яких дівчат?
- З яких ви наробили цих дурних копій.
- Навіщо вони вам?
- Не ваша справа.
- Може і так, але дівчат тут нема.
Зіггі стогне. Він більше не витримає походів і битв, він так сподівався, що тут все і закінчиться. Але Чет не звертає уваги на товариша, дивиться в очі цьому Параумову.
- То де вони?
- Дикторка, здається її звали Оксана, пішла працювати на світове телебачення, яке скоро почне свою роботу. А друга, яка вели погоду, Аня, вона одружилася на одному поеті, з яким виїхала за кордон.
- Ви брешете.
- Не дуже розумно брехати озброєній людині, яка не буде багато сумніватися чи рубанути з плеча чи ні.
- Але ви брешете.
- Я кажу, як воно є.
- Я вам не вірю.
- Чому?
- Просто не вірю. Ми пройдемо увесь цей край, заглянемо всюди і знайдемо дівчат, бо вони тут.
Чоловік посміхається, дивиться на Чета, як дорослий дядько на вперту дитину. Лізе в кишеню піджака. Чет робить рух шаблею.
- Спокійно, спокійно! Це просто фото. Ось.
Параумов дістає цілу пачку фотографій. З роботи Оксани, з весілля Ягнятко.
- А ось книжка її чоловіка. Вірші на любителя, мені не дуже подобаються. Але він досить талановитий.
Чет дивиться на фото. Зроблено добре, але хіба зараз не епоха фотошопу? Зараз можна зробить усе що завгодно. Чет киває головою.
- Підробка.
- Я можу організувати телефонний дзвінок до них. Порозмовляєте, розпитаєте.
Чоловік обережно лізе у внутрішню кишеню, неквапливо дістає мобільний телефон.
- Набирати їх?
- Не треба.
- Боїтеся почути правду?
- Не віримо. Тільки коли побачимо їх, перевіримо, переконаємося, що то вони, тільки тоді повіримо.
- Це дитинство.
Чоловік посміхається, він дивиться на Чета з гори вниз. Чет зненацька хватає його за руку, валить на спину і приставляє шаблю до шиї.
- Кажи де вони.
- Я сказав.
- Кажи правду.
- Я сказав.
Цей чоловік, він міцний горішок, але Чет дещо бачив в житті, він робить рух шаблею і сталь вгризається у шию Параумова. Крапля крові, ще крапля, ще, маленький струмок.
- Ти казав, що більше не будеш вбивати!
Цей чоловік ще розмовляє, коли йому ріжуть горлянку!
- Звідки ти знаєш?
- Знаю.
- Ти слідкував за мною?
- Ти відчув бога і не можеш більше вбивати.
- Я вбив усіх твоїх слуг!
- То були чудовиська і підробки, а я людина, справжня людина, з плоті і крові, витвір Господа. Чи не так!
Він дивиться на Чета і посміхається. Ще ніколи Чет не бачив таку людину, яка б посміхалася йому на порозі смерті. Чет прибирає шаблю і відпускає чоловіка. Той прикладає до ранки носовичок. Втирає кров. Чет слідкує. Якби кров миттєво зникла, а рана закрилася, він би рубанув, але кров тече, тече як завжди, справжнісінька кров.
- Де вони?
- Я вже казав.
- Ти брешеш. Ми рознесемо увесь цей курник, але знайдемо їх!
- Навіщо вони вам?
- Бо ми кохаємо їх.
- А чи ти знаєш, що кохання, це лише хвороба?
- І знати не хочу.
- Звичайна хвороба, на манер наркотичної ломки. Спочатку мозок виробляє сполуки щастя, які роблять тебе трохи п'яним, коли кохана поруч. Якщо кохана зникає, сполуки не виробляються, але організм вже звик до них, організму погано, він робить усе, щоб ти вважав себе нещасним.
- Дурня.
- Механізм, вироблений еволюцією. Жінці був потрібен чоловік, який би допомагав їй під час вагітності і допоки дитина мала. Чим можна привабити чоловіка окрім сексу? Закоханістю, наркотиками, які виробляє мозок. Ті, в кого такий механізм почав працювати мали більше шансів вижити, аніж ті, у кого закоханість не виникала. То вижили лише ті, які закохувалися. Механізм не вічний, він працює кілька років. Зазвичай не більше трьох. Можливо тому на третьому році сімейного життя трапляється більше всього розлучень. Наркотик не діє і люди розходяться. То я питаю, чи варто вам так воювати за тих дівчат. Які нічим не відрізняються від сотень і тисяч інших дівчат, нічим окрім того, що ваш мозок закарбував у папочці "Щастя" саме їх? Ми можемо дати вам ліки від цієї хвороби, дієві ліки. Можемо дати інших жінок, справжніх красунь. Можемо дати грошей, будь що.
- Нам потрібні лише вони!
- Навіщо?
- А навіщо вони вам?
- Не чемно відповідати питанням на питання.
- Не тобі вчити чемності! Ти вкрав беззахисних дівчат!
- Я нікого не крав. Ми просто заключили договір. Ось їх підписи.
Параумов дістав папери з багатьма печатками.
- Що за договір?
- Про співпрацю. Ми платили дівчатам добрячі гроші, а вони виконували наші умови.
- Які умови?
- Сьомий пункт договору забороняє сторонам розповідати про умови.
- Не хочеш, не треба. Пішли, Зіггі.
- І куди ви збираєтеся йти?
- У саме серце Лжедонецька, якщо у цього потворного підземного міста є серце!
- А чи не думав ти Чет, що твоє Ягнятко не дуже зрадіє твоїй появі? Що вона вже пішла від тебе і з тих пір мало що змінилося.
- Я хочу визволити її не для себе, а для України.
- Для чого?
Чоловік гучно розсміявся, наче Чет розповів дуже смішний анекдот. Він сміявся так заразливо, що навіть Зіггі, який потроху відхекувався, всміхнувся. Але обличчя Чета було залізним. Він не казав нічого смішного, а як кому смішно, то нехай сміються.
- Я все знаю.
- І що ж ви знаєте, шановний Четвер?
- Ви вкрали дівчат, щоб погубити Україну.
- Що зробити?
- Згубити Україну, не дати їй об'єднатися, не дати їй стати нормальною країною.
Параумов дивився на Чета, наче тільки-но розгледів у нього віслюкові вуха чи хобот, чи хвіст, як у мавпи, щось не страшне, але таке дивне, що хоч стій, хоч падай.
- Чете, ви давно були у лікаря?
- Шукали і у лікарів. Компанія, яка продає українські тіла це ж ваш філіал?
- Чете, ви нагородили такої маячні, що я навіть не знаю з чого починати.
Він розсміявся, знову витер з шиї кров, яка набрякала краплею і потім бігла за комір білої сорочки.
- Почну з того, що на поверхні. Про об'єднання. Я так розумію, що половина, чи там щось біля того громадян вашої, Чете, країни, не вважають її своєю. Вона для них якесь непорозуміння, казус. Їх країна СРСР і столиця їх родини Москва. А ця дивна, майже вигадана країна, в якій їх примушують жити, вона їм чужа, іноді навіть ненависна. То повірте мені, не треба шукати за цим якісь темні сили. Мільйони людей, які живуть в Україні, не люблять України, не хочуть України, бажають щоб вона закінчилася, як страшний сон.
- Це наслідки ваших дій!
- Усе є наслідками чиїхось дій. І ви і я, і шановний Зігфрид. До речі, як ви там?
- Нормально, спасибі.
- Зігфрид, як ви вважаєте, мільйони людей не люблять Україну і не хочуть балакати українською лише через те, що якісь темні сили навчили їх цьому?
- Не знаю, я не дуже розуміюся на політиці.
- Але ви здравомисляча людина, скажіть, що думаєте.
- Я довіряю Чету. Якщо він каже, що є якісь темні сили, то, мабуть, вони таки є.
- Слухайте, що ви намагаєтесь нам втлумачити! Ми бачили фабрику з виробництва хохлів!
- І що?
- Це ви робити хохлів з українців!
- Ми? Робимо. Але зауважу одну дуже важливу річ. Ми нікого не хапаємо силою, не беремо у полон і не гонимо під дулами кулеметів. Усе добровільно, людина приходить, записується, чекає в черзі, бо у нас не вистачає виробничих потужностей, так ось чекає в черзі, поки, нарешті, попадає на конвеєр. Щоб стати хохлом. Ми навіть грошей не платимо, усе виключно на добровільній основі!
- Це брехня!
- Ні, Чете, це правда. Найдіть хоч одного, кого зробили хохлом силоміць! Люди самі хочуть цього, хочуть, бо бути хохлом вигідніше! Бо хохол це полуфабрикат, який стає готовою продукції, коли отримую ін'єкцію державності! Українці – це народ без державності. Народ який тримається за химери і гине у химерах. То люди хочуть бути хохлами. Бо хохол, це лише проміжний етап, хохол швидко може стати американцем чи європейцем, або росіянином. В Росії мільйони хохлів і саме ці мільйони дуже не люблять тих клятих українців. У яких немає нічого! Ані путньої держави, ані великої історії. Лише незрозуміле походження і вічні утиски, від яких українці завжди тікали куди подальше! І з великою радістю робилися хохлами. Робилися усюди! Чи то в турецькому полоні, чи в американській еміграції, чи в єдиній радянській родині народів! Ладно, можна було казати, що то все відбувалося під чужою п'ятою! Але зараз, зараз же є Україна, наче незалежна, наче своя, а чого ви тікаєте з неї, як чорт від ладану! Тікаєте, ви самі ж тікали, шановний Чете! Скількись років прожили, миючі європейські підлоги і тільки випадково повернулися!
- Не випадково!
- Це неважливо, я кажу зараз про інше. Розкажіть Зігфриду вірш, який ви написали про українську втечу.
- Не буду!
- Ну, тоді я вам допоможу. Ось!
Чоловік дістає лист паперу і починає читати.
- Ми негри Європи
Перший сорт третього світу
Не для нас сходить сонце
Не для нас квітнуть квіти
Не для нас соцзахист
І восьмигодинна робота
Прозорі кордони
І на щастя квота
А для нас мити сраки
Чужим старим
Кожен день проходити
І Крим і Рим
Торгувати собою
Руками чи тілом
Чужими бути
На світі цілім
Українці – раби
Українці – слуги
Українці дурні і недолугі
Тікають з власної країни
Як блохи з мертвої собаки
Щоби скоріше ся забути
І недоєвропейцем стати
Бо євро гривні довше в шість раз
За це ж можна стерпіти багато образ
Забути рідну землю і мову
Будувати життя у краю чужому
Не собі будувати, а хоч би дітям
Щоб були і одягнені і ситі
А що вже не українці
То не велика втрата
Бо ніхто не цінує нашого брата
І самі не цінуємо, продамось за копійку
Щоб скоріше перейти на вузькоколійку
Повезуть нас на Захід
У тваринних вагонах
Живого товару
Чергові ешелони
А на сході залишимо старих та мертвих
Бо ми хочемо в рай, де немає смерті
Де дороги як скло і вода гаряча
Їжа здорова, а праця вдячна
Цими мріями тішимося
Як цигарками курці
Ще наче живі ми
Та фактично мерці.

Поки Параумов читає вірш, Чет підбігає, вириває лист, рве його на шматочки, Параумов дістає новий, Чет рве і його, тоді Параумов читає далі на пам'ять, читає виразно, красивим, густим голосом. Чет замахується на нього шаблею, а той читає і дивиться Чету в очі.
- Це ваш вірш, ваш вірш!
- Мій.
- Ви самі визнаєте, що українці тікають з Батьківщини, тікають куди подалі! В цьому теж винні темні сили?
- Частково.
- Ну, вже добре, хоч частково, а я, було, думав, що це сам гоню геть бідолашних українців з їх калиновою Батьківщини.
- Віддайте нам дівчат!
- Зараз, треба ж спочатку зрозуміти, що вами керує.
- Віддайте дівчат!
- То ви хочете врятувати Україну?
- Хочемо!
- А чи не вважаєте ви, що це нездійснена ціль?
- Чого це?
- Хлопці, на дворі двадцять перше століття. Світ стоїть на порозі великої, можливо останньої війни між Заходом і ісламом. Скоріше за все, у цієї війни не буде переможців. Але навіть якщо війни не буде, невже ви не бачити, що таке Україна у майбутньому?
- І що?
- Провінція, узбіччя! Центр світу швидко уходить на Схід. Вже зараз основа світового устрою, це США та Китай, та усе, що між ними! Європа, багата та культурна, розвинута і упорядкована Європа стрімко йде переходе на периферію. Уявляти собі свою роль! Узбіччя узбіччя! Що ви намагаєтесь рятувати! Дірку від бублика! Хлопці! Роззуйте очі! Подивіться навкруги! Ваш потяг давно пішов, а ви залишилися на далекому полустанку воювати з тінями! Ще б почали татарські набіги відбивати чи боротися з ляською навалою! Тому люди і тікають з цієї країні, що бачать її безперспективність. У цій країни нема шансів. Не через те, що вона погана, просто така в неї доля. Планида, як кажуть росіяни. Ось такі справи хлопці. Я розумію, що вони неприємні. Краще ховатися за мріями про дівчат, вигадувати собі подвиги, бачити себе героями, богатирями, що мають якесь велике призначення. Але це звичайна гординя. Ми черві в нещасній країні, ось і все.
Чоловік сумно всміхався, Чет стояв з шаблею і думав, як у нього болить голова. Страшенно болить голова. Від усіх цих слів, усіх цих думок, таких правильних, таких пекучих, клятих думок.
- Товаришу, а хто то?
Зіггі стояв перед Параумовим і дивився кудись йому за спину. Той і сам повертається, трохи здивований, бо нікого за його спиною не могло бути. У цю мить Зіггі заносить сокиру і рубає. Зі всієї сили, якої в ньому було все ж немало, хоча і зморився він у битві. Сокира жадно в'їлася у тулуб Параумова, пройшовши його майже наполовину. Він затремтів, судома, впав на коліна. Зіггі штовхнув його ногою у спину, щоб витягти сокиру. Чет дивився на все це і в думках питав себе, чи спить він, чи що це за маячню бачать його очі.
- Чете, ти чого? В тебе обличчя, наче ти інопланетника побачив. Так ти їх бачив, що за дивина?
- Ти вбив його?
- Звісно, вбив. Отак вдарити сокирою і щоб не вбити, так не буває.
- Ти вбив його.
- Вбив, бо він брехун. Розводяга. Хотів нас обдурити. Я таких відразу бачу.
- Про що ти?
- Чете, я ж пожив у Москві, це місто де отримуєш цінний досвід боротьби з розводягами. Людьми які розмовами хочуть вити з тебе мотузки, примушують робити те, що їм вигідно. Оце й мудак, він один з їх. Він усрався, коли побачив, як ми розгромили його військо підробок і прийшов нам вішати локшину на вуха. Розповідати, що в нас нема Батьківщини, а ми самі не богатирі, а черві! Черваків ти скоро зустрінеш, дурню! А ми богатирі!
Зіггі засміявся і махнув у повітрі сокирою.
- Ну, прокидайся, що ти стоїш, наче по голові отримав!
- Він все брехав?
- А то ні! Звісно брехав, такі люди навіть коли кажуть правду – брешуть. Він хотів посіяти в нас сумніви. І це непогана річ, коли ти у пошуку. Але самі по собі і безумовно, вони безплідні і навіть згубні. Це мене навчив один філософ у Москві. Він навчив мене, що часто сумніви – це одежа ліні. Я нічого не роблю, бо сумніваюся, як краще. Роби, роби хоч якось і коли-небудь вийде краще. Він сказав золоті слова: "Щоб намалювати, треба малювати". Ось і все. А цей червак хотів збити нас з нашого шляху перемог. Коли я побачив це, то вбив його. Бо він злодій. Собаці собача смерть, спи спокійно свинячий товариш Параумов. Пішли Чете, дівчата десь поблизу, я це відчуваю.
- Ти чуєш?
- Дівчат?
- Ні, шум. Що це за шум?
- Нові армії підробок? Чи чудовиська? Ми зустрінемо їх, Чете, зустрінемо так, що мало не здасться. Ми, богатирі землі української!
Зіггі засміявся. А Чет побачив якусь крапку, яка мчала на них.
- Диви!
Чет зробив крок з шаблею. Зіггі випередив його.
- Я сам! Що це ще за херня!
Зіггі зареготав і махнув сокирою. Він відчував себе сильним і впевненим, справжнім богатирем, якому море по коліно.
- Лети, лети, сучко, лети сюди!
Зіггі замахнувся сокирою і рубанув. Роздався вибух, страшний вибух, який збив Чета з ніг, жбурнув його, наче пластмасового солдатика на багато метрів. Але шаблі Чет не випустив з рук, хоч боляче вдарився об землю і довго котився. У вухах усе дзенькотіло, коли Чет відкрив очі, то побачив розтрощену підробку Ягнятко. Хотів трохи полежати, але знав, що зараз не можна лежати. Підвівся, його хитало і кидало, шабля видавалася неймовірно важкою, але він йшов. Побачив Зіггі, що лежав біля великої ями, вибитої вибухом.
- Зіггі!
Він був увесь у крові. Чет схопив його за голову.
- Зіггі!
Він відкрив очі, залиті кров'ю очі, Чет протер їх. Зіггі посміхнувся.
- Зіггі, як ти?
- Я вмираю, Чете.
- Ні!
- Послухай, не треба споритися. Я вмираю, я це відчуваю.
- Ні, я знайду лікаря, знайду ліки, ні!
- Чете, сиди. Я вмираю. І це дивно, я думав, що помреш ти.
Зіггі якось блаженно усміхався.
- Бо я ж геній, в мене довгий член, то я повинен був війти в історію, як рятівник України. І дівчата. Як їх об'єднати, щоб об'єднати Україну? Я думав про це і мене б вистачило на обох дівчат. Я б кохав твоє Ягнятко не менше, аніж мою Оксану. Я такий. Але я вмираю. Доля вирішила так. То йди далі і визволи дівчат.
- Зіггі...
- Мовчи, слухай і мовчи. Коли ти врятуєш їх, а ти зробиш це, я знаю. Так ось, коли ти врятуєш їх, то покажи Оксані мої картини. Ті що висять у мене вдома. Це все ж вона, все про неї. Покажи їй і дивився їй в очі. Якщо вона зрозуміє, то розкажи їй про мене, про моє кохання. Розкажи усе, що я розказував тобі про неї. Добре?
- Добре, але...
- А якщо ні, то нічого не кажи, зовсім нічого. Так буває. Іноді ти кажеш щось дуже важливе, щось таке, що крає твоє серце, а людина, якій ти це кажеш, чує лише шум. Так буває. А тепер йди.
- Я не покину тебе!
- Йди. Залишилося зовсім небагато.
Чет так і не зрозумів, що Зіггі мав на увазі. Чи говорив про своє життя, чи про зустріч з дівчатами. Закрив очі і вмер. Чет обережно поклав голову товариша на землю і заплакав. Вони були різні, але вони стали майже одним цілим. Чет дивився на мертвого товариша і йому було так боляче, наче у нього відтяли руку чи ногу, чи виривають по одному ребра з боків. Щось страшне.
Чет підвівся. Сказав Зіггові, що обов’язково вернеться і забере його тіло, щоб поховати на горі, під українським небом. Перехрестив небіжчика і пішов, потім побіг, побіг з криком, більше схожим на рик. Чет хотів останньої битви, Чет не хотів жодних відстрочок. Тут і зараз, усе повинно вирішиться тут і зараз!
Він біг і кричав, коли зненацька земля під його ногами затремтіла. Чет зупинився і побачив як на нього суне щось страшне і величезне. Будь-хто б злякався і намагався втекти, а Чет зареготав і відчув себе щасливим. Бо на нього йшло головне чудовисько Лжедонецька, величезна Жаба, яка пила українську кров і хрумкала українськими кістками. За жабою були цілі моря української крові, з островами українських кісток, на тих островах жили неодмолені душі загиблих у Голодомор і репресії, що служили у зруйнованих і невідбудованих церквах, яких так багато по Україні.
Чудовисько сунулося на Чета, воно могло задавити його своєю масою, розчавити і стерти, спалити в попіл, розірвати на шматки, розтрощити і переламати на своїх страшних зубах. Воно могло все що завгодно зробити з Четом, але він усміхався. Поцілував шаблю, поклав її на землю і пішов на Жабу, піймавши очима її погляд. Жаба зненацька зупинилися, застила і не могла ворухнутися. Чет вже був поруч, він дивився жабі в очі, він збирався по її бридкому і сморідному тілу, все вище і вище, аж поки добрався до груді. Підняв руку, праву руку, не відриваючи погляду вдарив і пробив жаб'ячу плоть, що видавалася броньованою. Серед слизу і лайна нащупав жаб’яче серце, маленьке і гидке серце вбивці і людожера, вирвав його і на очах, на клятих очах Жаби, що бачили стільки українських смертей, розірвав серце. Жаба здригнулася і вмерла.
Настала тиша.
Тихо
Вбито чудовисько
Що правило тут так багато років
Смоктало кров українську
Вбивало і реготало
Бо не було йому меж
І відплати
Чмокало страх українській
Товстими губами
Хлебтало чорним язиком
Червону кров
Всміхалося коли жерло діточок
Бурмотіло коли їло діток
Пританцьовувало коли їло дітей
Сміялося коли їло дорослих
Топтало старих, бо було перебірливе
Горде і думало, що буде вічно
Та ось прийшла людина
Та ось сокрушила людина
Рукою вирвала серце
І розірвала на очах чудовиська
Вмерло воно
Святкуй Україна!

Чет сплигнув з жаб’ячого трупа і пішов у чорний палац чудовиська. Покинутий слугами, що тікали кудись подалі, боячись кари за слугування вбивці. Чет обійшов усі кімнати і знайшов дівчат у самому темному і далекому підвалі, де сиділи вони без світла і звуків у залізних кайданах, спершу плакали, потім чекали, далі втратили надію і майже вмерли. Зі шкірою білою, як крейда, з пустими очами і посивілим волоссям, з нігтями, здертими об кам'яні стіни, з синцями при кайданах, побачив їх Чет. Він кинувся до Ягнятка, розірвав її кайдани, щось казав їй, але не чула вона. Тремтіла і плакала, хоч думала, що вже виплакала усе. Била Чета по плечам.
- Де ти був, Чете, де ти був!
Він не знав, що відповісти, мовчав і дивився у бік. Що він маг казати? Про їх подорожі? Про їх помилки, коли шукали зовсім не там, де треба?
- Де ти був, Чете, де ти був! Ми ледь не вмерли! Ми майже вмерли! Ми вмерли!
Вона плакала і тремтіла, мала та худенька, а Чет відчував, як серце його розривається від болю. Він ніколи не бачив, щоб Ягнятко плакала. Ніколи, ніколи. Він не знав, як її втішити, намагався обняти, але вона пручалася і била, била його своїми тонкими і слабкими руками, майже не била, просто торкалася.
- Де ти був, Чете, де ти був!
Він відчував судоми у горлянці, він знав, що винний, що не додумав, не відчув, що робив не те і не там. Він тупцював біля Ягнятка і не знав, що казати далі і що робити.
- Слухай, веди нас звідси. До неба і сонця. Аби ти знав, як ми скучили за небом і сонцем.
Це казала дикторка. Чет розірвав кайдани і їй, та повів дівчат геть зі зруйнованого Лжедонецька, якій вмер разом зі своїм смердопащим хазяїном. Дівчата пройшли зовсім небагато і впали на ноги, бо були слабкі, як хворі діти.
- Де ти був, Чете, де ти був!
- Сонця, нам треба побачити трохи сонця.
Чет узяв їх і поніс, Ягнятко на правому плечі, дикторку на лівому. Він йшов швидко і майже не відчував втоми. Бо дівчата були легкі, як пух, а він був сповнений горя. Не забув про козацьку шаблю, яку не можна було залишити під землею, йшов далі, не знаючи, що й думати. Бо ж його Ягнятко була поруч.
- Далі, вам прийдеться йти самім.
Чет поставив дівчат на землю і узяв на плечі тіло Зіггі.
- Хто це такий?
- Він поклав життя за те, щоб визволити вас.
- Навіщо?
- Він був закоханий у тебе, пані дикторка. Це той, хто писав тобі звісточки.
- Це він?
Дикторка придивилася до мертвого.
- Дивно, він зовсім не схожий на божевільного.
- Він і не був божевільним.
- Був, інакше навіщо б робив те, що робив.
- Він кохав тебе.
- Він був божевільний.
- Навіщо ж ти приймала від нього звісточки?
- Бо божевільним краще не казати "ні". Я не читала їх, окрім кількох перших. Коли зрозуміла, що їх пише божевільний, то читати перестала. Відразу видаляла їх, як тільки вони приходили.
- Він був художник. Він малював тебе, написав про тебе багато картин.
- Це його справа.
Чет змовчав. Прив'язав дівчат мотузками, щоб вони не заплуталися у темряві коридору, що вів на гору, та поніс Зіггі до неба і сонця. Чет думав про те, що Зіггі був правий. Так буває. Іноді ти кажеш щось, але ніхто тебе не чує, робиш щось, але нікому це не потрібно. Зупиняєшся на сторінці, яку давно вже перегорнули і забули, а ти ще там, ти як у маячні, тобі здається, що ту сторінку не можна перегортати, що це головна сторінка у книзі життя. А ту сторінку вже вирвали і викинули на смітник.
- Не спіши, ми знесилені.
- Залиш труп, потурбуйся, краще, про живих.
- Ні.
- Ти такий же впертий, як і був, Чете.
- Цей труп врятував вас із жаб'ячих печер.
- Але зараз йому байдуже!
- Ні.
Чет знав, що мертвим не байдуже. Зовсім не байдуже. Зараз він згадував слова Параумова про те, що Україна не потрібна самім українцям. Може і не потрібна тим, хто живе зараз. Але любий народ складається не тільки з живих, але й з мертвих і ще ненароджених. То треба пам'ятати за що гинули твої прадіди і думати, що буде потрібно твоїм правнукам. Живі – лише мить, фрагмент, епізод. Якщо їм не потрібна смерть Зіггі, то вона потрібна багатьом іншим.
Сходинки були височенькі, Чет здирався першим, потім допомагав залізти дівчатам і так на кожній. Не давав дівчатам зупинитися, гнав і гнав їх далі, до сонця і неба, з цієї проклятої темряви, яка наче висмоктувала з них останні сили. Чет і сам заморився, в нього тремтіли ноги, Зіггі здавався важким, як сама важкість, але Чет тримав його на плечах, тягнув дівчат, щось казав їм, а сам відчував якусь пустоту, що оточувала його, болісно і невідступно. Він тікав від тої пустоти, тікав у дії, але знав, що коридор не вічний, що колись він виведе дівчат на верх і тоді тікати буде вже нікуди.
Коридор дійсно скінчився, Чет виліз в дірку у воротах, прийняв тіло Зіггі, допоміг вилізти дівчатам. Повів їх до Орлика. Той, коли побачив Чета, весело заіржав. Але роздивився Зіггі замовк і великі та розумні очі його вмить набрякли сльозами. Чет поклав Зіггі на землю і почав копати могилу. Шаблею різав тверду донецьку землю, руками вигрібав її, вгризаючись все глибше і глибше. Дівчата лежали поруч, потроху звикали до сонця і щось розмовляли. Вони добре знали одна одну, бо провели у темряві багато днів за бесідами. Чет не звертав уваги на їх шепіт, він рив і рив яму. Потім зупинився, трохи постояв, узяв тіло Зіггі і поклав в могилу. Зверху поклав шаблю, бо справжній козак повинен йти до раю з шаблею, щоб віддати її апостолу Петру, який поважає добрих козаків.
Руками, жменя за жменею, Чет засипав могилу, навернув невеличкий валок, щоб видно було, що людина похована. Знайшов дві палюги, зв'язав їх мотузкою у хрест і поставив на могилі. Сів відпочити.
- Що далі, Чете?
- Відпочину.
- А потім?
- Орлик відвезе вас до Сум.
- А ти?
- А я піду собі.
- Куди?
- У монастир.
- Чого?
- Є справи.
- Ти був дивак і залишився, Чете.
- Який є.
Сонечко ніжно пригрівало, Чет мружився від нього і думав, що все добре. Він побачив вихід, той вихід, про який він вже давно думав. Підвівся, допоміг сісти дівчатам на Орлика.
- Вези їх в будинок Зіггі.
- Навіщо нам туди?
- Зіггі прохав, щоб дикторка побачила його картини.
- Мені це не треба.
- Не можна зневажати волю померлого. Вези їх туди, Орлик.
Коник кивнув головою, сумно подивився на Чета і почав розправляти крила. Чет став на коліна і пішов на них.
- Ти що робиш, Чете?
- Йду в монастир.
- На колінах?
- Гріхи тиснуть, Ягнятко, гріхи тиснуть. .
Він йшов собі далі. Його не окликнули, а він і не чекав, що його окликнуть. Орлик легко знісся у небо і щез у хмаринках. Чет йшов на колінах, а навколо гриміли феєрверки. Чет не знав, що по всій Україні святкували вступ до Євросоюзу. І ніхто в Україні не знав, завдяки чому. Але усі думали, що починаються якісь нові та добрі часи.
Чет йшов довго, кілька місяців. У перший день він стер коліна до кісток. Потім тиждень чекав, коли загояться рани, потім зробив собі наколінники з гумових коліс і пішов у них. Про нього писали газети і не зупиняла міліція, бо як ти зупиниш людину, що йде кудись на колінах і безперервно молиться.
Коли Чет прийшов в монастир, його вже чекали. Вийшов отець-настоятель. Вислухав прохання Чета, який хотів залишитися послушником.
- Ні.
- Як ні!
- Ні.
- Чому!
- Ти прийшов сюди не до Бога, ти прийшов сюди через гординю. І хіть.
- Що ви кажете, отче!
- В тебе очі повні хіті. Вона вела тебе, а не покаяння.
- Отче…
- Ні.
Двері монастиря зачинилися перед Четом, який ще довго стояв на колінах. Потім підвівся. І згадав, що усі ці важкі і довгі дні, коли він йшов на колінах та читав молитви, він же думав про неї. Про солодке Ягнятко. Бачив її у снах і не випускав із мрій. Настоятель був правий.
Чет пішов на автобусну зупинку і поїхав до Сум. Прийшов у свою квартиру вже під вечір і впав на диван. Чет відчував втому і пустоту. Він не знав як далі жити і навіщо. Дивився в стелю, якось краєм ока зиркнув на годинник. Було пів на восьму. Похапцем схопився і увімкнув телевізор. Кілька секунд дурної реклами і погода. Усе як в старі, добрі часи. Його Ягнятко розповідало про дощі і швидкість вітру, про атмосферні фронти і добрих спонсорів. Чет дивився на неї і усміхався. Як мінімум одна причина жити в нього була, така приємна, худенька, білошкіра, вперта та швидка причина. Його Ягнятко.
Коли погода закінчилася Чет пішов з кімнати. Він хотів їсти, хотів прийняти душ, хотів закурити цигарку і лягти в м'яке та тепле ліжко. Хотів тих дрібних і звичних радощів життя, яких людина частенько не помічає.

Кінець.